Шура

Шура ніколи не вступала в конфлікти, не говорила зайвого, уникала пліток, тихо мріяла про інше, краще життя й працювала від сходу сонця до світанку. Часто думала, що закінчиться війна і все якось налагодиться. І налагоджувалось: з німецького полону, разом з іншими односелецям, повернувся двоюрідний брат Іван, який був остарбайтером.

Шурі було цікаво, як там, в тій Німеччині йому жилося, але він мовчав. Розповів лише коли стало можна говорити, коли повалилася махіна Радянського Союзу, яка скалічила їхні життя. Тоді Іван вже говорив і про бауера, який ставився до них, як до звичайних найманих робітників й пригощав цигарками, і про рідного брата, який виявився кмітливішим, і після звільнення зміг втекти до Америки, і про п’яних солдатів-визволителів, і про те, як сам став комуністом і намагався вижити, міцно тримаючи язик за зубами та не відповідаючи на тривожні листи брата.

Коли Шурі виповнилось сімнадцять, вона завербувалася на будівництво газопроводу «Дашава-Київ». До села приїздили рукретери та набирали молодь. Так вона опинилася в пеклі, у порівнянні з яким навіть щоденна сільська праця здавалася раєм. В сніг, в дощ, під пронизливим вітром, молоді дівчатка в гумових чоботах копали важку глину, перевертали обмерзлі шматки, тягали обвітреними потрісканими руками колоди, рубали сухостій й дерева, які мали нахабство вирости на шляху цієї важливої артерії.

Через чотири місяці Шура та кілька дівчат з її села надумалися втікати. Їм не було куди подітися, тож повернулися в рідне село. Дружина брата Марія поступово відпарювала обморожені ноги Шури, вкриті кривавими мозолями. З того часу почалися ревматичні болі.

Хтось з сусідів написав донос й через тиждень за втікачками прийшли з міліції. Короткий суд призначив всім по чотири роки. Через три з половиною Шуру звільнили та реабілітували.

Вона повернулася в рідне село, вийшла заміж, в рік смерті Сталіна народила дитину. І ніби можна вже нарешті налагодити життя, але чоловіку не сиділося на місці, й він вмовив податися шукати кращої долі. Так вони поїхали на Північ. Ніде не затримувалися на довго. Так доїхали до селища Сангар.

Було коротке Якутське літо і Шура з сином та чоловіком вибралася на Лєну. Вода в річці була холодна, аж зводило вилиці, але вона ніколи не прогрівалася, як і мерзла земля, яка відтавала лишень на штик.

Чоловік після театральної паузи повідомив, що хоче знову переїхати й вона не витримала. Не те що їй подобалась їхня двокімнатна квартирка в бараці, чи робота пекарем в гарячому цеху, вона втомилася. І він поїхав сам.

Так Шура залишилася із сином. Ще двічі виходила заміж, але щастя не знайшла. Син виріс, повернувся в Україну й швидко одружився, а тоді перевіз і матір.

Вона дивувалася, що село майже не змінилося, лишень не було її батьків, а хату зайняла дальня родичка. Шура не стала боротися за спадщину й перебралася до сина в місто. Вона намагалася не шуміти й ніколи не втручалася в справи молодої родини. В той час вже сильно хворіла й більшість часу проводила в лікарнях. Від неї завжди пахнуло корвалолом і хлібом, запах, який не міг вивітритися попри те, що вона вже давно не працювала в пекарні, здавалося він в’ївся в її шкіру назавжди.

Мені було вісім. Я лежала в сусідній кімнаті й намагалася заснути, але голос Шури пробивався крізь тишу. Вона говорила з Марією, згадувала своє життя, а тоді вони попрощалися, і я зрозуміла, що Шура помре.

Вранці мама сказала: «Бабусі більше немає. Пішла тихо, як жила».

Через тиждень скінчилися самі страшні в моєму житті весняні канікули. В перший день в школі вчителька запропонувала написати твір на тему: «Як я провів канікули». І я написала – чотири сторінки корявим дитячим почерком, з безліччю граматичних та пунктуаційних помилок. Але вчителька не виправляла, лише нишком витирала сльози. Тоді я вперше збагнула силу слова.