На вершині світу

- I'm on top of the world, I'm on top of the world! - на диво бадьорим почуваюся, прокинувшись о третій ночі під звук веселенької пісеньки від Imagine Dragons, що перетворилася на найненависнішу мелодію, варто було лише поставити її на будильник.

- Тааак, сьодня ж на рибалку, - сонно потягуюсь, - і чьо я, бляха, погодився в таку рань.

Насправді я був радий, що кум запросив на рибалку - хоч буде можливість розвіятися. А то робота та робота, зустрічі, посиденьки з колегами в барі в п'ятницю. Така в нас в земельному традиція – віскарік по п’ятницях, а вчора кияни ще й кокс привезли – чистий ТОПчик. Робота не подобалась, проте нічого складного і гроші непогані. Тому щось «допоміг», там «порішав» - та й маю копієчку, а хто ж так не робить? Життя вдалося - комфортний побут, дружина задоволена, діти навчаються в престижній школі, лиш десь в глибині свідомості нестерпно мелькає думка - так не правильно. Спалахнула – й погасла.

Лишень сів в холодну машину, як кум вже дзвонить.

- Шо, спиш ще? Давай збирайся, а то весь кльов проспиш, – рже в трубку кум.

- Та їду вже, хай тобі.

- Ти, не забув, шо я тебе просив, по тому участку під лісом?

Кум просив допомогти з ділянкою. За містом, під ліском - ідеальна дачка. Але ті землі для воїнів-АТОвців, і вже приходив один, то я й документи йому оформив. Звісно, все переграли на кума, але чи не буде проблем?

За роздумами, чи вчинив правильно, доїзжаю до знаку "Кантапузівка, 3", що його ледь вихвачують фари з-поміж кущів, повертаю наліво. Дорога тут зовсім розбита, та й заводить в якусь глухомань - ні зв'язку, ні навігації. Добре, атлас є. Так, Кантакузівка направо... Стоп! Не туди звернув - не Кантапузівка мені треба, а Кантакузівка. Поназивають же...

Як на лихо блимає лампа - пустий бак. Через хвилин 20 машина глохне зовсім. Вже світає, але туман клубами підіймається над дорогою, навіть в машині почуваюся сиро й якось незатишно. По цій Богом забутій дорозі ніхто не їздив вже, мабуть, років 10 - допомоги чекати нізвідки. До дороги збоку прибивається заросла хащами річка. Дивно, та не чути ні жаб, ні птахів, аж раптом чую якесь плюскотіння – човен, старий з котом трусять ятери.

- Добрий день! - гукаю дідові з чорним як ніч котом в човні.

- Добрий день! Няв!

- Скажи, дєд, тут є яка заправка рядом?

- Та є одна, тіко тобі треба на той берег Лєти.

- А міст є?

- Була кладка, та згнила давно. Хоч, ми з Васькой перевезем тебе? Тіко тут переправа не проста - це ж ріка Лєта, скажи, чи всі справи зроблені, чи слова дотримані? Бо назад вже не пустить, - дивно якось дивиться дід на мене своїми мутними очима аж мурашки по спині біжать. Чи то від туману та холоду?

- Дєд, мені бензу набрать і я поїду з ваших бабанів, - ігнорую його старечі дивацтва, ступаю в хиткий човен. Кіт шипить і відсахується від каністри, вишкіривши зуби.

- Тихо, Васька, - шикає на нього дід, - Ти той, чоловіче, тіко води не пийни з ріки - це ж Лєт...

- Мене, кстаті, тоже Вася звать, - перебиваю його чудні балачки, протягую руку, - а вас як?

- Харитон.

Хвилин 20 пливемо в повній тиші та імлі, берега не видно.

- Не пускає, Вася, тебе ріка, на той берег, ще маєш шанс дещо виправити, - повертається дід і впирає в мене свої великі тьмяні очі.

- Шо за брєд? Чи то він про земельку, може, таки її АТОвцю оформить? Та як він взнав?, - мелькає думка в голові.

- Не я взнав, ріка знає, вона все знає - дідові очі стають все більші і більші, - Васька, стій! - кіт з шипінням кидається мені на груди, а подих перехоплює від жаху…

- I'm on top of the world! – будильник.

- Вася, дихай, дихай! Прокинься! - дружина тормошить мене, кисень ривками наповнює мої груди, серце знову забилося в грудях, а пусті всезнаючі очі ще дивляться на мене…