Моя шановна Клава

Літературознавство для гурманів. Есе.

У цьому есе пропоную поговорити про поетичний імпресіонізм як про літературний метод, виразний спосіб при написанні віршів. Думаю, що цим методом свідомо чи підсвідомо користується багато авторів, він реально існує. Такий спосіб написання віршів не є моїм винаходом, але мені хочеться саме сформулювати його суть і особливості.

Розраховую, що художники та любителі живопису мене зрозуміють добре, бо писатиму зараз як художник, хоча й не пензлями, а словами. Наголошу цікавий нюанс для цього есе – пишу для поетів, а розраховую на розуміння художників.

Для пояснення ідеї способу необхідно згадати характеристики імпресіонізму як стилю в живописі. Сенс цього стилю – відтворити на полотні особливий настрій спостереження природи у його безпосередності через передачу прямого враження. Такий ефект досягається різними способами, зокрема, особливим прийомом накладання фарби на полотно. Цей прийом називається напівзакритим мазком.

У чому його особливість? У тому, що, на відміну від механічного змішування фарб як матеріалу, він дає змішання сприйняття кольору цих фарб оптичним способом. Кольори окремих барвистих мазків, розташованих на полотні близько один від одного, змішуються в оці спостерігача оптично, а не механічно пензликом на палітрі.

При цьому виникає особливий ефект сприйняття колірних мазків – вони дають новий колір при оптичному змішуванні. Взаємодія кольорів описується законом колірної діаграми (колірний круг чи трикутник).

Гра кольору на полотні виникає під час розглядання плям з певної відстані, що становить особливість методу. При розгляданні зблизька ми бачимо окремі мазки, розташовані поруч. Наприклад, сині та жовті, напівзакриті один одним при їх нанесенні. А при розгляданні з деякого віддалення ці плями зливаються в один зелений колір. У цьому й полягає гра кольору.

Запам'ятаймо ці властивості імпресіоністичного методу напівзакритого мазка і перенесемо його в поезію. За цією аналогією напишемо вірш, що складається зі слів і фраз, які за прямого прочитання здаються окремими та мало пов'язаними між собою. З першого погляду вони читаються як «кожна фраза сама по собі». Але при загальному прочитанні з «деякої літературної відстані» вони зливаються в гармонійну гру відчуттів та вражень, які сприймаються як єдине ціле саме через почуття та емоцію, а не через логічний зміст.

Що ж це за «певна відстань», з якої потрібно сприймати імпресіоністичний вірш? Як цей нюанс працює у поезії? Де тут взагалі «відстань»?

Для розуміння цього ефекту знову повернемося до мальованого полотна. Тут для нас очевидно, що гра кольору, яку шукаємо, виникає саме на певному віддаленні від полотна. І це віддалення прямо пропорційно величині плям на полотні, тобто розмірам мазків. Маленькі мазочки зіллються в оці спостерігача на близькій відстані, а великі – на великій.

Знову перенесемо цю аналогію на техніку віршування. І тут побачимо, що короткі окремі фрази зіллються у загальне враження швидше, а довгі довше.

Перед полотном ми вимірюємо відстань фізично, у метрах. Розміри барвистих мазків – у міліметрах. А в поезії відстань із фізичної площини переходить у площину емоційну – у площину вражень та відчуттів, настроїв та почуттів.

Зрозуміло, що романтизм та закоханість, тривогу чи умиротворення як почуття не можна виміряти у міліметрах. Але ж їх і не потрібно вимірювати, їх можна і потрібно створювати. Створювати ось цими самими словами та фразами, що спільно звучать, які окремо сприймаються як несумісні та чужорідні один одному, не взаємопов'язані та безглуздо нагромаджені. Однак при зведенні їх у єдиний текст дають тонку гру відчуттів, недосяжну для кожного з них окремо.

При імпресіоністичному живописі відбувається оптичне змішування окремих мазків під час розглядання полотна з певного віддалення, підсвідоме для глядача. А у вірші – змішання окремих слів і фраз в єдиний образ, що грає емоціями, також підсвідоме для читача. В обох випадках ми не думаємо над цим змішанням, не аналізуємо його складові, а лише сприймаємо загальну гармонію.

При прямому логічному прочитанні єдиний образ розпадається на окремі конкретні образи та не «грає». Але при особливому настрої читача конкретика зливається в єдине враження, що «грає». Воно може бути розпливчастим або виразним, хиткім або стійким. Воно може бути гнітючим і скорботним або, навпаки, бадьорим і веселим. Будь-яким, згідно з задумом автора, але таким, що «грає» у своїх нюансах і переливах, гармонійно зітканому з асоціативного ряду образів.

Мистецтво художника полягає в тому, щоб глядач не аналізував його техніку і не розкладав її на окремі мазки, а бачив картину у цілому як єдиний твір. І мистецтво поета у цьому прийомі також полягає у тому, щоб читач не аналізував окремі слова і фрази, а сприймав їх у єдності вражень. Підсвідомо та асоціативно!

При прочитанні імпресіоністичного вірша з іншої «відстані», тобто за іншого настрою, виникне інше враження. «Мозаїка» відчуттів складеться по-іншому. Як ним керувати – ось питання! Віддалення від полотна ми змінюємо двома кроками. А віддалення від літературного образу? Якось інакше… через настрій… і це теж елемент мистецтва… Принаймні не наважуся заявити, що я сам завжди вмію керувати своїм настроєм.

Без прикладу у такому поясненні не обійтися. Тому наводжу тут власний вірш під назвою «До Ванги», написаний саме із застосуванням імпресіоністичної мозаїки фраз та образів. І зовсім не випадково я додав тут підзаголовок про асоціації. Так його й треба читати, бо це поетичне звернення не до звичайної людини, а до відомої та загадкової болгарської пророчиці.

До Ванги

(просто асоціації)

Я сутність власну крізь розчинене вікно

Не бачу… На біду

Питання маю… Відповіді вже давно

Шукаю, не знайду.

Я сумніви свої на аркуші писав

Та навпіл перегнув.

Палають зорі, мерехтять у небесах,

Як очі після сну.

Не розумію, але бачу дальній скит,

Де жевріє вогонь.

Всі вівтарі стоять та дивляться на схід…

Тепло проміж долонь.

Летить, летить моя душа

До того, що люблю.

Але ж зажди, не поспішай…

Себе переступлю,

Не поспішаючи схилюсь,

Вклонюся до лампад

Та на колінах подивлюсь

В небесний зорепад.

Не попередить відчуття –

У невідоме йду…

Чи буде звідти вороття?

Не бачу… на біду.

Погодьтеся, що при прямому і вдумливому прочитанні вірш розпадається на нелогічні окремі частини. Виникає низка питань про їхню невідповідність між собою. До чого тут віщунка Ванга, якщо вона згадується тільки в назві? Чи можна розглянути свою сутність у відчинене вікно? Списаний аркуш ніяк не пов'язаний із вівтарями… Чи потрібно йти в дальній скит, щоб розібратися в собі? Так, розуміння окремих фраз не зростається.

Думаю, що й спроба прямого складання вражень із безпосереднього сприйняття складових елементів через мислення теж не дасть потрібного результату. Тут немає розшифровки на рівні логіки. Я її як автор не закладав. Якщо йти шляхом логіки, то вірш можна назвати якось так – «Розгубленість віруючого поета при спробі зрозуміти самого себе». Не гармонійно.

А гармонія починається за моїм авторським задумом із прийняття асоціативного шляху. Без аналізу окремих образів, а сприймаючи все враження цілком. От якось так…

На додаток звернуся за допомогою до авторитету класика та надам для прикладу один загальновідомий вірш Олександра Блока. У моєму перекладі цього вірша головною метою було збереження оригінальної образності автора, наведеної тут як ілюстрація по темі есе. Тому досягти якісного римування при перекладі не вдалося.

Ніч, вулиця, ліхтар, аптека,

Безглузде й тьмяне світло.

Живи ще хоч і чверть століття –

Безвихідно. Все буде так.

Помреш – і знов почнеш спочатку.

Повториться, як в давнину:

Ніч, крижана вода каналу,

Аптека, вулиця, ліхтар.

У ці короткі вісім рядків Олександр Блок зумів вкласти стільки глибокого сенсу, для пояснення якого в інший спосіб знадобилося б кілька сторінок. Окремі складові образи у вірші надано одним словом, без деталізації, навіть уривчасто. Вони взаємопов'язані дуже умовно через певну ситуативну картинку, яку може собі уявити читач. Відчуття безвиході формується у вірші через сукупність цих образів, кожен із яких окремо таке відчуття не дає. Ні аптека, ні вулиця, ні ліхтар самі собою не свідчать нам про втрату сенсу життя, навіть уночі. А от при тьмяному освітленні всієї композиції цілком виникає саме воно – асоціативне відчуття безвиході.

У цьому і є краса поезії, у грі образів і візерунковому переплетенні слів і фраз. У багатогранності сприйняття та різноманітності вражень. Нехай кожен знайде у мистецтві своє неповторне та яскраве враження!

У лівій частині ілюстрації картина імпресіоніста Клода Моне «Враження. Сонце, що сходить».