РІЗДВЯНЕ ПОРОСЯ АБО ТАЄМНИЦЯ У ЛЬВІВСЬКІЙ ЗАМЕТІЛІ

PROLOGUS

“Вас вітає програма CD ROM на радіо “Львівська хвиля”! З вами, як завжди я, її незмінний ведучий DJ Smith! Почнемо нашу вранішню передачу з чудової новини! Вже завтра, у приміщенні Музею етнографії, на проспекті Свободи 15, розпочне свою роботу міжнародна художня виставка! Такої події місто Лева не бачило ще ніколи! Унікальна можливість побачити роботи кращих європейських живописців XVlll - XIX сторіччя. А тепер прогноз погоди. Справжня зима не спішить завітати до Львова. Опадів не передбачається. Здається ми будемо святкувати Різдво без снігу!”

У зачинені двері купе делікатно постукали. Єдиний пасажир, що вже встиг зібрати не велику дорожню валізу, на мить відірвав погляд від вікна. Потяг, тим часом швидко минав передмістя, й почав сповільнюватись. Тепер за вікном тягнулись промислові будівлі, впереміш з сірими панельками. Де-не-де, вздовж колій, повільно рухались кутасті, совітські автівки, та спішили, не зважаючи на ранню годину, поодинокі містяни.

— Пане Анжею! За десять хвилин прибуваємо, ви просили нагадати!

Провідниця у синьому, залізничному мундирі, та білій сорочці, швидко провела рукою по хімічно фарбованій зачісці. Автоматично поправила бюстгальтер. Золотаві крильця на лівій стороні піджака весело підстрибнули в такт її рухам.

Брязнув металом замок, двері швидко поїхали в бік, і кароокий погляд провідниці зустрівся зі сталево сірими очима пасажира.

— Дякую, Наташо! Готовий на вихід.

Середнього віку чоловік, у дорогому костюмі, одразу сподобався провідниці. Серйозне, але відкрите обличчя, трохи сумні, сірі очі. Приємний співбесідник. Ніби й не фліртував спеціально, але провідницю причарував майже миттєво. Одразу видно європеєць. Розмовляє чистою українською, з ледь відчутним акцентом. Чи то бізнесмен, чи військовий у відставці. Жінка точно так і не зрозуміла. Має якесь відношення до спеціального, вантажного вагона, які дуже рідко чіпляють до пасажирських потягів. Вони встигли познайомитись і трішки поговорити ще вчора, коли лишень вирушили з Кракова.

— Для вас Наталі, ви ж пам'ятаєте, пане Анжею, — провідниця одразу зніяковіла, на її щоках зажеврів рум'янець. — Скоро прибуття. А ви надовго до Львова?

— Закінчу справи, й вертатимусь після Різдва.

— Маю надію так само, нашим поїздом? У мене десь там точно буде рейс до Кракова, — пасажир, відчувши ніяковість провідниці, посміхнувся, але промовчав, лишень підхопив свою валізу.

Потяг, риплячи старими гальмами, спинявся. Промислова забудова за вікном зникла. Повз повільно пропливала перша колія Львівського вокзалу.

Коли Анжей Левандовський, а саме так звали пасажира, опинився на пероні першої колії, вокзальний годинник показував сьому п'ятнадцять ранку. Арка накриття, привертала увагу вигадливою мішаниною сталевих деталей та скляних панелей. Будівля вокзалу гарно вписувалась у загальний старовинний антураж.

Анжей підняв очі, милуючись конструкцією, й одразу згадав велич London Victoria Station, найкрасивішого з вокзалів, який йому доводилось бачити у житті.

Чоловік розпрощався з провідницею і тепер розминав у цупких пальцях останню цигарку з пачки червоного Marlboro. Поміркував за звичкою, що курити треба кидати, клацнув важкою бензиновою запальничкою, затягнувся, випускаючи у холодне, Львівське повітря хмарку сірого диму. Ще раз махнув, на прощання, Наталі, й повільно рушив у бік останнього, вантажного вагона, на зустріч із хлопцями з його команди супроводження.

В той таки час, коли Анжей, неспішно пройшов повз тринадцятий вагон потягу, на перон зіскочив худорлявий чоловік, з довгим, темним волоссям та тонким, аристократичним обличчям. Дорогий сірий плащ був прикрашений чорно-білим шарфом. Як і у Левандовського багажу незнайомець майже не мав. Чоловік роззирнувся, і вранішнє сонце, що тільки но підіймалось з-за далекої забудови, зблиснуло в зелених скельцях окулярів у тонкій, золотавій оправі. Поруч, штовхаючи візок з важкими валізами пройшов працівник вокзалу. Але біля тринадцятого вагона вже було порожньо. Здавалось, дивний пасажир розчинився у зимному Львівському повітрі.

Через хвилину на перон першої колії вийшов міліціонер у зім'ятій, сірій формі. Кашкет з кокардою з'їхав йому на потилицю, правий рукав вимазаний крейдою. Служнику феміди було зле. Вчорашня горілка досі вела останню битву у його не молодому організмі. Перевівши подих, та вдихнувши свіжого, морозного повітря, міліціянт, не дуже то й соромлячись пасажирів, підійшов до невеличкого кіоску та простягнув брудну купюру. З невидимої для покупців радіоли, змінивши собою музичну композицію, заволав хрипкий голос ведучого з “Львівської хвилі”.

— О, Ромочка, знов хворієш? Тобі си, як завше? — вусань, по той бік віконця, трохи прикрутивши гучність, набулькав міліціянту повний, пластиковий стаканчик.

Капітан міліції Роман Вовк, що його назвав Ромочкою продавець, сіпнувшись від гучних звуків з радіо, зайшов за брудний кіоск. Скривився від аромату сечі, але зволікати не став. Замерзлі пальці нерівно тримали стаканчик. Вовк видихнув, по спортивному влив у себе горілку, скривився та поліз до внутрішньої кишені за домашнім бутербродом, що він на ранок знайшов у напівпорожньому холодильнику. Треба було чим швидше похмелятись й човгати до відділку, на остогидлу службу. Тішило лиш одне, до очікуваного тижня відпустки залишалось всього два дні.

Коли на вокзальному годиннику була сьома тридцять, Двірцевою площею повільно проїхав важкий, чорний мерседес, шістсотої моделі. Тоноване скло поповзло вниз. Татуйовані пальці збили на бруківку попіл дорогої цигарки. Зблиснуло золото посмішки. Власник автівки з задоволенням гортав якісь папери, умостивши своє масивне тіло у лискучу шкіру заднього сидіння. Леонід Чуб, колишній бандит, а тепер поважний бізнесмен, що не забув свого минулого, дав сигнал водієві, і машина, набираючи швидкість, покотилась вулицею Чернівецькою в напрямку повороту на Городоцьку.

Чекаючи на зелений сигнал світлофора, мерседес провів поглядом невисокий на зріст, сивобородий чоловік, у кремовій дублянці. Холодний вітер вдарив у розсічене зморшками обличчя й пішоход, прикрившись хутряним коміром рушив у справах, як завжди швидко, подумки, плануючи свій день. Зустрічей у Якова Міцкевича, знаного у місті антиквара й знавця старовини, на сьогодні було лише дві, тому філіжанку вранішньої кави він випити встигає.

Вітер розгулявся не на жарт. Двірцевою летіло останнє листя, яке не вполювали двірники, та уривок вчорашньої газети. Шпальти летючої преси стверджували, що снігу до Різдва зась і чекати. Аркуш з мілкими чорними літерами піднявся над будівлею вокзалу, покружляв коліями, й полинув кудись на Підзамче.

Цього прохолодного ранку, в одному місці зібрались дуже різні, й до часу не знайомі, люди. Холодний вітер, що летів над Містом Лева звичайно не відав, що ці п'ятеро зіграють важливі ролі в дивовижній історії, яка почалась у місяці грудні, року одна тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятому, коли до світлого свята Різдва Христового залишилось менш ніж п'ятнадцять днів.

PARS PRIMA

“В ефірі знову “Львівська хвиля” та програма CD ROM! Екстрена новина! Зухвале пограбування у самісінькому серці міста Лева! Сьогодні в ночі, після лишень першого дня своєї роботи, на міжнародну художню виставку, що проходила під патронатом Golden Globe Gallery було скоєно зухвалий напад. Є постраждалі. Детальної інформації про збитки пресслужба МВС Львова ще не надавала, але з наших джерел ми дізнались, що невідомим нападникам вдалось втекти. Ми будемо тримати вас в курсі розвитку подій! Й до погоди. Природа все ж вирішила порадувати містян першим снігом. Але прогноз не втішний. На нас чекає значне погіршення погодних умов. Сніг лише посилиться. На дорогах можливі затори. Але, не дивлячись ні на що, CD ROM та я, DJ Smith, бажають всім слухачам гарного дня!”

Міліційний УАЗик неспішно заїхав до заднього двору Музею етнографії та художнього промислу й поволі зупинився. Дверцята поруч з водієм пронизливо заскрипіли, дозволивши своєму пасажирові залишити авто. Через негоду їхали довго, тож чоловік, розминаючи затерплі ноги, охоче вибрався з незручного салону вітчизняного позашляховика.

— Посидь тут, піду дізнаюсь що до чого, — мовив до водія чолов'яга.

На дворі було зимно, під ногами рипів втрамбований з ночі сніг. Чоловік підняв комір оздобленої штучним хутром шкірянки та рушив у бік службового входу до музею. Капітан львівської міліції Роман Вовк за роки служби надивився усілякого, але резонансне нічне пограбування, що залишило по собі чотирьох скалічених охоронців, сколихнуло неквапливий ритм спокійних останнім часом буднів.

Вовк зупинився поруч стіни й діставши з кишені цигарку, запалив. Присмак їдкого диму змішався із залишками вчорашнього алкоголю й в голові звично запаморочилось. Напевно десь біля фасаду вже жваво працювали криміналісти, шукаючи докази й полюючи на ймовірних свідків подій. Але сорока однорічний капітан добре знав, попри оперативне реагування, сподіватися на швидке розкриття такої справи та покарання винних не варто.

Русявим волоссям Романа гайнув зимовий вітер. Носити формений кашкет Вовк не любив, а оскільки був терміново викликаний із чесно заробленої, щойно розпочатої, тижневої відпустки, то зі звичного міліційного інвентарю, прихопив з собою лише табельну зброю, службове посвідчення та багаторічний багаж досвіду, котрий, як відомо, за спиною не носити.

Ідея керівництва щодо того, аби висмикнути капітана з відпочинку, на підсилення чинної оперативної групи, м'яко кажучи, не дуже тішив міліціонера. Вони добряче посиділи вчора з колегами тож голова, на ранок відмовлялась сприймати робочі справи. В останнє затягнувшись, Вовк кинув недопалок до найближчої кучугури, й почимчикував до службового входу до будівлі.

Пройшовши порожніми, технічними коридорами та привітавшись з сумним лейтенантом, Вовк швидко потрапив до виставкової зали. На місці злочину було гамірно. Втім люд, що із самого ранку зібрався тут, здебільшого не мав відношення до творів мистецтва. Спалах фотоапарата, закарбував на плівці порожню стіну, на якій ще кілька годин тому висіли картини видатних митців минулого. Не обійшла лиха доля й решти художніх робіт, що чекали свого часу у спеціальній кімнаті-сховищі. Вовк окинув поглядом залу, спостерігаючи, як колеги втілюють у життя відпрацьовану для подібних випадків схему.

Двоє слідчих жваво спілкувались з молодою білявкою, вочевидь кураторкою виставки. Інші скупчилися поруч в очікуванні експертів, аби спробувати відшукати у приміщенні відбитки пальців злочинців, які останні навряд залишили, враховуючи розмах втіленого пограбування.

Здавалось, Вовк побачив усе, що очікував й вже збирався приєднатись до колег, аж раптом зупинив погляд на постаті чоловіка у чорному пальті, що уважно роздивлявся стіну, на якій, до недавнього часу, теж знаходилася частина експонатів.

— Це що за один? — не зводячи погляду з незнайомця, кинув до знайомого міліціонера, що проходив повз, Вовк.

— Приїжджий. Зі служби безпеки. За картини відповідальний. Шкода чолов'ягу, — відказав колега.

— Багато винесли? — квапливо перепитав Роман розпізнавши у манерах чоловіка поставу колишнього військового.

— Все, — коротко відповів міліціонер, рушаючи назустріч щойно прибулим експертам.

Вовк провів долонею по короткостриженій потилиці. Голова все ще гуділа, наче порожній слоїк, в який засипали жменю сталевих кульок. До незнайомця у чорному пальті неквапливо підійшов один зі слідчих. Власне самої розмови Вовк не чув, та судячи з усього знайомий слідак, зберігаючи професійний спокій, запевняв очільника служби безпеки в тому, що ситуація контрольована.

Роман, сумно посміхнувшись, зітхнув. Досвід років підказував, що діяти потрібно геть інакше. Найперше, вартувало поставити на контроль усі виїзди з міста, й взяти за барки людей дотичних до реалізації антикваріату та кримінальних авторитетів. Втім, протягом усього шляху до музею, міліцейська частота мовчала, лише інколи “прокидаючись” звичайними орієнтуваннями та службовими перемовинами екіпажів, що працювали в місті.

Піднявши комір шкірянки й дочекавшись, коли слідак залишить співрозмовника, Вовк рушив до незнайомця.

— Не веселий видався ранок, егеж? — Для годиться мовив Роман, намагаючись зав'язати бесіду.

— Ви хто? — холодно відповів чоловік, озирнувшись до новоприбулого.

На якусь мить капітанові здалося, що майбутній співрозмовник перебуває зараз десь ген далеко, подумки розпочавши власне розслідування.

— Вовк! — простягнув руку для привітання, Роман.

— Це як? — Нарешті висмикнувся із задуму співрозмовник.

— Це не "як". Прізвище у мене таке, Вовк. Роман Вовк, капітан Львівської міліції, — пояснив міліціонер.

Вираз нерозуміння на обличчі співбесідника в чорному пальті змінився легкою, хоча й сумною, посмішкою.

— Перепрошую. Ви з місцевих, працюєте, зрозуміло, — мовив чоловік, міцно стискаючи руку, яку Вовк все ще тримав у повітрі. — Анжей Левандовський, очільник служби безпеки Golden Globe Gallery, й відповідальний за всі втрачениі картини.

— Андрій? — перепитав Вовк, якого трошки ошелешила чудернацька назва.

— Можна і так, — не став заперечувати Анжей.

На кілька секунд у повітря запала тиша й нові знайомі синхронно поглянули на порожню стіну, вочевидь замислившись про одне й те саме.

— Що наші слідчі кажуть? — порушив мовчанку Вовк.

— Щойно ввели план-перехоплення, перекрили шляхи виїзду з міста, перевірятимуть усі підозрілі автівки. — відповів Анжей.

У нового знайомого був ледь відчутний акцент і Вовку було дуже цікаво, де цей європеєць навчився чистісінької української мови.

— Краще пізно ніж ніколи, — замість запитання схвально захитав головою Роман. — Але ж не обов'язково машиною везти. Узяв одну, запакував у щільний папір й ген на вокзал, а там й до Польщі недалеко.

Анжей здивовано поглянув на співрозмовника, а Вовк почав розкручувати свою ідею.

— Ні, не думаю, що саме так вчинять. Та й з перетином кордону не все просто. Я б, наприклад, на місці крадіїв, заліг на дно, й почекав би, поки все вщухне. Якщо це місцеві, й вас не вели з самої Європи, вони повинні вирішити, де реалізувати таку рідкісну здобич, як картини, або через кого збути, — розмірковував собі у голос Вовк.

Як завжди, коли діло доходило до справи, голова переставала гудіти, й думки легко об'єднувались у гарні ідеї.

— Продовжуйте, — зацікавлено промовив Левандовський.

— Мова у вас хороша, майже без акценту, — нарешті дійшов до сверблячого питання Роман.

— Я з родини емігрантів. Виїхали з союзу ще в шістдесяті. Мати філолог, бабуся мовознавець, було в кого вчитись, — пояснив Анжей.

Левандовський знову відвернувся до порожньої стіни.

— Я мав тут бути під час пограбування. Кляті папери, мене висмикнули до мерії. Щось там не збігалось у них. Поки все роз'яснив. А тут, тим часом таке. Не можна було залишати моїх хлопців самих, — задумливо протягнув Анжей.

— Я чув, діяла озброєна банда. Всі охоронці з травмами різного ступеня тяжкості. Декілька середніх, один важкий у лікарні. Й добре, що живі, тож не багато ти втратив, пане супровідний, — залишив субординацію Вовк.

— Я майже втратив людей за яких відповідаю! — погляд Анжея враз змінився, а в голосі забриніла криця.

Це “майже втратив” пролунало дуже вагомо. Але Вовк здивовано знизав плечима. Дивак чоловік, з виставки зникли всі картини, вартість яких вимірювалася у сотнях тисяч доларів. Охоронці отримують добрячі гонорари, й знають, на що вони йдуть. А він думає за людей …

Дуель поглядів перервав слідчий, що звернувся до Левандовського:

— Я прошу вибачення, пане. Але вам краще відпочити. Наші хлопці працюють, опитуємо свідків, знімаємо відбитки й повірте, зробимо усе можливе, аби якнайшвидше повернути втрачені цінності. Я вам раджу скористатися нагодою та їхати до готелю. Як матимемо новини, одразу повідомимо. — відстрілявся слідак й отримавши німу згоду, розчинився поміж оперативної групи.

Роман озирнувся, робота йшла, а до нього нікому й діла не було, схоже його висмикнули з відпустки, лише для годиться. Він дивився на все, що відбувалось, й розумів, спливає дорогоцінний час. Звісно, ніхто не скасовував дослідження місця злочину, але діяти потрібно було швидше та геть інакше.

— Слухай, — розриваючи важку паузу, мовив Вовк, переконавшись, що решта міліціонерів знаходяться по віддаль. — Чого тобі в готелі сидіти?

Левандовський підняв брови, але на панібратське “ти” відреагував спокійно.

— Я бачу мужик ти нормальний, за справу вболіваєш. Але зрозумій, це тобі не гастроном обнесли. Тут, вочевидь, люди серйозні працювали, не шпана вулична, а таких ловити складніше. Поки тут відбитки шукають, яких може і нема, картини вже, мабуть, до збуту готують.

— Що ти пропонуєш, пане Вовк? — пом'якшившись, з посмішкою запитав Анжей.

— Знаю я тут одне місце. Не готель звичайно, але смачну каву гарантую, та й щось корисне для справи дивись і дізнаємося, — загадково мовив Роман.

PARS DUO

“Дякую всім слухачам, що не перемикають програму CD ROM цього по-справжньому зимового дня! Природа вирішила зіграти з нами злий жарт. Снігопад тільки посилюється, і синоптики прогнозують подальше погіршення погодних умов! Я, DJ Smith, навіть бачу з вікна нашої студії перші затори! А що ще буде? Не позаздрю я правоохоронцям, що ведуть розслідування, та шукають зниклі картин. Бо щось мені підказує, їм доведеться добряче побігати містом”

Певний час засніженим містом йшли мовчки. У Вовка знову розболілась голова, а Левандовський намагався зрозуміти, куди саме веде його новий знайомий. Лишилась за спиною велична будівля Львівської Опери, музей, промайнув нещодавно встановлений пам'ятник Кобзареві. Сніг все сипав, а небо затягнуло білим й, до всього, підіймався зимовий вітер. Вкрита льодом бруківка стала слизькою, і йти треба було обережніше.

Яків Міцкевич, добре відомий у колі поціновувачів старовини, Львівський антиквар, стояв за прилавком з темного дерева, спершись ліктями на стійку, й зачудовано спостерігав за лапатим снігом, що повільно падав за вікном. У таку погоду годі було чекати на випадкових покупців, але ті, хто полював на справжній антикварний скарб, не зважали на негоду та час доби, й Міцкевич добре це знав.

Чоловік на мить зняв окуляри в сріблястій, прямокутній оправі й, діставши з нагрудної кишені жилета білосніжну хустинку, обережно протер тонкі скельця. За свої шістдесят п'ять Міцкевич бачив чимало, й хоча на свій вік почувався доволі бадьоро, кругла лисина, обрамлена сивим волоссям, нагадувала про поважний вік.

Яків поклав хустинку назад до кишені, й раптово помітив за вікном двох чоловіків, що відчайдушно ховаючи обличчя від снігової хурделиці за піднятими комірами, сунули вулицею в бік його крамниці.

Дзвоник, що висів над дверима, сповістив про прибуття несподіваних візитерів. Поспіхом струсивши з черевиків залишки снігу, відвідувачі рушили до стійки. Міцкевич мав чудову пам'ять на обличчя, й доволі швидко розгледівши в одному з новоприбулих капітана міліції, із яким свого часу стикався, аби владнати певні моменти що до роботи крамниці.

Міцкевич не хотів й не мав справ з криміналітетом, втім питання безпечної роботи закладу так, або інакше, змусили літнього антиквара звернутися до вартових закону, аби заручитися підтримкою однієї зі сторін, котра мала безпосередній вплив на життя міста. Другого з гостей, Яків був певен, він бачить його вперше.

— День добрий, пане Міцкевич, — спокійно мовив Вовк й потягнувся до кишені воліючи зберегти процедуру та пред'явити посвідчення.

— Це зайве! — перервав антиквар і вправно залишивши стійку пройшов до вхідних дверей.

За мить довгий, мідний ключ зробив кілька обертів, а табличку з написом "Відчинено" було перекинуто на інший бік. Повернувшись до своїх гостей, Яків зайняв місце за стійкою.

— Якщо панове мають час, ризикну запропонувати доповнити майбутню розмову філіжанкою запашної Львівської кави, — промовив Міцкевич.

— Ризик, то благородна справа, — не став відмовлятись капітан, — але мені каву з коньяком.

Вовк дмухнув на задубілі пальці, а Левандовський струсивши залишки снігу з пальта, згодився на чисту каву. Супутники дійсно добряче змерзли, пензлюючи засніженими львівськими вулицями,

Міцкевич швидко зник у підсобному приміщенні. Поки десь за ширмою готувався ароматний напій, та відкорковувався коньяк, нові знайомі мали час роздивитись навколо. На численних полицях майоріли різноманітні статуетки, відбивали маятниками старі, настінні годинники й тішили око написані маслом картини. Але по при подих старовини, що ніби витав у повітрі, справжніх антикварних скарбів в цих стінах не було. Зазвичай подібні речі залишалися в тіні, й аби відшукати справжню перлину, варто пройти вкрай не легкий, а іноді небезпечний шлях.

Поки візитери роззирались, ширма заворушилась і з підсобки з'явився Міцкевич, обережно поставивши навпроти гостей тацю з різьбленого дерева, на якій заманливо парували дві філіжанки запашної кави.

— Прошу, — люб'язно мовив антиквар.

Анжей обережно огорнув долонями гарячу філіжанку, вдячно хитнувши головою.

— Картини, — залишивши прелюдію промовив Вовк.

Анжей тим часом виклав на стійку список вкрадених робіт.

— Щодо зухвалого нападу на виставку зараз говорять навіть далекі від мистецтва городяни. Тож хто, як не поважний антиквар, міг чути більше за інших.

В мить, коли новоприбулі зупинились перед стійкою, Міцкевич, побачивши капітана, відразу здогадався про, що йтиме справа, тож не бачив сенсу вдавати, ніби не розуміє суть запитання.

— Не хочу вас розчаровувати, панове, але ви даремно пхались снігопадом. Я не маю справ з криміналом. Мені понесуть вкрадене в останню чергу.

Вовк узяв до рук свою філіжанку і, зробивши ковток, оцінив смак коньяку у каві, й хитнув головою на знак, аби Міцкевич продовжував.

— Я продивлявся каталоги вашої виставки, звичайно лише з професійного інтересу. Митці вісімнадцятого сторіччя. Гарний підбір робіт. Франція. Антуан Ватто, Буше, Кантен де Латур, Фрагонар. Італія. Пьетро Лонгі, Джованні Тьеполо, Пеллегріні. Англія. Уільям Хогарт, Лоренс, Гейнсборо, Рейнолдс. Декілька робіт з невизначеним авторством. От, хоча б, “Портрет незнайомки”, гарна робота. Специфічна, але дуже цікава колекція. Знайти покупця на такий товар буде не просто.

Яків замислився, а потім додав, резюмуючи:

— Навряд картини надовго затримуються у місті. Ось вам моя думка, панове.

— Можливо пригадаєте ще щось? Якісь події у місті, що трапились напередодні й можуть видатись незвичними? — поцікавився на вдачу Анжей.

Міцкевич потер ніс, ніби вагаючись, казати чи ні.

— Є дещо. За кілька днів до початку виставки до міста прибув один чоловік з Європи. Загадкова особистість, мені мало що про нього відомо. Сфера його інтересів дуже широка. Чув, що має пристойний капітал, інколи подорожує Європою, й зокрема, цікавиться старовинними картинами.

— Ім'я? — раптово посерйознішав й відірвався від напою Вовк.

— Його називають Джон Доу. — Міцкевич всміхнувся, розуміючи, як дурнувато пролунали останні слова, — Звичайно це не його справжнє ім'я. Але все, що відомо про цю людину, лише чутки. Згідно із якими він прибув до Львова напередодні того, як місто накрив снігопад. Де оселився не підкажу, — намагаючись максимально викласти усе, що знає відповів антиквар.

— Це вже щось, — задумливо мовив Вовк й нарешті влив у себе захололу каву з ідеальним присмаком дорогого коньяку, — Продовжимо ставити питання в іншому місці.

PARS TRIA

“Любі слухачі, зима розігралась не на жарт! Місто вкрили снігові замети, вулиці стоять в заторах, а вітер з хурделицею все не вщухають! Порада від DJ Smith, сидіть вдома, та слухайте програму CD ROM, в ефірі “Львівської хвилі”!

Огрядний чолов'яга, з темним їжаком волосся, відкинувся у зручному шкіряному кріслі, та подивився на білу стелю над головою. Леонід Чуб, що наразі сидів у власному кабінеті, свого часу був відомим кримінальним авторитетом, який кілька років тому остаточно відійшов від справ й, придбавши приміщення старого, чотириповерхового будинку, неподалік центру Львова, заснував власну фірму з продажу приладів для виявлення фальшивих купюр. Попри хаос та безробіття в країні вистачало й тих, хто, накопичивши кошти, не хотів бути ошуканим, вляпавшись в "липові" гроші.

Чуб підвівся й, поклавши руки до кишень синіх джинсів, підійшов до вікна.

— Сніжить, трясця тобі! — ледь чутно вилаявся він, інстинктивно підтягнувши горловину сірого светра.

Сніжило так, що будівлі на тому боці вулиці Франка було майже не видно. Чуб зачудовано дивився, як його чорний Mercedes, що стояв у внутрішньому дворі, вкриває величезна снігова шапка.

— А це ще хто?! — мовив сам до себе колишній бандит, побачивши двох чоловіків, що поволі зупинились поруч його автівки, й рушили до під'їзду будинку.

За хвилину у кабінеті задзеленчав телефон.

— Леонід Михайлович, до вас відвідувачі. Запрошувати? — почувся тонкий голос секретарки.

— Хто такі? — Підозріло запитав Чуб.

По інший бік дроту запала пауза, після чого знову почувся жіночий голос:

— Капітан Вовк і…, — зі слухавки донісся регіт Романа, — Сержант Заяць,

— Запрошувати, пане Леонід? — уточнила секретарка.

— Перекажи їм, що зоопарк за іншою адресою. І завари нам три кави! — відповів Чуб й поклав слухавку.

За хвилину на порозі, у супроводі стрункої секретарки та схожого на ведмедя охоронця, з'явилися двоє чоловіків.

— Як воно, чесне життя, пане Леонід? Ностальгуєш за колишніми справами? — поцікавився Вовк, проходячи вглиб кабінету.

— Це вони за мною ностальгують, а я вже ряди-годи, як чистий, — відповів Чуб, поглядом вказавши секретарці з охоронцем залишити їх.

— В мене нарада, як хтось питатиме! — кинув навздогін колишній авторитет, запрошуючи гостей до столу. — Чим зобов'язаний панове?

— Ми шукаємо картини, що зникли сьогодні вночі з приміщення музею. Раптом ви щось чули? — поцікавився Анжей.

— Пограбування. Викрали колекцію цінних Європейських картин. Плюс тяжкі тілесні, зрозуміло? — уточнив капітан.

Чуб почухав потилицю й взяв до рук філіжанку з кавою.

— Я давно відійшов від справ, панове. — Він зробив невеликий ковток, смакуючи напій, — Та й картини то не моя парафія. Була. Це у Міцкевича запитати потрібно, може він щось чув.

— Вже були, — відрізав Роман. — Яків пригадав, що приїхав до міста заїжджий багатій. Відчуваю, не буває таких збігів.

Чуб замислився. З Вовком колишній авторитет був знайомий давно й бувало таке, що капітан заплющував очі на певні справи, котрі стосувалися здебільшого внутрішніх Львівських розбірок. Коли бандити стріляли один одного, й не чіпали чесних городян, це до міри влаштовувало Вовка.

— Не знаю, хлопці, — протягнув Чуб. — Якби напад скоїли хтось із наших, за всієї поваги до вашого товариства, не сказав би ні слова. Але тут справа інша. То ж, розмова ця має залишитись у стінах мого кабінету.

Вовк схвально кивнув, й візитери миттєво перетворилися на суцільний слух.

— Серйозні пани працювали. Без імен. Але не місцеві. Залітні фраєри, борзі. З молоді. Майже чисто все зробили. Машини, замки. Охоронців тільки даремно скалічили. А мені пташка на хвості принесла, що ввечері зустріч у них назріває. З ким, та навіщо, не відаю. Та у збіги я також мало вірю, — мовив Чуб.

— Місце?! — підхопився Вовк.

— Не люблю я, коли чужі моїм містом вештаються, та на моїй землі паскудять! — витримавши паузу жорстко закінчив Чуб, дістаючи зі столу папір та олівець.

PARS QUARTA

“На “Львівській хвилі” добігає свого завершення програма CD ROM. Ох і дивним видався цей день! Цікаво, що принесе нам ранок? Про це дізнаємось у завтрішньому ефірі! А на сьогодн все! З вами був я DJ Smith. Па-па, чуваки й чувіхи!”

Петляючи сніговими заметами вузьких вуличок, друзі дісталися до вказаного Чубом маєтку. Непомітно подолавши високий паркан, Вовк та Анжей прокрались до "чорного" входу, де на них вже чекали. Чоловік у схожій на Вовкову чорній шкірянці, що відповідав за обслуговчий персонал, визирнув крізь прочинені двері, помахом долоні вказавши новоприбулим поквапитись.

— Вечір добрий. У вас продається слов'янська шафа? — жартома привітався Вовк.

— Ми від пана Чуба, — поквапився роз'яснити Анжей.

— Я так і зрозумів. Покваптеся, невдовзі все розпочнеться, — мовив зустрічальний й переконавшись, що їхня розмова лишилась непоміченою, поспіхом зачинив за гостями двері.

У приміщенні було тепло, втім передчуття майбутньої справи змушувало тримати розум холодним. Чоловік у шкірянці провів новоприбулих крізь підвальні коридори, винний льох, а звідти, крізь потаємні двері, до просторої зали.

— За пів години вони будуть тут, — мовив провідник, вказуючи чоловікам на сховок у темному куті, поруч з різьбленими поручнями сходів, що вели до другого поверху та внутрішнього балкона.

— А, як нас помітять? — швидко запитав Анжей.

Вовк показово взявся за руків'я табельного ПМ, знову ховаючи зброю під курткою.

— Зустріч тут призначена, аби збути картини. Навряд хтось влаштує екскурсію будинком. А от персоналу краще було б виконати справу й залишити маєток, — зауважив капітан.

— Я повішу табличку, що сходи аварійні, — додав добродій у шкірянці. — За нас можете не хвилюватись. Замовники самі вказали, аби персонал залишив дім опісля організації банкету. А зараз підіймайтесь на гору та ані пари з вуст.

Вовк та Анжей поквапились зайняти місце в укриті, зачаївшись у темному кутку. Провідник не збрехав. Не минуло й двадцяти хвилин, як офіціанти заходилися сервірувати широкий бенкетний стіл, що розміщувався посередині зали, та швидко почав рясніти стравами.

— Схоже почалось, — ледь чутно прошепотів Вовк, хитнувши головою у бік центрального входу.

Подвійні двері прочинилися й до зали увійшли троє здорованів. Масивні щелепи, важкі рухи бійців, видавали в них звичайних бандитів. За кілька секунд до приміщення увійшло ще двоє чоловіків, тримаючи в руках пакунки, за формою яких легко вгадувався їхній вміст.

— Це ж наші картини, — ледь стримався Левандовський й схоже не помилився.

Чоловіки розставили пакунки вздовж вільної стіни, й поки решта влаштовувались за столом, здійснили ще кілька "рейсів" заносячи до зали ціний “товар”.

— Офіціянти вільні! — сухо мовив один з новоприбулих, вочевидь головний з ватаги, й персонал хутко зник у підсобних приміщеннях.

Чолов'яги, що нещодавно виконували роль вантажників, неначе вартові, завмерли поруч із входом.

— Він має з'явитися, — прошепотів Вовк не зводячи погляду з дверей у мить, коли вхідні двері прочинилися.

В той саме час, коли в бенкетній залі розставляли вочевидь крадені картини, на порозі маєтку, ніби з білого снігу народився, виник худорлявий чоловік, з довгим, чорним волоссям. Візитер зблиснув зеленню окулярів, струсив сніжинки з чорно-білого шарфа, й відкривши парадні двері маєтку рушив, ніби точно знав куди йде, до бенкетної зали, помахуючи легким шкіряним саквояжем.

Тишу, якою супроводжувалась поява візитера, розірвав голос ватажка:

— Прошу до столу, пане Джон Доу, — мовив ватажок банди.

— Не маю звички вечеряти, й вам не раджу. — Незнайомець, рушив до центру зали, — Пропоную одразу перейти до справи!

Шкіряний саквояж гучно ліг на стіл, розсуваючи пляшки та тарілки. Добродії, що миттю раніше стояли біля дверей, заходилися розпаковувати картини, по черзі підносячи їх до майбутнього покупця. Чоловік із довгим чорним волоссям уважно вдивлявся у кожну з робіт, аж раптом зірвав із себе окуляри, вихоплюючи з поміж решти "Портрет незнайомки".

— Нарешті! Як же довго я тебе шукав! — в темних очах чоловіка спалахнув вогонь.

— Не маю нічого проти. Гроші на стіл й забирай, усе, — ватажок, показово вивів на серветці бажану суму.

Покупець мигцем поглянув на цифру й, не випускаючи з рук портрет, закрокував до саквояжа. На стіл швидко почали падати товсті пачки зелених, американських грошей.

— Сума, панове! — закрив саквояж чоловік, зблиснувши зеленню окулярів.

— А як щодо решти товару? Дивитимешся всі? — знервовано промовив ватажок, помітивши, що зелених пачок грошей явно бракує до вказаної ним суми.

— Мене цікавить лише ця картина, — відповів покупець рушаючи до виходу.

— Гей вилупок в окулярах! А ну стій! Все продається одним лотом! — підвищив голос здоровань, чим змусив співрозмовника завмерти на місці.

Решта бандитів повільно встали з-за столу й обступили чоловіка, що здавався підлітком на їх тлі. На обличчі покупця на мить промайнула зловісна посмішка й він швидким рухом відвернув від себе картину.

"Портретом незнайомки" почали розходитись блакитні спалахи. Бандити відступали, а Вовк з Анжеєм завмерли, не вірячи власним очам. Хуртовина за вікном із кожною миттю набирала обертів. Лязкіт вибитого вікна прокотився залою - це шалений вітер розбив скло, крізь яке до приміщення увірвався справжнісінький буревій зі снігопаду.

За мить сніг вщух й поруч з чоловіком у зелених окулярах з'явилася висока, струнка дівчина із довгим чорним волоссям, одягнена у витончену старовинну сукню. Незнайомка уважно поглянула на кільце з ошелешених здорованів.

Вовк хотів було щось сказати, але побачене змусило його щелепу безпорадно поповзти донизу. Ватажок банди зробив крок, і в туж мить, перекинувшись на білий вихор, всотався в чисте полотно, яке щойно полишив "Портрет незнайомки". Анжей ошелешено дивився на все, що відбувається, споглядаючи, як решта бандитів, без жодного зойку, рушила за очільником, масляними фарбами застигаючи поруч із ним, на картині у тонкій дерев'яній рамі.

— Це що у біса таке?! — ледь вичавив з себе Вовк.

— Виходьте! Нема чого ховатись! Ми від самого початку знаємо, що ви тут! — раптово вигукнув чоловік, поглянувши на темний балкон.

Здавалося, капітан геть забув про табельну зброю, а Левандовський продовжував зачудовано споглядати на казкову пару.

— Ми не маємо до вас претензій! — пронісся залою голос чоловіка.

Друзі у нерозумінні підвелися й рушили на світло, аж поки не зупинилися навпроти чоловіка з жінкою.

— Як же довго я тебе шукав! — дивлячись у вічі красуні, повторив чоловік.

— Картини, — мовив Анжей, випадково натрапивши поглядом на роботи, що стояли вздовж стіни.

— Дякую за даровану волю, любий! — дівчина тонула в зелених окулярах, і лише на мить відсторонено відірвалась для відповіді, — Картини нам не потрібні. Можете їх забрати!

— А де злодії, що з ними сталось? Вони мертві? — не до кінця розуміючи, як все це можливо, запитав Вовк.

— Не мертві. Покарані! Я просив їх лише викрасти картини, а вони завдали шкоди охоронцям музею й, до того ж наважилася кинути мені виклик!

На мить в очах друзів проявилася справжня подоба чоловіка з довгим волоссям. Витонченим обличчя пульсувало холодне хитросплетіння вен, очима блукала справжня темрява, а поміж чорнявого волосся з'явилися довгі, закручені роги.

— Полотно забрало їх. Тепер вони там, у вічному спокої. Візьми картину собі. Як будуть потрібні, поклич, полотно відпустить їх. Такі помічники підуть на все, аби не вертатись до спокою-ніщо. Я добре це знаю. — Незнайомка говорила спокійно, але в її словах читався біль.

Дівчина простягнула Вовкові картину. Група чоловіків, далекий ліс позаду.

— А зараз нам час!

Чоловік, а може й сам чорт, що вийшов шукати свою наречену перед Різдвом, разом з незнайомкою взялися за руки. Їх силуети спалахнули червоним та білим. Вовк і Анжей завмерли. Морозне повітря навкруги на мить загусло, а потім час побіг, мов навіжений. Ніч, яка щойно остаточно вступила у свої права, пролетіла, за лічені секунди, змінившись ранком.

Закохані зникли, як і не було. Лише розгулював порожньою залою морозний вітер, що крізь розбите вікно залетів до приміщення. Вовк здивовано тримав у руках дивне полотно, на якому застигла група чоловіків бандитської зовнішності на фоні далекого, зимового лісу. Левандовській неквапливо підійшов до столу, й взяв до рук окуляри у тонкій оправі з зеленими скельцями.

— Здається мені, не варто комусь розповідати про події цієї ночі, — задумливо промовив Анжей, дивлячись на просвіт, крізь зелені скельця. — Бандити втекли. Так буває. Можливо ти налякав їх своїм табельним пістолем та посвідченням.

Роман розсміявся і сховав полотно подарованої картини під свою шкірянку.

— Маєш рацію друже! Але вигадаємо щось більш дотепне. До всього, розкажи ми правду, нам все одно ніхто б не повірив.

EPILOGUS

“Екстрений випуск на “Львівській хвилі”! Завдяки інформаційному джерелу, яке побажало залишитися невідомим, нам стало відомо, що зухвале пограбування розкрито! Завдяки злагодженій роботі Львівських міліціянтів зниклі картини знайдено. На жаль, ми не маємо інших подробиць й чекаємо на офіційне повідомлення представника МВС Львова. Golden Globe Gallery висловлює щиру вдячність служникам феміди. І я, DJ Smith, також приєднуюсь до цих вітань! Зло покарано, а ми з вами, любі радіослухачі, нарешті можемо видохнути спокійно. Негода відступає. Синоптики пророкують ясну погоду. Сніг вже вщух, замети скоро буде розчищено, і ми зможемо спокійно відсвяткувати прийдешнє Різдво!”

Вовк прочинив важку металеву хвіртку, притулився до кам'яного паркану та поглянув на біле небо. Сніг скінчився. Лише де-не-де, падали останні лапаті сніжинки. Від маєтку до нього підійшов Левандовський. Він тримав у руці відкорковану пляшку віскі Ballantine's, яку прихопив з банкетного столу.

— Будеш? — спитав він у Романа, але той тільки заперечливо похитав головою.

— Дякую, але щось не дуже хочеться, — Вовк невесело розсміявся, — якась чортівня почала ввижатись. Дичина, я б навіть сказав.

— Даремно, це гарне пійло. Але ти правий, запрацювались ми, мабуть, — Анжей хитро підморгнув товаришеві, й зробив добрячий ковток.

— Нічого ж не було, так? — продовжив Вовк. — Ми просто, по наводці Чуба, що захотів нашими руками помститись якимсь своїм ворогам, вийшли на схованку. Можливо дійсно когось сполохали. Тут я ще не вирішив, що казатиму. І все. Тобі премія від фірми. Мені, мабуть, орден, звання та власний кабінет. Якщо не зажмуть, звичайно.

Анжей промовчав, почувши у голосі товариша “взаємну любов” Вовка з його керівництвом. Додати йому було більш нічого. Лишалось тільки чекати на приїзд колег Романа, яких вони викликали з телефону у маєтку. Але через такі замети добиратися їм вийде довго.

Почулось рипіння снігу і з-за рогу вигулькнув високий молодик, у дутій синій куртці, вузьких джинсах та смішній шапці з помпоном, з під якої виднілось темне кучеряве волосся. Проходячи повз друзів хлопець трохи пригальмував.

— Чуваки, бачу у вас нічка була весела, — широко всміхаючись, без зайвих вітань, він вказав на пляшку в руках Анжея, — а не пригостите вранішньою цигаркою?

Левандовський простягнув хлопцю пачку червоного Marlboroю. Той, зрадівши гарним цигаркам, у відповідь все ж привітався.

— Мене Андрієм звуть.

— Майже тезка, — вітаючись промовив Левандовський.

— Я тут не далеко, на радіо працюю. Чули ж точно, передача CD ROM на “Львівській хвилі”. Автобус з Новоєврейська, — тут хлопець розсміявсь якомусь своєму, власному, жарту і продовжив, — Тьху, Новояворівська, запізнився. До ефіру двадцять хвилин. Ледь встигаю. Цигарки ще вдома забув, а тут ви.

Погляд Вовка, що до часу слухав балаканину в пів вуха, став зосередженим. В очах його заграли веселі бісики.

— О, а я чую, щось голос твій мені знайомий. Десь думав, пересікались. Так ти радійщик, хлопче?

Андрій посміхнувся ще ширше, навіть веселу шапку з голови стягнув. Темне, кучеряве волосся було йому майже до плечей.

— Так, так! Крутяк, впізнали. DJ Smith*, ведучій я!

Левандовський поглянув на товариша з нерозумінням.

— Вовк, що ти надумав, га?

Тепер черга дивуватись випала кучерявому Андрію.

— Підкладу но я невеличке різдвяне порося своїм панам начальникам! — промовив Роман до товариша й знов звернувся до хлопчини, — Ти не дивуйся, ми з міліції. Вовк моє прізвище. Кажеш ведучий, і ефір у тебе скоро?

Хлопець закивав головою, й кучері весело застрибали в такт руху

— Слухай но, Андрію з радіо. У мене для тебе є крутезна пропозиція, яку роблять не кожного дня. Тобі потрібна справжня сенсація?

Андрій знов подивився на співбесідника здивовано, але за мить почав здогадуватись.

— Викрадені картини? — мовив він, чомусь тихо.

— Так чуваче, вони! І ми їх знайшли! А ти першим повідомиш те, що я тобі зараз скажу, всьому місту Лева!

Вовк та Левандовський, стоячи поряд з остаточно спорожнілим маєтком, дивились в спину хлопцеві, що, перескакуючи через снігові замети, біг до офісу “Львівської хвилі”.

Дивовижна ніч скінчилась. Зник і сніг. Вовк всміхався своєму нахабству, а Анжей радів знайденим картинам. Про справжні події вони намагались не думати. За мить, з-за рогу, долаючи сніг, повільно виїхала знайома Романові службова автівка.

* На львівських радіохвилях, під творчим псевдонімом DJ Smith, на початку дев'яностих, працював український співак, композитор, поет, письменник та телеведучий Андрі́й Ві́кторович Кузьме́нко. Більш відомий, як Кузьма Скрябін.