Палац тримає таємниці

Старезна велика будівля знаходилася посеред шумного, переповненого людьми міста. Ця химерна споруда взагалі не вписувалася в барви широких вулиць та довгих трас. Колись стіни цього палацу бачили розкіш та чули сміх, що линув звідусіль та доносився до кожної кімнати. Зараз це місце стало справжнісіньким привидом, від якого віяло страхом та невідомістю, хоч сучасні люди давно не придавали значення чарам та перестали вірити в дух історії. Здавалося, ніби час жорстоко зруйнував значимість будівлі, десяток років тому замалювавши стіни невидимою фарбою відчаю. А втім, палац мав неабияку силу, і в той час, як більшість мешканців міста забувались у своїх справах та губились у проблемах, інші – частенько пліткували про загадковість та магічність цього місця. Споруда мала дві башти, що пронизували своїми гострими зубами небо, та великі вікна, в які колись дивилися очі знатних людей. Як би іронічно це не звучало, але колись місце знаті перетворилося на притулок для бідних, пияк та деяких доволі неприємних індивідів. Цікаво, як тоді така пам’ятка могла перетворитися на непотріб, втративши свою силу минулих століть. Відповіддю на кожне питання була, є і буде «людина». Незацікавленість містян рушила минуле, акцентуючи увагу тільки на теперішньому та майбутньому. Значимість архітектури, мистецтва та літератури поступово зникала, а з нею стиралося і уособлення цих галузей. Книги могли з легкістю кинути до палких язиків вогню, картини не розуміли, псували, а старі споруди могли перетворити в магазин продовольчих товарів, або намалювати на них графіті. Проте, деякі пам’ятки все ще залишалися дуже важливими навіть для найбільш віддалених від історії особистостей. Можливо, так було і сто років тому зі спорудою, яка тепер не цікавила багатьох. Та знайшлися ті, хто, як би там не було, мали той запальник вогник у серці, що породжував цікавість до старинного та таємничого.

***

Два хлопці стояли біля входу до кремезного темного палацу. Вітер овіював їх постаті, граючи з темним волоссям, підкидуючи то вгору, то вниз, від чого воно кудлалося, заплутувалося та лізло в очі. Їхні стрункі тіла мали неабиякий контраст на фоні старої споруди, ніби маленька дитина дивилася на жінку похилого віку. Вони були одягнуті в теплі куртки схожого фасону, і якби не різний колір одягу, то могло б здатися, що то була одна й та сама людина, котра ніби дивилася на себе в дзеркало. На чорних чоботах був білий сніг, який почав вже потроху танути, перетворюючись на мокрі плями. На плечах одного з парубків висів великий рюкзак, а інший – тримав у змерзлих руках якийсь папірець, на якому виднілися дрібні чорні літери.

- Можливо, не треба… Бо кажуть, що тут живе багато бездомних городян, а ще п’яниці та наркомани. Ну навіщо наражати себе на таку небезпеку? – промовив хлопець, що стояв з рюкзаком. Звали його Андрій, але друзі частенько кликали його Андре, ніби на «іноземний манер».

- Циц! Кажуть… Та люди тобі що завгодно можуть сказати, а ти враз і повірив. А я чув, що тут … є скарби, що їх князі мали. Але ж ніхто ще не зміг їх знайти. Легенда говорить, що ці багатства під закляттям, а натрапити на них можуть тільки певні… так би мовити… особливі люди, - в інтонації смуглявого хлопця відчувався смак таємничості. Помовчавши з хвилину, Микита продовжив вже жвавим голосом: - То й чому ж не спробувати? Може й пощастить! Ох і заживемо тоді…

Понеслися думки у королівство золота та слави, ніби земля з-під ніг почала зникати від тих солодких мрій. Але голос Андрія повернув Микиту знову на землю, у реальність та холодний грудень.

- Та йой, якось лячно, якщо чесно, - промовив Андрій, спостерігаючи за тим, як його друг згортає шматок паперу в охайний малесенький прямокутник та кладе собі в кишеню.

- Але ж чого боятися? Ми ж не вночі пішли. День на дворі, он… - Микита вказав рукою на парк, що був справа від споруди. І дійсно, це був звичайнісінький район міста і звичайний день. Вулицями ходили люди, бігали діти та іноді залишали сліди своїх маленьких лап пухнасті коти. – Дивись, друже, скільки люду навкруги! Та ми навіть не в ліс якийсь забрели. Тому взагалі, так би мовити, буквально до себе додому йдемо.

- Це ти звичайно переборщив… Але, добре! Добре! Ходімо, що ж поробиш. І знаєш, я погоджуюсь, тільки тому що я цікавлюсь історією, а ця пам’ятка архітектури справді доволі цікава, - відповів Андрій, зробивши маленький невпевнений крок до дверей споруди.

- От, бач, як виходить, потім напишеш там свої статті. А мені тільки дякувати будеш,- усміхнувшись, Микита підійшов до входу в старезний палац та товкнув від себе двері, від чого ті почали неприємно скрипіти.

- Так-так, буду дякувати. Поки виходить, що вдячним залишаєшся ти. Бо саме я постійно рятую тебе то від батьків, то від учителів, - хмикнув Андрій, наздоганяючи друга.

- Ой, ну все, все, годі, рятівник.

Перед очима хлопців постала велика зала, яка освітлювалася сьогоденням через помутнілі запилені вікна. На підлозі де-не-де виднівся вишуканий орнамент, на якому колись стояли ноги знатних людей та танцювали панянки в пишних сукнях. Старовинні вітражі втратили тогочасну яскравість, а в деяких місцях взагалі було вибито скло. У дальньому кутку стояло вишукане піаніно, кришка якого була опущена. Проте, нескладно було зрозуміти, що половини клавіш елегантному музичному інструменті давно вже не вистачало. Посеред цієї картини старезності та зупиненого часу лежали пляшки, що нагадували кожному про існування сучасності за стінами споруди та про плинність життя.

Андрій та Микита мовчки пройшли широку залу, залишаючи стіни історії позаду, але натомість знайшли сходи на другий поверх. Підійматися по ним було від слова зовсім небезпечно, бо ризик впасти був надто великим. Хлопці рушили далі, де їх очікувала невеличка кімната, з якою, здавалося, світло не було знайоме. Темрява окутувала стіни, підлогу та деякі предмети, які неможливо було розгледіти людським зором. Виднілися силуети картин, але побачити зображене не дозволяв чорний простір. Андрій потягнувся до свого рюкзака, достаючи звідти ліхтарик. Тишу зруйнувало дзвінке клацання, і вмить деякі речі відкрилися зору хлопців. То були зображення грецьких богів, мальовничі пейзажі та неймовірне поєднання кольорів.

- І як ці казкові картини все ще тут знаходяться? – спитав Микита, торкаючись обрамлення та проводячи по ньому подушечкою пальця. Від цього легенького дотику полетів пил, кружляючи в повітрі. Андрій два рази чихнув, від чого, здавалося, почав прокидатися дух історії, і картини дивилися на хлопців, ніби живі.

- Що ти маєш на увазі? – вимовив Андрій, потираючи ніс.

- Та ну… сам подумай, скільки такі зображення можуть коштувати. Дивно, що ніхто не наважився їх вкрасти, - пояснив Микита, вдивляючись у намальовані очі тендітної жінки.

- А мені дивно, що ці картини не в музеї історичному або мистецькому, а ось тут, - хмикнувши носом від пилу, Андрій знову чихнув, а потім продовжив. – У цьому брудному темному місці, куди можуть пробратися всілякі люди і дійсно вкрасти мистецтво. Цього ще не трапилося на диво, але то тільки справа часу…

- Хм… Та може вже й час настав. Як думаєш?

Андрій подивився на друга, який ніби приклеївся своїм поглядом до картини з жіночою постаттю. Микита витягнув з кишені шматок білої тканини і повільно почав витирати пилюку з пастельних тонів. Він жмурився, ніби хотів розгледіти кожну деталь малюнка, кожний штрих пензля, залишений художником.

- Микито, я здогадуюсь, що ти маєш на увазі… І моя відповідь негативна. А чого ти очікував?

- Та ну, серйозно? Кажеш, що як пам’ятки картини не цінуються, але хтось все ж таки викрасти може. А я і не пропоную красти… Ти що подумав? Я навпаки впевнений, що треба рятувати! Хоча б ось цю… - Микита вказав рукою на малюнок, від якого все ще не міг відійти навіть на декілька сантиметрів.

- Добре, і що ти збираєшся з нею робити?

- Як «що»? Ну ти таке ще й питаєш… Звичайно, що я повішу у своїй кімнаті і буду милуватися щодня. Бач, який я поціновувач мистецтва. І хто тільки міг подумати…

- Дійсно… Хто ще міг подумати, а тим паче повірити у твою раптову любов до прекрасного, - відповів Андрій, фиркнувши.

- Та ну тебе, - махнувши рукою, Микита промовив. Він потягнувся до картини і легенько почав знімати її зі стіни. Міцно тримаючись за рамку, хлопець зміг акуратно звільнити малюнок від пазурів холодної споруди.

Умить пробив годинник, і глухий звук пронісся по всьому палацу, а стіни ніби відповіли на голос часу та теж заревіли. Хлопці злякалися, стуляючи вуха від неочікуваного шуму. Микита майже впустив картину на підлогу, а з вуст Андрія донісся слабкий крик.

- І що це було? – істерично видавив Андрій. Він стряхнув пил зі свого рюкзака та швидко промовив: - Клади цю картину, і пішли звідси геть! Чи тобі жити набридло?

Микита мовчав, оговтуючись від шоку, який раптово настиг його хвилиною тому. Він оглянув картину, а потім стіну, з якої її зняв. Його очі почали бігати, а обличчя зблідніло.

- Ти теж це бачиш?

- Я… - повернувши голову в сторону стіни, Андрій теж зомлів. – Не знаю, що й думати…

У темній кімнаті, яка колись була одним з найкрасивіших місць палацу, вже нічого не існувало, навіть світло не могло сюди пробитися. На стіні, яку побачили хлопці, висіло жіноче плаття, а поруч було викарбовано фразу «Brutum Fulmen» з припискою знизу «вбрання М.М».

- Це кров…? – тихо спитав Микита, наблизившись до сукні.

- А чорт його знає… - втуплюючи очі, відповів Андрій. – Ми-ки-тоо, ходімо… зараз… звідси… благаю…

- Так, спокійно! – прийшовши до тями, Микита почав зважено говорити. – Усе нормально. Сукня як сукня, надпис теж… взагалі не по-нашинські. Нічого хвилюватися!

- Та ну… звісно… Якщо ти не знав, то це латинь. А латиною можна хоч диявола викликати. А якщо це якесь прокляття? І все… Два хлопці пропали в стінах старого палацу… Ти цього хочеш?

- Ой, ну не драматизуй! – посміхнувшись злегка, фиркнув Микита. – Ми сюди прийшли, щоб дізнатися щось, а не тікати, як перші боягузи. Хвилиною раніше, хвилиною пізніше вийдемо з палацу – це нічого не вирішує вза-га-лі. Ти краще достань фотоапарат зі свого рюкзака. Треба сфотографувати.

- Та ти взагалі з глузду з’їхав? Який «сфотографувати»?! Ми наражаємо себе на великі неприємності!

- Я нікуди не піду, поки ми не сфотографуємо цю загадкову річь та надпис. Ми повинні розібратися з цим! Може, то шлях до скарбів!

- Добре… Швидко, - протягнувши фотоапарат другу, Андрій пробубонів: - і одразу тікаємо звідси!

Вони закарбували ці речі на фотоплівці і через мить знову опинилися на вулиці. Холодний вітер обдав їхні змучені емоціями обличчя, заспокоюючи хлопців і трохи гасячи вогненний запал. Поки вони були в палаці, встиг піти сніг, котрий утворював усе вищі і вищі насипи. Сонце заходило за небосхил, але суцільна темрява не могла дотягнутися до світу через білий крижаний пух. З хвилину Микита та Андрій оглядали пейзаж, що встиг утворитися за той коротенький проміжок часу, коли вони блукали кімнатами старої споруди. Картина повстала і справді неймовірна – засніжені дороги, дерева, будинки та діти, що ловили ротом маленькі сніжинки. У парку вже виднівся невеликий сніговик з кривим носом-морквою та дурнуватими великими очима-ґудзиками. Десь далеко можна було побачити, як хлопець зі смішною шапкою кидає снігову кульку у свого друга, а той – у відповідь. Через дорогу, на зупинці, стояли дівчина та декілька людей похилого віку. Волосся панянки було мокре, а собака, який сидів у неї на руках, ворушив вухами, аби стряхнути крапельки снігу. Здавалося, що ніби з приходом білосніжної години світ трохи подобрішав, а люди познімали маски сурових дорослих та знову повернулися в безтурботне дитинство.

Микита та Андрій рушили на зустріч сніговим потокам, які вишукано відбирали собі все більший і більший шматочок світу. Сніжинки прилипали до їхніх облич, особливо до темних густих вій, які від цього ставали неймовірно чарівними. Вони мовчки насолоджувалися зимовою казкою, переставляючи ноги через завали снігу. Не встигли хлопці й отямитися, як доволі швидко потемніло – одна з особливостей зимньої пори. Почало з’являтися вуличне освітлення, і біла земля враз набула жовтого блискучого забарвлення. Сніжний покрив переливався, ніби тисячі маленьких алмазів. Ця груднева картина заворожувала, і час більше не міг контролювати світ.

- І що ти пропонуєш? – Андрій вирішив порушити мовчання, і тиша полетіла за небосхил.

Микита розглядав гілки дерев, що вдягнулися в білі пальта та білі чоботи, а потім взяв у теплі долоні горстку алмазів. Утворюючи в руках маленьку кулю, він роздумував з зосередженим обличчям. Відповідь поки не збиралася доноситися з його вуст, а думки все ще вирували в його голові. Микита повернувся до Андрія, та, випускаючи в нього сніжок, одночасно зронив слова.

- Пропоную проводити дослідження, – гордо відповів Микита: - і шукати скарби! Різдвяні подаруночки нам під ялинку. От краса-а-а-а…

- Ти зараз серйозно? – здивовано спитав Андрій, насупивши сніжні брови. – Як, в біса, взагалі можна в це вірити?

- Ну добре… - одразу ж донеслася відповідь. – Я можу й сам розібратися. Ти тільки потім не ний, коли я сам буду мати все, а у тебе буде аж нічого.

- Чекай… А ти що думав, я тебе дурня так і залишу одного з цими ідеями божевільного? Та ні! Доля моя слідкувати, аби ще не вляпавсь в якісь неприємності.

- Ти як мама, чес слово! – фиркнув Микита.

- Бо я старший за тебе на рік!

- На дев’ять місяців! – заперечив Микита. – З історією у тебе все гаразд. А от математика… ну точно не твоє.

Хлопець посміхнувся, швидко нахиляючись до землі і хапаючи руками сніг. Мить - і кулька полетіла в Андрія, але той встиг ухилитися.

- А тобі не бути спортсменом. Тим паче гравцем баскетболу, - утішно промовив Андрій.

- Ти диви… Гаразд. Один – один.

Поки Микита промовляв останні слова, Андрій встиг зліпити кульку, і за мить вона вже розмазалась по куртці хлопця. Друзі почали справжнісінький бій снігом, а через десять хвилин обидва були мокрі, як коти, що потрапили під зливу. Долоні горіли від льоду, а щоки і ніс стали червоними.

- Ну все, годі! У нас ще купа справ, - ховаючи руки в кишені, аби зігрітися, Микита зауважив.

- Я вже подумав, що ти прийшов до тями, - струшуючи сніг з рюкзака, Андрій знову взявся за своє.

- Хутчіш до бібліотеки! Якраз і зігріємося.

***

У міській бібліотеці справді було доволі тепло, а жовте світло створювало домашню атмосферу затишку. На вході стояла невелика ялинка, прикрашена різноманітними іграшками та блискучою мішурою. Хлопці попрямували до читального залу, де знаходились тисячі книжок різними мовами та декілька комп’ютерів. Тато Андрія мав у своєму кабінеті останню модель цього розроблення разом з інтернетом, до якого люди тільки-но почали звикати, тому хлопцеві пощастило ознайомитися з основними функціями пристрою. Але Микита міг бачити комп’ютер тільки через екран невеличкого телевізора, а також декілька разів, коли був у гостях в Андрія.

На вході до зали сиділа жіночка в окулярах, одягнена у в’язаний синій светр. У руках вона тримала якусь стареньку книгу, а, побачивши хлопців, щиро усміхнулась. Андрій і Микита привіталися з жінкою та запевнили її, що їм поки не потрібна допомога з вибором літератури. Вони сіли за комп’ютер і почали шукати інформацію. Перше, що треба було зробити, - розшифрувати латинський надпис. «Brutum Fulmen» - подивилися хлопці на фотографії. Андрій почав шукати, а Микита слідкував за діями друга та уважно дивився на екран.

- Слухай… - раптом промовив Андрій. – Дослівно ця фраза перекладається «безглузда блискавка».

- І що це означає? – насупившись, спитав Микита.

- А хто його зна…

- Чекай, я зараз пошукаю книги з латини. Щось стовідсотково повинно тут бути, - констатував Микита.

У читальному залі знову повисла тиша, і тільки гортання сторінок було єдиним звуком у приміщенні. Андрій з серйозним обличчям дивився на екран, ніби ознайомлювався з важливими документами або читав наукову статтю. Микита перебирав книги в пошуках необхідної інформації.

- Знайшов! – вигукнув хлопець радісно. – От якийсь підручник для вищих учбових закладів пише, що ця фраза означає «безглузді погрози».

- Цікаво, - відповів Андрій, відвернувшись від комп’ютера. – Виходить, цій жінці… - подивившись знову на фотографію, хлопець продовжив: - з ініціалами М.М. , погрожували…

- Схоже на це, - промовив Микита, сідаючи на сусідній стілець. – Треба далі шукати відомості.

- Тоді я за комп’ютером, ти – у книжках…

- Якось несправедливо, - заперечив Микита, на що Андрій нічого не відповів.

Просторий зал здавався ще більш затишним, коли за вікном світ перетворювався на білу зіткану сукню. Там, за стінами теплого приміщення, мороз пощипував щоки та ніс, а сніг прикрашав верхній одяг блискучим пухом. На склі зима вже встигла намалювати орнамент, який довершено вписувався в пейзаж, а через маленьку незамальовану частинку вікна виднілася котяча мордочка. Кіт з хвилину бив своєю лапою по шибці, аби на нього звернули увагу. І не даремно – жінка-бібліотекар побачила пухнастого, підійшовши до підвіконня. Вона впустила рижого до залу, аби тваринка могла трохи погрітися. Руда шорстка, зелені очі, довгі вуса і біленькі лапки – кіт був ну справжнім красенем. Жіночка принесла йому трохи смаженої ковбаски і налила в тарілку теплого молока. Пухнастий з апетитом взявся куштувати смачненьку їжу.

Поглянувши на зосередженні обличчя хлопців, бібліотекар вирішила причастити юнаків. У сусідній кімнаті була невелика кухня, у якій можна було заварити чай та приготувати бутерброди. Микита та Андрій були трохи здивовані добротою жінки, але, щиро подякувавши її, почали куштувати канапки і грітися запашним чаєм. Минуло півгодини, поки якась інформація потрапила до рук хлопців.

- Знайшов! – вигукнув Андрій.

- Ну звичайно, - промовив собі під ніс Микита. – Одна справа за комп’ютером, інша – рийся в книгах. Ще б пак ти знайшов…

- Слухай, - пропустивши повз вуха другові невдоволення, Андрій почав розповідати. – Є тут один вірш, котрий називається «Блискавка». Цей вірш…

- Вірш? – перебив Микита. – Серйозно? Я думав, ти щось знайшов… А ти тут поезію читаєш…

- Ти хоч дослухай! – сердито випалив Андрій. – Вірш написаний жінкою, ім’я якої Марія Михайлівна Лір. Пам’ятаєш ініціали М.М.? Так ось…

- Мені здається, це просто збіг.

- А раптом…

- Ну добре… І що тоді будемо робити? – запитав Микита.

- Шукати Марію… - знову подивившись на екран комп’ютера, Андрій відповів: - Михайлівну Лір.

- А може спитаємо в бібліотекара? – запропонував Микита, кинувши погляд на жінку, що знову сіла читати книгу.

- Думаєш?

- Авжеж! Ти тільки подумай… Марія…

- … Михайлівна

- Так-так! Вона пише вірші, тому, напевно, її повинні знати в цих «літературних колах» міста. А бібліотекари теж усе знають, - констатував Микита.

- Гаразд, - Андрій погодився з думкою друга.

Хлопці підійшли до жінки і, трохи вагаючись, все ж таки запитали. Здавалося, що кіт теж насторожив вуха, щоб бути в курсі того, що відбувається.

- Перепрошую! – линув голос Микити. – Можна у Вас дещо спитати?

- Звичайно, хлопці! – відповіла жінка. – Вам ще долити чаю?

- Ні-ні, дякуємо! – відгукнувся Андрій.

- Ми хотіли спитати, - продовжив Микита, подивившись на кота, а потім знову перевів погляд на бібліотекара в окулярах з чорним обрамленням. – Чи Ви знаєте письменницю Марію Лір?

- Ой, хлопці, напевно, не знаю, - відклавши книгу, промовила жінка.

Друзі трохи засмутилися, а думки вже почали вирувати в голові. Треба було подумати, де шукати відомості, а часу залишалося все менше і менше. Вони хотіли подякувати бібліотекару, але не встигли навіть промовити і слова, як жінка раптом вигукнула.

- Хоча знаю. Я пригадала. Ой-ой, з пам’яттю погано вже.

- Нам дуже потрібна інформація, особливо її адреса! – впевнено зауважив Микита.

- А навіщо, хлопці? – запитала жінка.

- Марія - знайома мого тата, і він попросив… - Андрій запнувся, не знаючи, що далі казати.

- Просив передати їй різдвяний подарунок, - Микита прийшов на допомогу.

- Саме так!

- Добре, хлопці. Вам пощастило, бо вона записана в нашій бібліотеці і, до речі, частенько читає тут свої вірші. Тільки останнім часом щось не було в нас, - промовила жінка, шукаючи в невеликій коробці адресу Марії. – Знайшла! Шевченка 23Б, квартира 278.

- Дякуємо! – в один голос проговорили Микита і Андрій. Вони попрямували до дверей, ще раз вигукнувши. – Щиро дякуємо! До побачення!

Відповідь бібліотекара хлопці не почули, бо за мить уже стояли надворі, колупаючи ногами сніг. А ще через деякий час вони були на вулиці Шевченка, і хоч Андрій уже почав хапати ротом повітря після такого довгого бігу, Микита, здавалося, відчував ще більше сили та енергії.

- Так пізно… Може, уже завтра, - важко дихаючи, просипів Андрій.

- Та ну.. Майже дійшли. Тим паче, завтра вона може піти на роботу або в магазин, а сьогодні точно повинна бути вдома.

Минуло десять хвилин, і хлопці стояли біля дверей Марії. Вони постукали декілька разів, після чого висока жінка з темним волоссям повстала перед їхніми очима. Вона була гарною та спокійною, а голос був настільки милозвучним, що здавалося, ніби жінка вміла дуже красиво співати.

- Доброго вечора, хлопці! Вам щось потрібно?

- Так-так, вибачте, - промовив Микита. – Це Ви Марія Михайлівна Лір?

Жінка зблідла, її очі стали немовби скляними. Спокій покинув її чарівне обличчя, а хвилювання оповило тіло. Утім, жінка відповіла, опустивши погляд на білі капці.

- Так, це я…

- Ми хотіли у Вас дещо запитати, - сказав Андрій.

- Ой, хлопці, у мене купа справ, приходьте іншим разом, - зронила жінка, миттєво закриваючи двері.

Микита та Андрій деякий час не могли зрозуміти, що трапилося, і поки не вийшли на вулицю, не промовили ні слова.

- Ну тоді завтра, - першим почав говорити Андрій.

- Тобі не здається, що тут щось нечисто… Якась дивна жінка…

- Та ну… Просто зайнята, тим паче скоро Різдво.

- А чого вона так зблідла? – запитав Микита. – Вона зблідла, і голос одразу змінився. Я тобі кажу, ця жінка щось приховує.

- А мені здається, ти вигадуєш, - заперечив Андрій.

- Я тобі ще доведу… З тебе шоколадка, якщо я буду мати рацію.

- З тебе футболка з моєю улюбленою футбольною командою, якщо моя думка буде правильною.

- Так нечесно! – Микита здивувався останнім словам друга.

- Чесно-чесно. Завтра тоді все з’ясуємо, - відповів Андрій.

- Скоріш уже завтра, щоб я тобі зміг втерти носа.

- Ще подивимося, - заперечив Андрій.

***