Ти Микола, я Микола

Ти Микола, я — Микола, оба ми Миколи,

Тебе вбили біля церкви, мене — біля школи(с)

— Залізай до мене, ну? Труна добра, на трьох вистачить.

Труна справді була добра, ще й дубова. Зазвичай в їх селі ховали в чомусь простішому та легшому, але цю Микола сам для себе замовляв у заїзжого трунаря, і тепер вона блищала напуцьованими боками, заманювала пухкими шовковими нутрощами. Але головною принадою, звісно, був її господар: лежав на боку, підперши голову рукою, та повільно гладив себе по грудях, животу та нижче.

При вигляді цього “нижче” у Миколи аж в роті всихало, до того хотілося. Жодну дівку він ніколи так не жадав, як оцього паскудника, ще й червоного актівіста, бодай би йому!..

— Ну чого ти? — цей наглий чортів син вивернувся, мов кіт на сонечку, ще й коліна розвів, безсоромно вигортаючи під гарячий погляд всі свої принади. Здавалося, ще трошки — і стане кататися, випрошуючи кохання, мов якийсь сукуб. — Зовсім в своєєму лісі очмарив? Скоро лісовиком зробишся… чи як там у вас в пісні? Гей-гу, гей-га, чорти ми лісові?

Микола поклав рушницю, кинув оком на вікна хати. Всі вони були завішені чорним, та й сама хата стояла на стирчку, подалі від інших. Можна, певно, було якщо не вірити, то хоч сподіватися, що саме сьогодні до них ніхто не прилізе, не заважатиме і не підпише собі цим небажаним втручанням смертний вирок. Він стяг мундіра з перешитими ґудзиками, розстібнув ремінь та зробив крок до труни.

— Сукуб, як є сукуб, чорта тобі і треба, — промимрив він тихенько. — Вірно мене панотець попереджав, не буде тобі добра від твоїх комуняк.

— Твій панотець ще та паскуда, — відповіли з труни. Видно було, що між білих зубів у Миколи чорно, як у злого собаки, а очі вилискують червоним та чорним, ніби прапор. — От пом’яни мої слова, ще здасть тебе твій панотець, ахнути не встигнеш. Іуда він. Ти його стережися, любчику.

Цю розмову вони вели не вперше, і не вперше вона загрожувала перейти в огидну сварку, бо кожен не хтів поступатися і кожен волів попередити страшну долю, до якої той, інший, кидався як дурний до мила. Вже навчений гірким досвідом, Микола замовк, стяг з себе чоботи та, як був, в напіврозстебнутих штанях і спідньому, пішов до свого прокляття. І попереджав же ж панотець Андрій, казав, та куди там! Жодні погрози та пояснення не працювали, коли йшлося про Миколу: варто було побачити чорні очі з кривавим лиском, червоні вуста з чорнотою всередині, біле тіло без хреста, ніби ліплене з цукру — і всі ті розумні слова як за водою йшли. От і зараз Микола лише мугикнув щось та підійшовши, сам ліг у домовину, проти волі та ґлузду очікуючи, що важка кришка зараз-таки впаде, прибивши його, а темрява заповниться сатанінським сміхом, якого Микола навчився там, у кривавому Пітері.

Але кришка, звісно, не впала. Натомість Микола простяг до нього руку, притис до себе — прохолодного навіть у спеку, ласого, божевільно жаданого, — та поцілував, нарешті.

Все стало просто. Микола інколи думав, що і ходить з лісу до цієї хати саме за цим відчуттям, а не за радощами вічно голодної плоті та болем свого неправедного кохання. Не так він хотів того злягання, як цього неймовірного, ніби з вирію взятого відчуття щастя, коли все в цьому важкому заплутаному світі врешті-решт ставало на свої місця. Він був долею призначений саме Миколі, а той — йому, та й все на цьому. Марно було навіть сподіватися чинити супротив, бо той супротив був як плювок у обличчя господа, що за якихось своїх незрозумілих причин створив їх саме такими, як вони були…

Цілував Микола жадібно і солодко, про чорноту між гострих зубів вже і думати забулося, зате білий твердий прутень у власному роті дійсно здавався майже болісно-солодким. Труна, ще нещодавно така вузька для двох, зробилася зручною, ніби подружня постіль, голодна жадоба розбурханого тіла підступною хіттю буяла під шкірою, плавила кістки, змушувала стогнати. Микола випустив здобич з рота, змусив коханця встати навколішки, плюнув на руку і пальцями поліз туди, де було туго і соромно, щоб підготувати Миколу до того, що їм обом було найприємніше. Розтягаючи щільний вхід, він дихав все частіше, бачив, як Микола сам піддає стегнами назустріч, як кусає пальці, аби не стогнати голосно, і все ж таки стогне, і думав лише одне, незрозуміле і таке, що обпікало льодом гарячкову душу:

“Смерть моя. То смерть моя. Ти смерть моя”.

Але це швидко минулося, варто було втиснутися прутнем в вузьке, ледь змащене слиною тіло, перехопити Миколу поперек грудей та притиснути до себе. Всі думки вихором винесло з голови, залишився лише цей чортів сукуб, хтивий та принадний, безсоромний атеїст з чорними блискучими очима, що не одну дівку звели з розуму — а його, Миколу, взагалі ось-ось мали занапастити та живцем звести до пекла. Та і байдуже; хіба шкода? Нічого йому зараз не було шкода для цього чорнобрового, та і раніше теж…

Йти назад до лісу не хотілось страх як. Микола вдягався, як поранений або хворий, з рук валився то чобіт, то ремінь, а коханець ще й під’юджував:

— Та залишився б, там оно темінь яка, ще заблукаєш…

Смішно було навіть думати, що він, лісовий чорт, може заблукати у власному домі, але в завішене вікно сочилася така суцільна темрява, що мимохіть моторошно ставало на душі.

— Та й до мене ж ніхто не ходить, — продовжував Микола, і казав же ж чисту правду! Ніхто до нього не ходив. Колись перший хлопець на селі, з проклятої Московії він повернувся з червоною кривавою зіркою на лобі, ще й з рушницею за спиною. Такого не те що чіпати, навіть розмовляти з ним зась. Ніхто і не розмовляв, всі проходили, спускаючи очі. Як тільки хату не спалили… — Залишся, ну? Там он як мете, по коліна ж…

Йти на мороз з теплої хати не хотілося до того, що хоч плач. І кидати Миколу — напрочуд м’якого, степлілого від поцілунків, розмореного коханням, — теж. Микола навіть на хвильку дозволив собі помріяти, як би то було, проспати всю ніч в цій пишній труні, обіймати, гріти собою, вранці нікуди не бігти, уявляти, що тепер кожен ранок, день, вечір і ніч — їх, на двох, як того хочуть будь-які закохані! Побратим Ярисько прикриє, він надійний…

Страшний сором обпік Миколу, і він рвучко затяг ремені, перекинув важку рушницю за плече, поправив мазепинку з тризубом, сказав хрипко:

— І не спокушай. Мушу. Бувай, Миколо.

Та й вийшов собі у сніжний вітер, що буяв, ще не знаючи, що бачить Миколу живим востаннє, та й сам недовго вже буде топтати ряст, як топчуть його хрещені люди.

Тебе вбили, бо ти спав у труні із дуба

А мене — тому що я покохав сукуба

Страшну звістку приніс якраз Ярисько, вірний побратим: тільки-но Микола підніс ложку до рота, як той верхи вискочив на галявину, ледь вогнище не розтоптав.

— Та ти що, сказився чи ґедзя у штани піймав? — обурився хтось, але Ярисько, не слухаючи, зістрибнув з коня та сказав, хекаючи від поспіху:

— Та здається почалося, хлопці, червонопузих б’ють!

Всі підхопилися на ноги. Весь час, доки провідники звідкілясь з-за кордону слали листи, умовляючи потерпіти ще, не ризикувати, дочекатися допомоги від інших країн, що злякано відповзали від червоного чудовиська, що тягло пазурі навсібіч, вони чекали саме на це: люди все ж таки повстануть. Вже звичний тихий супротив та прихована ненависть, нарешті, спалахнуть гнівним полум’ям, що очищує, і кляту червону чуму випалять з рідної землі. Досі кожне повстання червонопузі придушували, але рано чи пізно терпець мав увірватися, і якщо це трапилося просто зараз — тим краще!

— Загін їх прискакав, — квапливо доповідав Ярисько, — совєтську владу укріплювати, с-с-суки, прости господи. Ну і зачепили якусь дівчину, та почала кричати, брати її повискакували, так і почалося. Але їх там багацько, можуть самі не впоратися, зброї треба ще! Агов, а ти куди без наказу?!

Микола вже був у седлі та поганяв коня. Жодних сумнівів в тому, що Миколі зараз непереливки, він не мав: його коханець був не з тих, хто мовчки сидить в стороні та чекає, чим скінчиться кривава справа. В спину йому щось кричали та, здається, про щось намагалися попередити, але все, що він бачив — то ту дурну труну з чорного дуба, яку Микола замовив навмисно, напоказ, аби всі добрі люди бачили, що з Пітера повернувся вже не колишній він, веселий та швидкий на посмішку, а — новий. Сучасний, кривавий, без бога в серці та оскаженілий від цієї пустоти, як весь теперішній світ. Якось Микола спитав, за яким дідьком потрібно так дражнити сусідів, виставляючи себе ледь не Антихристом, і получив у відповідь коротке:

— А чого б ні?

Це, звісно, не задовільнило його, але допитатися правди він так і не зумів. Хіба що дійшов висновку, що спати у труні, принаймні, зручно. Злягатися теж.

Він вискочив на площу біля церкви, коли Миколу вже оточили місцеві. Страшно кричав кінь з переламаною ногою, що бився поруч на землі, а Микола стояв над ним, тримаючи в руці пістоля. Не повертаючись, не дивлячись ні на кого, він сунув дуло в руде коняче вухо та стрелив; звук вийшов глухий, майже нечутний, кінь смикнувся востаннє та затих.

— Суки ви, — сказав Микола і повільно потяг з піхов шаблю. — Такого коня загубили. Тварі.

Натовп навколо на мить ніби розпався на окремих людей, і кожного з них Микола знав. З кожним жив у одному селі, до кожного бігав ще хлопчиськом або принаймні бачив у церкві на Великдень, та й просто по неділях. Кожний був йому не чужий, а знайомий чи навіть друг, і кожного він би зараз пристрелив чи зарубав без жодного вагання.

— Стійте! — гукнув він. — Не чіпайте, він свій!

Натовп знову зібрався в щось єдине, темне та загрозливе, з чого стирчали в кого вила, а в кого і дідова шаблюка або таткова рушниця, і подивився на нього сотнею недобрих очей.

— Який же він свій, козаче, — проговорив, нарешті, хтось. — Зірку бісівську начепив, з чортами знається, червонопузих привів — ледь поклали…

Тільки зараз Микола побачив, що широкою вулицею, яку колись всім селом мостили каменем, дзюрчить темний повільний струмок звідкілясь з-за рогу. Он, значить, як. Вони захищали село, планували викинути червонозоряних чортів геть з України, а весь цей час їх родичі збирали силу і тепер могли за себе постояти, принаймні, наразі…

І до бісової мами їм були ті штики, на яких мріялося викинути комуняк з Неньки. Своє оборонили — і досить. Серцю зробилося млосно та сумно, але він все ж таки відвів очі від повільного плину крові та зустрівся поглядом з людьми.

— Свій він, — вперто сказав Микола. — Заплутався, голову йому червоні задурили. Але він свій, а отою паскудою лише прикидався, щоб вони його за свого мали та язики на прив’язі не тримали…

— Мовчи! — крикнув Микола. Вигляд він мав розлючений, шабля вже ледь не дзижчала в його руці, спрагла до чужої крові. — Мовчи, Миколо, бо зарубаю!

— А тобі звідки знати?! — крикнув якийсь чоловік, якого Микола згарячу навіть не впізнав. — Ти йому що, свічку тримав?

Натовп обурено та розлючено загув — достоту як розбурханий бджолиний рій.

— Я до нього ночами ходив! — крикнув і собі Микола. Кров кинулася йому до лиця від такої брехні, хоч та і була правдою. — Він мені розповідав!.. усяке!..

Очі у Миколи були такі чорні від розширених подивом зіниць, що червоного лиску вже не було помітно, ніби ніколи й не було.

— Брешеш! — крикнув він. Натовп знову хитнуло до нього, ніби чорну воду у відрі, хтось вже здійняв важкого ціпа і націлився просто та буденно пустити його донизу, як робив сто тисяч разів за важке життя і міг у будь-яку мить зробити знову. — Нащо брешеш, га? Врятувати хочеш? Та ж не врятуєш, я такий, який є, чуєш, любчику?

— Мовчи, — видихнув Микола. Але дарма — лише підлив масла у вогонь.

— Нащо ти за них впрягаєшся, по лісах ховаєшся, як звір? — ніби випльовував Микола. — Та ж нас тут все одно ніколи б не прийняли, а в Пітері таких, як ми, ходить — хоч греблю гати, нікому нема до того справи! Червоні тобі погані, а нічого, що у них вільне кохання — як стакан води! Ніхто в спину очами не світить, до церкви не тягне, я тебе кликав на те життя вільне, а ти вп’явся в це дурне місце та чхати хотів на все інше… і на мене теж.

— Неправда, — одними губами сказав Микола. — Неправда, чуєш ти? Я тобі все життя… тебе одного!

Щось блиснуло біля його скроні, і він ще встигнув побачити, як на Миколу кинулися теж. Навіть встиг вистрілити, але куля пройшла косо та безпорадно. Може, й на краще: якби довелося вбити когось свого, було б ще гірше помирати. А помирати доводилось просто зараз — неочікувано, як то буває завжди, болісно та несправедливо. Страшний удар в спину звалив його з коня, видно було, як розлогою дугою протягся у повітрі навершечок ціпу і закінчив цей шлях у густих кучерях на потилиці, як з рота Миколи зненацька вихлюпнула кров. Вона була чорна, як вар, та густа, і бризками залила все навколо. Хіба може, то в очах Миколи почорніло — хто міг знати. На вустах в нього стало гірко та солоно, в очах — гаряче. Так, вони були не такі, як інші, між ними ніколи не бувало просто, але ані він, ані його коханець не заслужили на таку страшну смерть — бути вбитими не так за уявні чи справжні провини, а лише за те, якими народилися на світ. Може, якби був хоч крихітний шанс на прийняття, і Микола б до тих клятих комуняк не пішов. Жили б як подружжя… хату завели, полювали б разом…

— І прибули обидва Анголи до Содому надвечір, а Лот сидів у брамі содомській. І побачив Лот, і встав їм назустріч, і вклонився обличчям до землі… — ніби співав панотець Андрій, поки обох били чим прийшлося. Миколі не було боляче від тих стусанів, тільки від того, що змушений був бачити, що б’ють не лише його, а й любчика.

Той дивився тими самими чорними здивованими очима і все ворушив скривавленим ротом, та слів було не чути. Хтось вистрелив в нього, а страшний біль пронизав Миколу, ніби та куля судилася йому; щось неймовірно гостре та болісне билося і билося в грудях, ніби птах. Так само безпорадно бився в кігтях передсмертного страждання його Микола, і чорна кров все лилася і лилася з вуст, які колись так солодко було цілувати. Микола повз до нього щосили, не відчуваючи ударів, і зумів-таки доповзти — як раз коли той смикнувся востаннє та завмер, дивлячись догори очами, що вже не бачили нічого, окрім пітьми. Микола в розпачі ткнувся в його вуста своїми, мов намагався попри всяку логіку вдихнути в коханого хоч ковток життя, згадав, як думав — “ти смерть моя”, — і тут те найболючіше, що конало в пробитому серці, зробилося геть нестерпним. В грудях заклякло від болю, і Микола, впавши горілиць, востаннє в цьому житті розкрив очі назустріч божому світові — так широко, як тільки міг.

Останнім, що він бачив, було вдоволене обличчя панотця Андрія, що виступив з-за спин натовпу та щось тихцем сказав найближчому з чоловіків. Той спочатку подивився дикими очами, але кивнув покірно і пішов кудись, не дуже розбираючи дороги. Тут вийшов з людей і Ярисько, глянув чомусь в його, Миколи, бік — і пішов слідом. Навіщо? Останнє незграбне здивування не встигло ще промайнути душею, а зробилося зовсім темно, і думки згасли.

Пітьма впала, як товста повсть, і не стало нічого.

Тобі вбили в серце ножа, мені вбили кола

Щоб із чорної труни не вставав ніколи

Коли доскакали до площі побратими, було вже пізно, та й ніхто не взяв до жодного сумніву те, що казав їм панотець Андрій. Лише Ярисько мовчки катав жоваки по вилицях, але мовчав, навіть коли ніж, що пробив Миколі серце, не витягли, а забили ще глибше перед тим, як поховати. Про всяк випадок.

— А цьому безбожнику червоному — осику, — звелів панотець. — Бо буде ще лихо, упирем підійметься. Любив він з вірян знущатися, Господа зневажати, в труні триклятій гріхи перелюбства та розпусти вчиняти — то хай в ній і залишається терпіти вічну муку.

— Цікаво, тобі-то звідки знати, що він там в труні чинив, — одним подихом пробурмотів Ярисько, але тут і замовк, лише дивився в землю. Потім схаменувся та взявся допомагати; коли ж закінчили забивати осиковий кілок у груди зрадника віри та відступника від правди, як його честив панотець, Ярисько відійшов, щоб не дивитися, і став допомагати скидати мертвих червонопузих до возу. Ховати їх у селі ніхто б не став, тому відвезли подалі та зарили в першій-ліпшій ямі.

Миколу ж в його коштовній труні поховали на подвір’ї церкви, бо, як авторитетно заявив панотець Андрій, свячена земля сама по собі мала б захистити добрий люд від того, що упир повстане.

— Ще й пектиме його щохвилини, як то в пеклі і має бути, — закінчив він, і люди схвально закивали головами. Нести труну, втім, ніхто не хотів, тому Ярисько викликався перший — не тому що бажав дражнити долю, а з якогось незрозумілого відчуття, що скидалося на жалість та повагу водночас.

Коли перша жменя рудуватої землі вдарилася в дубову кришку, у труні щось страшно засовалося та вдарилося на всі боки разом. Це чув не лише Ярисько, а всі, хто стояв довкола, і видно було, як зблід панотець Андрій та як швидко почав хреститися.

— Антихрист, антихрист проміж нас, — бурмотів він та все поливав у яму святою водою. — Лежати йому до другого Пришестя, до Страшного суду… гріхи спокутувати пекельними стражданнями, прощення чекати, а його не буде, того прощення…

— А з іншим що робити? — спитав хтось. — Наче ж наш, хрест на собі мав. З чортами лісовими знався, комуняк бив добряче. Невже так само, до ями?

— Поховайте як хрещеного, — невдоволено сказав панотець Андрій. — На цвинтарі. Я відспіваю.

І, справді, відспівав.

Хто там ходить за вікном в темряві навколо?

Ти Микола, я Микола…

Нестерпно боліло серце. Микола застогнав від цієї несправедливості: адже мав сконати і не відчувати вже нічого, а оно ось як виходить, навіть смерть не звільняє від цієї розпуки. Довкола стояла суцільна пітьма, ніби його залили варом, тіло зусібіч давила тиснява, ще й відчайдушно смерділо сосновими дошками та вологою землею. І сам він був мокрий з ніг до голови та лежав бозна скільки, намагаючись второпати, як же так виходить, що він майже при ґлузді, себто, напевно, живий — і при цьому не задихається, не хапає ротом залишки повітря. Найбільше дошкуляв ніж, від якого пекло у грудях, та глибоке нерозуміння — що ж відбувається, чому все так?

Зверху важко стукнуло, зашаруділо, хтось почав відкидати землю, і вона шурхотіла струмками, сипалася в щілини домовини, лоскотала ніс та щоки. Потім кришку зсунули набік, і в обличчя Миколі зазирнув круглий блідий місяць. Світло з нього текло, мов молоко, дрібні краплини осідали на шкірі, лоскотали очі, туман укривав тонким простирадлом, і навіть боліти стало трохи менше.

— Що ж це? — намагався спитати Микола сам не знаючи в кого — в місяця, в туману чи в темряви. — Що трапилося зі мною?

Губи ворушилися, мов чужі, і слова не йшли назовні, хоч плач. Микола навіть заплющив очі, жмурячись на той місяць, мов кіт на сонце, і дві знайомі сильні руки взяли його за плечі та смикнули наверх із труни.

— Га!

Виявляється, голос в нього все ж таки був. Голосний, хрипкий, чужий, як і все обважніле тіло, з яким трапилось щось незрозуміле, він більше скидався на виття. Але був, і це теж було незрозумілим та якимось неприродним, ніби чоботи, перевзуті з ноги на ногу. Місяць поїхав вбік, щез, замість нього в пітьмі з’явилося біле лице з чорними, як смолою намальованими, очима. Знайомі вуста прагнули і все ніяк не могли посміхнутися — виходив лише гострий хижий вискал.

— Ми…ко…

— Я, хто ж ще, — відповів той. — Не кричи так, ще люди прибіжать.

— Але як…

Микола, не слухаючи, затис йому долонею рота точнісінько як колись — все життя тому! — затискав, коли брав Миколу вперше та не хотів, щоб хтось, не дай боже, почув та приліз дивитися, хто ж це так стогне в копі сіна. Крізь зуби вичавив:

— Тихше, кажу.

І щосили смикнув на себе руків’я ножа. Микола страшно закричав і забився, але ніж вже вискочив з нього, обпік на згадку, мов тавро, та лежав тепер, мов лискуча риба, на землі.

— Пощастило тобі з побратимом, любчику, — роздивляючись ножа, сказав Микола. Очі в нього були зовсім чорні і навіть не відблискували, а ніби втягували в себе найменший промінь світла. — Ох і пощастило. Кілок він, поки мене заривали, висмикнув трошки, далі я вже сам впорався. Що ж, його не чіпатиму.

— Я… що?.. до чого тут?!

Микола безболісно, але з силою струснув його за плечі та звелів:

— Оклигуй вже. До рання купа роботи в нас з тобою. Ще й перехопити чогось живого-гарячого треба. Прислухайся до себе, любчику. Відчуваєш?

Микола відчував. Там, де від ножа ще пекло наскрізь пробите серце, вимогливо ворушилася хижа пустота. Чогось Миколі дуже зараз бракувало, і той голод ставав щохвилини сильніший.

— Бачу, відчуваєш, — кивнув Микола, побачивши його лице. — Мене в Пітері вкусив один. Там їх багато, упирів, ледь не кожен другий кровопивця. Я його потім вбив, знаєш? Не пробачив того його хваленого вічного життя. Паскудне це діло, жити чи то мерцем, чи упирем, чи просто людиною, а то й все це водночас. Я до тебе хотів, повернувся от — а сказати боявся. Але зараз стане інакше, зараз і ти такий як я станеш. Тебе, вже пробач, не спитав, чи хочеш ти, але ж і ти не питав, коли мою кров надумав пити, тож що зроблено, те зроблено. А от могилу закопати треба.

— Я голодний, — прошепотів Микола. Йому аж паморочилося, так хотілося їсти. Микола мугикнув щось та сказав, посміхаючись:

— Так воно завжди, коли стаєш мерцем. Але я про тебе, любчику, подбав. Йди-но сюди.

Неподалік в кущах заборсалося щось велике, незрозуміле навіть у місячному сяйві. Якийсь мішок совався в траві, придушено стогнав — кричав, певно, з усієї сили.

— Дя…кую, — зумів-таки вимовити Микола. Він ще не дуже розумів, але тіло розуміло і несло його все швидше, ближче до того мішка, з якого аж тягло гарячим смачним запахом життя. — Дякую, любчику.

Микола підняв з землі ніж, взяв заступ та почав закидати яму землею.

— На здоров’я тобі, — пробурмотів він. — Наступного разом вполюємо, але цього я мав тобі подарувати.

З мішка на Миколу вирячилися страшні очі навикоті, налиті кров’ю. Це від крику, певно, дурна кров потекла ледве не до зіниць. Панотець і зараз кричав, давлячись ганчіркою, що була запхана йому у рота, і, судячи з незграбних рухів зав’язаних рук, намагався хреститися.

— Не допоможе, — сказав йому Микола, нарешті зрозумівши, чому його друзі та побратими, окрім одного, не вступилися за нього, коли прийшла лиха година. — Тобі ж не допомогло, панотче. Хоч пий, хоч купайся, а коли ти чорт та зрадник, то свята вода з тебе скотиться, душі не обмиє.

Панотець смикнувся щосили, ледь не перекинувся назад, та Микола виявився спритнішим та схопив його. Рвонув до себе, зубами вп’явся в шию, зробив перший ковток. Кров була гарячою, живою, неймовірно смачною; Микола пив її, захлинаючись від вдячності, щастя та солодкого відчуття помсти. Десь неподалік Микола все кидав і кидав лопатою землю.

— Йди сюди, — покликав його Микола. Панотець був ще живий, але дуже заслаб і вже майже не пручався. — Чуєш, любчику, йди, я тобі залишив трохи.

Микола кинув заступ, підійшов та обійняв його за плечі.

— Допивай, нещастя ти моє, — звелів він. — Тобі ще в труні зі мною спати. Довго-довго. Завжди.

Микола посміхнувся майже так само радісно, як колись, коли лише парубкували та незграбно залицялися один до одного, ще не знаючи, як це, кохати чоловіку чоловіка, і що то за солодка гіркота замість звичайної долі.

Здається, їм все ж таки судилося мати спільну хату, мов подружжю. Що з того, що дубову та чорну — аби разом. Полювати теж можна буде хоч кожну ніч, он скільки червонопузих вештається навкруги…

Панотець захрипів, і Микола схилився над ним — допивати.

Коли любий тебе пригощає з такої чаші, тільки дурний відмовлятиметься.