Різдвяний подкаст

Вбивство….Вбивство? Вбивство!

На годиннику була рівно 5 ранку, коли на вулиці Горішній пролунав жіночий лемент. Він був високим, писклявим та дещо неприємним. Здавалось, незнайомці та знахідка швидше завадила, ніж засмутила. Зазвучали сирени, замиготіли червоні вогні, збіглись люди. А я сиділа на горищі, допалювала останню цигарку та нервово посміхалась. Адже я знала, хто вбивця!

1

- То Ви визнаєте свою провину, міс Розенталь?

- Е ні, стривайте, комісаре…Містере?

- Відповідайте на запитання!

- Та я і намагаюсь. Ви ж не слухаєте.

- То кажіть. Ми вже з Вами тут дві години мучаємось.

- Ніби мені нема чим зайнятись. В мене ще прання, манікюр, я другий сезон “Зла” додивляюсь.

- Якого ще “Зла”?

- Ну це дуже крутий серіал! Він…

- Так, їй-богу! Йдіть вже!

- А як же запитання? Звинувачення?

- Ви ж самі прийшли в сказали, що винні у злочині.

- Е ні, капітане, все було не так. Я сказала, що винна. Це різні речі! Ой, а Ви чого такий червоний? Серце?

- Міс, хай Вам буде добре, Розенталь! Ви вбивали чи ні містера Ніка Моріса?

- Боже збав!

- То йдіть звідси!

Я ображено похитала головою і вийшла з відділку. І про що я тільки думала? Що зможу донести комусь правду? А правда така: я винна у цьому злочині, бо знаю, хто вбивця.

Ох, та що ж це я зовсім? Ніяких тобі манер. Давайте знайомитись. Мене звуть Марія Розенталь, і це мій перший подкаст, любі слухачі. Я ще не зовсім розумію, як їх правильно створювати, тож якщо що, - будь ласка, без капців.

Я назвала цей подкаст різдвяним. Ну, розумієте? Різдво, подкаст, вбивство. Класика жанру. Тобто, хто б не хотів здійснити злочин на свято? Ой, що я кажу… Я маю на увазі, це химерно та дивно. У мене із різдвяних злочинів – хіба крадіжка останнього шматка кексу тітки Мартіни. Довкола витає запах мандаринів, глінтвейну, скрізь вогники та подарунки. І навіть у цій теплій атмосфері трапився таких жах.

Але щось я відійшла від теми. Отож, 23 грудня о 5 ранку на вулиці Горішній виявили тіло молодого чоловіка. Він був митцем, відомим у вузьких колах та моїм сусідом по вулиці. Зізнаюсь, час від часу я за ним спостерігала. Ну а що? Він був симпатичним середньостатистичним хлопцем із гарним волоссям та загадковою посмішкою. Типовий бед гай у чорній шкіряній куртці та порваних джинсах, із трохи пофігістичним поглядом.

Його дім був навпроти мого, його вікно – на два поверхи нижче, ніж моє. Він ніколи не зашторював його, тож я з часом підглядала…тобто цікавилась його творчістю.

І от його нема. А я майже впевнена в особі вбивці. Вірніше…Ох, давайте знову по порядку.

2

Про мою самооцінку можна сказати одне: вона поїхала у відпустку ще у 14-річному місці. Мені подобався один хлопець. Сильно подобався. Петер, здається. Чи якось так. Цей нахабний погляд, веснянки, модні брекети на зубах…Так, в цьому хлопцеві щось явно було. Тож в те Різдво я як ніколи мріяла про те, щоб ми випадково зіштовхнулись десь під омелою та стали парою на місяць, а, може, й більше.

Та омела не траплялась, у їдальні мене щось постійно відволікало. Та й, здавалось, він взагалі був не в курсі, що я існую. І зрештою я набралась сміливості та зважилась покликати його погуляти.

Як ви розумієте, нічого доброго з того не вийшло. Весь шкільний двір чув його зневажливе хихотіння. Захлинаючись від сміху та бризкаючи слиною після кожного слова, він тицяв на мене пальцем та казав усілякі образливі слова. Я втекла.

Та, на жаль, це не обмежилось привселюдним приниженням та гіркими записами у моєму щоденнику. Наступного дня всі пліткували, що я буцімто зізналась тому Петрові у коханні та благала бути з ним. Мене так трясло від сорому та злості, що на одній із перерв я просто запустила в нього книгою з тригонометрії. Чужою. Влучила. Далі розповідати не буду, скажу лише, що на випускному плакала від щастя, що більше до школи я не повернусь.

Як розумієте, Різдво ніколи не було моїм улюбленим святом. Ні, моя родина святкувала, як і всі інші. Смаколики, гірлянди, мандаринки – все це було. А ще – купа родичів, які чомусь залишались у нас на два тижні замість двох днів. Непривітна тітка Мартіна, яка, менше з тим, готувала смачний різдвяний кекс. І якби від неї не пахло її улюбленими парфумами, що душили багатим шлейфом, я б її з часом полюбила. Прибирання та знов прибирання рівно до десятої вечора, поки хтось не згадає, що забув придбати ще одну порцію консервованої кукурудзи. А потім – суперечки, згадування всіх гріхів одне одному до тих пір, поки бабуня не засинала за столом, смачно захропівши та не забувши нагадати, що мені пора схуднути та знайти собі хлопця.

Ну а потім я тишком поверталась до своєї крихітної кімнати на горищі, запалювала цигарку, підіймала у повітря келих та зітхала. І так було б, певне, і цього року. Якби не трапилось вбивство.

3

Я знала того хлопця. Ніка. Знала більше, ніж когось іншого. Ніж себе. Знала, коли він повертається додому, які речі любить, яку музику слухає. Не тому, що була маніяком чи одержимою ним. Просто… В останній час я втратила спілкування майже з усіма знайомими. Мені було важко комусь відкриватись. Я надавала перевагу не вилазити із кокону. Друзям же хотілось пригод. Тож я була спостерігачем. Тихим, мовчазним і безликим.

Оу, звісно ж, я не тримала свічку. У певні моменти (а таких було немало) я просто ховалась за ціпку тканину на вікні і навушники. Нік жив яскравим, хоч і дещо небезпечним життям. Він часто влаштовував хаотичні вечірки, за які потім отримував недобрі погляди та скарги від сусідів. Серед ночі заводив гучний мотор свого мото та тікав кудись у ніч. А ще малював. Так само хаотично, із пристрастю. Так, як жив. І як помер.

Тієї ночі його знайшли у провулку неподалік від дому. Я знала, бо про це наступного ж дня написали усі місцеві газети. Вбивство перед Різдвом – гучна подія. І гарний тираж. Він був одягнений у дещо тонке для такої погоди пальто та рукавиці без пальців. У руках ніс пакет із продуктами. Вони викотились на землю та лежали поряд. Та що дивніше – на його обличчі не було виразу страху чи жаху. На ньому застигла посмішка – ніжна, навіть турботлива. Нік знав свого вбивцю. І я знала.

Як це – бути привидом на Різдво? Тебе вже не бентежать земні справи, не потрібно викидати у вікно набридливий будильник, який нагадує, що пора на роботу. Вже не потрібно ламати голову у виборі подарунку, за який на тебе все одно образяться, бо він запакований у коробку не того кольору. Ти літаєш поміж сніжинок, заглядаєш у вікна або сумно сидиш на ковзанці, дивлячись, як хтось із розпашілими від морозу щоками їсть хот-дог та п’є гарячий чай.

Чи був Нік привидом? Певне, що так. Його кривдника не знайшли. Тож він мав повне право злитись. Поліція, схоже, зайшла у глухий кут. А до Різдва залишалось 10 днів. Через 10 днів Нік міг розгортати свої подарунки, влаштувати гучну вечірку та отримати шмат пирога від дивної сусідки із родимою плямою…Він міг…Стоп. Сусідка…Пора розпочинати розслідування. Нік має право на справедливість. І він її отримає.

4

Тож я вирішила піти до сусідки та розпитати про Ніка. Схоже, це була єдина людина, яка не ненавиділа його у тому будинку. Але не знайшла її ні того дня, ні наступного. Погодьтесь, важко описати комусь людину, коли пам’ятаєш лише її родиму пляму над губою. І тоді у голову прийшла ще скаженіша думка.

Отож, як би вам пояснити…Є у нас у районі один дядечко. Сумнівний дядечко, дуже сумнівний. А справа у тім, що…Він не любив носити одяг. Взагалі. Тобто і спіднього. Після декількох його прогулянок у парку поблизу обурені матусі написали скаргу. Дядечко після того одягнувся, та вдома звичок своїх не покинув. Я це знала, бо жив він прямо навпроти нас. Одягався він на першому поверсі. Після того, як ми з мамою побачили його лише у шапці з помпоном та навушниками, написали скаргу і ми.

Проте цей дядечко мав одну цікаву рису: він запам’ятовував усіх, до найменших деталей міг описати кожного, навіть тих, кого бачив лиш раз. Принаймні, так здалось нашій сусідці, з якою він намагався завести бесіду. Його не опитали, бо вважали несповна розуму. Та раптом він щось знав?

Тож я зачаїлась у парку із термосом та стала чекати (вдома чомусь турбувати його не хотілось). І зрештою він з’явився – на щастя, одягнений. До того часу мій ніс перетворився на холодну червону бурулю. Проте я привітно помахала рукою, сподіваючись привернути його увагу.

Він озирнувся довкола, ніби не розуміючи, а потім повільно підійшов до лавки, де я повільно перетворювалась у сніговика.

- Вітаю! Це Ви мені?

- О…Так. Добрий день. Я… - від хвилювання я заплуталась у словах.

- Я знаю, хто Ви. Ну, звісно, ж. Вітаю, сусідко. – дядечко обережно присів на лавку.

- Я хотіла просто привітатись і…

- Якби це було б просто привітання, думаю, Ви б не сиділи так довго тут, щоб просто передати привіт.

- Ну…Ну так, звісно…

- Схоже, на те є причина. То як? – він пильно поглянув на мене. Я знітилась.

- Я шукаю одну людину. Вона живе у будинку навпроти нас. Жінка років 45, із родимою плямою над губою…Вона…

- Так, я її знаю. А навіщо вона Вам, юна леді?

- Мені потрібно дещо у неї запитати…Деякі рецепти до Різдва.

- Он як. – він задумливо потер підборіддя. – Місіс Тіна. 7 квартира. Ви легко її знайдете.

- Дуже дякую. – я підійнялась та швидко рушила до будинку.

- І ще. – я обернулась і поглянула на сусіда. Той посміхнувся. – Вона не готує. Взагалі.

5

Так, він знав усе. Втім, звідки йому знати, що мені насправді було потрібно від тієї Тіни. Хоча вираз його обличчя був якимось дивним. Ніби він знав. Може, це він убивця?

Я відігнала зайві думки та натисла на дзвінок. Сама я не любила неочікувані візити, та чи був у мене вихід?

Спочатку мені здалось, що нікого нема вдома. Та коли я здалась і рушила до сходів, мені відчинили. На порозі стояла невисока жінка із сплутаним волоссям та сонним виглядом. Сині тіні для повік лиш підкреслили синці під очима, а картата сукня здавалась замалою. Вона здивовано поглянула на мене.

- Вітаю! – я подумки сварила себе за свою неочікувану сміливість.

- Ви продаєте печиво?

- Перепрошую, що?

- Різдвяне печиво. Я візьму декілька коробок.

- О, ні, я не продаю солодощі.

Жінка відступила углиб квартири та звузила очі.

- Тоді що Вам потрібно?

- Це з приводу Ніка, Вашого сусіда.

І тут жінка почала ридати. Вона захлиналась, витирала сльози рукою та знову плакала. Мені стало не по собі. Я вже картала себе за цей візит. І раптом місіс Тіна припинила плакати та пильно поглянула на мене.

- Ви з поліції?

- Ні, я…

- Подруга?

- Так. – ми не були друзями у прямому сенсі слова. Та щось у цьому хлопцеві таки було мені рідним. Я мала дізнатись правду.

- Так, я його знайома. І хотіла б більше дізнатись про…все.

- Проходьте.

У квартирі місіс Тіни було тісно та навдивовижу затишно. У коридорі відчувався запах дорогих парфумів, проте сам дім був досить скромним, у невибагливих тонах. Цей контраст мені дивним чином подобався.

Ми сіли на старенький, оббитий зеленою тканиною диван.

- Чаю?

- Ні, дякую.

- Скажіть, а як Ви дізнались про мене?

- Мені…Нік розповідав. – я ненавиділа брехати. – Він обожнював Ваш святковий кекс. Я знову почула схлипування.

- Так, Ніккі…- місіс Тіна підвелась та дістала носовичок із комоду. – Мій улюблений сусід… Такий жах…

- Так…

- Знаєте, я не печі. Не вмію готувати. – Тіна сумно посміхнулась. – Не дано мені того таланту. Цей кекс пекла моя сестра. І я щороку ділилась ним із друзями. І нікому ні слова. Ніккі, він був особливим. Так, інші бачили у ньому зухвалість, дикість, несерйозність. Для них він був, як каже молодь, фріком. Та я знала іншого Ніккі. Він був добрим до мене. До них всіх. Була у ньому якась…

- Мудрість?

- Так. – місіс Тіна кивнула. – Видно, ви гарно спілкувались. Мудрість. Здібність бачити гарне у простому.

По моїй шкірі пробігли мурашки. Саме таким я і уявляла Ніка.

- Ми спілкувались нечасто. А у той день я його зовсім не бачила. Я розповідала про це поліції. Його знайшла Ніна – вона прибирає наш будинок два рази на тиждень. – “ось чий крик я тоді чула”.

- Ви не знаєте, чи були у нього вороги?

- Певне, що були. У всіх вони є – чужі чи власні. Буває, ти і сам собі ворог.

Місіс Тіна підійшла до вікна, немов намагалась там щось розгледіти. Її голос звучав задумливо.

- Знаєте… Одна дівчина…У той день до нього приходила дівчина. Невисока, брюнетка, з фіолетовим пасмом у волоссі. З таким макіяжем…Яскравим. Із кільцем у носі. Я декілька разів її тут бачила і того разу теж. Я якраз виходила, щоб встигнути придбати свіже молоко. А коли повернулась, вона вже вибігла із під’їзду. Мені вона здалась засмученою.

- Не знаєте її ім’я?

- На жаль, ні.

Я підвелась.

- Дякую Вам, місіс Тіно.

- Було б добре знайти тих, хто зробив це з Ніккі. Він був гарною людиною. Хто б і що не казав.

Я мовчки кивнула. Схоже, з’явилась зачіпка. Схоже, все зійшлось у пазлі.

6

Забула розповісти. Я теж бачила ту дівчину. У той день, перед вбивством. Тільки місіс Тіна бачила її біля будинку – а я бачила у вікні.

Я не знала її імені. Та вже декілька місяців та дівчина приходила до Ніка. Спочатку вони просто спілкувались за чашкою кави (певне, то була кава), потім обіймались, а ще через декілька тижнів…ну, ви зрозуміли. Я не була певна, чи вони пара. Все скидалось на те, що це звичайна інтрижка – хоч і яскрава та пристрасна.

Того дня вона зайшла до нього, але у цей момент мама позвала мене дивитись улюблене шоу. Коли я повернулась до кімнати, то почула лише уривки якихось криків. Схоже, вони посварились, і вона пішла. Тоді я не надала цьому значення. Увімкнула навушники і заснула за книгою.

Та тепер пазл складався. Все дуже просто: вони посварились, він вказав їй на двері, а вона підстерегла його та вбила. Але як знайти докази? Як би ви шукали?

Я не придумала нічого кращого, ніж залізти до квартири Ніка. От стемніє, і полізу. Якщо ж не вийду в ефір із наступним випуском, знайте: щось трапилось. Щось, чого я не могла передбачити. А поки що я іду їсти мафін та пити каву. До зустрічі в етері.

7

Так, знаю, я довго не виходила на зв’язок. Мабуть, ви дуже переживали (хоча так як до мене не завітала поліція, навряд ви сильно мене розшукували, за що я вам вельми невдячна. Я могла втрапити в халепу, мене що, слухає одна людина?! Не відповідайте.). Річ у тім, що трапилось дещо жахливе. Ні, я не знайшла вбивцю. До нас приїхала тітка Мартіна.

Так, я казала, що обожнюю її смаколики. Але, хай Бог милує, ну що за балакуча жінка. Крім того, вона постійно плутає дати і приїжджає раніше та сидить у нас до самого Різдва. Не те щоб я не любила тітку. Просто у теперішній ситуації вона значно заважала моєму розслідуванню.

Звісно ж, її поселили до мене у кімнату, де вона, зручно вмостившись на розкладному кріслі, хрумкотіла шоколадним печивом та дивилась ток-шоу. І весь час запитувала, куди я збираюсь іти.

Я ніяк не могла спекатись балакухи, тож коли вони з мамою нарешті вирушили за покупками, я швиденько переодяглась у тотал блек та попрямувала до будинку Ніка.

Ви колись зламували замки? Прокрадались нишком до чужої квартири? От і я ні. Мій тотал блек стайл на фоні снігу виглядав, як світловідбивачі на темній дорозі. Ще б гірлянду на себе вчепила. Та і вичислити вірне розташування квартири зайняло певний час. Я ж бачила його лише із вікна свого будинку. Дуже гарно б вийшло, якби хтось застукав мене у своїй квартирі за відкриванням замка. Що б я сказала? Хо-хо-хо, це Санта чи Святий Миколай?

Отож, я знайшла квартиру Ніка, витягла шпильку та почала копирсатись, час від часу нервово озираючись. Ручка піддалась з першого разу, і я вже зраділа, та виявилось, що це зовсім не моя заслуга…У квартирі хтось був.

Мене охопив страх. Захотілось негайно втекти, сховатись на своєму затишному горищі та забути про це кляте розслідування. Та замість цього я чомусь зробила крок вглиб.

Квартира Ніка виявилась невеликою, оформленою досить просто. Це була крихітна студія із майже голими цегляними стінами, подекуди прикрашеними дерев’яним декором ручної роботи. У самому центрі кімнати тьмяним жовтим світлом підморгували вогники гірлянди. Вони відкидали світло на холст…, на якому стояв холст з портретом. На ньому була зображена дівчина з фіолетовим пасмом у волоссі. Вона була навдивовижу гарною. Зовсім як у житті. Я могла сказати це з повною впевненістю, адже саме зараз спостерігала, як вона метушливо риється у шухляді комоду, схоже, намагаючись щось знайти.

Перш ніж я встигла затулити свій рот долонею, із нього вихопився зойк. Незнайомка блискавично відстрибнула від комоду і здивовано поглянула на мене. Звісно, вона не очікувала, що її застукають у квартирі Ніка. Та що вона шукала?

- Хто ти? – її голос був тихим та глибоким, та щось у ньому викликало мурашки по шкірі. Я намагалась виглядати максимально впевнено, адже не лише вона не мала знаходитись тут.

- Я подруга Ніка. А ти хто? – дівчина скептично глянула на мене, ніби оцінюючи.

- Якби ти була його подругою, то знала б, хто я. Якби була детективом, не скрадалась у темряві. То хто ти? Фанатка? Сусідка? Божевільна?

- А, може, його нова дівчина?

Не знаю, чому це вилетіло у мене з рота. Знаєте, як буває: коли потрібно щось сказати, ми мовчимо. А коли зовсім не треба, от як зараз, звідти постійно вилітає якась дурня. Навіщо я це сказала? Я ж навіть не була знайома з Ніком особисто. Одного разу хотіла підійти – та не наважилась. Він здавався таким…недосяжним. А тепер я бовкнула, що ми були парою, дівчині, з якою у нього був бурхливий роман. Яка, певне, кохала його, можливо, навіть вбила.

Тим часом незнайомка підозріливо звузила очі. Вона залишила у спокої шухляду та повільно рушила до мене. У мене перехопило дихання. Я помітила, як вона риється у кишені, ніби щось шукає. Що там? Мотузка? Чи, може, ніж?

Вона вийшла з напівтемряви, і я інстинктивно відскочила убік. Дівчина посміхнулась та простягнула руку. У ній були рукавиці.

- Постійно гублю їх. Вирішила перевірити. -вона пильно подивилась на мене. – А боятись варто не мене.

- А кого ж? – я нервово проковтнула комок у горлі.

- Того, хто вбив Ніка. І я знаю, хто це був.

8

Отож, як ви розумієте, любі мої слухачі, я зараз у морзі. Себто…Ох, чорт, з мене таки поганенький автор. Я б з радістю пояснила все детально. Та часу не було. Всі наступні події почали розгортатись занадто стрімко. І ніщо не могло їх спинити.

Отож, як ви пам’ятаєте, я пішла до квартири Ніка, щоб знайти якісь зачіпки. І зіштовхнулась там із його дівчиною – її, до речі, звати Анна. Після кількох годин розмов ми зрозуміли, що варто діяти разом. Як і я, вона хотіла дізнатись, хто вбив її коханого. І нехай останнім часом ніхто не міг зрозуміти, що між ними відбувається, Анна прагнула справедливості для Ніка.

Того вечора вона прийшла до його квартири у надії знайти якісь зачіпки, як і я. Та знайшла лиш альбом із двома старими фотокартками та візитку психолога. Я ж розповіла їй про візит до місіс Тіни. І от ми сиділи на набережній, намагаючись зігрітись гарячим какао та зрозуміти, що робити далі.

- Морг…- задумливо промовила раптом Анна. Мені здалось, що я не розчула.

- Оу…Що?

- Морг…Точно. Як я раніше не здогадалась. – можливо, людина просто збожеволіла з горя?

- У газетах не писали, як саме помер Нік, розумієш? А рідних у нього нема. Нам треба дізнатись, що саме трапилось. І тоді зможемо зрозуміти, кого підозрювати.

- У поліції нам звіт не покажуть. – я сумно знизала плечима.

- Але копія є в морзі. А там працює один мій знайомий. Тож якщо не боїшся …

Звісно ж, я боялась. І не розуміла, як не боїться вона. Так, Анна нібито хотіла дізнатись правду. Та чи не була вона занадто спокійною як для тієї, хто мав побачити щось жахливе. Тож як Анна залишалась такою спокійною?

Я продовжувала запитувати себе і по дорозі, і тоді, коли вона простягнула декілька купюр хирлявому хлопчині в окулярах (як виявилось, сьогодні працював знайомий знайомого, тож у розцінках він не церемонився) , і тоді, коли ми стояли прямо навпроти тіла Ніка. Його мали забрати ще вчора, рідних він не мав, тож цим мала зайнятись спеціальна організація. Але зараз він лежав там, на залізній підставці, і я подумки молилась, щоб нам не довелось оглядати тіло.

Анна помітила мій розсіяний погляд.

- Ми не будемо відкривати…- тихо мовила вона. – Тільки звіт.

Я нервово сіпнулась та хитнула головою. Так, не варто. Нам не варто дивитись. Нехай він запам’ятається тим веселим та безтурботним хлопцем із жагою до життя. Навряд тіло, яке лежить тут, хоч чимось його нагадує.

Тим часом Анна відкрила папку зі звітом. Я мало тямила у клінічних висновках. Схоже, як і вона. Тож довелось звертатись до хлопця, який нас впустив. Він слухав музику у навушниках та задумливо жував бургер. Анна постукала його по плечу, та юнак навіть не сіпнувся. Мляво повернув голову, пробіг очима по папці.

- Передозування ліками. Схоже, черговий самогубця.

Анна зблідла. Її губи нервово рухались, та деякий час я не могла розібрати слів.

- Не може бути…Не може бути… - бурмотіла вона. Хлопець перестав жувати та підозріливо глянув на неї. Раптом Анна схопила його за комір та почала трусити. Хлопчина впустив бургер та нервово засіпався, намагаючись вивільнитись. Та моя нова знайома виявилась напрочуд сильною, як для такої тендітної особи.

- Отруєння…Там є сліди якихось речовин?

- Н..н..ну так. Я ж сказав. – здавалось, зараз хлопчину вхопить грець. Я обережно взяла Анну за руку і потягнула на себе. Вона відпустила бідолаху та поглянула на мене дивним поглядом.

- Це місіс Тіна…Я гадаю…Той кекс…

- Не тут. – я швидко потягнула Анну до виходу. Раптом цьому знайомому знайомого нагодиться в гості думка нас здати? Варто було поспішати.

- Це вона…Це сусідка…- Анна продовжувала бурмотіти собі під носа.

Ми вийшли надвір та ковтнули холодного повітря. Швидко дістались до автобусу та ледве втиснули себе у вузький салон. Я дістала із сумки пакуночок з марципанами та простягнула Анні. І раптом побачила на її очах сльози.

-Ти не любиш марципани? – промовила я, розуміючи, що кажу дурницю.

- Ми навіть не попрощались… Не попрощались. – вона поклала голову мені на плече і тихо заплакала. Я без пояснень розуміла, про що вона. Автобус рушив, підсвічуючи фарами у темряві. Ніколи не знаєш, коли не встигнеш попрощатись. Тож краще казати важливі слова, щодня, щоб провина не роз’їдала зсередини, нагадуючи, як ви могли вчинити раніше.

9

- Тож чим можу допомогти, міс Розенталь?

Я сиділа на м’якій кушетці, вдихала аромат лаванди та повільно занурювалась у сон. Мені було добре, просто та безтурботно. Ні про що не хотілось думати, нікому не хотілось відповідати. Востаннє у мене було таке відчуття, коли, випадково проходячи повз улюблений сток, я побачила знижку -50% на светр із зображенням білки з пишним хвостом із штучної шерсті та колою в лапах. Хай що ви там скажете, я ні про що не шкодую. Мій стиль, мої правила.

Тож я занурювалась у всю цю атмосферу, поки не згадала, навіщо я тут. Я хитнула головою, намагаючись скинути ману – і зіштовхнулась із поглядом синіх допитливих очей. Психолог сидів у кріслі та, схоже, намагався прослідковувати кожну мою дію та найменший порух. Дивне відчуття.

О, так, чому психолог? Гадаю, життя така штука, що без психологів іноді не обійтись. Не завжди самому вдається зібрати всі оті коробки із речами у себе в голові та вдало розсортувати. Та сьогодні я була тут зовсім не до того. Анна дала мені візитку спеціаліста, до якого ходив Нік. Звісно, лікарям не можна розголошувати інформацію про своїх пацієнтів. Та раптом вдалося б знайти хоча б одну зачіпку. Варто було спробувати.

- Тож що привело Вас до мене? – психолог не здавався.

- Емм…візитка.

Лікар ледь посміхнувся та задумливо подивився у вікно. А потім знову перевів погляд на мене.

- Почуття гумору – чудовий спосіб приховати справжні наміри. Та все ж я хотів би почути дійсну причину. Лише тоді я зможу допомогти.

Мій погляд впав на газету, що лежала на столі. Я вже бачила свіжий випуск: його принесла тітка Мартіна. І там, і там був однаковий заголовок. Нік покінчив життя самогубством, випивши таблетки і все у такому стилі. Поліція продовжить розслідування, щоб дізнатись подробиці.

Психолог вловив мій погляд та поглянув на газету.

-О, так, шкода….

- А Ви його знали? – я сказала і одразу прикусила язика. Психолог важко подивився на мене.

- Я не можу розголошувати подробиці. То яка причина Вашого візиту?

“Ох, краще б Вам не знати тих причин. Якби ж от можна було взяти та запитати: Ви часом не знаєте, хто вбив хлопця, за яким я спостерігала час від часу, поїдаючи шоколадні монетки? Дуже файно вийшло б, гадаю. Навіщо Ніку взагалі був потрібен цей психолог? Хто його вбив? Хто…”

- Міс Розенталь? – низький голос висмикнув мене із думок. Я поглянула на психолога та невпевнено посміхнулась.

- Ну, знаєте, у мене є певні…проблеми із самооцінкою.

- Це я помітив. – психолог знов посміхнувся, та посмішка видалась мені якоюсь зневажливою. Хіба так має поводити себе спеціаліст, який має вказувати шлях до себе? Втім, я мала іншу ціль, тож не особливо звертала увагу.

- Так, комплекси з дитинства. Волосся, вага…

- Що ж, дуже добре, що Ви прийшли до мене, міс Розенталь. Ми розберемось із цим. – він узяв до рук якусь папку та почав писати. - Нам знадобиться 7-10 сеансів, та обіцяю: Ви повністю позбавитесь усіх поганих думок про себе.

- Ну…ем …Гаразд. – “Як же змусити його вийти звідси?”

Півгодини ми розмовляли про те і тих, хто, на думку психолога, міг негативним чином впливати на мою самооцінку. Я не могла не помітити, що він час від часу зверхньо поглядав на мої старенькі, але надійні чоботи, нетерпляче проводив рукою по щоці, ніби хотів пошвидше завершити сеанс. Та сама мета була і в мене, от тільки я не могла піти без хоча б якоїсь зачіпки. Тим часом психолог поглянув на стильний годинник на своїй руці. Мені здалось, що він подумки посміхнувся.

- Що ж, думаю, на сьогодні досить, міс Розенталь. Побачимось на наступному сеансі. – “Ще б пак, тільки щоб заробити на цей сеанс, мені доведеться влаштуватись вантажницею у нічну зміну”.

- Емм…Ви знаєте, я ще ж не все розповіла…Моя тітка Мартіна…- лікар нетерпляче махнув рукою.

- Все наступного разу. Мені вже час іти.

Що ж, схоже, моя місія цілковито провалилась. Я не змогла. Детектив з мене ніякий. Доведеться повертатись ні з чим. Може, Анна спробує? І тут пролунав телефонний дзвінок. Рятівний дзвінок, бо, поглянувши на екран, лікар зблід та миттю вискочив із свого кабінету. Хто б то не був, я пошлю йому шампанське. Звісно, коли зароблю на нього.

Я кинулась до столу – і одразу наштовхнулась на папку з іменем Ніка. Ніколас Ходж. Так дивно. Я швидко відкрила папку та гортала листки, роблячи світлини. Потім прочитаємо, а забирати папку було б підозріло. Краєм ока я вихопила щось про затяжну депресію та параною. Цікаво, що там настрочив про Ніка цей горе-психолог. На мить мені стало сумно. Схоже, і Нікові було сумно. У нього була депресія. Та ніхто цього не помічав.

Коли роздратований психолог повернувся та вкотре натякнув, що мені час, я мовчки взяла речі та кинулась до виходу.

Сидячи ввечері у ванній кімнаті (у моїй тітка Мартіна якраз влаштувала перегляд вокальних боїв), я гортала фото та намагалась провести паралелі. Схоже, цей містер Джонсон робив виписки про психологічний стан Ніка для поліції. Я мало що тямила у термінах, та, схоже, йшлося про те, що Ніку були притаманні нервові зриви. Він страждав від панічних атак та думав, що його переслідують. Що він був схильним до суїциду. Чорт, мурашки по тілу….Невже Нік зробив це сам? Я раз за разом поверталась до статті у газеті. У ній було надруковано фото Ніка – і далеко не найкраще. Писали про те, що він мав проблеми із сусідами, які жалілись на надто шумні вечірки. Про відсутність постійної роботи. І ніде про те, яким він був талановитим. Чи про дружбу із місіс Тіною…Місіс Тіна…Анна продовжувала повторювати, що це її провина, та я не вірила. Тим більше, кекси пекла її сестра. І лише на Різдво.

Я задумалась. А що, як…Якщо припустити, що це дійсно самогубство? Можливо, Нік просто не показував своїх справжніх емоцій. Я надіслала світлини із висновками психолога Анні. Вона одразу ж зателефонувала та почала кричати, що той Нік, якого вона знала, ніколи б не вбив себе. Що він, може, і не був ідеальною людиною, та він хотів жити це життя. А потім зв’язок обірвався.

Я намагалась телефонувати, та Анна не брала слухавку. Образилась. Я її розуміла. Це непросто – прийняти таку правду. Та щось всередині мене казало, що щось тут не так.

Я вирішила піти спати. На свіжу голову думати краще. Тітка Мартіна облишила мою кімнату та пила чай на кухні, пліткуючи із мамою. Вже у напівсні я підійшла до вікна та солодко позіхнула. День був важким. Я поглянула вниз. У місіс Тіни світилось світло. Вона сиділа у кімнаті та, схоже, слухала музику, заплющивши очі. І раптом вона підхопилась – ніби щось почула. Сонними очима я спостерігала за тим, як вона зникає у темряві, а потім повертається, налякано задкуючи.

І тут мій сон мов рукою зняло. Місіс Тіна повільно відходила всередину кімнати, а потім з’явилась Анна. Вона розмахувала руками та щось кричала. Я злякалась. Навіщо вона взагалі прийшла до сусідки Ніка? Я накинула пальто на піжаму та вже зібралась бігти до місіс Тіни. І раптом я побачила, як Анна робить непевний крок уперед, непевно змахує руками, заточується та падає на підлогу обличчям донизу. Потім світло у вікні місіс Тіни згасло, і все поринуло у темряву.

11

Отож, мої любі, схоже, час пригод настав. Звісно, я сподіваюсь, що у місіс Тіни просто проблеми з електрикою, та, про всяк випадок, краще перевірити. Отож я швидко прокралась повз маму та тітку, зайнятих обговоренням касирки у найближчому молі, та пірнула у холодний вечір.

У під’їзді Ніка було досить світло. Я швидко дісталась квартири місіс Тіни, простягла руку, щоб постукати…та завмерла. Щось всередині не давало мені спокою. Інтуїція? Чи слова Анни про те, що саме сусідка отруїла Ніка? А якщо це так? Чи не краще викликати поліцію?

Втім, жінка не видавалась мені небезпечною. Можливо, Анна прибігла сваритись, проте зараз вони нормально поговорили і все?

- Когось шукаєте? – я здригнулась від незнайомого голосу. Я сіпнулась та побачила перед собою огрядну жінку. Вона була дуже схожою на місіс Тіну, тільки вище, з більш різким поглядом. Вона тримала у руці ключ та збиралась відчинити двері.

- О…Так. Перепрошую. Я до місіс Тіни.

- Чи не занадто пізній час для гостей? – жінка посміхалась, та очі були холодними.

- Просто…Я дещо побачила. Хотіла перевірити, чи все гаразд.

- Що саме? – у цей час мій погляд зненацька впав на рукав її пальто. На ньому було декілька яскраво-червоних крапель. Наші погляди зустрілись.

- Та…Знаєте, схоже, здалось. Гарного вечора. – я позадкувала та повернулась, щоб йти. І відчула щось важке на потилиці. А потім настала тиша.

Промінь світла поступово ставав чіткішим, поки не перетворився у занадто яскраву лампочку на довгому дроті. Я повільно розплющила очі та застогнала. У голові ніби рій ос пролетів. На потилиці точно буде червона гуля. І руки зв’язані. Ну так, класика. І по класиці, навпроти мене сиділа зв’язана та перелякана Анна. Важкі штори щільно прилягали до вікна.

- Що ж , дівчата, час чаювати. – я знов побачила жінку, схожу на місіс Тіну. Схоже, це її сестра. А де ж вона сама? Та я бачила лише Анну.

- Ви сестра місіс Тіни, правда ж? – добре, що рот мені не заткнули. Є змога потягнути час. Якщо нас, звісно, хтось рятуватиме.

- Так. – кивнула жінка, нещиро посміхаючись. – І ви, юні леді, все зіпсували.

- Що саме? Може, розповісте?

- Звісно. Адже ви вже не розповісте нікому.

Щось клацнуло, і я мимоволі сіпнулась. Чайник. Лише чайник. Жінка повільно підійшла до столу, кинула дрібку трав до заварника та налила гарячої води.

- Отож. З чого б розпочати?

- Може, з того, навіщо місіс Тіна вбила Ніка?

- Чому ти так думаєш?

- Інакше б ми не сиділи зв’язані.

- Твоя, я так розумію, подруга, увірвалась до моєї сестри у дім.

- У таких випадках викликають поліцію, а не зв’язують. А я взагалі нічого не робила.

- Ви дізнались мій секрет. І нехай доказів конкретних не маєте, ризикувати я не хочу. – жінка піднесла до зморшкуватих губ чашку та із насолодою зробила ковток.

- Ви дістали висновки, які написав мій син. Із помітками, які можуть привернути увагу поліції. Тож вибачте, дівчата, нічого особистого. – вона дістала із кишені маленьку пляшечку із білою речовиною та влила у чай. – Обіцяю, боляче не буде.

Анна нервово засіпалась та, схоже, з переляку, не могла дібрати слів, тож просто почала кричати. Сестра місіс Тіни блискавично підскочила до неї та зав’язала рота брудною ганчіркою. Її холодний погляд обпік мене своєю злістю.

- Сподіваюсь, з твоєї сторони дурниць не буде. – замість відповіді я похитала головою.

- То…То навіщо місіс Тіна…

- О, та це не вона! – жінка розсердилась. – Моя сестра занадто слабка для цього. Саме тому батько обрав мене своєю наступницею. Я була його гордістю. Доки не…

Вона насупилась та знову зробила ковток.

- Я закохалась. Була юною, наївною. Думала, що так потрібно…Що за любов до себе потрібно платити. А потім народився цей…

- Нік…- здогадка обпекла мій збуджений мозок, мов окріп. – Ви – матір Ніка. Жінка огидливо скривилась.

- Цей байстрюк мало не зламав мені усі плани. Батько наказав віддати його до притулку. А своєму біологічному татусеві він був не потрібен. Тож я позбулась його. Мені здалося, що позбулась.

У мене було все: гарний пост, родина, справжній син – ви з ним вже познайомились.

- Психолог Ніка…

- Так. – вона посміхнулась. - І тут моя сестричка починає товаришувати із новим молодим сусідом. Каже про свою симпатію до нього. А потім божиться, що це мій син і що я маю йому все розповісти. Наївна….Звісно ж, я змусила її мовчати. І вона мовчала – до цього року. Бачте, їй вдарив у голову дух Різдва. Родина, все таке.

- Де…місіс Тіна? – по шкірі поповзли сотні мурашок.

- Вона жива, поки що. І житиме, як не буде дурною. Сестра все ж. А от ви…Ви ні.

- Тож…Тож Нік дізнався про все і…?

- Він підстеріг мене, коли я ішла до Тіни. Хотів поговорити. Просто поговорити. – жінка недобре посміхнулась. – Знаю я, чого хотіло те обідране щуреня. Грошей. Шантажував би мене. Я все вирішила. Пригостила його смаколиком.

Жінка дивно засміялась. Я поглянула на Анну. У її очах я побачила суміш переляку та гніву. І…полегшення? Так, Нік не вбивав себе. Його вбила сестра місіс Тіни. Ми знаємо правду. І за це зараз помремо.

Жінка повільно підійшла до Анни. Чорт, як вибратись звідси? Якби ж тітка Мартіна опинилась у моїй кімнаті. Вона, як і я, любить спостерігати за іншими. Але за шторами не побачить нічого. Тим часом божевільна дістала чашку, налила у неї якусь прозору речовину та долила чаю. Вийняла кляп із рота Анни та посміхнулась.

- Що ж, почнемо.

Анна намагалась вирватись, проте кілька крапель потрапило до рота. Я запанікувала. І раптом обличчя жінки нервово сіпнулось. Вона облишила Анну та опинилась біля мене. Проте погляд був спрямований у сторону коридору.

- Якого чорта ти прийшла? – засичала наша викрадачка. – вона занесла ногу, щоб іти далі. В останній момент я підставила свою ногу. Жінка перечепилась і, злісно зашипівши, почала падати. Я почала викручувати руки, намагаючись звільнитись від мотузки на руках, та нічого не виходило. Краєм ока я бачила, як Анні стає погано. Вона зблідла та перестала рухатись, тіло стало, ніби у плюшевого ведмедика. Я застогнала від відчаю. І раптом відчула холодні руки на своїх. Я закричала, підняла голову та побачила місіс Тіну. Вона швидко перебирала пальцями, намагаючись розв’язати вузол. Потім потягнулась до ножа. Анна розплющила очі, побачила ніж у руках місіс Тіни та закричала від жаху. Руки місіс Тіни тряслись, на лобі розплився багряний синець. Все її тіло ніби судомило, в очах стояли сльози.

- Пробачте…пробачте мені…Пробачте.

І раптом вона похитнулась. Її сестра стояла за спиною місіс Тіни, наносячи удари кулаками. Місіс Тіна застогнала від болю. Я схопилась зі стільця та блискавично відбігла до вікна та з усіх сил смикнула за штори. Вони розлетілись у сторони. Та у моєму вікні було темно. Я запанікувала. Ніхто не допоможе…І раптом я почула зойк і обернулась. У грудях вбивці Ніка стирчав ніж. Вона повільно осідала по стіні, залишаючи за собою яскраві червоні сліди. Долоні місіс Тіни також промокли від крові.

- Це кінець. – пробурмотіла вона. – Це кінець.

Місіс Тіна знепритомніла. А я повернулась до вікна і побачила навпроти здивований та нажаханий погляд тітки Мартіни.

12

- То що тепер?

Ми з Анною стояли перед могилою Ніка із маленькою сосною у горщику. Йшов невеликий сніг. Анна тихо зітхнула.

- Не знаю…Жити далі…Якось…

- Цікаво, що буде з місіс Тіною. Це ж був самозахист…

- Так…Але…Їй важко. Вона втратила племінника. А я…коханого.

Ми переглянулись. Я легко стисла її руку.

- Мені пора. Вам варто попрощатись без мене.

- А ти?

- Він навіть не знав мене.

- Так. – вона сумно посміхнулась. – Але він був би радий пізнати тебе. Ти була б йому хорошим другом.

- Дякую.

По дорозі додому я міркувала. Про все. Мені було сумно – і водночас легко. Ми дізнались правду – але втратили декого важливого. Були у небезпеці – але вижили.

Сьогодні буде Різдво. І воно буде інакшим. Але буде. Я зловила на долоню сніжинку та пильно поглянула на неї. Вона була прекрасною. Як момент, який ніколи не повториться. Я посміхнулась. На мене чекали родичі, різдвяний пиріг та нові серії “Зла”. А там хтозна, може, і нове розслідування.