Місто химороді

Тарас обтрусив пальто. Дрібка снігу впала на до блиску вимиту підлогу. Він відчув на собі суворі погляди з глибин під’їзду та пошкодував про скоєне. Якщо домовики щось і не люблять – то це бруд і тих, хто його приносить.

"Дзинь!" – ліфт приїхав саме вчасно. Тарас миттю чкурнув всередину. Попри старість, кабіна пахла лише деревом та шахтою, а всі кнопки були в ідеальному стані. Рука Тараса машинально потягнулася до панелі, проте зупинилася на півшляху. Іншою він дістав з кишені телефон і прогорнув збережені повідомлення, шукаючи потрібний поверх.

Ліфт рушив майже безшумно. Ні скрипу, ні гулу. Від неприродності цього вакууму шкіра бралася сиротами. У коридорі ситуація була не кращою. Оповитий серпанком тиші, він нагадував скоріше склеп, ніж жиле приміщення. Тарас обійшов поверх. Але потрібних дверей не знайшов.

Він ретельно перечитав звернення, що отримав з бухгалтерії Ради.

«Заява… мольфар Остап… 25 грудня… скоєно нечисте вбивство… за адресою… поверх 17… квартира 103». Помилки бути не могло. Квартира 103 була відсутня.

Тяжкий погляд ліг Тарасу на спину. На мить він застиг, заплющив очі та прислухався до інших органів чуття. Вони збоїли. Прямо як під час сну: достатньо по-справжньому звернути на щось увагу, щоби зрозуміти, наскільки це «щось» неправильне.

– Покажись.

Голос лунав лабіринтами коридорів, повертаючись викривленим, майже глузливим. Тарас поклав одну руку в кишеню, іншу за пальтовий воріт, та, просунувши великі пальці між вказівним і середнім, повільно обернувся.

Дідок невисокого зросту стояв там, де ще мить тому було порожньо. Його густе чорне волосся, борода й вуса закривали практично все обличчя. Та блиск підозри в його очах проникав навіть крізь ці пасма.

– Доброго здоров’я, синку, – голос дідька був сповнений прихованої погрози. – Чом блукаєш, як нетутешній? Не маєш чим ся у Святвечір зайняти?

– Вітаю! Ви… мольфар Остап? – трохи ніяково промовив Тарас.

Все ж, справжніх мольфарів у місті стрінеш рідко, куди частіше це чергові “спіритолого-екстрасенсо-астрологи”, що стрибнули на хвилю популярності традиційної культури останнього року.

– Ні, синку. В цьому під'їзді мольфарів з роду не жило, – він повільно наближався до Тараса, хоча той міг поклястися, що не бачив жодного руху.

Тарас розтис дулю та потягнув зі внутрішньої кишені видане Радою посвідчення.

– Прийшов запит із квартири 103. Нечисте вбивство.

– А-а-а... – протяжний видих наче зменшив духа у розмірі, він потупив очі в підлогу.

Раптом стало гамірно. Десь у сусідній квартирі смажили картоплю. Ліфт із тихим шелестом ковзнув проз поверх. Запахи їжі й паркету тонко підкреслювали один одного. Чуття знову були в нормі.

– Бідолаха, – дідок пом’яв короткі пухлі пальці. – Геть місця собі не знаходить.

– Проведете мене?

– Звісно, звісно.

Голос дідька звучав розгублено й понуро, він коротко махнув у сторону стіни. Тарас обернувся і побачив двері. Мідні цифри «103» глузливо блищали у світлі ламп.

Домовик вмить опинився поруч і коротко постукав. Зсередини не доносилося ні звуку. Жодних кроків, хлопання дверей, глядіння у вічко. Аж раптом пролунав бас:

– Дзуськи, пане голово! Ніяких нарад! Забирайтеся!

– Нач я те коли кликав! Сиди в своїй кватирі, не висовуйся! Сам упораюся! – він кинув погляд на гостя. – До тебе знатник.

Двері прочинилися, й очі Тараса даремно ковзнули проходом на рівні обличчя. Він відчайдушно шукав старого мольфара, та кілька довгих митей потому все ж опустив погляд до поясу. Там стояв власник басу – інший домовик. Його втомлений погляд опізнати було нескладно. Так виглядає людина, що багато плаче. Ніхто не заставав домовиків за цим заняттям, і очі його були такі ж сухі й вологі водночас, як завжди. Але тьмяність їх сяйва видавала скорботу сповна.

***

Ідеально прибрана спальня дозволяла провести огляд без зайвої обережності. Всі речі були розкладені з такою увагою й обережністю, що ненароком зачепити їх, порушивши цілісність місця злочину, було нереально. Власниця житла була у ліжку. Простирадло, яким її накрили з головою, окреслювало силует і нагадувало про статуї, що ті лежать замість кришки на могилах святих. Із відкритих вікон тягнуло холодом і снігом. Від тиші цього приміщення хворобливо віяло смертю. Навіть вітер не наважувався порушити її, гуляючи кімнатами мало не беззвучно.

Пані Надія, очевидно, любила свою домівку, а розповідь “Остапа” лише підтверджувала це. У квартирі не було й натяку на пил, жодна фоторамка не була залишена без уваги, ба навіть старий багряний килим виглядав наче щойно з хімчистки. Проте, домом для власниці були не самі апартаменти. Надя – вахтерка. Краща у своїй справі, якщо вірити домовику-кватирному. "Була".

Поверхневий огляд тіла не дав бажаних результатів: ні синців на ребрах, ні натяків на химородь, ні відмітин, що їх лишають упирі, знайти не вдалося. Тарас дістав смартфон і пройшовся всіма кімнатами, зробивши кілька фотографій місця злочину. Домовики споглядали його дії тихо. Вони були неговіркі, й знатник цінував цю рису. Ніщо не заважає сконцентруватися на справі більше за нісенітниці людей у розпачі, що ті їх верзуть для самозаспокоєння.

Але що в гостьовій, що на кухні, панувала рутина. Всюди висіли фотографії Надії з дитиною років дванадцяти, вочевидь недавні. На полиці під стелею стояли ікони, очевидно старі. У холодильнику – вчорашнє молоко, у передпокої – забутий пакет мандаринів, а над плитою – олія, сіль та перець.

– Чому ви впевнені, що пані Надію вбили? – питання розрізало спокій квартири й потоком холодного вітру пронеслося крізь кухню. – Я не бачу жодних ознак проникнення чи зурочення.

– Вона не була хвора, – озвався домовик, що представився "Остапом", беззвучно прикривши двері спальні.

Звісно ж, це було не його ім'я. Старі духи давно втратили людські імена. Те, що цей вигадав собі прізвисько, аби лиш обійти чергу заявок духів, звісно, говорить про його прив'язаність до господині й ставить під сумнів можливість тверезо реагувати на ситуацію.

“Мольфар, звісно ж… а я повірив… що там, Рада повірила! Чи це вони спеціально мене відправили, на випадок чергового фарсу? Ох я їм…”

Ці думки крутилися у голові Тараса, коли він вирішив перевірити, чи не підмішали чого господині у їжу. Ніяких ознак. Нічого. Він вже був думав згортатися, аж раптом пальці намацали щось тверде у банці солі.

– "Фторурацил", – Тарас стряхнув сіль з флакону. – Ліки протипухлинні. Недешеві. Навряд хтось купував би їх без причини.

– Але ж… стривайте…

– Дідьку, послухай, господиня вочевидь переймалася та не хотіла щоби ти, чи ще хто, – Тарас провів очима по розвішаним фотографіям, – дізнався і почав переживати. Немає жодних причин вважати, що її вбили.

Він гуркнув флаконом по столу й рушив у коридор до вхідних дверей. Неввічливо було кидати домовика ось так, зненацька, але геть усе в цьому вечорі неначе спеціально ятрило Тараса. Погода, фальшива тривога, прикидання людиною, втрачені години шляху сюди й назад. Його вирвали у свято на роботу без реальної причини, тож етикет ввижався зайвою розкішшю.

Коридорник рушив за ним і, ніяково смикнувши за лікоть, забелькотів в півголосу:

– Тіки прошу, пане, не кажіть Раді про нашого кватирного. Краще взагалі не споминайте, що стріли когось із братії! Ви ж бачите, дідо у розпачі, весь розбитий… та нас на порох перетруть за порушення протоколу!

– То для чого вас обирали, пане Калідорник? Як ви навіть за одним дідо встежити не спромоглися.

– Ну, послухайте, на мені сто кватир! За всіма не поспієш…

У голосі його звучала втома. Тарас розумів, що відчувати таку дідку не дано. Та все ж на милість це тисло. Він вже було пом’якшив голос, аж раптом вихід з квартири заступив “Остап”:

– А-ну стій! Слухай мене сюди, синку…

– Геть.

Тарас із реакцією ковбоя вихопив дулю з кишені. На обличчі домовика проступили вени, брови насупилися, зморшки обернулися урвищами, руки вхопилися за одвірок. Він виглядав як люди, змушені годинами слухати скреготіння нігтів по шкільній дошці. Як людина, нігтями якої по цій дошці й водили. Але не відступив.

– Най іде, – Коридорник опустив руку знатника і поклав долоню на плече кватирника. – Не варто ускладнювати.

– Зажди, маю що йому сказати!

– Я розумію твою скорботу. Ми всі в жалобі. Але ти сам чув пана знатника. Надя померла від хвороби.

Кватирного наче батогом вдарили. На секунду, в очах його блиснув сумнів. Та лиш на секунду. Горе взяло гору, він повернувся і випалив Тарасу прямо в лице:

– Як давно мусила пити ті ліки Надя? Кажи!

– З перших симптомів, – ошалілий з нахабності дідка, знатник відповів перш ніж встиг подумати.

– Тоді чому флакон повний?

Коридорник привідкрив рота у тихому відчаї. Це був кінець. Не варто й намагатися переконати знатника після такого замовчати весь інцидент. Навіть якщо переконати його оглянути все уважніше. Навіть якщо “Остап” виявиться правий. “Він вже обдумує, що скаже Раді”.

Але Тарас забарився з відповіддю через інше. Його думки крутилися довкола флакону. У ньому дійсно не вистачало щонайбільше три пігулки.

– Якщо все дійсно так, як ти кажеш, синку…

– Може, вона запізно дізналася? – припустив Коридорник і благаюче глянув на Тараса.

– Маловірогідно. Біль би довів її до сказу. Остапе… не проти, якщо я тебе так називатиму? – знатник опустився на коліно, до рівня співрозмовника, і дочекався короткого кивка. – Як почувалася пані Надія останній тиждень?

– Відверто кажучи… недобре.

Коридорник змахнув руками й залаявся, вочевидь чогось подібного й очікувавши.

– Але Надя завжди погано реагувала на негоду! У неї просто трохи боліла голова. Ні більше, ні менше.

– Не помічав чогось дивного у її поведінці?

Дідок насупив густі брови. Дещо привабило увагу знатника – нижня декоративна панель плити була відсутня. В глибині виднілася тарілочка з мідним краєм.

Раптом озвався Коридорник:

– Згадав.

“Остап” з Тарасом миттю обернулися на цей до дивного серйозний голос. В ньому не лишилося й сліду розпачу.

– Надя зачастила прогулюватися по роботі. Довгенько. До самих сутінок.

– На фанатку прогулянок вона не схожа, – Тарас починав розуміти, куди хилить Коридорник.

– Дім був для неї усім, – майже синхронно озвалися домовики.

– Покажете напрямок, у якому вона йшла? – знатник зробив крок у коридор і миттю відчув, як за ним стежать. – Одразу як я покінчу з дечим…

За мить він вже стукав у двері сусідньої квартири. І знову тиша. Ніхто не притулився до дверей, ніхто не подав голосу. Слабке світло у вічку було схоже на сонце, що пробивалося крізь штори, та легкий блідо-зелений відтінок видавав очі духа.

– Іменем Ради, прочинить двері, – Тарас демонстративно підняв руку з посвідченням.

Всі замки клацнули одночасно. За дверима стояв дідок, що відрізнявся від інших домовиків хіба що одягом. Замість піджаку, жилету чи ба навіть сорочки, його волохате, за людськими мірками, черево покривала замурзана біла майка.

– О, то в нас тут шановний представник! – єхидно вигукнув він. – Як там моя заявка? Коли того триклятого потерчати позбудуться? Цей плач у трубах вже у печінкáх сидить!

– Я…

– Знаю-знаю, отримав я вашого листа. Оно у смітнику валяється. Я ж сказав розібратися, а не писюлькати! Чим ви там взагалі зайняті?

Тарас витримав паузу, очікуючи що його знов переб'ють.

– Я розслідую справу. – проронив він, нарешті. – Нечисте вбивство.

Погляд домовика змінився. Він зміряв поглядом знатника. Подумав секунду. Гмикнув собі під носа. І з усієї дурі потягнув ручку дверей.

Так перед Тарасовим носом вони й хлопнули б, але рука Коридорника спинила їх цупким рухом, наче спіймала м'яч.

– Пане голово? Що... що ви з ним..?

– Все добре, братчику, не панікуйте! Він зо мною.

Кватирник геть розгубився. Він перекидував погляд з одного гостя на іншого, аж поки не забубонів:

– Це він до наради припхався? Тільки не кажіть, що й мені доведеться в той підвал лізти…

– Та куди, я все владнаю! – його білосніжні зуби заіскрилися під бородою. – Думаю, нашому гостю потрібні лише кілька відповідей. Ми докладаємо всіх зусиль, розслідуючи одну важливу справу.

– Якщо ви так кажете... – він перевів погляд на Тараса й миттєво змінився у лиці. – Чого хтів? Тіки швидко, поки я не передумав.

***

Розмова виявилася не продуктивнішою за огляд тіла. Декілька поверхів опитування потому, замітки Тараса поповнилися всього кількома пунктами:

1. Надія однаково любила їх усіх.

2. Всі однаково любили Надію (варто згадати її ім'я і ставлення до мене стає нормальним).

3. Ніхто вже давно не спілкувався з "Остапом".

4. Бачаться кватирники виключно на свята, на сходах.

На сходах було тихо й чисто. Бетонний колодязь луною розносив кроки, попереджаючи поверхи про наближення гостей. Прислухавшись, можна було почути шум каналізаційних труб у стінах. Він дійсно віддалено нагадував дитячий плач. Коридорник не прогадав, запропонувавши піти пішки – тут Тарас зробив ще одну помітку:

5. На кожному поверсі стоїть тарілочка з мідним краєм.

– Це на свято. – озвався Коридорник і, зустрівши суворий погляд знатника, поспішив додати, – Та я одним оком! Звичка!

– То пані Надія лишала? – Тарас сховав телефон і кивнув у сторону посудинки, – Для страви? Тому тут бачаться?

– Ага. Шкода, цей Святвечір стрінемо поодинці…

– А як же нарада?

Дідько залився хриплим сміхом і сходи підхопили його, наче дрібне каміння покотилося додолу.

– Ці ледацюги зроду на неї не ходять.

– То як ви приймаєте рішення від імені дому?

– Самостійно. Кажу ж, за всіма не поспієш!

Тарас постукав у двері квартири. А потім іще одні. І ще. Благо, не всі мешканці встигли повернутися з роботи і прикидатися свідком Єгови доводилося нечасто. Щоразу, як у розмові виникали складнощі, Коридорник вирішував їх своїм беззаперечним авторитетом та незмінною посмішкою.

– Братчику, а ви як, плануєте ввечорі бути? – питав він іноді.

– Ай! – махав на нього опитуваний. – То часу гаяти – конем не здоженеш. Нач мені роботи ніде шукати! Пан сам все владнає, еге ж?

– А то, який же з мене Коридорник, як не владнаю?

Він широко посміхався кожному, пускав жарти, співчував особливо зажуреним щодо втрати Надії та обіцяв, що занепаду не буде. На виході з парадного, він вказав на прохід між двома будинками, благословив Тараса й додав:

– Розраховую на тебе, синку. Моя репутація залежить від твого успіху.

Навряд це було правдою, та така вже чиновницька вдача – намагатись піднятися на всьому, що підкидує тобі доля. Знатник рушив у вказаному напрямку. Поміж будинків виднілася дорожня розв’язка.

Тарас обійшов усі мафи, опитав усіх торговців у переході, та ніхто не впізнавав жінку на фото. Лиш одна повненька пані, що продавала фрукти, сказала: “Пригадую-пригадую”. Надія купувала у неї мандарини та йшла собі з переходу. Особисто знайомі вони не були.

Тарас і собі купив кілька, сів на автобусній зупинці та взявся чистити шкірку. Кисло-солодкий запах Нового року вдарив у ніздрі. Все це починало виглядати марним. На що він, по правді, розраховував? Хвора жінка раптом починає більше дихати свіжим повітрям і ходить на зупинку, звідки може поїхати хоч у центр, хоч у парк, хоч до близьких. А що флакон повний – не означає, що перший. Та й хто довірив би йому, новачку, справжнє розслідування?

Порив холодного зимового вітру привів віхолу під міст, і Тарас відволікся від мандаринки, краще закутуючись у шарф. Аж раптом зелене світло привабило його увагу. На Різдвяні свята, міста завжди наряджаються у гірлянди та сяють усіма кольорами веселки, а калюжі підталого снігу віддзеркалюють дивовижну неонову мішанку.

Але це зелене світло йшло з водостоку.

Тарас озирнувся і знайшов зачіпку. Щось блищало в темряві аж під самим мостом. Це була тарілочка з мідним краєм.

***

Світло телефонного ліхтарика пройшлося тунелем каналізації, перебираючи кожну цеглинку короткими мацаками. Ще ніколи воно не видавалося настільки безсилим, виборюючи у пітьми дай Боже два метри простору, в марній спробі осягнути настільки величну конструкцію. Тарас закрив за собою люк і тепер бачив не більше за крота. Єдиним орієнтиром слугувало тьмяне сяйво ліхтарів, що проникало разом із краплями та повільно падаючими сніжинками з вулиці крізь дощоприймачі.

Тунелі дренажної системи видавалися нескінченними і вели в абсолютну темряву. Мандрівника тут супроводжувало саме лиш крапання води, легка течія та шум машин, що надходив із вулиці, змішувався з гулом землі й мутував у потойбічний вий. Кроки знатника були єдиним, що порушувало цей одвічний устрій… окрім сміху. Тихого дитячого сміху.

– Ха-ха-ха!

Тарас завмер. Його вуха відчайдушно намагалися зрозуміти, звідки долинав квакоподібний звук. Де джерело? Спереду? Позаду? У пітьмі сусіднього тунелю? Всі інстинкти казали знатнику втиснутися спиною у стіну, але на перехресті це було неможливо.

Сміх наближався.

– Ха-ха-ха-ха!

Щось змінилося у пітьмі. Сама темрява стала наче інакшою, але стерильно-біле світло заважало, не давало зрозуміти, чому. Він опустив телефон і вгледівся у морок.

Зелене сяйво розливалося з води.

– Ха-ха-ха-ха-ха…

СПЛЕСК! Маленька тінь вирвалася зі струмка та кинулася до Тараса з нелюдською швидкістю. Каналізаційний бруд розлетівся в усі боки, знатник ледь встиг прикрити обличчя рукою, перш ніж дрібні уламки скла й каміння порізали шкіру. Зелене сяйво метнулося в його бік, і… завмерло. У витягнутій руці Тарас тримав чищений мандарин.

Нарешті тінь можна було розгледіти. Заліплене брудом дитяче обличчя уважно роздивлялося їжу одним-єдиним відкритим оком. Почорніла від нечистот довга шкільна сорочка проблискувала плямами первісної білизни в світлі зеленого сяйва. Час неначе застиг, і лиш крапання воску, що сочився крізь пальці дитини з чорної свічки, джерела цього потойбічного світла, відлунювало у дренажних тунелях.

Помилка була неприпустима.

Крап. Неквапно, поволі, Тарас розпрямився і почав опускати руку. З привідкритого роту потерчати по підборіддю стікали нечистоти, контрастом підкреслюючи блискучі зубки. Його голова машинально опустилася вслід за їжею.

Крап. Знатник опустився на одне коліно та перевів вагу на передню ногу, готовий відстрибнути. Вільна рука потерчати потягнулася до їжі.

Крап. Тарас опустив мандарин на рівень обличчя. Око створіння смикнулося з предмету бажання на того, хто розділяв їх, і зустрілося з поглядом знатника.

Крап. Знатник розтиснув кулак у долоню.

Крап. Потерча повільно піднесло руку.

Крап.

І зникло. Разом з мандарином.

Звук повернувся. Час продовжив свій звичний хід. Здавлений видих Тараса було чутно, певно, аж на поверхні. Скільки не працюй з мерцями – ніколи не звикнеш.

Бажання вмитися було ще нестерпнішим від розуміння, що перед його ногами розляглася далеко не гірська річка. Водночас хотілося хекати й затулити рот з носом, аби не видавати жодного зайвого звуку. Всі інстинкти сигналили: “Тікай!”

Але часу переводити подих не було. В кінці одного з тунелів вже замайоріло зелене світло, тягнучи за собою. Запрошуючи до глибин.

Подорож усього у кілометр здалася Тарасу вічністю, адже просуватися доводилося вкрай обережно. Можливо, потерча й полюбляло мандарини, але це ще не означало, що воно буде милосердним, коли потяг до гри з людиною затьмарить крихти його свідомості. Кожен поворот, за яким знатник чув сміх та не одразу помічав зелене світло, видавався в кращому випадку глухим кутом, в гіршому – пасткою.

Єдине що заспокоювало – думки про Надію. Коли стара хвора жінка спокійно долала цей шлях і не один раз – значить і він міг. Однак, на це могла бути й своя причина. Якщо пані вахтерка змогла знайти спосіб домовитися з потерчам – водилася вона не з самими лиш домовиками, а й із куди небезпечнішими духами…

Крап. Пробираючий до дрижаків звук пролунав аж надто близько. Витаючи у думках, знатник і не помітив як потерча зупинилося за кілька метрів від драбини, що вела на поверхню. Тараса аж відпустило. Все ж, створіння не водило його колами. Він обережно виліз крізь каналізаційний люк.

Лишивши по собі очищену мандаринку.

***

Місце, у якому опинився знатник, вочевидь, планувалося як подвір’я. Наразі ж, кілька припертих до муру дев’ятиповерхівки дубів були оточені мафами різної висоти – від типових магазинчиків "ВСЕ ПО 50" і кафешек, до кількаповерхового секонд-генду – що глухою стіною пластику відділяли їх від решти світу. Дверей сюди не виходило, на темних вікнах будинку стояли решітки.

Купка сміття, гризуча картонну упаковку миша, безсоромно вилизуючий себе на очах голуба чорний кіт, звисаючі з дротів бурульки, брудний витоптаний сніг – все це не мало жодного сенсу. Картина аж надто буденна для такого шляху, навіть коли ти до нього звиклий.

Сніг продовжував свій тан на вітру, байдужий до тяжких роздумів знатника. Він падав без перестанку вже третій день і…

"Стривайте". Тарас пригледівся й побачив у сяючих ліхтарним світлом заметах те, що шукав: напрямок. Сліди вели в бік будинку. Троє… ні, четверо людей підійшли до одного з дерев і певний час топталися на місці. Тарас опустився на коліна – біля самого кореня старого дубу ріс блідий гриб.

Знатник прибрав необережно накиданий сніг довкола зачіпки. Лише укрившись від віхоли під кроною могутнього старого дерева, можна було помітити: один слід у всіх чотирьох доріжок був глибший за інший. Коли у заметі проступила червона ніжка, Тарас усміхнувся – це був Болетус сатанас – Чортів гриб. Звісно ж, він не міг рости тут узимку. Але це не заважало бісам висаджувати його, помічаючи закладки.

Велика хмара затягнула місяць. Кіт нявкнув. Порив вітру розкидав сміття за спиною припалого лицем до снігу знатника. Вдарили крила. Почувся щурячий писк. А слідом пролунали кроки: “Хрум, хрум, хрум”.

У ямці, що він розкопав, лежало яйце. Його шкаралупа почорніла від холоду.

– Гей, шановний! – голос, раптово виниклий за спиною знатника, сочився сарказмом.

Тарас пошкодував, що не подумав двічі, наскільки дивним є вуличне співіснування кота, голуба й миші. Молодики в спортивних костюмах із вишитими традиційним орнаментом рукавами підійшли вже достатньо близько, щоби дати драпака стало неможливим. “Лідер”, зазвичай присутній у таких групах в тому чи іншому вигляді, наближався швидше за інших, закинувши на плече грубо витесану бейсбольну биту. Його очі хижо виблискували у тіні картуза.

Тарасу раптом пригадалася статистика, яку він бачив у Мережі. В Україні щорічно продаються тисячі таких биток. Та лише до 1% з них беруть м’ячі.

– Шукаєш шо? Може, проблем? – він залився сміхом і поплічники повторили за ним із таким награним ентузіазмом, що кашкети були готові ось-осьо попадати на землю.

– В твоїх же інтересах зупинитись прямо там, де ти зараз стоїш, бісів сину, – Тарас намагався звучати погрожуюче, але рука намацувала потрібний пакет в кишені з відчутним тремтінням.

– У-у-у, а він і огризнутись може, – харцизи трохи розійшлися, оточуючи знатника. Їхні довгі тіні, сформовані світлом ліхтарів, впивалися у його ноги, наче ножі.

– Він і в мармизу дати може, – недолуга погроза змусила їх розреготатися, довершивши й без того пробираючий до дрижаків образ гієн на полюванні. Але дала кілька таких необхідних секунд.

Тарас заніс руку високо над головою, обережно тримаючи в ній пластиковий пакетик, розміром з чверть серветки. Він був наповнений ватою, оточуючою мутний кристал.

– Ще крок і ти пошкодуєш, що змусив мене випустити цю блискавку.

– Не смішно, старий, – лідер зробив свій крок.

– Згоден.

Тарас із розмаху вдарив пакетом об землю під його ногами. Пакет розірвався з яскравим спалахом і вибухнув громовицею. Це був початок відліку. Часу було мало. Дуже скоро на звук злетяться служби та випадкові зайди.

Харцизи смикнулися так сильно, що каптури позлітали, оголюючи пари невеликих ріжок. Все стало на свої місця. Угоди з чортами – основна причина раптових смертей серед відьом.

Поки вони в запамороченні хапалися за очі, знатник у кілька великих кроків сягнув лідера, схопив його за воріт та підтягнув впритул.

– Хто ваш покупець?!

– Не знаю, не знаю! Не було поки бажаючих! – його голос тремтів.

Від булого гонору не лишилося і сліду. Руки біса, очевидно, хотіли схопитися за кулак на вороті, та боялися зробити зайвий рух.

– Тоді чого ви тут стирчали?! – Тарас відштовхнув ногою битку, що сильно тремтіла на землі поряд. Битка скрикнула, в повітрі перекинулася на чорта і, невдало приземлившись, дала драпака до каналізаційного люку.

– У нас була зустріч, зустріч із клієнткою!

– Що вона хотіла?

– Я не розголошую інформацію про тих, з ким працюю, – він раптово припинив труситися, схрестив руки на грудях і відвернувся.

Фраза була очевидно заготованою. Але й у знатника був заготований аргумент – він дістав із кишені ще один пакетик і потрусив ним перед обличчям рогатого.

– Добре-добре, сховай кляту блискавку! – руки чорта здійнялися у жесті “я здаюся” й трусилися, аж поки пакет не зник у глибині Тарасового пальто. – Дідько!

– Кажи, чому ви мали зустрітися?

– На її товар не знаходилося клієнту! Вона щодня приходила перевірити, чи не вдалось нам його збагрити!

Знайомий шум вулиці раптово посилився. За пластиковими стінами мафів почав збиратися натовп. Часу було обмаль. Знатник поліз до кишені. Чорт смикнувся, але вже за мить побачив перед собою смартфон.

– Це вона? Ваша клієнтка?

– Звідки у тебе це фото? – його припинило трусити, здивування було щирим, Тарас очевидно побував вдома не у просто випадкової постачальниці.

– Впізнаєш… тепер ясно, хто їй здоров’я згубив.

– Ти опрутнів?! – гнів розпалив очі біса. – Як смієш, висерку? Та Надя мені як матір!

– Бісів син, що ти взагалі знаєш про сім’ю? Час повертатися до пекла…

– Досить! – чорт перекинувся змієм прямо у руці Тараса.

Знатник панічно відкинув гада й потягнувся у внутрішню кишеню пальто. Змій у повітрі обернувся на людину, приземлився на ноги та заспокійливо витягнув руки.

– Я би вже міг вкусити тебе з десяток разів, – сяйво його очей поступово згасло, коротким жестом він показав вже оговталим товаришам стояти смирно. – Зупинись. Розкажи, що сталося з Надею?

Тарас оцінив обстановку: троє чортів, готових кинутися на нього будь-якої миті та останній пакетик гримучої ртуті, яка для них що той лоскіт. Бахкає страшно, але розраховувати на успіх цього трюку другий раз поспіль не доводилося.

– Ким вона тобі приходилась?

– У нас дійсно була угода. Але не така. – біс дістав з рукава телефон, на якому виднілася фотографія Надії з молодим хлопчиною. – Я доглядав її племінника.

Знатник машинально перевірив кишені – порожньо.

– Та не бзди, дядь. Не хочу, шоби ти шо втнув, – рогатий кинув йому смартфон. – Це Андрюха. Раніше зрідка тусив у Наді, а зараз їхня сім’я надумала переїжджати до міста. Неговіркий, подружитися ні з ким не міг. Ще новий район, а він… творча натура, шариш? От вона й попросила за ним пригледіти.

– Складно віриться.

– Та він нам як братан!

– Безкорисних угод не буває. Як не здоров’я, то що натомість?

Чорт встав і ніяково попереминався з ноги на ногу.

– Натомість… – він прикусив нижню губу і глянув на своїх “братанів”, – …натомість вона нас виручала. Взимку шапку, влітку бутерброди. Ложку одну перекопувала щотижня…

– Ти знущаєшся?

– Ти хоч уявляєш, як бува морозить роги в мінус тридцять?! – інші чорти ніяково закивали. – Ай, вір-не-вір, мені насрати! Надя любила племінника й нас, за компанію.

– А нащо ложка?

– Та прост, лол, – вони дружно зареготали, але запал цей швидко згас і лідер потупив очі у землю. – Вона гляділа на ту ложку знову й знову. Кумедія…

Запала ніякова тиша. Біси занурилися у себе, наче дійсно переймалися ситуацією. Між співрозмовниками протяглося павутиння непорозумінь.

– Надія захворіла. Домовик каже, згасла за день. Та я знайшов у банці солі ліки, певно вона вже якийсь час…

– У солі? – зі смішком перебив його чорт і всі троє почали гигикати.

Знатник розгублено насупив брови.

– Андрюха вічно жалівся, що вона геть не сипле солі в їжу. Казала та шкідлива, чи шо. Все виходило прісн… – він обірвав себе на півслові та прислухався. – Ну всьо, дядь, час відкланятися. Вони йдуть сюди через квартиру. Шкода, звісно, шо хвороба таки її наздогнала…

Рогатий кивнув на вікна першого поверху. Світло не горіло й дивні звуки тріску дерева ледь пробивалися крізь холодний вітер. Вочевидь, нікого не було вдома й двері вирішили ламати.

Коли Тарас повернув погляд у провулок – лиш затихаючий шум крил видавав, що хтось був тут раніше.

***

Сходи вологого підвалу ехом розносили кроки знатника. Домовики слідували безшумно, сотні маленьких ніг. Вони протискалися з під’їзду, купчилися на вузькому спуску, перешіптувалися, знов і знов указуючи пальцями на людину, що привела їх. Зі сходів, якими вони спустилися, несло кислуватим запахом мандаринів і сечі. Дехто отрухував ноги від снігу, який нанесли на килим біля ліфту.

Тарас, поглинений повторюванням “промови” собі під ніс, машинально провернув вентиль дверей сховища подряпаними руками. Давати драпака іржавою трубою, аби перемахнути кляті мафи, було не кращою ідеєю. Тож двері піддалися не одразу, даючи всім хто зібрався всередині мить, щоби відволіктись від наради. Укриття було на диво чисте. Без зайвої розкоші. Та на відміну від більшості подібних приміщень у місті, пил не витав у повітрі, а стінок можна було торкатися без страху забруднити одяг незнищенною плямою. Про це місце очевидно піклувалися. Як і про весь під’їзд. До сьогодні.

Біля стінки, за столом, зібраним із кількох бутлів води та старих дверей, сидів Коридорник із кількома співрозмовниками. Вони теж були місцевими домовиками – єдиними, хто прийшов на щорічну нараду самостійно.

Приміщення поступово наповнювалося, одні духи лізли на плечі інших, займали кутки під стелею, аж поки стіни не зникли за їхніми бородами.

– Ого-го! Це він вас всіх притягнув? – Коридорник зробив три коротких оплески. – Пан знатник розплутав справу?

Сотні очей втупилися у Тараса.

– Я знайшов вбивцю Надії.

"Вбивцю? Вбивцю!" – шепіт пішов між дідками, змінюючи інтонацію від нерозуміння до відчутної заінтригованості.

– Причиною смерті таки стала хвороба. Вона могла протягнути з нею ще з десяток років, але вирішила боротись. Ліки не встигли допомогти, попри великі шанси. Адже, щоби вилікуватись, треба було позбутися збудника.

Тарас простягнув долоню в бік Коридорника.

– Завдяки безцінній інформації пана голови, я вийшов на шлях, який вона щоденно долала для цього. Мені пощастило вижити на ньому. І я недарма вживаю саме це слово – необізнаним у повадках потерчати рідко випадає шанс пережити з ним зустріч. Вбивця не хотів, щоби Рада дізналася про його вчинки. Звісно, якби мене попередили про його вподобання, все було б куди простіше. Але це навряд було можливим, чи не так? – Тарас поліз у кишеню й кинув на стіл перед слухачами пару пом'ятих мандаринів.

– Один сорт. Перший я купив дорогою. Проте другий – цей був у квартирі Надії.

– На що ви натякаєте?! – обурився один з учасників застілля.

– Я міг би зараз плавати без дихання в багні, та мені пощастило. Але й подібний розвиток подій було враховано. Тунель вів прямо до чортячого сховку. Здавалося б, ось вона, розгадка: “В усьому винні чорти!”

"Таки чорти, чорти..." – зашелестіли бородами, неначе тисячами пацючих хвостів, домовики.

– Але вбивця припустився помилки. Стосунки бісів із пані Надією не були виключно ділові. Спершу, я дійсно подумав, що любов до дому змусила її купити товар зі сховку. Та Надія скоріше виставила оголошення про продаж. Дійсно, вона уклала угоду з бісами, бо хотіла дечого позбутися. Але здоров'я її було частиною геть іншого, давнішого договору.

Повертаючись до початку, я все задавався питанням: чому упаковка її ліків майже повна? Чи дійсно Надія наважилася на лікування зовсім недавно? Відповідь – так. Але розгадка крилася не в кількості пігулок у флаконі, вона ховалася у місці, де його було знайдено. Сіль. Надія ніколи нічого не солила. На це часто жалівся її племінник.

“Було таке, було, було!” – зала жвавішала з наближенням промови до розв’язки, ще трохи – і стіни обернулися б наелектризованими килимами.

– То чому вона геть раптово вирішила закупити цілу банку? – знатник розвів руками й витримав паузу, наче хтось міг дати йому цю відповідь. – Її племінник. Ось у чому причина. Надія любила його до нестями, але й не думала, що зможе бачити частіше за святкові канікули. Все змінилося, коли його сім’я вирішила перебратися у місто. Це стало точкою неповернення, миттю, коли вона зрозуміла: їй є заради чого жити. Сіль послабила збудник хвороби. І приховувала лікування від небажаних очей. На жаль, лише тимчасово. Вчасно позбутися їх не вдалося.

Я не звернув уваги під час опитування, але у всіх присутніх тут духів є своя квартира. Крім одного. Того, що харчувався із зайвої тарілочки, не на сходах, але під плитою в квартирі Надії. Того, кому належало чорне яйце, що вона його хотіла продати. Того, хто уклав із нею криваву угоду: здоров’я й поживу в обмін на переслідування шкідників у будинку. Того, хто вбив її за спробу цю угоду розірвати. Нечистого, годованця. Вашого любого пана Коридорника!

На чолі Тараса виступив піт, він із запалом дивився прямо в очі голови дімради.

– О, так! Якщо комусь замало доказів – перевірте самі. На його тарілці були сліди солі.

Але у підвалі було тихо. Ніхто не поділяв цього запалу.

– А, он воно шо, – без ентузіазму промовив домовик у майці та почапав до виходу.

– Пане голово, ну шо за фарс? Нащо нас зібрали? Не можна було просто розказати все хлопцю?

– Хто угоду порушив, той своє заслужив…

Тарас із жахом спостерігав за масою дідьків, що перебиралися один через одного, штовхались та розходилися так, наче нічого й не трапилося. Він раптом зрозумів, що очі, які дивилися на нього з такою увагою, вже не були заінтриговані. Він не мав тут жодної підтримки чи слухачів. Він був оточений.

– Ви все знали? – питання знатника повисло у повітрі.

Певний час, знітені шоком знатника, домовики не знаходилися що сказати.

– Все та не все. Але про угоду пана голови з Надєю в курсі, – пробуркотів хтось у натовпі.

– Він весь цей час живився її здоров’ям і ніхто не повідомив Раду? Ніхто взагалі нічого не вдіяв? – ошалілий погляд Тараса шукав кватирного Остапа.

– Ну ти не починай, сам бачив у якому стані сусідні будинки! – озвався другий дідок. – Хтось мав же цьому запобігати. Ми теж не хочемо жити в багні.

– Ви знали, що Надя померла від хвороби раніше відведеного часу й навіть не запідозрили неладне?

– Ти ще мені тут повказуй! – вигукнув третій. – Ми порядні домовики, свого носа в чужі кватири не суємо!

– На відміну від деяких!

– Розкомандувався!

Гул голосів пролився у центр укриття й затопив його. Тонучи у цьому ґвалті, Тарас міг лише дивитися на усміхнене обличчя Коридорника. Дух обережно витирав піт з лоба хустинкою. Не зводячи очей зі знатника. Ловлячи кожну мить його відчаю.

– Не вірю! – всі раптом замовкли, здивовані Тарасовим криком. – Я не вірю, що така людина як Надя нічого не робила сама. Її квартира блищить, вона годувала всіх вас, носила шапки чортам і ризикнула життям заради близької людини. Я не вірю, що весь будинок тримався лише на цьому виб…

– То повір, – перебив його Коридорник. – Глибоко кохана мною пані Надія була лише інструментом. Вона прикликала мене, знаючи, що нічого не зможе самотужки. Тож не починай розмову там, де не тямиш.

Шановна громадо, я обіцяю вам всім, кожному – далі наші справи йтимуть лише вгору. Ми з особливо ініціативними панами вже думаємо про натяк кільком депутатам, що час встановити камери в ліфтах і, таким чином, дізнатися, хто ж винен у всьому тому бруді, що з’явився в під’їзді за цей час. Я обіцяю, ця людина, дві, може й десятки людей – всі хто зазіхнуть на чистоту нашого дому будуть покарані!

Громада схвально закивала.

– Панове, не слухайте зайду, розходьтеся по домівках. Ваш вірний слуга все забезпечить.

– Ти просто знайдеш іншу жертву, що оплачуватиме твоє існування, поки сам…

– Поки сам займатимуся благоустроєм нашого спільного житла. Все ж, для цього мене і вибрали! – Коридорник у всі зуби всміхнувся дідькам і переможно підняв руки.

Кілька вигуків підтримки та рішучих оплесків пролунали від присутніх за столом. Певно, єдиних хто був присутній на нараді з нагоди обрання голови багато років тому.

– Змирися, синку. Так працює цей світ. Дехто просто створений з цим важким тягарем – вирішувати питання. Ти платиш їм і отримуєш, або отримуєш за несплату.

Оплесків стало дедалі більше. Деякі були нерішучі, але все одно підтримували натовп. Тарас зазнав поразки. Він розгадав загадку, але чого це було варте у спільноті, де всі переймаються лише собою? Він хотів вибити з нахбця все лайно, заявити, що донесе у Раду. Але знав – ця нечисть задушить його, і ніхто не поведе бровою.

– О, так, – Коридорник постукав пальцем по скроні, наче пригадав щось важливе: – Спробуєш доповісти Раді – я твою душу з-під землі дістану, й наступну вічність ти проведеш у таких муках, що Пеклом у благих снах марити будеш.

Тарас розвернувся і покрокував до виходу. Домовики розступалися, дехто плював під ноги. Аж раптом, кімнату осяяла блискавка.

“ААААА!”

Знатник повернувся наче у сповільненій дії. Він бачив шок на обличчях оточуючих, розкриті роти, розпушені бороди. Над танучим тілом годованця, оповитого димом, стояв Остап. В його руках були кінці перерізаного кабелю живлення.

– Надя вклала душу в цей дім, – промовив він врешті-решт. – Вона піклувалася про кожного з нас. Вона була готова платити кривавий хабар, аби цей будинок залишався у нормі. Ніхто навіть не поворухнувся, аби потурбуватися про неї. Ніхто не вийшов за межі кватири, аби допомогти. День її не було, а під’їзд вже перетворюється на болото. Теж мені “спільний будинок”...

Присутні не могли вичавити й слова. Запах гару потихеньку розвіювався.

– Їй ніколи не було чхати. Вона знала – ніякі камери у ліфтах не допоможуть, поки всім серти на щось крім власних кватир, – процідив Остап крізь зуби і сплюнув туди, де ще мить тому було тіло.

– Що ти накоїв…

– Засідання переноситься на завтра. Буде обрано нового голову дімради. – Остап ідеально з’єднав кабель в один рух, кинув його під ноги та покрокував геть. – Приходьте всі. Кому не начхати.

***

“Хрум-хрум-хрум”.

Тарас ішов засніженими вулицями вечірнього міста. Комендантська година починалася за двадцять хвилин, і треба було ще встигнути дійти. Він шкодував, що не встиг у магазин, але скоріше для галочки. По-справжньому його думки були зайняті останньою справою.

Холодний вітер ніс сморід підворотень. З контейнеру “ПЛАСТИК” несло гнилими томатами вперемішку з “Львівським Різдвяним”. Ґави рознесли вміст перегорнутого смітника на десяток метрів. Сніг засипав тріщину в асфальті, й знатник ледь не полетів кубарем. Він зайшов у під’їзд, розштовхавши ногами болото, яке завжди утворювалося тут у цю пору року. Натиснув на випалену кнопку ліфту. І, стукаючи уламками коридорного кафелю, опинився у квартирі.

Обережно зняв чоботи на килимку. Поставив їх у шафку. Розвісив верхній одяг у передпокої. Помив руки. І завалився на диван.

“Нарешті я вдома”.