Це зветься подарунком

Світанок ще не настав, зовсім недавно небосхил почав сіріти. І з самого ранку небо поглинули щільні хмари, а землю — густий туман. Надворі панував лютий вітер, ззовні тихо скрипіли віконниці. Була пізня осінь, дерева вже поскидали листя, через що тепер нагадували жахливих монстрів зі страшної казки.

Набридло споглядати похмурість. Така погода стояла вже понад два тижні, навіть моя єдина рослина, що стояла на підвіконні, знесилено похилилася. Певно, втомилася позирати на темні хмари. Втім, так само як і я. Кожного ранку встаю о шостій, а там нічого, окрім сірого неба. Униз, на місто, я навіть не дивлюся. За останні роки стало ясно, що нічого, крім бруду, сірості та буденності там не вбачиш.

Однак, те, що я зараз називаю буденністю колись вважалося нечуваним лихом. Принаймні, так ми вчили з історії. І ті люди, що жили у 2000-них роках, таки мали рацію. Кожного дня споглядати жорстокі вбивства й злочини — не надто привабливо, чи не так? Шкода, проте саме зараз це є буденністю.

З132 рік. Осінь. 22 жовтня. Я, Вільям Гейт, стою біля вікна, босий, у самій піжамі. Минуло вже двадцять хвилин, а я досі стою, не знаю, що мені робити. Очі мої втратили життєвий колір, шкіра бліда й суха, волосся темне, колись було густе, а тепер — рідке й ламке. Мені тридцять два, а на голові вже проступали помітні сиві пасма.

Минув вже рік, відколи мені діагностували пухлину головного мозку. На той час це була лише перша стадія, я намагався боротися з хворобою, аж поки не закінчилися гроші. Через це лікарі відмовилися надавати подальшу допомогу, навіть попри мої благання і ствердження, що кошти віддам згодом. Я воював з лікарями, замість того, аби воювати з хворобою. 3132 рік.

Нарешті відірвавши погляд від вікна, я повільно обернувся до дверей своєї однокімнатної квартири. На одному із шести гачків звисав мій єдиний плащ. Що ж нічого дивного, грошей вистачає лише на воду та хліб, а про таку розкіш, як одяг я давно забув.

Я вирішив не переодягатися і накинув плащ зверху на піжаму. Із тумби дістав пошарпані чоботи й надягнув на босі ступні. Квартиру я навіть не закривав. А для чого? Там не було речей, а гроші завжди лежали у лівій кишені мого плаща.

Щойно я опинився надворі, відчув неприємну осінню прохолоду. Втім, то нічого. Порівняно з усім іншим, крижаний вітер був справжньою радістю. Він хоча б змушував відчувати холод, а не байдужість та пітьму.

Будинки, повз які я проходив, розташовувалися на однаковій відстані один від одного, мали ідентичні сіро-бурі фасади та однакову кількість крихітних вікон із чорними дерев’яними віконницями. Усе однакове. Люди були копіями один одного. Коли я був малий, завжди цьому дивувався, однак батьки ніколи мені такого не пояснювали. На жаль, тепер я все розумію, усвідомлюю, у якому бруді я живу. А іноді просто хочеться повернутися у тіло того маленького Вільяма і не звертати увагу на одноманітну їжу кожного дня, не помічати засмучені та сповнені відчаю обличчя батьків, мати у своїй дитячій голові лише дурні книжки про чари та радість, кольорові кубики, з яких завжди було важко побудувати щось окрім піраміди, та мерзенні іграшки, що часто видавали страшні для вух звуки. 3132 рік.

Я жив у передмісті, недалеко від мене простягався ліс. Деякі люди були настільки поглинуті справами, що за кілька років життя тут навіть не знають про цей єдиний осередок живої землі. А я ходив до лісу кожного дня. Прокидався о шостій, декілька хвилин стояв біля вікна, а потім приходив сюди, до дерев. Тут принаймні не відчувається цього жахливого тиску темного міста.

Якщо пройти трохи далі, можна побачити нешироку річку, що протікала уздовж усього лісу. Там плавали смішні, дивакуваті риби. Кожного разу, коли приходив сюди, я приносив їм скибочку хліба, яку вони могли вмолотити за рекордні кілька секунд. Цікаво, правда? Ну звісно, що так. Хоч якби то страшно не звучало, проте споглядати, як риби їдять хліб було моїм найприємнішим заняттям.

— Ні! Ні! — раптом почулося десь далеко.

«Знову сталось щось лихе», — промайнуло у мене в голові. Я хотів би злякатися, чи принаймні здивуватися, проте не вийшло. Це стало буденністю.

Ще мить і почувся постріл. Настала друга стадія злочину — убивство жертви. Колись я намагався допомогти тим нещасним, а тепер — навіть не викликаю поліцію. Нащо? Вони усе одно не приїдуть. Охороняти багатих йолопів для них значно важливіше, ніж допомогти невинному міщанину і врятувати його від брудного ножа вбивці чи пістолету. 3132 рік.

Я дійшов до лісу за кілька хвилин. Ще хвилька — і я вже стояв на березі ріки. Ось показалися риби — плавали одна за одною, час від часу торкаючись плавцями водоростей та мулу. Тепер я дістав невеликий пакет і, узявши кілька крихт, кинув у воду. Риби вмить накинулися на їжу.

Я усміхнувся. Таки смішно споглядати, як б’ються за той хліб ці крихітні створіння. Хоча насправді хотілося плакати — це дійство чітко описувало сучасне життя людства. Втім, сльозами тут не зарадиш. Тут вже ніщо не могло допомогти.

— Колись річка простягалася з початку й до кінця цієї діброви.

Почувши незнайомий голос, я підняв голову й озирнувся. Мене справді охопило ошелешення, коли побачив перед собою темний дерев’яний човен, а у ньому — чоловічу постать у темному плащі, майже такому як і у мене. Кілька митей я сторопіло вдивлявся у таємничого гостя, аж поки він заговорив:

— Ну, як ти, Вільяме?

— Послухай, я маю зовсім мало грошей, — одразу проказав я. — Мені вистачає лише на хліб, навіть ліки не можу придбати від хвороби. Прошу, не чіпай мене і йди своєю дорогою, гаразд? Благаю…

— Я поставив тобі запитання, — ніби нічого й не сталося проказав незнайомець у човні. — Що ж, гаразд. Я й так знаю відповідь.

— Чого ти хочеш? — знову повторив я.

— А чого хочеш ти?

Я здивовано наморщив чоло. Чорт, уперше зустрічаю таких дивакуватих людей. Яка різниця чого я хочу? Маячня, якась.

— Ти здивований?

— Скоріше, збентежений… — невпевнено відповів я. Може, він божевільний? Дуже ймовірно.

— Чому? Я лише запитав про твої бажання.

— Так, усе, годі цієї вистави, — краще мені звідси дременути. — Пробач, однак я маю йти.

— Куди?

— Додому.

— А що ж у твоєму домі є такого, що ти туди так рвешся?

Це питання заскочило мене зненацька. Що він має на увазі? У моїй квартирі, є стіл, шафа, ліжко, стіни та стеля. Усе, як і всіх. Невже, має бути щось ще? Клятий недоумок, чого він до мене причепився…

— Я маю усе, аби спокійно дожити свої роки.

— Ні, не бреши собі. Ти ненавидиш своє життя, хоча як би ти це не приховував, — мене здивувало, що незнайомець навіть не сформулював з цих слів питання — одразу констатував факт.

— І що з того? Це тобі якось допоможе?

— Безглузде питання.

— Чому?

— Тому що ти мав би вже здогадатися, що я прийшов сюди не просто так.

— Ну, звісно. В останню мить ти спробуєш мене пограбувати, а потім уб’єш, — упевнено заявив я.

— Складається враження, ніби розмовляю з якоюсь чітко запрограмованою лялькою, що тільки й торочить про вбивства, крадіжки й злочини, — незворушно проказав чоловік. — Певно, так воно і є.

— Я не запрограмована лялька! — моєму обуренню не було меж.

— І знову ти себе обманюєш, несоромно? — усміхнувся той, а потім підвівся і встав на вогку землю.

Я мимоволі відступив. Цей незнайомець лякав мене, закрадалася навіть думка, аби викликати «швидку» і віддати його до психлікарні.

— Гаразд, я віддам усе, що тобі треба, — змучено прошепотів я. — Тільки відчепись від мене, прошу!

Втім, чоловік не промовив на це жодного слова. Ба, навіть більше! Цей недоумок запхнув руку до кишені свого плаща і раптом дістав звідти червоний пакунок, обмотаний білою стрічкою. Ще за мить він підступив до мене і повільно простягнув руку зі згортком до мене.

Серце моє забилося так швидко, що здавалося зараз вистрибне з грудей. Страх охопив мене липкими лещатами, і на мить я навіть усвідомив, що зараз він значно більший, ніж у ті хвилини, коли я дізнався про свій діагноз. Що цей чоловік робить? Він хоче, аби я його взяв?

— Що це? — онімілими губами прошепотів я. — Що це таке? Там детонатор? Бомба, що відірве мені пальці, щойно я візьму це в руки? Кажи!

— Це зветься подарунком, Вільяме. Це просто по-да-ру-нок, — так само тихо відповів незнайомець.

— Що таке по-да-ру-нок? — вражено запитав я.

— Це те, що люди віддають задарма один одному лише для того, аби їх порадувати. І зараз я хочу порадувати тебе.

— Непотрібно мене радувати! Ти мене лякаєш.

— У цьому і проблема, — зітхнув чоловік і кинув пакунок на землю. Я полегшено видихнув. — Люди бояться подарунків. Люди бояться радості. І все через те, що ви, дурні, утратили все те, що було таке важливо для нас усіх.

— Ми маємо все, більше нам треба!

— Кілька хвилин тому ти сказав, що живеш у лайні. Хочеш сказати, це все, що тобі треба?

«І звідки він дістає такі слова…» — мимоволі подумав я. Втім, вирішив таки тягнути до останнього.

— Якщо нам чогось не вистачатиме, ми надолужимо й дістанемо це згодом, ясно?

— Те саме ти скажеш і про свою хворобу?

— Мене скоро вилікують, — я вирішив навіть не дивуватися тому, що це чудило знає про мою недугу.

— Не вилікують. І ти чудово це знаєш.

Що ж, цього разу я вирішив не сперечатися. Так, надія вже втрачена. Четверта стадія — це вже кінець. А може, він прийшов мене добити тим детонатором, що заховав у червоному пакунку? Може, хоче, аби я не страждав? Тоді чому він не убив мене ще на початку…

— Мені шкода, Віле.

— Через мою хворобу? Я вже визнав, що рятунку немає, тож не варто витрачати сили, аби вдати співчутливого.

На це чоловік лише похитав головою і знову подався до човна. Я провів його здивованим поглядом, досі не зрушивши з місця.

— То хто ж ти такий? — наостанок прошепотів я.

— Я той, хто був до тебе, Вільяме, і той ким ти станеш згодом, — на диво відповів незнайомець уже у човні. — Хто його знає, може ще зустрінемось?

— Сподіваюся, що ні.

Втім, чоловік мене вже не почув. Його судно поволі віддалялося від мене, легко, немов хмаринка, ковзаючи по воді.

***

Вільям Ентоні Гейт помер 30 січня 3132 року. Його тіло знайшла жінка, що випадково проходила повз галявину біля лісової річки. Вільям Гейт мав пухлину головного мозку, та оскільки ніхто не хотів його лікувати, чоловік навіть не викликав швидку, коли йому стало погіршало. Чоловік помер на цій чудовій лісовій місцині, тримаючи у руках червоний пакунок, перев’язаний білою стрічкою.

Шкода, та подивитися, що у ньому заховано, Вільям не встиг. Лишається тільки надія, що хтось зробить це за нього.

3132 рік.