Там, за обідком...

Вона поспішала, дуже поспішала, бо до кінця циклу залишалося вже не так й багато часу – а тоді... А що тоді? Та нічого… знову нічого не зміниться у цьому безжальному білосніжному світі, оточеному з усіх боків нездоланим бар'єром. Знов мине черговий цикл й комусь не пощастить потрапити під нищівну хвилю оновлення. А хтось знову сховається в темряві затишної шпарини, притиснеться до своєї пари й буде байдуже спостерігати за безслідно зникаючими невдахами. Тому вона поспішала, дуже поспішала, а дивна мелодія всередині не давала змоги зупинитися ані на мить…

До білосніжних верховин, які крейдяним обідком оточували Нижній й Верхній світи, було вже не так й далеко - про це натякали стрімкі гладенькі схили, які поступово замінили більш розлогі місцини її рідного Нижнього світу, та ще вогка темрява печер Верхнього світу, яка невпинно наближалася попереду. Розпочиналася остання, найважча частина шляху, тому її рух на схилі наразі нагадував дивний танок з послідовності випадкових па, з яких одне єдине слугувало просуванню нагору, а всі інші лише дозволяли досягти зручного місця для цього єдино корисного. Ліворуч, два рази праворуч, завмерти на мить, донизу, завмерти, втриматися, знову ліворуч й нарешті вгору, вгору, вгору... Напрямок світла змінився, воно стало потужнішим, виявляючи величеньку підсохлу іржаву пляму на крутому схилі - саме там, куди вона прямувала. «На цій рудувато-жовтій порохняві не втриматися…» Несподівана перешкода не зупинила, а лише спонукала прискоритися, мелодія всередині сягнула найвищого ступеню. «Цього разу все повинно минути добре! Ось ще трохи… праворуч, оминути несподівану перепону, скориставшись вдало розташованою мілкою западиною – й до жаданого кордону залишиться…»

Але що це? Знов на заваді встала купка цих осоружних зелених покидьків! Притислися один до одного своїми кулястими тілами, щільно заповнюючи таку необхідну для руху місцину! Так само, як позаминулого циклу, коли вона була ще зовсім маленькою й недосвідченою. Як тоді вони кепкували з неї! «От ти дурепа, кучерява! Й чого ковзаєш туди-сюди, наче навіжена? Хіба там, за обідком, сподіваєшся на щось краще? Кидай ці примарні забаганки! Чи кучеряві вважають себе кращими за інших? Чи остаточно всі у Нижньому світі сором втратили? Гайда до нас! Ти й так вже височенько видерлась, навіщо пертися далі? Притискайся до кулястих й нічого не бійся, разом безпечніше! Та твої родичі були б в захваті від такої…»

Безпечніше? Якимось дивом тоді не погодилася на звабливу пропозицію й вперто здіймалася вгору, аби наздоганяти світлу теплу хвилю, яка безпомилково вказувала напрям до жаданого обідка. Що її зупинило, допомогло здолати спокусу, невідомо. Може відраза до ледацюг кулястих, поширена серед усіх родичів-кучерявих: «За що цим круглобоким череваням такі привілеї? Живуть собі у печерах Верхнього світу, у затишку під самим обідком, нічого не роблять, не ризикують, а нам доводиться з циклу у цикл ледве втримуватися на слизькому схилі! Й вони ще знущаються з нашої кучерявості - спробували б самі раз у раз долати скажені потоки, як ми…» А може щось інше, на кшталт нез’ясовного потягу туди, нагору, вище й вище, який нестримно лунав разом з дивною мелодію всередині її... Вище й вище! Вище навіть за Верхній світ ледацюг кулястих. Прикро, що того разу не вдалося… зовсім трохи не вдалося – кінець циклу застиг біля самого краю обідка: хвиля оновлення обдала ядучими випарами, безжально зросила пекучими краплями, вмить гноблячі всі звуки всередині, відриваючи від гладкої прямовисної стіни, вщент випалюючи будь-які спонукання рухатися кудись, залишаючи мертву осоружну глушину та однісіньке бажання врятуватися, аби жити й надалі… Опритомнівши внизу, серед обридлих за нетривале життя родичів-кучерявих, з подивом виявила залишки тієї самої купки кулястих череванів. Зелені мешканці Верхнього світу перелякано вчепилися одне в одного й в гладкий схил, намагаючись втриматися з усіх своїх слабеньких сил. Вони докладали зусиль, аби не виказати свого розпачу від оточуючого тьмяного середовища та стрімких струменів вируючих навколо потоків, які раз за разом відривали одного чи іншого пузаня від щільної купки. Мала кучерява приховала злостивий подив та байдуже проминула їх кволі зморшкуваті тіла, починаючи чергову спробу дістатися обідка. Часу для зловтіхи не було – вона вже тоді поспішала, дуже поспішала, перші акорди дивної мелодії знов залунали всередині…

Цього разу пропозицій від зелених мажорів взагалі не було – може народжені позаминулого циклу мали більш приязну вдачу, а може й навпаки – були більш підступними та вдавали з себе приязних лише з метою підманити до себе малу кучеряву дурепу. Зустрінуті нині зелені були більш яскравими й вгодованими… й аж ніяк не намагалися вдавати з себе приязних. Нинішній цикл був набагато тривалішим за попередні – як наслідок, це навіювало певні сподівання на успіх. Хоча, з іншого боку, гурт гладких ледацюг на шляху, які насмілилися вилізти далеко від своїх затишних печер під обідком, теж був наслідком того самого. Навала кулястих тіл щільно заповнила мілку западину та повільно ворушилася, з заклопотаним виглядом з'єднуючись чи попарно, чи то ланцюжком, одне за одним. На віддаленому від неї боці западини кулясті навіть не ворушилися, утворивши нерухому купу-гроно з дебелих зелених сфер. «Й як їх оминути? Ці більші в два рази за минулих – затиснуть вмить…» - промайнуло розпачливо. «Розперло від ситого та спокійного життя в печерах під обідком… Недарма ми, кучеряві, їх зневажаємо». Велика яскраво-зелена кулька посередині западини судомно здригнулася, почала дрібно-дрібно тремтіти всією драглистою поверхнею - й з гучним лусканням розпалася на дві менші, забризкуючи сусідів напівпрозорою рідиною. «Поздоровля… поздоровляємо… які чудові дітки, не відрізниш від…» - залунали западиною тихі, лінькуваті шепотіння у дисонанс з мелодією всередині, викликаючи у кучерявої нез’ясовну відразу. Гладкі черевані-сусіди почали незграбно рухалися, намагаючись притьма всмоктати всією своєю поверхнею бризки рідини. «Вам треба добре харчуватися… сидіть, не рухайтеся – ми все вам надамо… посуньтеся, не штовхайтесь! Дозвольте просунутися! Я вам кажу, добродію! Що ви, наче ті кучеряві… всім не вистачить, не треба штовхатися… не чіпайте мене, я можу схуднути…» - від почутого облудного белькотіння її ажень струснуло, спонукаючи до дій.

«Ах, ви ж, ниці товстуни! Безпечніше з вами, кажете? Ну, тримайтеся тоді… Зараз подивимося, на що ви насправді здатні!» Згадалося, як на початку минулого, другого циклу, вона прямувала вгору схилом Нижнього світу й раптом зустріла свою огрядну посестру-кучеряву, яка після їхнього народження залишилася животіти у рідній калюжці, перелякано відмовившись разом дертися на верховини. Мала кучерява саме оклигала після невдалої першої спроби вибратися за обідок й понуро рухалася найменш крутим схилом Нижнього світу. Зустрічні кучеряві несхвально оцінювали її попечену ядучими краплями поверхню з розсипом дрібних червоних виразок, й намагалися швиденько прослизнути повз, аби випадково не торкнутися. Раптом одна з великих, дебелих кучерявих зупинилася навпроти, заступаючи шлях. Мала невдаха спробувала оминути ту праворуч, але несподівано знову утнулася в драглистий бік.

- Що, посестро, обпалили тебе ті кляті верховини? Так й не знайшла свого великого щастя? А казали ж тобі: брехня це все! Й про Верхній світ й про життя поза обідком – все брехня! – Повнотіла посестра без упину белькотіла, коливаючись драглистим тілом й струшуючи жмутом розкішних кучерів. – А пам'ятаєш, я застерігала тебе? Тоді, одразу після першого нашого поділу? Чого туди пертися? Що ти там, нагорі, не бачила? Подивись на мене – лише другий цикл почався, а я вже в декілька разів більша за тебе! Скоро вже знов… Ой, лишенько, та ти ж, мабуть, ані разу ще…! Худа, прозора та ще й хвора, - звичайно, як тут розмножуватися!

Мала кучерява знов спробувала мовчки оминути посестру, але це виявилося нелегко. З-за огрядного тулуба вигулькнуло декілька менших кучерявих, достоту схожих на балакучу товстуху, й щільно оточили її з усіх боків. Всередині щось здригнулося, народжуючи перший звук улюбленої мелодії.

- Тебе конче треба рятувати! Хіба таке мислимо! Ковзаєш й ковзаєш туди-сюди! – Посестра рішуче насунулася на неї. – Я тебе врятую! Зараз міцніше притиснешся до мене, відпочинеш, а потім… потім ми разом… я разом з тобою… навіть, я замість тебе все зроблю! Розумієш? Підемо до нашої калюжки, перепочинеш, заспокоїшся… Нічого не треба робити, лише йди до мене! Ти будеш геть чисто як я! Ні, ти й будеш – я!

Величеньке черевце посестри повільно насунулося майже впритул, заступаючи маленькій кучерявій все навкруги.

- Стривай, стривай… А де саме я буду опісля всього цього? – Посестра-невдаха зробила обережний рух убік, прислухаючись до міцніючої мелодії всередині себе. – Я буду я й зможу потім знову піти туди, за обідок?

- Який обідок? Хіба ти не розумієш – немає ніякого обідка! Хто там був? Ніхто! Хто звідти хоча б раз повернувся? Теж ніхто! Це все безглузді байки! Ну, швиденько сунься до мене, посестро… - Тулуб товстухи огидно заколивався. – Притьма до мене! Рятуйся!

- Стій, посестро! Стій! Не рухайся! Це тобі треба рятуватися! Хіба ти не бачиш ці виразки? Якщо торкнешся мене – з тобою буде те саме! Це страшна хвороба Верхнього світу й вона перейде до тебе й твоїх клонів… – Останню фразу мала кучерява промовляла вже навздогін посестрі, яка чимдуж втікала кудись у бік великої брудної калюжі. – Ти кидаєш мене? Чому? Повірила в ці безглузді байки?

Наздоганяти посестру та закріплювати успіх не стала – гучна мелодія всередині спонукала поспіхом дертися нагору, тому вона знов заспішила, дуже заспішила…

Згадавши з сумом ці події минулого циклу, мала кучерява зосередилася на власній поверхні: виразки на місцях ядучих опіків стали менш червоними, але так само привертали пильну увагу зустрічних. Вона ще раз оцінила стан й розмір рудувато-іржавої плями й рішуче повернулася до западини.

- Кхм-кхм… Вітаю шановних мешканців Верхнього світу… - На її тиху спробу ніхто не звернув уваги. – Маю нагальну потребу перетнути цю місцину… аби… аби найшвидше дістатися обідка! Прошу… прошу… дозволити мені пройти вашою западиною.

У відповідь ніхто навіть не ворухнувся, лише чергова величенька зелена кулька почала дрібно тремтіти. Мала кучерява почекала трохи й почала повільно протискатися поміж товстунів, обережно торкаючись зеленої поверхні. «Обідок… чергова дурепа… дуреп… ніякої користі… витрачають наш час… нахаба… з циклу у цикл… нічому не вчаться… марнотратство… виправити… розчинити…» - тихе шепотіння оповило малу нахабу й почало заколисувати у дивному ритмі. Мелодія всередині уповільнилася, затихла, але ще лунала. Просування кучерявої уповільнилося, оточуючі кулясті ледь помітно зарухалися, то натискаючи на малу мандрівницю з усіх боків, то відкриваючи прохід. Мала кучерява вперто йшла вперед, вона поспішала, дуже поспішала… навіщо? куди?

«Куди це вони мене скеровують?» - тривожне відчуття сколихнуло її, мелодія сіпнулася й понеслася вперед, відлунюючи зсередини всією поверхнею тіла.

- Назад! Нумо назад! Дайте пройти, ненажери! Не бачите, я хвора! Бажаєте перетворитися на таких самих!? Ну, тоді притискайтеся міцніше! – Мала кучерява нахабно поперла на втричі більших кулястих, відверто глузуючи з їх переляку. Мелодія всередині заполонила все єство, гучно гупаючи на всі боки, викликаючи ритмічні брижі на ураженій виразками поверхні. – Давайте, навчіть мене всього! Виправте! Чого ж ви тікаєте? Зачекайте!

Але ні, кулясті чимдуж швидше розбігалися по западині, звільняючи шлях. «От й добре! Ще трохи…» - з полегшенням роззирнулася навкруги, не втрималася й посунула вбік найбільшої купки товстунів, з задоволенням спостерігаючи, як вони притьма тікають від неї. Мелодія всередині сягнула небаченої досі сили…

Мала кучерява зупинилася біля дальнього краю западини й з подивом дивилася, як кулясті покидьки купками та поодинці тікають в бік своїх печер. Не лише з цієї западини, але й з багатьох інших. Шлях попереду неї був вільним, невдовзі вона побачить край обідка! Вперед!

Але чому мелодія всередині раптово замовкла? Чому?

«Чому світло притишилося? Й де та приємна тепла хвиля, яка безпомилково вказувала напрям до жаданого обідка? Кінець циклу?! Чому саме зараз! Знов цей ядучий запах оновлення! Та ще й який міцний! Ну, чому!!! Знову не встигла…» - щедра ядуча хвиля вихлюпнулася на білі схили, змиваючи все: кучерявих, кулястих, думки, мелодії… Все…

* * *

- Слухай, дорогенька! Ти що собі уявила? Га? Думаєш, тобі тут курорт чи що? Думаєш, хтось за тобою підтирати буде? Слухай сюди, мала дурепо! Та витягни ті навушники! Я багато разів повторювати не буду: у нас пристойний заклад, а не якийсь сільський гендель на околиці! Чи ти вважаєш, наче занадто гарна для роботи прибиральницею кафе на АЗС? На себе у дзеркало давно дивилася? З такою прищавістю я навіть за стійку тебе поставити не можу – наче хвора, лише покупців відлякуєш! Третій день працюєш, а поводишся наче директорка! Я, між іншим, теж з прибиральниці починала… й нічого, зараз вже бармен. Звичайно, я ж у район на концерти не швендяла й всі гроші на дурні плакатіки не витрачала, як деякі! Й що, допомогли тобі ті концертіки? Три рази вже до міста тікала – але далі райцентру ніяк вибратися не можеш! Чого б це? Га? Хоча ти ж не розповідаєш ніколи… Дома тобі чогось не подобається? Так? Та у тебе навіть хлопця пристойного немає, а я вже й з цим, й з тим... Ну, це справи не стосується. Та витягни, нарешті, ті кляті навушники! Не наслухалася ще? Витягни, кому кажу! Й що там слухати – була б музика, як музика – а то одне бумц-ца-ца… Краще б отого співака слухала… ну, отой, що минулого року в район з концертом приїжджав, з довгим волоссям, на якого наші хлопці ще геєм обзивалися! Ото я розумію, співак! Машина велика, біла, сам весь у чистому й руки м'якенькі… мабуть. Чого кривишся, мала дурепо? Що я смішного сказала? Ну, хто б повірив, що ми з тобою близнючки!? В кого ти вдалася така? Так, все, мені набридло… А йди-но сюди, посестро, нахиляйся! Витягни навушники, кому кажу! Ти мені остогидла! Запам'ятай: дезінфекція у вбиральні АЗС робиться кожні півгодини! Кожні! Циклічно! Чого ти регочеш? Слово нове почула? Й не лише водою з відра хлюпнути, а оцим …местосом все залити. А унітаз – окремо! Ти навіть не уявляєш, яке гадовище там під обідком може бути! Бактерій купа… Й ці… як їх, кулясті, й кучеряві з джгутиками! Маленькі й великі, як от, наприклад, ця… Thiom…arga…rita nami…bien…sis! Ось, насилу промовила… Й розмножуються вони кожні десять хвилин, а я тобі кажу дезінфекцію лише раз на півгодини робити! Ти ж посестра мені, як ні як… Що ти регочеш, дурепа? Не віриш? Це мені Марго розповідала, коли я сюди рік тому прибиральницею прийшла, як ти зараз. Вона тут теж прибиральницею працювала після медучилища, а потім під час перевірки з головного офісу оцю штуку за бактерії старшому з комісії розповіла – й за місяць вже барменом була, а потім й в кафе на кільцевій перебралася! Вчися, це тобі не по концертіках швендяти й на гітарі днями грати! Та витягни ці навушники! Ну, ось, хоч бачу, що ти мене чуєш! Може підеш зі мною після зміни кави до заправників попити? Свої хлопці, веселі й нікуди пертися не збираються…. Ні? Як хочеш… Так, я до бара пішла, а ти - давай, давай, …местоса лий більше, та під обідок не забувай бо так до кільцевої ніколи й не доберешся…

* * *

Мала худенька дівчина з кумедною копицею кучерявого волосся з полегшенням перевела подих й легким рухом сплюнула жуйку в унітаз. Вона швидко щось пошукала в старенькому червоному смартфоні з подертим екраном, впевнено тицяючи по ньому пальцем з обгризеним нігтем, знов зручніше влаштувала навушники й повернулася у бік виходу. «Ага, ото в селі ніхто не знає як й чому Марго до кільцевої перебралася… Заливай далі, посестро! Але не мені…» В навушниках пролунали гучні акорди з «Валькірії» Вагнера, відволікаючи від осоружної реальності – вона завжди слухала цю мелодію, коли здавалося, що сил терпіти майже немає. Дівчина з неприязню розглядала власне обличчя у дзеркало, одночасно протираючи гладку скляну поверхню. Минуло кілька хвилин. Мала повернулася, аби піти, але краєм ока зачепилася за невеличку рожеву кульку жуйки, приліплену до стінки унітазу. «Thiomargarita namibiensis, кажеш? Ну, добре, нікому від цього гірше не стане…» - щедра ядуча хвиля вихлюпнулася на білі схили, змиваючи все…

***

Бактерії зростають до певного розміру, після чого проводять процес поділу, форму безстатевого розмноження. За оптимальних умов бактерії можуть рости та ділитися надзвичайно швидко, до одного поділу кожні 9,8 хвилин для певних видів бактерій. При поділі клітини створюються дві генетично ідентичні дочірні клітини.

Вікіпедія