Карма

Софія зітхнула, глянула на млосно-білі стіни, що поволі погойдувалися в лікарняних сутінках.

Після чергової операції вона почувала себе, наче воскреслий мрець. Мрець, якого залишили животіти в задушливому склепі. А ці останні роки її склепом була лікарняна палата.

Відтоді як прокинулася від коми, вона завжди стирчала у стінах лікарні, лише раз їй вистачило хоробрості втекти до міста. Тоді ж вона зустріла Данила.

Тепер Софія дуже шкодувала про ту втечу. Що та принесла їй, окрім гіркоти на серці та жалю за втраченою мрією?

Діставшись палати, вона сяк-так вмостилась на ліжку та нарешті заплющила очі. Вона мусить відпочити. Шалена втома всоталася в кожен м'яз кволого тіла, в кожну клітиночку, в кожну її думку.

«Можливо, він навідає мене?» — марні сподівання.

Софія гірко посміхнулася, натягла білу ковдру на бліді ноги. Вона дуже схудла за ці дні, нагадувала радше скелет обтягнутий шкірою, а не живу людину.

Звісно, що Данило зник з її життя – якщо це можна назвати життям, заразом з батьками, родичами та друзями. Їм всім просто набридло піклуватися, навідувати, згадувати.

Аби не зненавидіти увесь світ, вона змушувала себе пробачати.

"Зрозумій та пробач" – це була її щоденна мантра.

У батьків тепер нова дитина – Даринка. Здорова, кумедна сіроока бешкетниця. У друзів – університет, студентське життя. У колись найкращої подруги навчання в Європі. А в Данила?..

Вона зітхнула. Яке їй діло до того, де він та чому не відповідає на дзвінки та повідомлення, чому не приїхав її навідати, хоча обіцяв? Тримав її за руку, як стався приступ – і пообіцяв.

Загалом, їхня зустріч – то просто випадковість. Дарунок долі на три коротких дні. Компенсація за роки змарнованого життя. Краще думати саме так.

Не лишилося нікого, лише уламки та спогади.

Лише три сповнених радості та надії дні. От що вона отримала, та розбите серце. Їй просто дали зрозуміти, що таким "напівмертвим" немає місця у новому житті.

Софія витяглась на ліжку, склала руки на грудях так, як робили фараони в давнину, коли їх клали у саркофаг.

О, як чудово було б знову заснути на місяці чи на роки та не прокидатися. Не прокидатися вже ніколи. Просто собі спати та й спати, бачити солодкі сни.

***

— До уваги пасажирів: триває посадка на поїзд 012Л сполученням Львів-Одеса. Нумерація вагонів починається зі східної сторони вокзалу.

Пролунав черговий гудок-попередження. Данило штовхався за дружньою ватагою веселих пасажирів. Юнаки та дівчата жартували зі свого запізнення, кепкували один з одного, голосно реготали.

— А далі поїдемо в Луцьк!

— А я хочу на канікулах до Івано-Франківська.

— А я хочу на море.

Студенти. Все життя попереду. Його ж чекало купе. Чотири полиці, проте всі порожні. Він єдиний пасажир, як вдало. Можна буде спокійно поспати.

Данило закинув чорну пласку валізу під ліжко-полицю та глянув у недомите віконце. У блакитних сутінках і м'якому ліхтарному світлі під вітром тремтів худорлявий силует жінки в білому халаті.

Вона дивилася на потяг уважно і, мабуть, відчувала глибоку відразу до нього, бо червоні вуста аж кривилися. То була лікарка Софії. Вона прийшла особисто, щоб вмовити його навідати свою пацієнтку після складної операції.

Данило зітхнув та затягнув старі фіранки, аби не бачити людної платформи та тої жінки.

Хай собі думає про нього, що забажає. Яке йому діло до її думки? Яке йому діло до інших людей? Ну то й що, що він втікає? Софія... Софію навіть його дівчиною назвати складно.

То й що, що вони були друзями у дитинстві? Дитинство давно минуло, дуже давно, сьогодні – це єдина реальність, яка має значення. Лише сьогодні та зараз. Вчилися разом, сиділи колись за однією партою, він її за косиці смикав – ну то й що? Це хіба робить його крайнім у цій історії?

Так, Софія пожила в нього, як втекла з лікарні. Ну то й що? Вони провели разом скільки там, лише три дні? Чи достатньо цього, щоб вішати довічне ярмо на шию? Ні-ні, вибачайте, він до такої відповідальності не готовий. Не готовий волокти за когось його тягар!

Кохання?

Ні, лікарка прийшла нагадати йому не про триденну закоханість у напівмертве дівча, а про совість. Вибачайте. Та в нього є власні плани, великі плани на життя. Великий, широкий шлях у затишне майбутнє. Прикутій до ліжка каліці в тому майбутньому місця не було. Не треба тиснути на совість чи жаль.

Наречена? То просто невдалий жарт! Саме так. Він просто пожартував. Він же не знав, що Софія хвора. Що не оклигала від тієї аварії.

«Варто було дивитися, куди йде! Тепер он, каліка. Сама ж у цьому винна. Нащо мене вплутала?»

Данило зітхнув та відхилився до стіни, міцно заплющив очі. Роздратування на настирливу лікарку потроху вщухало. Образа на Софію за те, що не сказала йому про тяжку хворобу – теж.

«Та вона не з власної волі! Всяке може статися у житті», — голос лікарки ставав дедалі тихішим, поки не змовк остаточно. Нарешті.

Потяг рушив. Цокотіння коліс сповістило про те, що скоро це кляте місто залишиться у спогадах.

Хай все лишається у спогадах. Данило подумки сунув оті три дні до великої запилюженої торби, побитої дірками та вицвілої від часу. Нарешті він зможе зітхнути з полегшенням.

Колеса застукотіли ще швидше, довгий гудок – і платформа від'їхала доволі далеко, щоби жінка в білому щезла з його життя назавжди.

Данило прокинувся від удару, наче хтось штовхнув у спину, його хитнуло вперед на порожній столик. Сон обірвався, свідомість терміново увімкнулася. Він широко розплющив очі та завертів головою на всі боки.

Нічого не відбувалося. Купе досі стояло порожнім. За мереживними фіранками яскраво сяяло сонце. Ранок, уже ранок?

Потяг не рухався. Ззовні за дверима не чутно жодних звуків.

Данило відчинив хлипкі дверцята та виглянув у коридор.

Порожньо, двері інших купе широко відчинені, а пасажирів всередині не видно, вузький коридор теж безлюдний.

Невже вони вже прибули до Одеси? Скільки ж він проспав? І чому його ніхто не жене з купе?

— Агов?!

Усі двері вагона розчинені навстіж, наче пропонують вимітатися геть.

Данило схопив чорну валізу та хутко потяг її спорожнілим коридором, зістрибнув на платформу. Роззирнувся довкола.

Центральної будівлі вокзалу ніде не видно. В Одесі він бував часто по роботі, тому добре орієнтувався у місті. Може, потяг терміново спинили через якусь аварію? Чому ж тоді провідник його не попередив?

Данило оглянувся. Потяг стояв непорушно, наче якась примара, всі двері розчинені, проте ні тобі машиніста, ні пасажирів, ні провідників – куди ж поділися всі люди?

Попереду за платформою петляла стежка, встелена сірим туманом, а трохи далі — завис великий межовий знак, радше рекламне табло, він то з'являвся, то зникав у сірому куряві.

— «Вітаємо у Дрімфог», — прочитав Данило. — Що це, в біса, таке? Що за назва? Я ж все ще в Україні?

Може, це нове якесь місто? Знову вирішили якусь радянщину хутко перейменувати?

Данило знову озирнувся в марній надії знайти бодай когось живого щоби запитати. Та позаду височів сталевий потяг-привид, під ногами плутався туман, а попереду на нього чекав Дрімфог.

Данило зціпив зуби, схопив ручку валізи міцніше: «Ну грець з ним. Дрімфог, так Дрімфог» – він покрокував до стежини та величезного знаку.

Людей він все-таки знайшов. Дрімфог виявився звичайним собі містечком, десь навіть схожим на центральний Львів (від чого утікав, туди повернувся).

Містяни не звертали на чужинця жодної уваги, наче Данило був для них порожнім місцем. Тричі він намагався заговорити, спитати поради – і тричі люди мовчки оминали його, заклопотані власними справами, зариті у власні думки.

Ну і не треба! Він сам у всьому розбереться. Завжди так робив, завжди добивався всього сам.

Данило зціпив зуби та закрокував швидше. Не потрібна йому допомога, ніхто йому не потрібен.

Він швидко зорієнтувався, куди йти далі. Вулиці здавалися знайомими, навіть занадто, хоча назви мали дивні. Англомовні, хоча написані кирилицею: «Соуллес», «Дрімкреш», «Деденд».

Цікаво було б поглянути на людину, що утнула з містом такий кепський жарт. Місцеві розмовляли українською, а отже його розуміли, проте вперто ігнорували.

Коли Данило звернув за ріг «Ластхоуп», то побачив праворуч кав'ярню чи радше пекарню з великими теплими вітринами. Приємна музика лунала з чорних колонок, закріплених під самим козирком. Він зупинився.

Заглянувши усередину, відчув раптовий напад голоду. Шлунок завовтузився, загурчав, випрошуючи їжі. Може, варто й перепочити?

Скільки він вже тиняється дивним містом, не маючи спочину? Дрімфогу було відверто начхати на гостя, що заблукав у його нетрях.

Данило вже був простяг руку, щоб штовхнути скляні двері, як раптом з-за рогу вискочила фігурка в чорному та на всій швидкості врізалась в нього.

— Гей! Що це ти робиш? Дивись куди несешся!

Данило хитнувся до дверей, проте встояв на ногах. Тоненька фігурка налякано завмерла. З-під глибокого каптура вибилися довгі сплутані золоті пасма.

Він зітхнув, в горлі аж клубок застряг. Дежавю?

— Вибачте, я вас не побачила, — тендітна рука стягла каптур, і на Данила поглянули смарагдові очі.

На мить хлопець втратив здатність розмовляти. Все знову повторилося, точнісінько як три дні тому.

— Вам зле? Ви так зблідли?

Софія засунула золоті пасма за вуха, уважно до нього пригледілася.

Це була вона, жодних сумнівів, чи точна її копія? Ні, неможливо! Такі ж теплі очі, як в неї, така ж ніжна шкіра, така ж тендітна постать.

Це безперечно була Софія, його Софійка. Данило важко зітхнув. Рука, що тримала валізу, затремтіла.

— Як... — він затнувся, ковтнув гіркий клубок. — Як ти тут опинилася? Невже знову втікла з лікарні?

— Пробачте? — дівчина розгублено похитала головою. — Не розумію, про що ви. Лікарня? Яка ще лікарня? Хіба ми з вами знайомі?

— Я... я напевно помилився, — Данило зітхнув. — Ви дуже схожі на мою подругу.

Дівчина всміхнулася.

— Он як?

Вона виглядала здоровою та повною життя, зовсім не такою була нині його Софійка. Бліда та змарніла. Він добре запам'ятав її землистого кольору обличчя, темні синці під зеленими очима, бліді вуста. Вона лежала нерухомо на лікарняному ліжку, під'єднана до писклявих апаратів та крапельниць, без яких ледь прожила три дні.

Коли він привіз її, змарнілу, ледь живу, лікарка просила його лишитися та дочекатися, коли Софія прокинеться від наркозу.

«Вона зрадіє, коли побачить когось з друзів. Знаєте, її вже рік, як ніхто не навідував. Софія завжди сама відтоді як прокинулася від коми. Батьки лише сплачують за лікування, але до доньки не приходять»

«Напевно, у неї дуже заможні батьки. Вибачте, у мене теж є термінові справи і я не можу лишитися», — Данило швидко закрокував до дверей.

Лікарка щось казала йому вслід, проте він принципово не оглядався. Нащо йому той клопіт?

— То як її звати?

Голос дівчини вирвав його зі спогадів.

— Вибачте?

— Вашу подругу, як її звати?

— Софія. Її звати Софія, — Данило зітхнув, чомусь дивитися в яскраві зелені очі зараз було неприємно.

— Справді? — дівчина сплеснула руками, а Данило аж підскочив. — Мене так само! Я теж Софія.

Вона засміялася весело та привітно, а у Данила сирітки побігли поза шкірою.

— А ви, напевно, не місцевий? Втомилися чи зголодніли?

Смарагдові очі дивно сяяли, а в погляді дівчини відчувалося щось неприродне.

Данило не відповів, лише кивнув головою.

— Он як. То я можу вас пригостити! Ходімо до мене, я живу поряд. Батьків зараз немає вдома.

Данило лише плямкав губами, не маючи сил відмовити цим зеленим очам.

Софія раптом схопила його за вільну руку.

— Мій будинок он там, на «Лонлінесс», — вона вказала вліво. — Он той, жовтенький, бачите?

За шести смугами широкої дороги, на протилежній стороні вулиці, височів новенький будинок. Один з тих, що мав власні генератори та басейни на останньому поверсі. Схоже, ця Софія теж не бідувала.

— Бачите? Зовсім поруч. Зможете залишити речі, перепочити та поїсти трохи. Треба лише перейти дорогу.

Зелені очі сяяли ще яскравіше, кутики червоних вуст піднялися у усмішці.

— А ви хіба не боїтеся? — затинаючись вимовив Данило, язик заплутався у роті. Йому закортіло втекти, якнайдалі. Байдуже, хто ця дівчина. Байдуже, що вона схожа на його Софійку, наче сестра-близнючка. Треба вшиватися з цього дивного містечка, бігти до залізниці!

— Боюся, вас?

Софія захихотіла, вчепилася в його руку тонкими, цупкими пальцями, гострі нігті боляче втиснулися в шкіру.

— Нащо мені вас боятися? Я ж бачу, що ви людина добра, просто трохи загубилися.

Дівчина потягла його до широкої дороги. Лише вони наблизилися до зебри, зелений чоловічок на світлофорі сповістив, що рух пішоходам дозволено.

— Тут треба бути пильним, адже всяке трапляється в житті, — попередила Софія та чомусь відпустила його спітнілу долоню.

Вона йшла майже поруч, відставала на пів кроку. Машини, як належить, зупинялися, пропускаючи їх. Начебто все було добре, проте дивне передчуття загострювалося. Щось мало статися, щось дуже погане, він це розумів.

Зелене світло світлофора замиготіло. Праворуч загуділи клаксони автівок. Які нетерплячі.

Данило озирнувся в бік, раптом Софія, що йшла ліворуч від нього кудись поділася.

— Софі? — він розгублено сповільнився.

— Я тут, — прошепотіла дівчина, вона стояла позаду нього, за його спиною, майже притискалася своїм тендітним тілом. — Всяке може статися, Данило.

Софія штовхнула його. Данило хитнувся вперед, примудрився втримати рівновагу. Він навіть встиг озирнутися на Софію, побачити, як радісно вона посміхається червоними вустами, як яскраво сяють зелені очі – а тоді його збила автівка.

Темрява відступала поступово та неохоче. Мозок, наче зламана машина, ніяк не хотів увімкнутися. Це страшенно дратувало.

Спочатку він сприймав реальність уривками, наче дурний сон.

Дорога. Кров. Багато крові. Вся смуга залита червоним, наче хтось перекинув тут фарбу. Це його кров. Біль. Страшенний біль. Поламані руки та ноги. Розбиті ребра. Потрощені кості. Лікарня. Каталка. Багато білих людей – вони говорять до нього. Дзижчання машин. Яскраві вогні. Зелені очі.

«Ви ніколи не зможете ходити» — сповістив сумний голос лікарки в білому халаті.

Відчай. Знову вогні. Знову зелені очі.

Коли нарешті Данило прийшов до тями та цілком усвідомив, що відбувається, то пошкодував, що взагалі прокинувся.

«Сам винен. Треба було дивитися, куди йдеш!»

— Це якась помилка... Мене штовхнули, — пояснив він поліціянту. — Дівчина, мене штовхнула. Дівчина! Це вона зі мною зробила!

Проте поліціянт чомусь не слухав. Данило пояснював лікарям, що не місцевий, просив зателефонувати в страхову компанію, зателефонувати його батькам та друзям. Зателефонувати бодай комусь!

Щодня він прокидався в білій палаті в надії, що це сон. Та кожен день, опинявся в білій клітці, в нерухомому тілі.

"Це якась помилка, зі мною не могло такого статися!" — він плакав і кричав, поки не охрип. Ніхто не прийшов на ті крики. Його лишили помирати.

"Помилка, якась помилка"

Проте час минав, а Данило лишався в лікарні, прикутий до ліжка. Хтось невідомий сплачував його лікування, проте навідувати його не приходив.

Дні перетворювалися на тижні. Тижні на місяці. Він лишався прикутий до ліжка та цілковито самотній. Йому ніхто не зателефонував. Здавалося, що весь світ раптом забув про його існування. Нікому не було діла, що він десь зник. Жодного відвідувача за довгі нудні місяці. Світ жив собі далі, а його покинув повільно помирати в білій клітці забуття.

«Сам винен. Треба дивитися, куди йдеш»

Невже колись у нього язик повернувся таке сказати? Данило заплакав, вкотре. Щодня він пригадував розмову з лікаркою Софійки на тому далекому львівському вокзалі. Щодня йому хотілося померти від сорому, але він не помирав.

Якою жорстокою людиною він був. І тепер – це його персональне покарання за байдужість до близької людини, коханої людини. Його Карма. Його особистий Лімб.

Якось увечері білі двері відчинили й до палати увійшла Софія.

— Тільки недовго, — попередила її лікарка. — Він досі слабкий після останньої операції. Йому треба спати.

— Звісно, я не надовго, — Софія посміхнулася, заткнула волосся за вуха, рішуче підійшла до білого ліжка.

— Софія?

— Ну привіт, Данчику. Як тобі тут живеться?

Вона посунула стільця та всілася, перекинувши ногу за ногу.

— Що, сумно напевно? Сам-один, всіма забутий, стертий з життя. Де ж твої друзі та родина? Ой, пробач. Немає в тебе ні родини, ні справжніх друзів – бо ти сам так захотів. Бо нащо ж тобі той клопіт? Правда?

Її криваві вуста розтяглися в зловісній посмішці, в зелених очах сяяв лихий вогник.

— Не кидай мене, будь ласка. Я не хочу залишатися сам, — пробелькотів Данило, заплакав. Було соромно плакати при ній, проте він не міг зупинитися.

— Прошу, пробач мені. Пробач. Побач, що лишив тебе саму. Я був тобі потрібен. Я сказав, що люблю – і поїхав. Пробач. Краще б я не їхав. Я розумію. Я розумію. Я...

Її зелені очі сяяли яскравіше ліхтариків. Бліде обличчя стало гострим та хижим.

— Розумієш, Данчику? Чесно розумієш? Невже втямив, як воно чекати й не дочекатися?

Софія вскочила на ноги, відкинула голову назад та зареготала. Від злого звуку затряслися стіни та задзижчали вікна, а тоді захитався сам простір і реальність.

— Гаразд, певно з тебе достатньо. У мене немає часу бавитися з кожним йолопом, що потрапляє до мене.

Ліжко зникло, палата розчинилася і вони опинилися в порожнечі. Зелені очі досі яскраво сяяли над ним, та тепер крізь ці очі дивилася не Софія, а щось інше — велике, могутнє й воно реготало над ним. Над його безпомічністю, його розкаянням, його самотністю.

— Запам'ятай це відчуття! — прогриміло одночасно звідусіль, голова затріщала від болю, здавалося з ним говорило саме місто.

Прокляте місто «Дрімфог».

— Запам'ятай назавжди!

Істота низько нахилилася над безпорадним тілом. Темрява і порожнеча проковтнули його цілком. А він, кволий та нерухомий, не мав сили навіть прикрити обличчя від загрозливої багатоликої істоти.

— Це твоя карма!

Біль вирвав його зі сну. Наче хтось люто штовхнув в спину. Данило хитнувся вперед, ледь не впав на порожній столик.

— Що?

Він очманіло завертів головою на всі боки. По щоках стікали сльози, а серце рвалося в грудях.

— У вас все гаразд? — до купе заглянула провідниця в синій формі.

Данило розгублено закліпав очима, хутко стер сльози з вологих щік. Чому він плаче? Плаче та не може припинити плакати?

— Так, я просто... задрімав.

— Потяг скоро відбуває.

Провідниця пішла собі далі, лишила двері відчиненими. Відбуває. Серце стислося до сліз.

Данило потягся до вікна, розкрив фіранки. Тонка фігурка лікарки все ще чекала на платформі. Зелені, як у Софійки, очі уважно спостерігали за нічним експресом.

Він вскочив з полиці, схопив валізу та вилетів у коридор. Промчав повз купе гамірних студентів — вони досі планували маршрут майбутніх пригод. А Софія, вона там сама, одна, прикута до ліжка. І, можливо, вже ніколи не зможе отак поїхати навмання з друзями. Вона десь там, у холодному череві міста, чекає на нього, єдиного свого друга після важкої операції.

— Пане, потяг зараз відбуває! — кричала йому в слід провідниця.

Данило лише відмахнувся, заскочив на платформу та підбіг до лікарки.

— То вирішили дослухатися совісті? — вона зустріла його кивком голови та невеселою посмішкою. — Прокинулася людяність?

— Пробачте, не розумію про що взагалі я думав! — Данило ще раз втер очі брудними долонями. — Мені так соромно, що я вам наговорив тих дурниць. Як вона? Чи їй краще? Поїдемо, поїдемо скоріше до лікарні. Я маю її побачити!

***

Коли білі двері тихенько прочинилися, Софія вже не спала. Побачивши, хто увійшов до палати, вона вскочила на ліжку.

— Данило?

Швидко потерла очі, може їй просто мариться? Юнак тихенько зачинив двері та підійшов до ліжка, впав на коліно, схопив її руку.

— Мені так соромно, Софійко. Пробач мені, пробач.

Вона усміхнулася, в зелених очах заграли яскраві вогники.

— Все гаразд, адже ти прийшов мене навідати.

О, як же вона зраділа, що її бажання про вічний сон не здійснилося. Яке дурне то було бажання. От же він, Данило. Він не забув про неї, не викреслив зі свого життя, не обманув. Він справжній її друг, а, можливо, не лише друг.

Ні-ні, не варто собі вигадувати наперед. Хай все вирішиться з часом. Та вона твердо була впевнена в одному: життя триває і для неї.

— Я більше не піду, — пообіцяв Данило, голос тремтів від хвилювання. — Ніколи.