Де зимують діти

Середня тривалість життя жінки складає сімдесят шість років. Гадки не маю, як мені вдалось прожити більше половини свого потенційного життя, так і не побувавши жодного разу у морзі. Не те, щоб це було типове місце для відвідування, але коли я розмірковую про це, виникають дивні думки. Ніби це мало бути частиною мого дорослішання в певний момент.

Коли померли наші з сестрою батьки, я встигла повернутись лише на похорон, їй самій довелося проходити через впізнання їх залишків. Страшенна несправедливість з мого боку, як старшої, хоч вона й чудово впоралась, а я й досі себе картаю. Оленка завжди була сильною, посміхалась, скільки я її пам’ятаю. Ніщо не мало над нею владу, аби зупинити її надовго. Що б не ставалось у наших долях, вона завжди залишалась теплим сонечком, й повертала своїм сяйвом мене до життя, коли власних сил не вистачало. Не певна, чи достатньо я їй за це дякувала.

Дивлячись на те, що залишилось від моєї сестри зараз, я вже впевнена, що ніколи в житті не побачу її тією, яку пам’ятаю. Найбридкіше те, що я навіть більше не здатна буду її зрозуміти.

Багато разів у житті мені доводилось чути, що найжахливіша подія, яка може статися, це похорон власної дитини. Проте, чомусь ці слова ніколи не давали мені повноцінного усвідомлення, що це означає. На моїх очах рідна сестра перетворилась на блідий привид людини, який не мав з її звичною особистістю нічого спільного. Ні, я не чекала, що вона просто впорається, як зазвичай, але… я не була готова втратити її разом із племінником.

Вона полюбляла порцелянові сервізи, але мало кому про це розповідала, ніби соромилась. Олена годинами могла ходити антикварними крамницями, роздивляючись вітрини й вишукуючи щось цікаве, проте ніколи нічого не купуючи, з практичних міркувань. Одного разу вона мені сказала, що більшість товарів у таких крамницях – підробки, й була свято у тому впевнена. Мабуть, вона так би й не наважилась ніколи придбати собі щось подібне. Саме тому я подарувала їй порцеляновий сервіз на весілля. Щирим, ледь не дитячим, радощам сестри не було меж, вона завжди діставала його, коли я приходила у гості, незалежно від того, чи є що святкувати.

Незвично було заварювати чай для неї у звичайній чашці, з якимось зеленим зайчиком. Віддавати ж посудину доводилось з не меншою обережністю, ніж частину дорогоцінного сервізу, зважаючи на те, як сильно тремтіли її руки. Олена довго сиділа мовчки, навіть не привіталась, коли відчиняла мені двері, але я не мала навіть думки про те, аби виводити її на діалог чи змушувати «відволіктись». Це було б мерзенно, тому я залишила її в спокої, й просто робила собі чай. Головне було саме бути поруч.

Проте, будучи цілковито відвертою, за всю косу журналістську кар’єру, я не назбирала слів, які були б доречними тепер. Досі не маю гадки, чи мала я тоді щось казати, чи мала на це якесь право, але в решті решт мені й не довелось.

– Перше, що я згадала це тіло голуба, у дитсадку. У нього була звернута на бік голова та… нутрощі такими… стрічками… Він лежав фактично так само, і я просто стояла й думала про те, що це дуже схоже на того голуба, розумієш?.. Господи, як мені тепер поглянути їм в очі, якщо це були мої єдині думки?.. – вона заплакала.

***

Шоста ранку. Зима вже більше тижня як настала, а снігу ще нема. Дивно, в дитинстві такого майже й не бувало. Якісь різноробочі тягнуть із вантажівки дошки й декорації, йдуть повз вікна, перегукуються між собою, аж доки не зникають у ранковій темряві. Дивно й тривожно від того, як вони розчиняються.

***

Друга година дня, стою у коридорі, біля дверей, аби зустрічати племінницю й зятя. Вони мають бути з хвилини на хвилину, та Оленка ще спить. Не хотілося б, аби вони її зараз турбували дверним дзвінком, навіть якщо насправді вона прикидається. Чую, як працює двигун ліфту, сповнюючи дім приглушеним гудінням, а сама починаю витирати спітнілі долоні об штани.

Тільки побачивши ледь притомного зятя, я згадала, що вони теж втратили частину родини. Він тягся за племінницею, як велика повітряна кулька, наче маленькій дівчинці варто було відпустити його руку й цього втомленого чоловіка віднесе у вікно поривом вітру. Стало трохи соромно за те, що я стирчала в коридорі, мов сторожова собака, ладна захищати Оленку від них.

А от маленька була на диво спокійна. Вони їй ще не сказали? Ймовірно так, але ж це не вдасться довго приховувати. Мабуть саме так вчиняють люблячі батьки – бережуть останні світлі дні дитини, як тільки можуть. Та варто було лишень пильніше глянути на ту «дитину», й дрижаки йшли спиною. За первісним спокоєм ховалась якась неясна впевненість, наче вона достеменно мала уявлення про те, яка важлива її місія, як міцно треба тримати батькову руку.

Двері для них я відчиняла мовчки, наче привид. Лиш подумки притримала в собі попередження про сон моєї сестри. Вони й так не будуть галасувати.

Тікала я з їх дому гнана соромом, ледь не відразою до себе. Мати правду казала, що я егоїстка, бо хто ж ще може так впевнено виринати посеред чужого горя, забуваючи про тих, кому воно належить.

***

Моє кохання до великих міст складалось із багатьох дрібниць, та кав’ярні займали далеко не останнє місце у цьому списку. Справа навіть не стільки у каві, скільки у затишку, який ти тут купуєш. Це просто маленькі прихистки, які розсіяні містами, вони раді тобі попри будь що, якщо в тебе є кілька гривень на каву. Чудові прихистки.

Обравши місце в кутку й забившись в нього мов стара сова, я мала нарешті змогу перепочити. Правду кажучи, я б не знала де ще ховатись, якби таких місць не існувало.

***

Похорон відбувся за кілька днів. Із зачиненою труною.

Нікого не запрошували, були надто вбиті горем, аби про таке думати, тож із родичів, окрім мене, приїхали лише бабуся та дідусь померлого, з батьківської сторони. Це чи не вперше, коли я їх зустрічала з моменту весілля. Не буду лукавити, скоріш здогадалась хто це, ніж впізнала.

Проте, найняли священника. Навіщо – загадка. Він єдиний серед усіх виглядав не на своєму місці, наче загублений не знав де йому дітись, здавалось ніби його вирізали звідкись й приклеїли сюди. Але вся незграбність його рухів, німа нервовість погляду, то все був сором. За пишною, гарною бородою, ховалось обличчя людини, яка ще не заіржавіла душею, слухаючи чужі біди, а довкола очей він не мав тих зморшок, котрі з’являються після тридцяти п’яти. Дивитись на його мовчазні потуги совісті не було жодних сил. Мені хотілося схопити ту бороду, міцно зжати її пальцями, аби він головою поворухнути не міг та кричати. Той крик йшов би аж із самого живота, такий голосний, аби вибити з його голови всю ту дурість, що туди заклали, бо як він – дитя що ніколи не бачило в очі того горя, зараз буде розповідати моїй родині, що на те воля божа.

Оленка ніколи не була віруючою людиною, та й чоловік її наче також. На мою думку, справа була у традиції. Коли відбувається щось глобальне, а ти й гадки не маєш як це пережити, то чиниш так, як інші люди? Чи принесло їм це хоч трохи спокою? Чи запрошувала б я священника на похорон своєї дитини? А на свій?

Мерзлу землю було важко копати, привозили екскаватор, а тепер неподалік від могили лежить купка землі, із якої визирають подекуди маленькі камінці. Вона зовсім не кидається в очі, довкола все заставлено вінками – єдиними яскравими плямами в таку похмуру погоду.

В мене не було сили зараз дивитись на сестру. Я боялася.

Тільки краєм ока позирала на те, як вони з чоловіком трималися одне за одного, притулившись, аби не впасти. Племінниця ж стояла разом із бабусею та дідусем, огорнута їхніми руками, наче крилами, й знову – зовсім не плакала. То напевне велика таємниця звідки в дітях стільки сили, що вони здатні витримати так багато. Він однієї думки про те, що мені б довелося зараз ховати сестру, серце впало в п’яти. Я б не впоралася. Правда б не впоралася й вже напевно б не могла тримати себе у руках. Чи справа в тому, що ми встигли пройти разом більше ніж вони? У цьому корінь спокою? Ці думки так жахали мене, що я запхала їх якомога далі від себе, бо вони відчувались занадто реальними. Життя проходить швидко.

Намагаючись подіти деінде свій погляд, ніби то було щось непристойне, щось занадто важке й негарне, я дивилась на землю. А земля дивилась на мене. Вона була ладна проковтнути мене разом із кістками та всіма помилками, сховати у своїх надрах, аби сонячне світло ніколи більше не торкалося моєї шкіри.

Після завершення релігійної промови запала тиша. Кожному з присутніх потрібно було взяти в руку жменьку землі та кинути на труну, попрощатися. Звісно, ніхто не мав робити це першим за батьків, тож ми всі чекали. Вічність, яка розліглася між свіжою могилою та двома парами черевиків, що ніяк не наважувались рушити з місця, загострювала кожен звук довкола. Можна було почути тяжке дихання священника, який ще не відновив його після співів, трохи тихше – як дідусь похрипував, намагаючись стримати кашель. Я боялась поворухнути й пальцем, аби мене теж не стало занадто чутно, тому лише продовжувала прислухатись. Вітки дерев поскрипували. Куртка племінниці трохи шурхала, коли вона переступала з ноги на ногу, від довгого стояння.

Перший крок у цій тиші став гучним та рипучім, вимушуючи мене нарешті підвести очі. Вони підходили. Оленка була перша.

Жінка із очима сумнішими за ті, що намальовані на іконостасах, схилилась донизу, підбираючи холодну землю. Вона нагадувала дерево, зігнуте під сильним вітром у негоду, й мені було дуже страшно, що її стовбур може тріснути, а вона тоді повалиться до розгорнутої могили із глухим стуком. Промова тріпотіла тихо на її устах, вона буда звернута вниз, тільки для нього. Земля посипалась із пальців матері одним суцільним потоком.

Далі все відбувалось майже механічно, наче всі довкола нарешті стали на невидимі рейки, які до цього залишались невизначеними. Батько-сестра-бабуся-дідусь. У них навіть рухи були схожі. Сподіваюсь, мої теж були подібні.

Виходити із кладовища було наважитись важче, ніж на нього іти, у повітрі висіла незавершеність, якої ніхто вимовити чи владнати не міг, ми збирались винести цю рану із кладовища разом із собою.

Літня жінка, помітно стурбована, чекала на поважній відстані, доки все не завершиться й тільки зараз підійшла ближче до огорожі. У її руках були свіжі квіти.

Бабуся з дідусем повели онуку уперед, мабуть хотіли, аби дитина як найменше затримувалась серед надгробків.

Хоч Оленка й видалась мені здивованою неочікуваною появою, та було помітно, що вона знає хто це.

– Мені дуже шкода, любі… Дуже шкода… – жіночка тремтячими пальцями вхопила мою сестру за руку, а потім по-черзі обійняла її та чоловіка, – Він був дуже світлою дитиною, дуже хорошою… Впевнена, він зараз серед янголів. Бідолашне дитя, бідолашне… Хай спочиває з миром.

– Дякуємо… Звідки ви тут?

– Дізналась у школі про похорон, не могла не прийти. Це вам, від вчителів. – перш ніж Оленка встигла взагалі якось відреагувати, сива знайома поклала їй конверт у кишеню.

– Піду покладу квіти, доню. – вона ще раз стисла їй руку на останок та пішла до могили, біля якої вже чекали двоє працівників цвинтарю із лопатами. Погано так гадати, це їх робота, але мені вони аж надто були подібні до стерв’ятників, що безтурботно спілкувались, чекаючи доки ми підемо, щоб нарешті засипати свіжу могилу землею та піти займатись своїми справами. Можливо, наступними могилами?

Не чесно було б й далі уникати Віктора у своїх думках. З похороном сина він змінився, тепер більше нагадуючи не повітряну кулю, а яблуко булави. Чого лише вартий його погляд у спину вчительки. Тепер ці очі напевне б помітили, якби поруч з’явилась загроза.

Спершу я не була в захваті від вибору сестри, але це ніколи не було моєю справою, тож єдине, що я мала робити – впевнитись, що поруч із нею людина, яка бажає їй найкращого. Так і було завжди, скільки б у своїй голові я не прискіпувалась до нього, як би сильно мене не дратували інфантильні звички, але Віктор ще жодного разу не підвів її. Він міг забувати про деякі деталі, бути недостатньо кмітливим та смішним, на мою особисту думку, але цей чоловік тримав мою сестру за руку, коли вона народжувала.

А тепер вони вдвох йдуть геть із цвинтаря, вітер куйовдить їм волосся й штурхає в спину, марно намагаючись пришвидшити тяжкі кроки.

– Ви теж частина родини? – сива пані знов вистрибнула нізвідки, підлаштовуючись під мій ритм ходи й сполохуючи кодло думок.

– Так, тітка. По лінії матері.

– А, так-так… Співчуваю, таке страшне горе. Така світла була дитина, він мав стільки друзів, ніхто ніколи й подумати не міг, що він на таке здатний… Бідолаха…

Відчуття було мерзенне, ця жінка ніби навмисне пальцем колупала свіжу рану, зголодніла до подробиць. Цікаво, що ще знають чи думають у школі. Наскільки мені відомо, поліція ще не завершила розслідування, а вони вже вирішили, що це самогубство.

– А ви?..

– Я класна керівниця, Ірина Миколаївна.

– Людмила.

– Приємно познайомитись, шкода, що за таких страшних обставин…

– Навзаєм. – звісно це була брехня. З неї аж виливалось зацікавлення, єдине що: ця вчителька була достатньо розумною, аби не пхати свою цікавість у носа батькам, які щойно втратили дитя. А мені можна, мабуть я не виглядала достатньо стурбованою чи ураженою.

Вона пожовувала свої губи, ніби намагалась виліпити ними слова, які б лунали найбільш відповідно до ситуації.

– Поліція ще… не дізналась чому він?.. В нас у школі є міркування, що це може бути пов’язано якось із його соціальними мережами. Ви ж бачили, що там зараз діти роблять? Може він натрапив на щось чи на когось, хто схилив його до таких страшних речей, не може ж дитина сама до такого додуматись ні з того, ні з сього.

Із усією можливою щирістю, в ту мить я бажала, аби її схопив інсульт.

***

Виявилось, що поліція справді вважає це самогубством. Вони повідомили про це за кілька днів, звісно наголошуючи на тому, що розслідування буде продовжуватись, що вони його не закинуть, але то все лайно собаче. Немає жодних пошкоджень на дверях та замку, немає чужих відбитків, батьки на роботах, а сестра знайшла його, тільки коли повернулась із додаткових занять. Мене тут ще тоді не було. На той момент ключі також мали бабуся з дідусем, але вони мешкали за містом й не надто взагалі скидались на підозрюваних. Тут не потрібно бути аналітиком, аби зрозуміти, що ніхто вже не буде нічого шукати. Хіба що підтвердження чи пояснення такого вчинку.

Хоча можливо тут і немає, що шукати. Не знаю. Будемо відверті, підлітки іноді себе вбивають.

Олену ця заява просто розтрощила. Вона ходила, розмовляла, але від неї ледь шматки не відвалювались. Це страшно. Це дуже, дуже-дуже страшно. Я майже не розмовляю, просто намагаюсь знаходитись поряд, бо гадки не маю, як допомогти. Чомусь не вистачає рішучості відвести її до терапевта. Зараз сестра нагадує мені пісочну статую, яку не можна чіпати, а тим паче пересувати, бо вона розсиплеться й я вже ніколи не зможу зібрати той пісок до купи.

***

Вони поїхали, не дочекавшись різдвяних канікул. За містом, у бабусі з дідусем, їм там має бути краще. Тут кожна річ про щось нагадує, тож не дивно, що вони вирішили поїхати. Мене в цьому тільки хвилює, що коли вони повернуться, то все це впаде на них із новою силою. Аби тільки їх кістки це витримали.

Вчора ввечері сестра розмовляла зі мною про від’їзд, кликала з ними, та я відмовилась. Мої думки були зовсім схиблені, а цікавість голодним звіром штурхала нутро. Я б стала там бомбою сповільненої дії, яка або зірвалася б назад, або тільки гнітила всіх довкола спробами щось дізнатись. Від мене тікає сон вже зараз. Мені не сила будь-що робити, доки я не втамую цього звіра, доки не буду сама знати напевне всі відповіді. Я ледь стримуюсь, аби не зачіпати ту свіжу криваву рану, яка ще довго жеврітиме в цій родині, але боже мій як мене тягне зазирнути в їхні голови. Це щось лихе, щось нездорове у цій цікавості, але це частина мене, й ця частина мене годує, тож я не можу її ненавидіти. Та Оленка мабуть може.

Вона довго на мене дивилась, пронизливо, майже з докором. Від цього погляду хотілось рвати на собі волосся. Напевне буде знати, для чого я тут лишаюсь, буде про це думати й роздирати у собі рану, бо навряд хтось у всьому світі хоче знати правду більше за неї. Але хіба вона могла залишись тут й поринути у відчай, полишивши живу дитину задля мертвої?

Настирливий шепіт поряд із потилицею нагадував мені, як страшенно мене розлютила чужа цікавість, як сильно я була уражена тим, що хтось має наглість ставити питання, що мною вважались недоречними. А хто тепер залишається ритись у чужій білизні? Хто тепер виправдовує егоїстичну цікавість бажанням справедливості?

***

Мені наснився дивний сон. Я була в маленькому темному приміщенні, у якому не було нічого, окрім сходинок, що закручувались у спіраль. Крок за кроком доводилось ступати, тримаючись за пошарпані стіни, які неприємно дряпали долоні, піднімаючись вгору. Темрява. Тиша. Навіть кроки не шурхотіли.

Поволі стіни ставали ближче, й я ледь не бігла, боючись, що вони мене стиснуть, але то була помилка. Втративши рівновагу, я болісно вдарилась підборіддям та коліном. Все ковзало навколо, ніби сходи раптово стали слизькими й доводилось хапатись за стіни, здираючи нігті до м’яса, аби зупинити падіння. Й мені вдалось.

Не дивлячись на переляк, я проїхала лише кілька сходинок, перш ніж все вгамувалось. Тепер треба було зосередитись, дихати глибоко й спокійно, я зможу піднятись. Одним плавним рухом, з точкою опору, без паніки.

Щось маленьке та дзвінке вислизнуло з кишені та покотилось униз, доки я звикала знов тримати рівновагу на ногах. Цей звук був аж занадто гучним, зважаючи на могильну тишу, що панувала довкола. Зціпенівши й затаївши подих, я прислухалася до ритмічного побрязкування, котре ставало все більш та більш віддаленим, доки його не перервав різкий хрускіт.

Тікати.

Забувши про будь-який біль, необхідність спокою та рівноваги, я бігла. Перебирала сходини ногами й руками, мов звір, доки грудину розривало від полум’яного відчуття страху, що просочувалось в мої кістки. Гнала вперед мене абсолютна впевненість в тому, що той хрускіт може рухатись.

***

Сніг вкрив місто з неочікуваною швидкістю. Всього за день чи два, усе довкола було білим, аж до болю в очах й чесно кажучи, змушувало мене почуватись розгубленою. Відчуття казки, яке огортає тебе сніжного ранку, котрий був ще цілковито непередбачуваним напередодні… Чому з роками воно стає таким тривожним?

Доки з поліції більше не дзвонили, сестра казала мені сьогодні зранку. Вони доїхали спокійно, у них все добре. На цьому й все.

Повертаючись близько полудня в пусту квартиру, з готовою їжею та пляшкою горілки, я була певна, що продавець у супермаркеті мене засуджував. Та це було майже смішно. В решті решт, я мала налаштуватись на роботу… наважитись зайти у дитячу кімнату.

***

Шкільні зошити в окрему стопку, перед тим кожен треба було передивитись, аби краще запам’ятати дитячий почерк. Доволі нерозбірливий, неохайний. Наступним стосом були підручники, які я толком не передивлялась, лише перевертала, аби пересвідчитись, чи немає там нічого всередині. Так випали кілька папірців, вірогідно вирваних із зошитів – на одному з них була класна робота за сьоме чи восьме вересня, а на іншому якість каракулі й зафарбовані клітинки. Нічого.

Також виняткове нічого було знайдено: у пеналі, в кишенях шкільного рюкзака, на полицях з книжками та іграшками, у шухлядах стола, під матрацом, у невеличкій тумбочці біля ліжка. Дві найкримінальніші знахідки, що мені трапились – чек за пачку чіпсів й колода карт з оголеними жінками. Другу знахідку я вирішила залишити собі на пам’ять, трохи здивована тим, що хтось з сучасних дітей береже щось подібне, маючи інтернет.

Якби ж мені лише було відомо, що шукати. Мобільний телефон був у поліції, а свого власного ноутбуку малий ще не мав. Та й мені здається, що тримав би його неймовірно «чистим». Діти в цьому плані набагато обережніші за дорослих, бо звикли відчувати нагляд та контроль.

Довелося підвестись з підлоги, аби розігнути спину й скласти думки до купи. Де ще я не дивилась? Аби краще оглянути простір, повернулась до дверей.

Кімната була певно затісною для двох підростаючих мешканців. До східної стіни притулилось двох’ярусне ліжко, яке тепер певно демонтують та… щось зроблять з ним, викинуть чи продадуть. Його купували, аби змістилися два письмових стола у кімнаті, біля протилежної стіни, хоч й перпендикулярно. Було доволі легко розрізнити де чий стіл, адже вони обидва були сповнені шкільним приладдям. Тепер вже ні в одному, ні в іншому немає потреби. Можливо дві маленькі шафи зсунули би разом, щоб вони імітували одну велику, й не займали місце з обох сторін від ліжка, а комод із зимовим взуттям та іншими сезонними речами взагалі можна було б прибрати, якщо перекласти все потрібне в звільнену шафу. Ох, якби ці думки почув хтось із них, вони були б прикро вражені їх прагматичністю. Пригадалась розмова на котромусь із дитячих днів народжень, може років п’ять тому: вони міркували про інше житло, з трьома кімнатами. Врешті решт вибір пав на цю квартиру, через те, що поруч була школа, до неї може хвилин десять йти пішки. Олена з Віктором тоді вирішили, що це набагато безпечніше, ніж довга дорога до школи, а коли діти підростуть, можна буде щось вигадати. Дивина.

Ще кілька годин по тому я нишпорила у дитячих речах, перекладаючи інколи одні й ті самі з них по два, а то й три рази, все намагаючись зрозуміти хід думок, які більше не було кому пояснити. Та врешті решт мала визнати, що ця кімната мені нічого не оповість надміру очевидних деталей, тож поверталась на кухню зі свого полювання я без здобичі, сумна й голодна. Шлунок почав неприємно стискатись, наповнюючи рот кислуватим присмаком, та ми обоє мусили зачекати, доки мікрохвильова розігріє їжу.

Далі треба було передивитись все, що я зможу знайти у мережі, але боже мій, як я обожнюю інтернет. З кожним роком у мені все більше закріплюється думка, що чим більше люди звикають до соціальних мереж, тим менше замислюються над тим, аж наскільки вони відкриті. Навіщо тобі два типи паролів на телефоні, якщо в тебе є публічна сторінка, де ти добровільно про себе все розповідаєш? Ну майже все.

Фото друзів, родичів, місць відпочинку, твоїх речей, навчання, робота, вікна твого дому. Це не так важко знайти, а що потім, буде залежати лише від того, хто шукає. Ти навіть не дізнаєшся.

Він був там такий усміхнений, що мені їжа застрягла в горлі. В оточенні друзів, рудий та веселий, сяяв мені в очі своїм життям, доки я не почала плакати. Ігор народився першим, бажаним маленьким сонечком, до того непосидючим, що будинок перетворювався на ігровий майданчик. Перші років п’ять з його народження, було просто неможливо ступити крок, аби не наткнутись на розкидані іграшки, котрі часто доводилось збирати усім, аби уникнути сварок. Я через той шум навіть приїздити в гості стала трохи рідше, але якби я тільки знала… Може в зайвий раз моя присутність щось би зворушила, на щось би вплинула, може я б щось помітила, може він міг би мені розповісти те, що не розповідають батькам чи молодшій на рік сестрі.

***

Нічого видатного там не знайшлось. Улюблені ігри, місця де він бував інколи й обличчя друзів. От і все, за що я далі могла ухопитись.

Хотілось кудись піти, вирватись із задушливого дня, пробігтись босоніж снігом, накричати на когось. Балкон був ніби вікном у інший світ, такий далекий від темної квартири, сповнений морозним повітрям та теплим світлом ліхтарів. Вдалині сяяла верхівка різдвяної ялинки. Так швидко змонтували, я й не помітила. Мабуть в Новорічну Ніч та площа сповнюється людьми, які потім перетікають у подвір’я та радісно галасують. Але ж, Різдво мусить бути більш спокійне?

***

Це був останній шкільний тиждень перед різдвяними канікулами. Перше, що кидалось в очі, коли підходиш до школи, це паперові сніжинки, наклеєні на вікна зсередини. Якісь з них були більш охайні, ніж інші, але до кожної з них хотілось доторкнутися, вирізати та приклеїти поряд свою сніжинку.

Ірина Миколаївна зранку здалась неймовірно здивованою моїм дзвінком, та на диво ініціативною, особливо після того, як дізналась, що її мобільний номер був записаний у щоденнику Ігоря, одразу під батьківськими. Це наче обов’язково, аби дитина могла зв’язатись з кимось із дорослих, навіть якщо батьки не відповідають, але з її зворушення було зрозуміло, що не всі діти справді так роблять.

Учні носились коридорами як юрба мотилів, через яку треба було пробиратись із надмірною обережністю, без певності чи ти когось задавиш, чи вони всі задавлять тебе. Доки я боролась з переповненими сходами, пролунав дзвінок, до того голосний, що аж вібрував у потилиці, враз змушуючи почуватись у чомусь винною.

Та на школярів ця тортура мала магічний вплив – за кілька хвилин всі коридори стали порожніми й тихими. Від такої різкої зміни у голові загуділо, тож далі я підіймалася без зайвої метушні, обережно тримаючись за поручень.

Потрібний кабінет знаходився у самому кінці коридору, на третьому поверсі з чотирьох, але нарешті діставшись туди, я завмерла. Щось невимовне огорнуло мене, скувавши рухи. Чи це сором за мою лють? Чи вдячність за згоду? Чи страх перед тим, аби побачити дітей, з якими Ігор проводив так багато днів на рік, та які могли бути причетні до його смерті? Чи це безсила здогадка про те, що навіть якщо вони достеменно знають правду, то її від них не доб’єшся. Діти як ніхто вміють берегти таємниці, особливо коли вони налякані.

Подолання тих дверей було подібним до стрибка у крижану воду. В одну мить близько тридцяти пар очей вп’ялись в мене, принишклі й цікаві, а я не мала права так само допитливо вдивлятись в них.

– Добрий день…

– Так, завдання ви маєте, повернусь за десять хвилин та перевірю. – зверталась до класу ця жінка зовсім іншим голосом, з якоюсь характерною вчительською поставою, котру мені не доводилось чути вже дуже багато років.

Доки Ірина підіймалась з-за свого столу та йшла до мене, я встигла нишком оглянути дітей, одразу помічаючи знайомі обличчя з фотографій, от тільки вираз їхній відверто натякав на те, що вони мене теж впізнали. Були у гостях та бачили сімейні фото? Чи я була «класною тіткою», про яку було весело розповідати?

Вчителька м’яко вивела мене з кабінету, зачиняючи за нами двері, що мали відгородити спалах гомону від іншої частини школи.

– Ви б прийшлі після занять, я б змогла вам більше часу приділити, мені ж не шкода зовсім.

– Ні, дякую, мені вистачить.

Складно визначити з яким саме почуттям вона дивилась на мене, ніби з жалем, а ніби й з обережним докором, стискаючи губи, та все ж не наважувалась сказати мені щось, що могло бути неприємним.

– Ходім, люба. Будеш каву? Чи чай? Скільки будеш цукру? – Ірина Миколаївна розвернулась до дверей, які я прийняла за комірку прибиральника чи щось подібне, та на моє здивування за ними виявилась ціла кімната. Дуже тісна, проте сі столом, чайником маленьким старим телевізором, стосами якихось зошитів, котрі займали місце на стільцях та полицях, дзеркалом на стіні й сервантом, котрий теж наполовину був завалений якимись паперами. Не зважаючи на гармидер, треба було зізнатись, що це місце викликало в мене певний захват.

– Каву, з двома ложечками. Оце так сховок…

– Ой, та й не кажи, вже стільки років тут працюю, пропонували кабінет змінити, а я ні в яку, бо тут у всій школі більше немає такої зручної підсобки. Взагалі не знаю, щоб я без неї робила, то все було б нікуди скласти, а в кабінеті тримати то морока: раптом що зникне. Діти ж різні бувають, за всім не вслідкуєш, а хто потім винний? Звісно вчителька. – вона ніби схаменулась, й припинила монолог, засоромлена, що наговорила зайвого.

– Часто таке ставалось?

– Та ні, то я так. Не думай про те, – вона прибрала зошити з двох стільців, ставлячи їх на інші стоси, які враз виросли й стали небезпечно похитуватись, – сідай. То що там, любонько, що ти хотіла спитати?

Формулюючи думки в остаточне питання, я прийняла каву у руки. Чашка була така гаряча, що ледь не обпікала пальці, тож довелось доволі швидко поставити її на стіл.

– Дякую, що згодились поговорити зі мною. Певна, поліція вже розмовляла з вами, та мені… Мені, як тітці, хотілось би знати вашу думку. Ви ж його вчителька… були. – мені самій аж кололося те плазування, що було у цих словах, але видно було, що вчителька задоволена. Як мої шкільні вчителі мліли від надмірних люб’язностей, так і зараз виявляється все те саме. Певно деякі речі незмінні.

– Ох, люба моя… – вчителька схопила мене за руку, стискаючи її у знак підтримки й мені значних зусиль коштувало не сіпнутись від того непроханого доторку.

– Як би так це сказати… Ти сама певне знаєш, дитиною він був… яскравою. Не надто товаришував з дисципліною, але це абсолютно природньо для хлопчиків його віку. Пустував часами сильно, але Ігор був дуже розумним. Бувало зовсім багато двійок нахапається, та я завжди казала, що то він просто відволікається. В тринадцять дітям вже починають бити гормони у голову, тож вони й перетворюються по-черзі на дияволят.

Я слухала її не перебиваючи, й намагалась зрозуміти до чого вона все це розповідає. Як кішка, Ірина ходила довкола якоїсь теми, яку їй не зручно було мені казати. Чи може вона побоювалась моєї реакції. Зазвичай обличчя в мене не відрізняється приязністю, тож я намагалась якомога сильніше пом’якшити погляд, аби тільки вона розповіла мені щось корисне, хай хоч годину своїми клешнями тримає.

– От що, знаєш… Тобі варто сходити до нашого психолога. Анатолій Іванович, він ще години три точно має бути у себе. Правда в тому, що Ігор раз побився з іншим хлопчиком, сильно дуже, посварились там через щось особисте, їх обох змусили через це ходити до психолога. Тож, якщо хтось з нас й має більш обґрунтовані здогадки, то це він. Мені шкода, та я справді не знаю, чому в такої світлої дитинки могли з’явитись такі страшні наміри.

– Добре… Дякую. – я врешті решт вивільнила свою руку й взялась за каву, – А як звали того хлопчика?

– Ілля. Та він навряд має до того якесь відношення, він дитина несмілива… – вона наче хотіла щось ще додати, та в останню мить передумала. Забракло духу сказати, що Ігор міг над кимось знущатись? Хотіла б я подивитись на того Іллю.

***

Кабінет психолога мав знаходитись поруч з учительською, на другому поверсі, тож я мала трохи часу зібрати себе до купи. Складно було виносити ці розмови. Так, розмовляти з людьми, аби щось дізнатись, це моя робота, але коли це особисте, то відчувається зовсім інакше. Я навіть не пам’ятаю, коли ще в житті носила у собі стільки розпачу.

Поринувши у свої думки, відчинила двері майже одразу, не дочекавшись відповіді. Всередині мене зустріла тривожна картина: маленька дівчинка, на вигляд років дев’яти, сиділа з широко розплющеними очима й дивилась в стіну таким перелякам поглядом, якого зовсім не мало бути у маленької дитини. Навпроти неї, за робочим столом сидів психолог, в якомусь дурнуватому светрі зі сніговиком та окулярами у тонкій оправі. Дівчинка ніби відмерла, коли почула, що двері відчинились, схопила свої речі й стрімголов кинулась геть, я ледь встигла відійти.

Психолог помітно намагався приховати свою невдоволеність, та я все одно бачила, як у нього напружились вени.

– З нею усе гаразд?

– Так. Добрий день.

– Добрий. Мене до вас направила Ірина Миколаївна, з приводу Ігоря. Я його тітка, Людмила.

– О… – вираз його обличчя змінився, та я не була певна, що тепер за суміш емоцій він відображав. Це не було схоже на смуток, співчуття чи занепокоєння, які люди зазвичай виражають в подібних випадках. Не чекаючи запрошення, я сіла в крісло, яке хвилину тому було зайняте.

– То, що саме ви б хотіли дізнатись? – мишиний погляд цього чоловіка був масний, майже солодкий, він страшенно мені не подобався, й вірогідно приховати це цілком не вдавалось.

– Ваші думки, як психолога, котрий спілкувався з моїм племінником.

– Я вже спілкувався з поліцією з цього приводу, й неодноразово.

– Але не з родиною.

– Міг би, але вони не виявили такого бажання, тож…

– Я тут від їхнього імені, родичка.

– Та невже? – він трохи відхилився на своєму кріслі, ніби зважуючи якісь слова на язиці, а потім знов перемінився, так само різко, став розслабленим. Щось для себе вирішив?

– Тоді ви мабуть не будете проти показати мені свої документи? Самі розумієте, я не можу повірити вам на слово. Звісно, якщо у вас однакове прізвище із?..

– Матір’ю.

– З матір’ю. – кивнув, вдоволений собою. Цікаво, що він взагалі сподівався там побачити? А якби Олена змінила прізвище під час одруження? Саме на це розраховував? Діставши паспорт, я показала йому документ лише на той час, котрого б вистачило для читання мого ім’я та прізвища.

– Добре, – знов кивнув й потер носа, – питайте. Вже ж не гнівайтесь, що так вийшло, я мусив пересвідчитись.

– Без проблем. Тож, як ви оцінюєте стан Ігоря?

– Якщо вас до мене направила Ірина Миколаївна, то ви вже мабуть знаєте про його проблеми з агресивною поведінкою. На мою відверту думку, він був доволі пригніченим вдома, тож це виливалось в агресію до оточення у школі.

– В якому сенсі пригніченим?

– Скажіть, будь ласка, Людмило, ви в дитинстві мали власну кімнату?

– До чого тут це?

– Гм, гаразд. Справа от у чому: Ігор її не мав. Відповідно, не мав й будь якого натяку на особистий простір. Це надзвичайно важливо для формування підлітка, а особливо хлопчика. Зазвичай у таких ситуаціях ліжко стає «острівцем» особистого простору, та важко справді почуватись на самоті, якщо над головою спить сестра. Гадаю, ви розумієте, про що я кажу?

Щось було зовсім не так у тому, як він про все ще казав. Моє нутро шкірилось всіма іклами та ставало дибки, ніби переді мною сидів п’янючий злий бугай, а не худорлявий глист. Та він вів далі:

– Такий вік, він дуже… тендітний. Дівчатка протягом кількох років вищі, розвиваються значно швидше своїм тілом, а хлопчиків вже починає контролювати тестостерон. Вони формуються у чоловіків й прагнуть зайняти своє природнє місце в ієрархії, а це тяжко зробити, якщо обставини проти тебе. В решті решт, якщо натуралістичним потребам не давати виходу, то вони цілком ймовірно можуть обернутись в аутоагресію. Я б ймовірно не сказав про це так прямо матері, але ви тітка, у вас є шанс зрозуміти мої слова правильно, не зважаючи на горе… Вам слід поговорити з Анною більш суворо, цілком ймовірно, що вона доклала своїми знущаннями руку до психологічного стану брата, який призвів до такого страшного горя.

Огида здавила мені горлянку, я сиділа там, цілковито осоловіла від того, що подібне сміття не тільки є психологом, а ще й працює з дітьми. Хто взагалі знає, яке страшне лайно він втовкмачує в їх юні голови! «Контролює тестостерон», «природнє місце в ієрархії», «натуралістичні потреби»?! Ця сволота працює з дітьми! З дітьми! Чого він їх вчить, давати волю «натуралістичним потребам» хлопчиків?! За чий рахунок? За чий чортів рахунок, на його думку це має відбуватись?! Хто мусить бути жертвами цих «натуралістичних потреб»?!

***

Ледь пам’ятаю, як дійшла додому. Гнів настільки застилав мені очі, що єдина думка мантрою лунала у голові: «Не бий. Не бий його, не бий.»

Щоки все ще горіли від холодного повітря, а серце – від гніву. З якою легкістю й тонкістю висловів він пригноблював уже жіноцтво до «природнього місця в ієрархії». В решті решт наважився звинуватити мою племінницю у знущаннях! Анну! Тиху, милу й покірну Анну! Бути того не може. Чи він наважився сказати те саме поліції? Такий шмат лайна міг й наважитись, звинуватити дівчинку, яка щойно втратила брата.

Гнів й жага отримати доказ того, що ці гидкі звинувачення не мають нічого спільного з нею, змусили мене вдатись до вчинку, котрим я зовсім не пишаюсь. Та, тримаючи пізніше у руках рожевий записник із замочком, я була певна, що чиню правильно.

***

1.09:

Сьогодні дуже гарний день. Через свято мені подарували скрипку. Я навчуся грати й буду виступати на концертах, коли виросту, вони всі будуть вражені моєю грою. Тато каже, що від скрипки в мене будуть боліти руки, а Ігор каже, що в нього буде боліти голова. Та це не важливо, він все одно дурний.

***

Світло ліхтарів пульсувало, кров билася в скронях, так гучно, що майже відволікала. Довелось опертись об дерево, аби перевести дух й трохи сповільнити дихання. Я маю дихати глибоко, маю зосередитись. Уважніше. Спокійніше. Все добре. Добре.

Поодинокі вікна в школі все ще світились, о пів на шосту, в мене достатньо часу, аби нічого не проґавити. Морозне повітря дуже сильно заспокоювало, потрібно було лише трошки почекати. Почекати й все буде добре.

***

12.10:

В мене вже виходить краще! Але пальці справді дуже болять й мені сумно, що я не можу ходити з довгими нігтями, як С.

Продовжена група є лише для молодших класів, тому перед заняттями я часто сиджу в коридорі. Інколи мене пускає до себе А.І., він трохи дивний, але дуже добрий й пригощає мене цукерками. С. мені не вірить, але я наступного разу принесу їй ці цукерки.

***

Йти було важко, ожеледиця подекуди була зовсім непомітна, кілька разів я ледь не втратила рівновагу. Тіло колотило від холоду, та краще було так, ніж йти у зимовій куртці, вона страшенно шурхотіла, тож мене було б аж занадто чутно. До того ж, пальто мало значно більші кишені.

Ні, я не випущу його з поля зору ні на хвилину, хай там що. Шкіряні рукавички будуть добре тримати пластик, чи з чого там зроблена та рукоятка. Він нічого не побачить, треба лише завчасно натягнути шарф на обличчя, аби перець не потрапив.

***

29.10:

НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ

***

Нарешті довкола було достатньо темно, поруч нікого. Я обережно дістала перцевий балончик з кишені й приготувалася. Нутро скаженіло. Я скаженіла. Хай зі мною буде, що буде, воно того варте, це правосуддя, якого він би ніколи не отримав інакше.

Нарешті опинившись поруч, готова до бою, я вхопила його за воріт куртки, змушуючи розвернутись й виприскала перець прямо в обличчя, так щоб напевне потравило в очі, навіть попри окуляри. Глист закричав не своїм голосом й навмання почав розмахувати руками. Один з таких ударів прийшовся мені по голові, й я засичала як змія, відступаючи назад, де б він мене не міг дістати.

Треба було швидко діставати ножа, доки він своїм репетуванням не дістав когось й все не зіпсував. Руки тремтіли, але нарешті я все ж взяла ніж достатньо певно, як він почав тікати. Чорт!

***

30.10:

Все так болить. Я не знаю як сказати мамі. Мені дуже страшно, що вона буде на мене сваритись. Не хочу більше ходити на музику.

***

Тиша. Така раптова й кришталева.

Дивлячись на те, як бордюром стікала темна в’язка рідина, розростаючись в невеличку калюжу, довкола чужої голови, я не могла повірити в це. Підсковзнувся. Підсковзнувся! Ха-ха-ха!

Може все ж є Бог на світі?

З суміщу страху й полегшення, я швидко сховала чистий ніж назад у кишеню, підняла з землі балончик та пустилась навтьоки з того темного місця. Треба було зробити чи мале коло, аби не опинитись зайвий раз кого школи, та це було неважливо. Я мала крила за спиною й певність у тому, тепер світ трошечки кращий. Різдвяні дива таки стаються.

***

7.12:

Який він гидкий. Завжди був гидкий та дурний. Фотографувати чужу білизну це не смішно. Ніякого жарту в цьому нема, це бридко. Він виросте такий самий, як А.І., я не хочу такого брата. Його не шкода. Не видерся би на стілець біля вікна, щоб залізти в мою шафу, то й не впав би звідти. Я не зробила нічого поганого, він заслужив.

***

Сьогодні вже Свято. Їду з купою подарунків, пограбована цінами на таксі за місто. Довго обирала їх, не могла визначитись, особливо для Анни, вона отримає найбільшу коробку, всередині якої поміж різних святкових дрібниць – новий смичок. Гнучкий та міцний, такий ніколи не зламається, навіть якщо з ним щось станеться. Вона зможе грати. Вона буде найкращою.