Все простіше, ніж здається

Людина, яка першою сказала бути обережними у своїх бажаннях, мала рацію. Але зимові свята змушують нас переглянути, якщо не все своє життя, то хоча б останній рік. Я не роблю списку справ на наступні дванадцять місяців, не ставлю перед собою захмарних цілей, і не збираюсь у спортзал з кожного нового понеділка. Але отримавши на свято Миколая шкарпетки від мами і щорічний бонус від шефа, я щиро забажала пригод. В школі уявляла, що стану криміналістом, а в результаті працюю логістом. І я знаю, що кожен сам має бути ковалем власного щастя, але іноді так хочеться, щоб той молот був легшим. Як на диво, адресат до якого долетіло бажання мав власну думку про мої потреби.

***

Кожен крок вимагав зосередженості, під ногами замерзли груди снігу змішаного з дощем. Працівники ЖЕКу не встигали за погодою, тому посипаний пісок вже давно затоптали і він примерз. Не хотілося розпластатись на дорозі, але мене більше хвилював сьогоднішній вечір у компанії різношерстих людей, що їх називають колегами. Кілька років до того я вперто уникала корпоративів, особливо на зимові свята. Та цього разу я виступатиму у новій ролі — начальниці відділу.

Аби відволіктись, я почала розглядати яскраво освітлені вітрини магазинів. Кожна пістрявіла мереживом прикрас від білого до золотого. І лише одиниці прикрашали вітрини звичайною ялинкою з іграшками різної форми та кольору.

Я не зауважила, як зупинилась біля такої, згадуючи власне дитинство, де скляні прикраси берегли, а тому тримали в коробках навіть на свята. І лише, коли підросла та одягла святкове дерево сама — витягувала на світ найтендітніші екземпляри, що збирали десятиліття спогадів.

Мене грубо вирвали із теплого марева, яке прикрасила пам'ять. Хлопець просто запхав в мої руки листівку, тим самим нагадавши, що не у всіх сьогодні заздалегідь святковий день.

Я здивувалась, бо адреса на ній була саме та, яку я й шукала, прямуючи із платтям в чохлі. Та якраз тут нічого дивного, бо готель у центрі міста приймає багатьох гостей у передсвятковий час. Можливо, я знайду хвилинку відвідати виставку-аукціон. Не кожного ж дня представляють аналоги коштовностей сім'ї Данила Галицького, все ж потрібно розширювати кругозір.

Годинник наполягав припинити мріяти і поспішити. Переживу цю п'ятницю і далі буде кілька вихідних днів, які можна провести в компанії цікавої книги.

Вже біля дверей готелю, я ледь втримала рівновагу, коли мимо мене пробіг молодик, зачепивши своєю сумкою. Він кинув через плече: "Вибачте!" і пролетів у вхідні двері вестибюлю поперед мене.

Ніяка магія світла, що відбивається від заледенілої доріжки, не змусила мене пропустити таке нахабство. І навіть звуки колядок, які передчасно звучали всередині старовинної будівлі не покращили мій виплеканий похмурий настрій.

Я підійшла до рецепції і уточнила місце проведення святкової вечері, а також де я можу переодягнутись. Звичайно, більшість гостей мали свої номери, але не я, бо була місцевою. Ну хоч відіспатись зможу у власному ліжку.

На горі щось вистрілило і почулися крики, а за тим регіт. Панна за стійкою реєстрації не втратила свого життєрадісного виразу й на мить, і одразу пояснила:

— Шампанське…

Мої натягнуті нерви потребували чогось заспокійливого, я чудово проводила тренінги і виступала перед сотнею незнайомців. Але виголошувати тост чи святкову промову перед колегами — більше схоже на стрибок у прірву.

Кімната в якій можна було прасувати одяг виявилась більшою ніж я очікувала і її, на мій погляд, частіше використовували як гардеробну для гостей. Але не було ні ключа в дверях, ні ширми. Доведеться швидко впоратись.

Моє плаття кольору ночі, вишите срібним бісером, не потребувало втручання праски, що було головною умовою при його придбанні. І можливо, ще те, що я здавалась в ньому загадковою — принаймні собі.

Тканина приємно лягла на вигини тіла, а намистини так і просили провести по них пальцями, залишився лише замок.

Двері зрадливо заскрипіли, їх притримував ногою чоловік, що намагався поміститись у прохід із сумками.

Він зауважив, що не сам і ніяково завмер, здавалось, вирішує тікати чи залишитись.

— Вибачте, я оператор. Не можу залишити це все деінде, а так хочеться змінити светр на сорочку. Знаєте, тут дуже тепло, а мені цілий вечір працювати. — Він це все виговорив на вдосі, але я впізнала його.

— Ви той самий хлопець, що ледь не збив мене з ніг при вході.

— О, то це вас? Ще раз вибачте, я поспішав.

Чим більше мені ніяково тим зухвалішою хочу здаватися, напевно, цю рису мені привили голівудські фільми. Тому я підійшла ближче, обернулась спиною і попросила допомогти із застібкою.

Його пальці були холодними, але вправно впоралися із прихованим петлями. Я подякувала і ледь не забула сумку з телефоном. Думаю, що джинси і чоботи спокійно дочекаються мене в кутку.

***

Ялинка у залі для торжества ледь не торкалася верхівкою стелі. Єдине, що тішить — вона була зроблена з чогось схожого на кришталь, тому справжнє дерево сьогодні залишиться жити. Всі вже зібралися і зараз мала початися офіційна частина з подяками та нагородами за сумлінну працю упродовж року. Часто лунали жарти про те, як добре зібратись без медичних масок і не на онлайн конференції. Через це ідея про бал- маскарад не пройшла навіть на стадію обговорення. Я не була такою категоричною, але маю визнати, що височенна стеля до якої не дотягтись і з драбини, надихала більше ніж стіни власної квартири.

Насититись святковою атмосферою зможу, коли врешті виголошу ту надихаюче-нудну промову.

— Ти хвилюєшся? — запитала мене найближча в цьому колективі людина та майже подруга — Іра.

— Так помітно?

— Ти зараз відірвеш ту бісеринку від рукава.

Я справді крутила сріблясту прикрасу, аж поки вона не повисла на ниточці. От і прийшов мій час.

— Зараз ми надаємо слово новій очільниці відділу логістики — Лілії …

Світло блимнуло і згасло, всього на кілька секунд. Зала встигла занурилась у теплу атмосферу святкування при свічках і ялинка тепер здавалася чарівливим маревом із льоду.

Коли електропостачання відновилось, ведучий спробував продовжити, ніби нічого не трапилось і лиш непевний смішок видав, що він такого не очікував.

Почувся звук битого скла, десь ввімкнулась сигналізація.

Але остаточно моє прізвище потонуло у вереску, що лунав десь із коридору.

Гості невпевнено переглянулись, деякі таки не втримались і поспішили глянути, що ж там трапилось.

Мене потягла за собою Іра, і хоча високі підбори цьому не сприяли, я таки побігла за нею. Тому ми встигли почути:

— Він його просто штовхнув за поручні.

— Ти помиляєшся, той хлопець хотів схопити бідаку за рукав, щоб він втримався.

— То міг би пустити свої торби і хапати краще, і чому він тоді не залишився як свідок? — опонентка говорила таким тоном, ніби забивала останні цвяхи в домовину втікача.

Натовп виштовхав нас уперед і я опинилась у перших рядах тих, хто перехиляючись через ковані перила заглядали на чоловіка, який гойдався на нозі обмотаній в гірлянду. Коли вона ще трохи обвисла, всі в унісон скрикнули і врешті почали дзвонити пожежникам та за номером "102".

Працівники готелю розігнали натовп, за що я була їм безмежно вдячна, адже балкон з столітньою історією міг і не витримати таку кількість помічників.

— Він живий? — лунали запитання звідусіль. А у мене вирвалось:

— Якщо так, то йому краще не приходити до тями поки не приїдуть рятувальники.

Жіночка, перетягнута шовковою сукнею, як шинка нитками, осудливо глянула в мій бік. Але ми вже попрямували до нашої зали, де моє місце за мікрофоном зайняла пані з рецепції.

— Просимо вас заспокоїтися і дочекатись приїзду поліції. Вони зберуть ваші свідчення і всі зможуть розійтись по домівках найближчим часом.

Невдоволене буркотіння моїх колег перегукувались з моїми власними передчуттями, що швидко це не буде.

***

Додому я доїхала на таксі, яке ми взяли до спілки з незнайомими мені людьми, що теж застрягли в готелі. Я відверто напросилась, бо дуже хотілося в тепло. Коли нас відпустили, встигла лише перевзутися в чоботи, бо кімнату заполонили інші тимчасові відвідувачі.

Транспорту, звичайно, не вистачало всім і одразу.

Люди в салоні жаркої машини передбачали, що тепер бал відмінять. А вже далі із їхньої розмови я зрозуміла, що вони належать до організаторів виставки ювелірних виробів, про яку йшлося на рекламці. На балу мають бути представлені копії старовинних прикрас одягнені на гостях, а завершенням буде аукціон. Чоловіки здається раділи, що їм не доведеться вправлятись в старовинних танцях. А жіноча частина сумувала, бо витратили багато сил і грошей на пошук відповідного вбрання.

Я подякувала і вийшла біля супермаркету, який колись був заводом. Тут виявилося безпечніше пройтися нерозчищеним снігом ніж простувати доріжкою. Поки я шукала ліхтарик в телефоні, позаду поскрипував сніг. Хтось явно збільшував темп ходи і хоч я не з лякливих, але почала бігти, щоб вийти на добре освітлену ділянку. Здавалося, порятунок близько, але спереду вискочила інша людина в масці сніговика, я завагалася, бо все це виглядало надто дивно, щоб бути правдою. А от людина в масці не вагалась, він схопився за мій пакет. Я інстинктивно потягла на себе і з розмахом всілася на задницю, а телефон впав поруч так і світячи ліхтариком. Поки я намагалася піднятися, злодій таки схопив пакет, дивно, що не телефон. Хвала пухкому снігу, що ні пристрій, ні мої сідниці не постраждали. Я вже й забула, що від когось тікаю, як мені простягали руку в шкіряній рукавичці.

Мала б здивуватися більше, але чомусь полегшено зітхнула. Адже власником руки був той самий оператор із готелю.

— Ви не постраждали? — запитав він.

— Сьогодні якийсь дивний вечір. Не очікувала, що хтось ще вириває сумочки з рук.

— А на що ж ви тоді очікуєте?

Сама не зрозуміла, чого ж очікую, мабуть, адреналін таки бурлив у крові, тому викрутилась задавши зустрічне питання:

— Ви мене переслідуєте? — жартома сказала я, передбачаючи якийсь простий збіг обставин.

— Взагалі, так, — відповів він абсолютно рівним тоном. І продовжив, поки я не почала обурюватись: — Я вам все поясню, але можна деінде.

— Мене щойно пограбували, я маю подзвонити в поліцію і взагалі, не знаю вас,— врешті здобулась на якісь адекватні думки і піднялась без його допомоги. Сніг холодив ноги в тонких колготках, а плаття почало нагадувати льодяний скафандр.

— Викликати нікого не потрібно, я вже на місці.

— Та ви, певно, жартуєте?

Він щось підняв і стріпав сніг.

— Це ваше?

— Що?

Це був флаєр із рекламою виставки, я запхала руку у кишеню пальто і витягла свій екземпляр.

— Ні, не мій, але вони можуть валятися по всьому місту, правда? — я справді старалась зрозуміти, що тут коїться.

— Не впевнений, але може ми разом зрозуміємо. Це, щоб ви почали мені довіряти.

Він простягнув ще один предмет, який виявився посвідченням приватного детектива. Не думала, що такі справді існують.

— Ви серйозно? Таке можна придбати у підземному переході,— навмання кинула я.

— І багато таких є у вас? — відповів він і усміхнувся. — Давайте хоч в супермаркет зайдемо. Все ж не на морозі стояти.

Я зважила всі за і проти. Дім манив диваном і домашнім одягом. Але затишок знищить присутність незнайомця, хай навіть він і виявиться безпечним. А все ж цікавість перемогла, тому я підняла поділ плаття і впевнено пішла до переходу. Він слідував за мною.

Яскраве освітлення цілодобової кав'ярні підкреслювало мою недоцільність в цьому місці. Косметика розтерлась, волосся під шапкою розтріпалось, а на дорожезне плаття із затягнутими нитками, я й дивитись боялась. Мій співрозмовник виглядав зібраним і навіть розслабленим. В'язаний светр графітового кольору вигідно підкреслював сірі очі.

Я обхопила долонями високу склянку в якій пінилось моє латте. Пальці зігрілись, а я зняла дольку сушеного апельсина і злизала піну. Вже помішуючи каву паличкою кориці, зрозуміла, що він за мною спостерігає мовчки і не збирається почати розмову. Тому почала я:

— А тобі не потрібно кудись поспішати, спіймати злочинця, наприклад. Чи в приватних детективів нормований робочий день?

Він відсунув чашку з своїм еспресо і сів випрямивши спину.

— Я думав скільки тобі потрібно розповісти, а скільки приховати.

— А я якраз вирішила, можеш не пояснювати нічого. Серед вкрадених речей не було чогось такого важливого, щоб вплутувати себе у ці проблеми.

— О, тут ти помиляєшся. Злочинці заховали у твоїх речах фальшивий камінь, яким хотіли замінити справжній у короні сім'ї Галицьких. Я так думаю…

Якби я вміла свистіти, то зараз би так і зробила. Але натомість я дещо згадала, і понишпоривши у кишені пальто, витягла невеликий зелений камінь прямокутної форми.

— Ти про цей? Я знайшла його в своєму чоботі, вже коли сиділа в таксі. Подумала, що це оздоба з театральних костюмів і закинула у кишеню.

Те що пан Ярема Корній, о так я добре запам'ятала ім'я з посвідчення, потер лоб не обіцяло нічого втішного. Але мене збентежила думка, яку я одразу й озвучила:

— А як ти і той злодій знали де мене шукати?

— Тут все просто, коли пан, який вимкнув світло, з необережності полетів за балкон, до речі, він живий, якщо ти переживала, я кинувся до зали з дорогоціностями. Там вила сигналізація і були розбиті вітрини. Через інший вхід вийшла лише одна людина. Я простежив, поки вона не сховалась за дверима тієї побутової комірчини. Я зайшов за нею, наче випадково. Працівниця готелю, бо я побачив бейджик, якраз присіла біля сумок, де ти заховала свої речі. Якби я не допомагав тобі із застібками, то нічого б і не запідозрив. Але не встиг перевірити, бо вона вийшла, а всіх почала збирати охорона готелю. Коли приїхала поліція, я показав апаратуру і дозвіл від власника компанії на відеозйомку, щоб зайвий раз не світити посвідченням. Головне було не загубити тебе з тим пакунком. Але поки перевірили мою камеру, то я ледь встиг зауважити, як ти сідаєш в таксі.

Я уважно вислухала цю здавалося б логічну історію, в яку мені вперто не хотілося вірити.

— А чому тобі не потрібно світитися, хіба ти не працюєш на законній основі? — спитала я, зачепившись за першу ліпшу розбіжність у всій цій розповіді.

— Мене найняв власник ювелірної компанії. Спершу, щоб провести власне розслідування і визначити точний вигляд корони. Але тепер, він підозрює, що хтось із співробітників нечистий на руку, доказів, хто саме немає. Тому вони зробили два варіанти корони — одну із справжніми камінцями і одну з фальшивим. Про це знає лише троє людей, ну тепер четверо.

— Стривай, то у мене зараз таки підробка?

— Тут і полягає проблема. Злодії рано чи пізно переглянуть сумку і не знайдуть камінця, а тоді повернуться до тебе. Я не знаю чи встигли вони підмінити той що був на виставці, але для них — це або необхідна фальшивка або камінь, який вони вважають справжнім.

— Може, віддати його куди треба й на тому все?

— Я маю виправдати наданий мені кредит довіри і знайти злочинця, самостійно.

Мене насторожила те вперте "самостійно".

— Як на мене, директор мав звернутись у поліцію перш за все.

— Мені здається, він не хоче заплямувати репутацію компанії, ще й перед виставкою до якої готувалися більше року. Поки що вони витратили на створення нової колекції більше ніж планували і тому від вдалої презентації залежить успіх всього проекту.

— Тобто, я маю забути про сьогоднішні події?

— Завтра оголосять про невдалу спробу пограбування. І про те, що оригінал буде представлений на Різдвяному балу. Ще одна спроба виманити зрадника. А до того часу тобі потрібно десь сховатися.

— Хто б вони не були, знати де я живу вони не можуть. Тому просто пересиджу вдома до того повідомлення, а там звернемося в поліцію і все пояснимо. Не думаю, що грабіжники такі дурні аби знову наважитися на той самий злочин.

— Або ти можеш піти зі мною в якості гостя. На бал же потрібна пара, а так ти будеш під моїм наглядом, як і корона.

— Ти знову жартуєш? Давай я просто віддам тобі цю блискітку і ти підеш своїм шляхом, а я відмокну у теплій ванні і забуду про цей вечір.

Двері в кав'ярню відчинилися і святкові дзвіночки мелодійно теленькнули. Мені ж здалось, що хтось іде по камінь. Та компанія складалась з таких молодих і безтурботних, яким ще й кофеїн не рекомендовано вживати. Але я всеодно втиснулась у спинку сидіння і сказала:

— Або, можу таки піти з тобою і побачити як їх спіймають.

Він усміхнувся, ніби знав, що я відчуваю неспокій.

— От і добре, завтра там буде багато поліції. Бо падіння людини з балкону стривожило правоохоронців. Правда, не настільки, щоб повністю відмінити виставку. Знаєш, там де великі гроші, правила поступаються вигоді.

— А як той чоловік вкаже на тебе?

— Не повинен, все відбулось надто швидко.

— То що, мені тепер просто знайти якесь середньовічне плаття? Я чула, що це складно.

— Не переживай, я щось придумаю. В тебе розмір М?

— Ні, в мене S. Але ж такі речі треба приміряти. — Я мимоволі глянула де він у мені знайшов той M.

— То що даси свій номер?— Ти ж наче детектив, от і роздобудь.

— Я, звичайно, можу, але хочу бути ввічливим.

Довелось дістати свою візитку. Її я поклала на стіл разом з платою за каву. А от пакетики цукру закинула у клатч. Хлопець здивовано підняв брову і весело сказав:

— Це ж крадіжка.

— От і ні, він входить у вартість кави.

— Але навіщо?

Я задумалась і справді, навіщо? Таки відповіла:

— Не знаю, традиція. Хтось збирає магнітики. А я пакетики з цукром. Знаєш, багато відряджень…

За дискусією про дивні звички, я не помітила, як ми дійшли до мого під'їзду. Він вишукував у тінях підозрілих людей, я ж поспішила у тепло квартири.

***

Тепер мені здається, що висота піни у ванні відповідає рівню мого стресу. А так як я додала ще й евкаліптову олійку, то сьогодні був дуже важкий день. Маленька свічка у формі ялинки, була єдиною святковою прикрасою у квартирі і зараз вона підморгувала мені вогником. Хоч мене й непокоїло пограбування, думки перестрибували з танців на балу — про які я нічого не знала, до корони — яка ускладнила моє життя. Чому не забрати цілу корону, а змінювати камені?

Врешті я не витримала і залишивши воду остигати без мене, пішла до комп'ютера. Екран був надто яскравою плямою для втомлених очей, але пошук видав достатньо картинок і навіть одну 3D модель корони. Я зупинилась на переліку оздоби для втраченого скарбу: " … припускають, що це були сапфіри, рубіни або гранати, смарагди та великі білі перлини, які на той час були надзвичайно коштовними".

Я задумалась чи правильно, було віддати той сапфір (фальшивий він чи ні) людині, котру бачила лише двічі. Навіть, якщо його посвідчення справжнє, він може виявитись шахраєм. І можливо, він і був одним з тих злодіїв. Але ж так хотілося бути якнайдалі від небезпеки. Якщо ж пан Корній виявиться поганцем і я його більше не побачу, то це аж ніяк не мої проблеми, правда?

Щоб відволіктись я дочитала статтю про корону, хотіла дізнатись як її загубили, але історія поглинула мене більше ніж сьогоднішні події. І я відкривала все нові й нові посилання, щоб дізнатися правду. Врешті, я так заплуталась, що намалювала схему на листку паперу. У верхівці була корона, котру за найпоширенішою версією переробили у митру. Мене анітрохи не здивувало, що ту ж таки митру довелось виборювати у росіян після Першої світової війни, а потім ще й ховати від них же під час Другої. Я записала, що корону Данилу Галицькому подарував ще в 1253 році Папа Римський на честь коронації в Дорогичині. Отже, вона мала бути коштовною і виказувати довіру, а основа митри виготовлена з міді. Це було однією з неточностей виявлених істориками. Я підвела лінію під цими записами і перейшла до тисяча дев'ятсот сорокового року. Корона так і не з'явилася. Але якщо таки довіритися версії про митру, то за словами владики Коциловського йому особисто довелось зняти дорогоцінне каміння з виробу і передати одному монаху-василіанину, який в тому році переїздив із радянської сторони на територію, окуповану німцями. Дорогоцінне каміння мали переправити за кордон і зберігати в Перемишльському монастирі василіан. Я домалювала дві стрілки. Звідти коштовності мали потрапити у Берлін, а потім у Ватикан. Моя схема завершилась великим знаком запитання, бо немає підтвердження, що каміння таки прибуло у кінцевий пункт.

Коли згадала, що досі сиджу у банному халаті, на годиннику вже була друга ночі.

Але я так перейнялася історією, де протягом століть люди боролися, щоб вберегти реліквію від наших сусідів-мародерів, що не відчувала втоми.

І хоч ця корона лише модель, я зроблю більше ніж просто мовчатиму, завтра після обіду, якщо детектив не виконає обіцянки, я подзвоню в поліцію і розповім все, що почула від нього. Сповнена якогось дивного піднесення, я спокійно заснула.

***

Ярема Корній не змусив себе чекати, а точніше розбудив мене дзвінком — третім, якщо бути чесною. Поки я усвідомлювала, що на мені піжама і тапочки-олені він вже стояв з двома порціями кави і виглядав надто охайним, як на таку ранню годину.

— Я приніс тобі два плаття на вибір.

— Ну, якщо два то заходь, — пожартувала я.

Жонглюючи всім, що тримав у руках, він закрив ногою двері. А я чомусь вирішила, що чохли підозріло малі. Можливо, я не так уявляю бал.

Але плаття були справді красивими, а головне зручними. Мені б точно сподобалась тодішня мода. Я обрала жовту сукню з шкіряним поясом, бо вона підкреслювала мідні відтінки в моєму волоссі. Хоча з шнуруванням на вирізі і рукавах багато мороки, але я відчувала себе, наче вийшла з минулого. Або хоча б з кінострічки про ті часи.

Він наче не спеціально розглядав мою кімнату і, звичайно, зосередився на списаному листку паперу.

Не знаю чому, але мені кров прилила до обличчя, коли детектив спитав:

— Проводила власне розслідування?

— Просто стало цікаво. Знаєш, що мені спало на думку? А якщо ті камені продали і тепер десь у світі існують прикраси зроблені із частинок корони?

— Я б не здивувався, якби так і було насправді. Навіть пробував піти цим шляхом, але простежити за фактами можемо лише із записаних допитів часів Другої світової війни. А я сумніваюсь, що там усе чиста правда та й перевірити складно.

— Шкода, що справжня корона загублена, — сказала я.

— Зате ти можеш сьогодні подивитись на її точну копію, якщо не передумала?

— Не передумала, хочу знати чим усе закінчиться.

— Якщо плаття підходить, то у мене ще є деякі справи.

Я вирішила уточнити:

— А якщо щось станеться ще до балу?

— Там зараз повно охорони і не пускають сторонніх. Прикраси роздадуть гостям вже на початку свята. Тому не переживай про те, що виріз надто великий.

Ярема Корній вже зачинив двері, коли я сказала, що й не маю нічого підходящого. І одразу ж згадала про брошку з білою перлиною, що була надто старомодною для будь-якого мого образу. Я все ж витягла коробочку і документи, що передали із копією заповіту. Досі не розумію, чому сестра бабусі вирішила залишити її саме мені. Маму я не хотіла тривожити такими дурницями, щоб вкотре не виправдовуватися, чому не приїду. Але здається зв'язок з дитиною працює й на відстані, бо в наступну хвилину на екрані засвітився її номер. Збивати було б надто не чемно, тому я відповіла і одразу ж отримали купу претензій:

— Ти ж не розповіла як твоя промова і загалом як минув вечір?

О, то вона ще не чула. Ну хай так і залишиться.

— Та все нормально пройшло. Присутні ввічливо плескали в долоні. Я не "екала", а була доволі переконливою і надихаючою.

— Ага, добре. А танцювала із кимось з колег?

— Що? Ні!

— Якщо ти пропускаєш сімейні збори через свою роботу, то хоч додай якихось цікавих деталей.

Не знаю чому, але я не витримала і розкололась:

— Сьогодні я точно танцюватиму, маю запрошення на бал від ювелірної компанії, що проводила виставку в тому ж готелі, де був наш корпоратив.

— Мама почала говорити на октаву вище, але я вже нічого не розуміла. Тому перебила своїм запитанням:

— Ти не знаєш де бабця Марія взяла ту брошку з перлиною?

В телефоні зависла тиша, що було рідкістю з боку моєї мами.

— Ну я не пам'ятаю точно, але там була якась історія з церквою де вона допомагала замолоду. Ну знаєш готувала їжу, вона ж завжди всіх старалась нагодувати. А що?

— Та так, ювеліри… От я й згадала про єдину цінність, що є у мене. Ну то я піду готуватись, ти ж знаєш, ніколи не була на таких подіях.

— Скинь фото, як одягнешся. І не замерзни, бо у нас сніг випав.

— Ага, у нас теж.

Я завершила розмову і глянула у вікно. А там справді літали великі лапаті сніжинки за якими ховався будинок навпроти. Мені запахло мандаринами і я вже знала, що їстиму, вивчаючи танці тринадцятого століття по відео.

Неймовірна ідея зародилися в моїй голові, а якщо на моїй прикрасі і є одна з загублених перлин? Хоча ні, це був би надто неймовірний збіг обставин.

***

Вечір настав раніше ніж хотілося. І тепер мені вже не так подобалося вбрання, бо навіть штучна шуба не захищала від пронизливого вітру. Але моя карета, а точніше темний Форд прибув без запізнення, тому ноги у високих замшевих чоботах не встигли вкритись льодом. За кермом сидів детектив Ярема і навіть не усміхався, поки я не вмостилась на сидіння.

— Твоє взуття точно б сподобалося підданим короля.

— Ну, вибач, але я не збираюсь мерзнути заради історичної достовірності.

— Твоя правда, маєш чудовий вигляд.

Я прискіпливо оглянула супутника і зрозуміла, що й він у туніці темно-золотого кольору, яку приховує чорне пальто.

— Відповідально підійшов до завдання, — кинула я.

Він кивнув і зробив такий серйозний вираз обличчя, наче зараз читатиме цілу лекцію:

— Отже, коли ми прибудемо, ти не будеш відходити від мене далеко. Камінець я віддам тобі, на всяк випадок, краще мати чим відкупитися. Придивись до всіх присутніх, може, хтось із них і викрав твої джинси. — Після цих слів він все ж не втримався і усміхнувся.

— Але що ми можемо зробити?

— Ти виконаєш роль приманки.

— Кого ж приманю, якщо постійно буду біля тебе.

— Давай спершу оглянемся, роздивимося виставку, а там вже й вирішимо.

Я хотіла сказати, що все в його задумі білими нитками шито, але втрималася. Натомість взялася рахувати ліхтарики, які натягли між стовпами. Звичайно, це була марна затія, але биття серця сповільнилося і я налаштувалася на захоплюючу пригоду, взамін сумнівній оборудці.

Машина уповільнила рух, постійно зупиняючись на світлофорах, а я змогла детально розглянути святкових ангелів. Мовчання затягнулося, тому я задала питання, яке непокоїло мене ще з вчорашнього вечора:

— Чому ти обрав таку непевну професію, взамін роботи в поліції?

Він глянув на мене і я вирішила, що відповіді таки не дочекаюся, можливо, це надто особисте. Але ні, поправивши рукави пальто, Ярема відповів:

— Знаєш, я думав, що зможу працювати, сумлінно виконуючи накази. Але виявилося, що з мене більше толку, коли я сам собі господар. Принаймні я в це щиро вірив, але тепер вже не такий впевнений.

Доволі розпливчасте пояснення, але зморшки, котрі залягли під його очима, підказували, що не все так просто. А ще він не такий зелений, яким здався мені вчора.

Я здивовано оглянулась, бо ми припаркувалися надто далеко від готелю.

— Невже не можна було знайти стоянку ближче?

— Тобі не здалося, що та Лада постійно їхала за нами?

— Що? Яка Лада?

— Не важливо, мабуть, просто збіг.

— А параноя входить в твої прямі обов'язки?

Він знизав плечима і повів мене до тротуару, пильно вглядаючись в обличчя перехожих. На нас теж дивилися, але думаю, через костюми.

Тепло вестибюлю огорнуло мене і змусило плечі розслабитись. А потім знову напружитися, бо навкруги метушились люди у неймовірному, вишуканому вбранні. Лунала незвична музика, і навіть офіціанти були одягнені, як за часів Данила Галицького, ну чи десь біля того. Мимо пройшов чоловік у кольчузі, я здивувалась навіщо такі муки у підборі костюму.

— Це поліцейські,— шепнув Ярема.

Я ще вище підняла брови.

— Оце, справді відповідальний підхід до роботи, — сказала я і навіть штовхнула детектива плечем.

Він не відповів, а просто поволік мене у віддалений куток зали, до дверей, звідки виносили напої. Там стояла управляюча, я так думаю. Бо не зважаючи, на акуратно зібране волосся у золотисту сітку, у її вусі кріпилась bluetooth гарнітура, що точно не належала до автентичних виробів того часу.

— А Ярема. Поки все спокійно. Майже всі прикраси на відповідних гостях. А для твоєї дами я приберегла цей золотий дукач.

Я відкинула волосся і детектив закріпив на моїй шиї намисто. Товсті монети повисли на шиї незвичним тягарем, але вдало доповнили образ.

— Корона вже прибула? — поцікавився детектив.

— О, так вона вже на своєму місці.

— І цього разу справжня?

— Звичайно, шеф не хоче обманювати довіру покупців. Ну все не стійте тут в тіні. Ідіть сяйте й ловіть свого злодія.

Я постаралась розслабитися, але натомість почала вивчати велику залу. Тут не було ялинки — її відсутність замінили сотнями мерехтливих вогнів і такою великою люстрою, що помістила б на собі кількох гостей. Столи вгинались від різноманітних наїдків, а мене чомусь здивувало ціле запечене порося з яблуком в роті.

Серед гостей я не впізнала нікого крім мера міста і свого шефа. Якось не хотілось пояснювати, що я тут роблю. Тому потягнула Ярему в протилежний бік, він не розуміючи, що відбувається таки чемно пішов слідом. Я розгублено зупинилася, бо нас оточили гості і залунала інструментальна музика. Ну, звичайно, живий ансамбль. Не знаю, як так трапилося, але ми опинились у середині акуратно вибудуваних ліній. Здається, всі навкруги підготувалися до виступу, а ми були випадковими елементами. Та дівчата поруч вже не відпускали нас, а мені було незручно вириватись. Мої пояснення, що ми не готувались, поглинула ритмічна музика. Рухи виявились не такими вже й складними, якщо зрозуміти їхню послідовність. Що в мене вийшло не одразу, але атмосфера навколо була приємною різноманітністю — ми мінялися партнерами навпроти, поклонялись, розвертались і ритмічно притупували.

Коли врешті музика стихла і всі подякували один одному оплесками, я добралась до напоїв. Але до мене підійшов не Ярема, а інший чоловік. Темно-зелений камзол і волосся, зав'язане у хвостик дуже підходили до сьогоднішнього свята. Він підбадьорив мене словами:

— У вас добре вийшло, як на того, хто танцював таке вперше.

— Не так вже й добре, раз ви зауважили, що вперше, — парирувала я.

Ярема врятував того чоловіка від виправдань.

— Мою даму вже запримітили? О, Яне. Не очікував, що ти вже повернувся додому. Здається, ти казав, що тобі тут нічого ловити, чи я не так зрозумів?

Ян добродушно поплескав мого супутника по плечу.

— Як же я міг пропустити виставку, для якої ми так старались. Ти зауважив, що кількість гостей перевищила заявлену. І навіть телевізійники зацікавилися цією історією.

— Виявляється, людям цікавіші пограбування ніж історичні цінності.

Врешті детектив вирішив дотриматись правил етикету і представити мені співрозмовника:

— Знайомся, Ліліє. Це Ян він історик в минулому, а зараз мисливець за дорогоцінностями, якщо так можна сказати. Він допомагав, точніше, він і привів мене до правильних документів у Перемишлі. Без Яна, я б не впорався і корона могла мати інший вигляд.

— Приємно познайомитись.

— А як вас доля звела з Яремою? — запитав у мене Ян.

Я не знала, що відповісти тому виразно поглянула на свого партнера.

— Поєдную роботу і побачення, — невимушено кинув пан Корній.

Довелось усміхнутись навзаєм, щоб не виказати збентеження.

— То що ж ми стоїмо, давайте пройдемо до причини такого пишного свята.

На сцену вийшов засновник компанії і колектив дизайнерів та ювелірів, як пояснив мені Ярема. На екрані позаду показували уривки фільму "Король Данило". Ансамбль виконував музику, яку я раніше чула лише на фестивалях, де проводили реконструкцію боїв. Атмосфера мала бути урочистою чи навіть величною, але для мене кожен удар барабану відлунював в голові тривожним дзвіночком. Здавалося, от зараз і в залу ввірвуться озброєні люди або корони просто не буде на місці.

Відповідальна мить настала, з п'єдесталу зняли червону тканину і в освітленому циліндрі справді було порожньо. Залою пронісся занепокоєний шепіт. Я мимоволі схопила Ярему за рукав, а Ян шумно випустив повітря.

Але музика не стихла, а навпаки наростала і заманювала. І от врешті, з прихованого дна всередину циліндра піднялась корона.

Її зустріли оплесками, музика змінилась і на середину зали вийшли підготовані танцюристи до яких згодом приєдналися і гості. Я більше не наважувалась взяти участь у гуляннях, а мій напарник не наполягав, занурившись у власні роздуми.

Коли всі натанцювались і підняли не лише градус веселощів, а й алкоголю в крові. Почалась частина з аукціоном, на щастя прикраса, котра прикривала мою шию не було лотом. Бо я вважала сумнівним задоволенням — стояти перед глядачами, наче живий манекен. Справжня битва розгорілася між багатіями, коли черга дійшла до корони. Для мене сума за яку продали ювелірний виріб була просто захмарною, але я зовсім не разбираюсь в таких речах.

Мабуть, бал був би цікавішим, якби я вміла танцювати чи якби знала хоч когось із присутніх. Зате мені вдалося знайти затишний куточок і спостерігати за гостями придумуючи їм різні життєві історії.

Я бачила як детектив видихнув з полегшенням, коли дійство врешті закінчилося й не відбулося ніяких ексцесів.

Ми попрощались біля таксі і єдиним нагадуванням про дивну пригоду, залишився маленький камінець.

***

Недільний ранок був морозяним із яскравим блакитним небом та іскристим снігом, що разив у очі. Мені було трохи сумно, бо моя детективна історія закінчилась, а ми не знайшли ні таємничого злочинця, ні справжнього злочину. Настрій могла покращити чашка какао і серія “Коломбо”. Поки закипала вода, я механічно перевіряла останні новини. Заголовки, як завжди, були більш драматичні ніж сама подія. Я навіть подумала, що мені пропонує вчорашні статті, бо “Фальшива корона” і “Скандал століття” ніяк не поєднувався з успішним вечором суботи. Але ні, журналісти інформували, що придбана вчора на аукціоні реконструкція корони Данила Галицького — насправді фальшивка.

Я гарячково шукала в телефонній книзі номер детектива, коли в мої двері подзвонили.

На порозі стояв Ярема Корній все в тому ж святковому одязі і виглядав так ніби його бал продовжився у середньовічній таверні.

— Уяви, яким я був самовпевненим телепнем, вирішив, що розплутаю загадку самостійно і вийду героєм. А натомість мене обхитрив власний роботодавець.

Нічого не розуміючи, я запросила його увійти і не придумала кращого заспокійливого, як приготувати детективу таку ж порцію какао з маршмеллоу, що й собі.

Він здивовано дивився на білі зефірки, які танули в його чашці і здається поволі приходив до тями.

— А можеш тепер пояснити так, щоб я щось зрозуміла, — попросила я.

Він втомлено потер дводенну щетину і почав пояснювати.

— Я вирішив не чекати на бал, а навідатися до тієї жінки, яка підкинула тобі камінець. Вона працює покоївкою на третьому поверсі і звичайно заперечувала, що взагалі була в комірчині для переодягання в той вечір. Я назвав їй своє старе звання, блимнув посвідченням детектива, а коли поклав на стіл смарагд, вона зблідла. Тому я ще трішки натиснув, сказавши, що ми зафіксували її відбитки пальців і тепер вона підозрювана у спробі пограбування. Пані, звичайно, наче води в рот набрала. Я залишив їй свою візитку і сказав, що лише зізнання чи корисна інформація зможе врятувати її від терміну.

— А там справді були її відбитки? Я ж його всього замацала, — поки говорила, то зрозуміла, що верзу дурницю.

— Ні, звичайно, але вона була моєю єдиною зачіпкою. Той чоловік, який падав з балкону, сказав поліції, ніби він якраз вішав прикраси і втратив рівновагу. А якийсь добродій (тобто я) хотів допомогти, правда не встиг. Він пішов з лікарні без виписки і на роботі більше не з'являвся.

— Добре, але ж вчора все було спокійно. Куди ж зникла корона і коли це відбулось?

— Сам не знаю чому, але слова Яна про розголос до якого призвело пограбування запалили в мені якусь іскру. Раптом, мені незвичною здалась скритність шефа від поліції. Дивна підозра до працівників, підставою для якої стало повідомлення від постійного клієнта. Але імені його він не хотів розголошувати. На перший план вилізли фінансові проблеми, які загрожували ювелірному дому крахом. Наче в одну мить склався пазл, але доказів не було. Уяви собі моє здивування, коли мені подзвонила пані Марта, якраз та покоївка і вирішила зізнатися, що їх з тим чоловіком найняли для фіктивного пограбування. Я його зірвав, а мав лиш стати важливий свідком. Тепер думаю, що якби випадково не дізнався про два варіанти корони, мені б навіть не запропонували розслідування. Але зараз не про це. Коли напарник покоївки злиняв, її нерви не витримали, і вона дослухалась до моєї поради.

Вона навіть сказала де шукати її спільника, колишнього домушника, що влаштувався на роботу під іншим іменем. Пан з балкона зараз у розшуку.

— Але ж вони таки нічого не вкрали, правда.

— Ні, не вкрали.

— То де ж тоді та корона?

— О, тут починається інша частина. Знаєш про щурів, які тікають з корабля, що тоне. Так от, я пішов до Яна як до друга, розповісти про свої підозри і чи не сприймуть це як наклеп.

В його номері стояли не розібрані валізи, але головне гостювала наша управляюча з пляшкою шампанського. Я вибачився на пізній візит і пішов. Де тільки не зустрінеш свою пару? Але чомусь цей раптовий приїзд Яна, який вже давно не романтизує своє роботу, а шукає лише вигоду і думки котрі роїлися в голові змусили мене на наступні кроки. Я запропонував покупцю головного лоту перевірити автентичність корони. Далі був час витрачений на пошук ювеліра вночі, експертиза під наглядом поліції. І о диво, корона виявилась фальшивою. А справжню знайшли в номері Яна, розібрану на частини. Управляюча вирішила, що раз маркетингове пограбування вже сплачене, то можна й собі відхопити здобич, але не наважилась провернути справу самотужки.

— О, ні. Корону знову розібрали на частини.

— Тебе лиш це дивує? Хоча, як потім не вірити, що історія циклічна.

— То, це все? Винних буде покарано, а наше розслідування завершене? — я щиро надіюсь, що вголос все звучало не так жалюгідно як в моїй голові.

— Не зовсім …

— О, тільки не кажи, що на камені наклали родове прокляття. І тепер всі, хто намагався їх вкрасти загинуть страшною смертю? — я усміхалась на всі двадцять дев'ять зубів, але детектив не відразу зрозумів, що я жартую.

— Ні, я міг би це не розказувати, але відчуваю, що повинен. Розумієш, коли я повернувся з розслідування в Польщі, мені була потрібна нова справа. Знаєш, буває таке відчуття, що ти повернув не у той бік і втратив можливість чогось досягнути. Звичайно, робота приватного детектива мене влаштовує, але зазвичай завдання не обіцяють чогось величного чи хоч шляхетного. Тому я вирішив, якщо знайду хоч один справжній камінь з корони Данила Галицького, то зроблю справжній внесок в історію. Дивацтво, так?

— Ні, чому? Це чудовий задум.

— От і мені тоді так здалося.

— Тому я почав навідуватися у монастирі отців-василіян. Щоб перевірити чи не буде там якихось відомостей про сховок чи перевезення коштовностей часів війни. Скажу тобі багато інформації просто згоріло за різних обставин. Тому я вхопився за стару фотографію, як за останню надію. Він показав мені телефон на якому було фото монахинь та якихось жінок біля старої монастирської їдальні. Коли він добряче збільшив обличчя однієї я впізнала сестру бабусі, десь у сімейних альбомах було таке ж фото. На її простому платті виднілась брошка. Деталі важко розгледіти, але думаю, це і була та сама прикраса.

Я витягла коштовність з коробочки і протягла Яремі.

— Ти хочеш сказати, що це таки може бути та сама перлина?

— Я дуже сумніваюсь. Але ані трохи не жалію, що збирався навідатись до тебе із запитаннями. Ти ж родичка тієї жінки ще й живеш зі мною в одному місці. Але мене відволікли новим завданням, тому я відклав свої пошуки. Уяви, моє здивування, коли я впізнав тебе у тій роздягальні.

— Впізнав? А чому одразу нічого не сказав?

— Знайшов тебе на фото з якоїсь конференції. Навіть зараз все це звучить доволі дивно, а у вечір після пограбування, виглядало б як якась змова.

— На жаль, я нічого не знаю про те, як та брошка потрапила до бабусі.

— Ну якщо в тебе не буде інших справ, то можемо пошукати разом?

— Для того доведеться їхати в моє рідне містечко… — сказала я — А може, навіть потрапити на святкову вечерю до мами.

— Я завжди дуже серйозно ставився до збору інформації. — усміхнувся він.

***

Перлина в брошці виявилась дорогоцінною лише спогадами про мою двоюрідну бабусю. Але ми з Яремою таки добре виконали свою роботу, бо знайшли десяток листів від любого друга до Марії. Їхнє платонічне кохання завершилось розлукою, а брошка мала нагадувати про щирі почуття. Чи вірю я у знаки? Ще не вирішила. Правда, життя більше не здається нудним, бо у світі ще стільки захопливих таємниць, а з таким напарником їх розгадувати ще цікавіше.