Портрет дівчини.

Був кінець березня. Весна відвойовувала свої права. Та хоча де-не-де ще лежав сніг, природа вже прокидалася після сну: верба вбирала свої гілки й на березах почала з’являтися боязка зелень. З-під торішнього листяного покрову синіми голівками вітали весну проліски. Усе це викликало в мене захват і лягало яскравими фарбами на полотно.

Я блукав з етюдником по Українському Поліссю. Зупинявся на день – два в якомусь селі, щоб накидати пейзаж, який більш-менш сподобався, та рухався далі. Інколи мою увагу привертала яка-небудь напівзруйнована будівля, але частіше я малював природу: на сході сонця, вдень, на заході.

Одного разу я зайшов на подвір’я дивного будинку. Ні, химерним він не був. Звичайний двоповерховий котедж, огороджений бетонним парканом. Дивним було інше. Щоб збудувати такий будинок, потрібен не один місяць і дуже багато матеріалів. Однак відсутність під’їзної дороги, яка б означала, що цей будинок дійсно будувався тут, насторожувала мене. Адже не можна назвати дорогою напівзруйновану алею, по якій міг проїхати хіба що кінь із возом. Я, як і будь-який випускник художнього закладу, що розбирається в архітектурі, міг хоча б приблизно визначити вартість роботи. Однак у мене складалося враження, що вже готовий дім просто перемістили не інакше як за допомогою східного джина або будь-якого іншого казкового героя. Як, наприклад, із казки про Аладдіна.

Поставивши етюдник, я швидко намалював ескіз будинку та все, що було довкола. Підкорившись якомусь внутрішньому імпульсу, в одному із вікон я зобразив тоненьку дівочу фігуру. Точніше, навіть не фігуру, а натяк на неї. Закінчивши, я критично оглянув роботу.

– Гарно, – пролунав голос позаду. 

Працюючи, я зазвичай не звертав уваги на те, що відбувалося довкола. Відтак я й не чув, як хтось підійшов до мене і як довго стояв за моєю спиною. Але голос змусив мене здригнутися.

Різко озирнувшись, я побачив перед собою невеликого зросту жіночку років семидесяти. Одягнена вона була доволі охайно: довга сукня темно-синього кольору із маленькими білими квітами, схожими на підсніжники; чорний кардиган на плечах; волосся під темною хусткою з білими квіточками; гумові чобітки. У руках вона тримала кошик із пролісками.

Натхнений похвалою, я намалював легкий ескіз чорним олівцем на чистому папері: кошик, наповнений пролісками, що стояв на землі, а замість старої жінки – молоду дівчину. Таку грайливу та жартівливу, років 15 – 17.

Забравши з етюдника аркуш, я подав його жінці. Вона поглянула на малюнок, але не взяла його в руки. Натомість кивнула головою в бік будинку й промовила: 

– Заходь.

Зібравши етюдник, я пішов слідом за старою. Вона відчинила хвіртку й пропустила мене вперед. Я озирнувся довкола. Від воріт у бік будинку вела вимощена доріжка із битої цегли. Зовні хата нагадувала звичайну садибу середньостатистичного бізнесмена: двоповерхова, складена із білої цегли, без зайвих декоративних деталей, на другому поверсі був невеликий балкон з дерев’яними поручнями, а вище дах, накритий шифером.

Вітальня, куди ми увійшли, також не відрізнялась особливим надлишком. Стіни оброблені вагонкою, покриті темним лаком. З одного боку – камін, перед яким розташовані два крісла, з другого боку – диван, біля якого на спеціальному столику стояв телевізор, а подалі комп’ютер і телефон, з’єднаний із факсом. Техніка не з дешевих. Нічого зайвого, але все якесь просте, безлике, негарне. Ні серветки з мереживом, ні фотокарток на стінах, ні порцелянових слоників, ні кам’яних поличок.

– Якщо хочеш, то можеш залишитися в будинку на деякий час. Не бійся, не з’їм тебе. Довкола така чудова природа, тихо й спокійно. Є вільна кімната на другому поверсі праворуч від сходів. Можеш зайняти її. Там же душова кабіна та пральна машина. Прибиральниці в будинку немає. Попіклуйся про себе сам. Кухня ось там, – вона кивнула головою в бік дверей. – Обід за пів години. Запізнишся – чекати не буду.

Короткі й уривчасті слова людини, яка звикла командувати. Здавалося, вона навіть стала вища зростом. Я залишив етюдник біля журнального столика, поклав на нього свої малюнки й піднявся на другий поверх. Сходи були дерев’яними, а бильця, зроблені із сосни, приємно пахли смолою.

За пів години я був уже чистий, вибритий, у свіжих речах. Добре, що в цю подорож я захопив із собою рюкзак, у якому завжди носив запасну пару штанів, сорочку, шкарпетки й усе інше, що могло знадобитися. 

Переступивши поріг кухні, я завмер із відкритим ротом. Якщо у вітальні панував безликий вік електротехніки, то на кухні – дев’ятнадцяте століття. Але не багатої, дворянської садиби, а сільської хати. Така ж кухня була в моєї бабусі в селі. Це було королівство дерева й гальки. Дерев’яними були столи та стільці, підлога та полиці, ложки та інше кухонне приладдя. З кераміки були тарілки та миски, чашки та глечики, горщики та інше. На стінах були розвішані пучки часнику й цибулі, червоного перцю та лаврового листя. У цьому антуражі господиня виглядала справжньою бабою-ягою, тільки без кістяної ноги. З будиночка на стіні вистрибувала зозуля, по чотири рази кукувала необхідно число годин і поверталася назад, до годинника. Мабуть, це послугувало певним сигналом для господині, що відразу відсунула заслінку печі й узяла в руки довгу палицю з ріжками на кінці.

«Здається, це має назву рогач», – міркував я, спостерігаючи, як легко господиня дістала з печі маленький горщик і поставила його на глиняну тарілку. За хвилину на протилежному боці столу з’явився такий же. Залишивши рогач, жінка взяла інший, побільше. За мить у центрі став ще один горщик, більший за розміром. Усі три були прикриті не кришками, а банками. Ще декілька рухів, тарілка туди, тарілка сюди, і стіл почав ломитися від їжі.

– Чекаєш особливого запрошення? – промовила хазяйка, поставивши на стіл велику квадратну пляшку з каламутною рідиною, яку прикривала кукурудзяна кірка.

– Самогон? – поцікавився я.

– Сам ти... – не договорила вона. – Медовуха це. Наливай. Під час вечері завжди наливають чоловіки.

Випивши кухоль медовухи, я прибрав з меншого горщика банку. Там, як сказала господиня, був пісний суп. Хоча, на мою думку, це був звичайний грибний. У більшому була гречана каша. Не знаю, як готують у ресторанах, до цього я обмежувався кав’ярнями, але мені здається, ні один з них не подавав такої смакоти.

Після великої кількості їжі мене почало клонити в сон. Я піднявся нагору й не став пручатися бажанню поспати.

Проспав аж до вечора. Спустившись униз, я побачив, що обидва моїх малюнки висіли над каміном у тонких чарівних рамках. Господиня сиділа за столом і набирала текст на клавіатурі.

– Де Ви берете електроенергію? – поцікавився я.

Кинувши на мене мимовільний погляд, гострий, як бритва, вона неохоче буркнула:

– За будинком є вітряк, кіловатний. Мені вистачає, – мовила і, трохи поміркувавши, додала: – У кухні на столі є молоко та хліб. Повечеряй.

Я провів в цьому будинку декілька днів, але з господинею зустрічався рідко. Хіба що ввечері, та ми тільки й обмінювалися декількома словами. Хазяйка садиби, очевидно, намагалася мене уникати. Та й робота моя стала на місці. Чомусь навколишні пейзажі перестали надихати мене. Тому одного ранку я попрощався з жінкою, надягнув на плечі рюкзак, узяв у руки етюдник та й пішов до найближчої станції, звідки можна було повернутися до міста.

Два місяці я не виходив зі студії. Мій шлунок згортався від голоду, вимагаючи їжі, а спав я, коли аркуші й палітра випадали з рук. 

Ескізи, які я накидав у своєму похідному альбомі, перетворилися на цикл картин, який я назвав «Кутки Полісся». Їх було вісім, картин, котрі розбірливе журі обрало на виставку молодих художників. Я нічого не очікував від цього, адже я був лише одним із багатьох. Але саме мої картини викликали фурор. Кожен зі знайомих чи напівзнайомих мені людей раптово захотіли поплескали мене по плечу та й сказати щось на кшталт: «Ну, друже, чудово й атмосферно вийшло».

І тільки мій старий учитель присів поряд і сказав:

– Є у Ваших картинах, молодий чоловіче, щось містичне. Якоюсь потойбічною силою віє. Я не розумію, як Вам це вдалося. Узяти хоча б оцю, – він кивнув головою, вказавши на найближчу. – Начебто звичайний дуб на доволі звичній галявині. Але враження таке, що ось зараз із дерева вийде дідько. Ви чудово обіграли світло й тінь, і картина вийшла живою. Або ж візьмемо наступну, ось цю, лісове озеро. Враження таке, що зробиш крок назад – озеро зникне, а перед глядачем буде тільки стіна з дерева. А зробиш крок вперед – і з озера вийде якась злостивість. 

Так він розібрав усі мої картини. Десь похвалив, а десь пожурив, та я був за це йому дуже вдячний. Нарешті він підвівся, поклав руку мені на плече й додав:

– Знаєте, колись Державін написав Пушкіну: «Переможцю-учневі від переможеного вчителя». Я погоджуюся з ним. Ви виросли та стали самобутнім художником, митцем. Але прошу Вас, не зупиняйтеся, не зраджуйте свій талант, не витрачайте час на те, що не принесе Вам бажаної радості. Шукайте, творіть, працюйте.

Наприкінці виставки я зі здивуванням виявив, що всі мої роботи продані, при тому за такі гроші, про які я навіть і не мріяв. На бенкеті, влаштованому організаторами виставки, я дозволив собі зайвого й, спотикаючись, пішов до своєї студії; добре, що до неї було декілька кроків. 

Щоправда, у моєму стані ця невелика відстань перетворилася на тривалу подорож. Свідомість то залишала мене, то поверталася яскравим світлом. Пам’ятаю: песика, який ішов за мною, нічний магазин, в якому я купував йому ковбасу, мокрий холодний ніс, котрий ткнувся мені в руку. Удома я відразу рухнув на диван і заснув.

Прокинувся вранці із диким головним болем та сухістю в роті, коли зрозумів, що поряд зі мною хтось лежить. Це була дівчина. Довге каштанове волосся приховувало її обличчя, а із речей була лише одна ковдра, котрою вона вкрилася. Мої ж речі були обережно складені на стільці, поряд з диваном.

Однак тієї миті мені було не до дівчини й не до того, як вона потрапила до мене. Спершу мені була потрібна вода. Я зі стогоном почав підніматися, однією рукою опираючись на диван, а другою схопившись за голову, але дівчина піднялася перша. Вона накинула на себе мою сорочку й мовила: 

– Лежи.

Наступної миті вона зникла в кухні. За декілька хвилин дівчина повернулася з великим кухолем бажаної вологи. Схопивши чашку, я одним махом випив її вміст і раптом прозрів:

– Що це було? – спитав я, відчуваючи, як ковалі в моїй голові припиняють свою роботу.

– Мікстура від кашлю, – посміхнувшись, промовила дівчина. 

Щось знайоме промайнуло в цій короткій фразі. Промайнуло та розсіялось.

– А ти хто така? Як опинилася тут?

– Я твоя доля, – знову посміхнулася вона. – А впустив ти мене сам, якщо не згадаєш зараз, то згодом.

Так ми й познайомились, так і почалося моє щасливе життя.

Удень, якщо я не працював, ми блукали по місту, сиділи в якійсь кав’ярні, випивали по бокалу гарного вина, а ввечері поверталися додому, падали в ліжко, щоб насолодитись одне одним.

Та якось, прокинувшись уранці, я не побачив любого обличчя поряд із собою. Натомість на столі була записка: «Пробач, прощавай, не шукай».

Вона з’явилася раптово й так само раптово зникла, залишивши в душі пустоту, що втілилась у картини. Точніше, це не зовсім правильно. У картинах я хотів поєднати непоєднуване – кохання й порожнечу. Критики хвалили мене й називали художником-містиком. Один навіть порівняв із Гоголем від мистецтва, але мене це не цікавило. Я лише виражав себе та свої емоції в картинах.

Якось я сидів на студії, дивився на незакінчені картини й пив вино. Його ми з коханою знайшли в одному затишному закладі. Як нам пояснив офіціант, воно було виготовлене із винограду, який вирощують монахи десь на півночі Італії, і мало назву їхнього монастиря. Нам так сподобався його смак, що із того часу ми купували пляшку цього вина щотижня.

І зараз, сидячи з келихом у руках, мене раптово потягнуло в дорогу. У ті місця, де я бував минулого року, на Полісся. Було таке відчуття, що якщо я не поїду, то втрачу щось важливе для мене й не тільки.

До подорожей я звик. Тому, зібравши рюкзак й етюдник, уже вранці я сів у потяг. Дорогою спостерігав, як сірі похмурі будинки змінюються на красиві зелені дерева й навпаки, а небо, оповите легкими білими хмарами, наче хтось розкидав на них вату, лишається на місці. У вагоні були люди різні за віком і статтю. Усі вони мали якийсь вантаж: хто – невеличкі, а хто – великі сумки з різними пакунками. Я помітив групу туристів із велетенськими рюкзаками. Мабуть, вони їхали блукати лісом та насолоджуватися красою природи. Тут, у плацкартному вагоні, життя вирувало й сповільнювалося тільки із настанням ночі. 

Уже вранці я вийшов на своїй станції. Як же гарно було тут, на Поліссі. Не вистачало лишень пролісків, про які нині не лишилося навіть згадки. Та й бузок уже майже відцвів, усе-таки кінець травня. Шкода, треба було вибиратися раніше. 

Я роззирнувся й зітхнув. Попри розчарування, щось вперто штовхало в мене вперед, і я навіть не зупинявся, щоб дістати аркуші. Вдивляючись у пейзаж, я зі здивуванням зрозумів, що ноги мене несуть до будинку баби-яги, в якої я гостював минулої весни. Промайнула жартівлива думка спитати у старої, яким засобом пересуванням вона користується: мітлою зі ступою чи гвинтокрилом. 

Якщо рік тому я одразу зайшов до воріт, то зараз я підійшов з іншого боку будинку і побачив кіловатний вітряк, про який говорила господиня, й дим, що підіймався із димоходу. Це означало, що вдома хтось був. Отже, можна було знову напроситися на нічліг.

Не встиг я підійти, як хвіртка відчинилася. Господиня, що виглядала ще більш старою та згорбленою, буркнула собі під ніс:

– З’явився таки, заходь, – і додала: – Обід за пів години. Пам’ятаєш, де кухня.

Щось змінилося в цьому будинку. Малюнки мої так і висіли над каміном. Той же комп’ютер на столі, той же телевізор. Але щось було не так. Зайшовши до кухні, я зрозумів, що саме. У кутку стояла колиска, дитяче ліжечко, в якому лежало створіння місяців двох – трьох від народження.

– Можеш узяти на руки, – промовила господиня, – вона не кусається.

Це була дівчинка. Я взяв її на руки. Вона дивилася на мене блакитними очима й щось агукала своєю дитячою мовою.

Раптом жінка забрала в мене дитину й почала її годувати з пляшечки.

– Їж, – кинула вона мені коротку фразу й кивком голови вказала на стіл.

Коли я поїв, дівчинка вже спала у своєму ліжечку. Вийшовши з кухні, господиня сказала мені:

– Ввечері будуть гості. Поки я говоритиму з ними, ти побудеш з дитиною, – розвернувшись, вона пішла назад до кухні.

Увечері й справді приїхали двоє чоловіків. Стара пані довго про щось із ними говорила. Я чув, як вона запрошувала їх залишитися на вечерю, але вони, посилаючись на довгу дорогу, попрощалися та поїхали. Господарка, зачинивши ворота за гостями, увійшла на кухню й дістала з навісної шафи вже знайому мені пляшку та два глиняні келишки.

Я розлив медовуху й ми мовчки випили.

– Завтра приїде моя дочка, – промовила жінка, – і буде тут аж до моєї смерті, піклуючись про тебе та дитину. Не хвилюйся, чекати не довго. Два – три дні, максимум тиждень. Усі документи в нотаріусів, це вони сьогодні приїздили. Усе своє майно я розділила на три частини: дитині, доньці й тобі.

Я хотів спитати, нащо це все, але господиня зиркнула на мене поглядом гострим, як лезо бритви, і промовила:

– Не питай нічого. Нотаріуси віддадуть тобі лист. Коли прочитаєш його, усе зрозумієш сам.

Вона мовчки допила медовуху й, забравши дівчинку, пішла до себе в кімнату.

Наступного дня дійсно приїхала донька старої. Це була дівчина років тридцяти, можливо на рік чи два старша за мене. Вона була одягнена із витонченим смаком, але, підкорившись матері, переодягнулась у прості домашні речі та почала займатися господарством. Я, присівши навпочіпки, прилаштувався в кутку кухні й почав створювати ескіз за ескізом, такі собі побутові замальовки.

«Ідилія, – промайнула думка, – жінка крутиться біля плити, теща сидить з дитиною, чоловік працює…»

За декілька днів те, про що говорила стара, таки сталося. Вона померла. Поховання були тихими та скромними. З трьох найближчих сіл назбиралося півтора десятка літніх людей, чоловіків та жінок. Навченим оком художника, я вихопив усі нюанси похоронної процесії. Присутні були одягнені в чорне, мали змарнілі обличчя зі зморшками та впалими очима, сиве волосся. Хтось ішов сам, хтось тримався за когось. Дехто перешіптувався. Не знаю, про що саме, але судячи з того, що поглядали то на мене, то на доньку старої, можна було зрозуміти все. Мені було шкода, дуже шкода цю гордовиту, не надто балакучу стару, хоча я був із нею знайомий майже нічогісінько.

За три доби після її смерті приїхали юристи й урочисто оголосили заповіт. У принципі, він був мені відомий, за винятком певних деталей. Так, наприклад, я зі здивуванням дізнався, що жінка була дуже заможною. Дитину до школи ми повинні були виховувати вдвох із її донькою, але з однією важливою умовою: дитина залишиться жити зі мною. Фактично вона зв’язала однією ниткою дитину, свою доньку й мене.

Після цього, нотаріуси дістали конверти, один із яких віддали мені. На ньому були написані мої дані. Я здивувався, адже ніколи повністю не повідомляв їх старій. Я взяв на кухні пляшку вина, піднявся до кімнати й, зробивши великий ковток, розгорнув конверт. Усередині був лист, написаний від руки міцним почерком, що формується в людей, котрі звикли керувати.

«Коханий!..» – цією фразою зі знаком оклику починався лист.

«Коханий!

Як це трапилося, я й сама не знаю. Містика та й годі. Можливо, мені допоміг Бог, а, можливо, його антипод. Не знаю. Прочитай цей лист і, можливо, ти в усьому розберешся. 

Почну зі свого дитинства. Не пам’ятаю, хто сказав, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, але він був до біса правий. Адже в такому «тимчасовому» бараці я й прожила свої перші 15 років життя. Пам’ятаю, довгий коридор, де по обидва боки розташовані пастки, так звані кімнати розміром 8 – 10 метрів квадратних, й лавки, на яких були електроплити для приготування обідів.

Це був післявоєнний час, і ми тоді жили ось так, просто. У бараках проживали в основному прості робітники. Керівники жили в інших, більш комфортних будинках. Я дуже їм заздрила. Тим дівчатам та хлопцям, моїм однокласникам. Я теж хотіла жити в будинку із ванною кімнатою й туалетом. Тоді я дала собі обіцянку, вирішила, що буду жити заможно. 

Для комфортного життя необхідно було стати керівником, а для цього потрібно було мати знання. І не тільки шкільне, загальноосвітнє. Маминої зарплатні, вона працювала тинькаркою на будівництві, заледве вистачало на їжу й на те, щоб хоч якось одягнутись. Тому в 15 років, закінчивши вісім класів школи, я пішла по слідах матері. Спочатку в професійно-технічне училище, поєднуючи навчання з роботою тинькарки. Відтак, навчаючись, я піднімалася кар’єрними сходами. Бригадир, менеджер по території, керівник відділу на будівництві.

Але одного разу я зрозуміла, що моїй кар’єрі кінець. Вище мені не піднятися. І не тому, що я дурна або поганий спеціаліст, а тому, що я жінка.

Не отримавши владу, я почала працювати над тим, щоб стати заможною. У суспільстві, де всі рівні, хтось хоче бути рівнішим за інших. Я створила декілька команд, які займалися ремонтом квартир та будівництвом садиб і заміських будинків. Звісно, це було напівлегально й майже законно. Але ризик був вартий того, адже це приносило мені гроші, великі гроші.

Коли почалася «перебудова», я розгорнулася більш широко. Вийшовши з підпілля, руйнувала й купувала, будувала й продавала. Коли на моїх рахунках у закордонних банках почав накопичуватися мільйон за мільйоном, я перестала їх рахувати. У мене було все, здійснилася дитяча мрія. Я керувала великою компанією. Але, на жаль, в гонитві за владою та грошима я втратила себе. Сім’ї не було, дітей також. Нащо гроші, якщо їх нікому передати?

Тоді я оглянула декілька дитячих будинків і вдочерила дівчинку дуже схожу на мене, на жаль, тільки зовнішньо. Я доклала багато зусиль виховуючи її, щоб зробити своєю спадкоємицею. Відійшовши від справ, я залишила її керувати компанією. Вона впоралася, працювала добре.

Та одного разу з’явився ти. І я, як дівчинка-підліток, закохалася з першого погляду. Але, на жаль, ти мені годився хіба що в онуки. Звісно, за гроші я могла б купити молодого коханця. Але кохання за гроші – це штучне кохання. У першу нашу зустріч ти намалював дівчину із кошиком пролісків, тільки коротко поглянувши на мене. Але це була я, за постарілою зовнішністю ти побачив мене молодою.

Я повісила картину над каміном й годинами дивилася на себе молоду. День за днем я згадувала своє життя, вирішуючи, чи справді мало значення те, що я зробила: принесла себе в жертву, проміняла щастя на гроші.

Одного разу мені здалося, що дівчина на картині кліпнула. Я здивувалася, подумала, що в мене галюцинації. Але вночі мені наснився сон. Це вона прийшла до мене й запропонувала укласти угоду. Ні, вона не просила мою душу чи гроші. Дівчина запропонувала помінятися місцями: вона зійде з картини у наш світ, а моє тіло займе її місце. Пам’ять залишиться одна на двох. Я довго не міркувала й одразу погодилась.

Уранці я прокинулася в молодому, сильному та гарному тілі й одразу помчала до тебе. У принципі, це було неважко. А далі ти все знаєш. Ми з тобою прожили чудові місяці. Але, як тільки я дізналася, що вагітна, довелося піти. Це також було за домовленістю. Я виносила та народила доньку. Та за місяць після народження дитини обмін відбувся знову. Шкода було прощатися з молодим тілом. Але будь-яку домовленість потрібно виконувати. Моє ж старече тіло вже готувалося покинути цей світ. Мене затримувало лише одне – зустріч з тобою. Нині це здійснилося.

Люби нашу доньку. Це моя єдина цінність, все інше лише додаток до неї. І бувай…»

Ошелешений цим листом, я й не знав, що мені робити. Спустившись униз, я зняв малюнок дівчини зі стіни, водночас захопивши із собою пляшку вина. Попередня вже спорожніла. 

Я не спав усю ніч. Загалом, як і наступні ночі та дні. Я намалював «Дівчину з пролісками». Цю роботу я ніколи не показував на виставках й ніколи, допоки я живий, вона не покине цей дім. Вона висітиме у цій вітальні, над каміном. Звичайна дівчина й кошик квітів, що стоїть біля її ніг. Але варто лише змінити кут зору й дівчина перетворюється в стару жінку.

Останнім часом ми приїздимо до цього будинку один раз на рік, в основному восени. Моя донька, якій уже десять років, щоразу підходить до картини та каже:

– Привіт, мамо!