Різдвяні історії

Примітка: це АУ без перевертнів, тож можна читати без знання канону.

°☆°☆°☆°

— Це останні документи для підпису на сьогодні, містере Хейл, — Айзек акуратно поклав перед Пітером невелику папку, і головний редактор швидко продивився папери, ставлячи розгонистий підпис у потрібних місцях.

Отримавши свою папку назад, секретар зам’явся, явно не збираючись покидати кабінет начальника.

— Щось іще, Айзеку? — ввічливо усміхнувся чоловік.

— Так, сер, — щоки юнака покрилися милим рум’янцем. — Зараз канун Різдва і я подумав… не бажаєте сходити зі мною до ресторану? Я замовив столик у «Маріано». Можливо, ми зможемо приємно провести час.

— Я впевнений, що знайдеться хтось, хто оцінить цю пропозицію гідно, — якомога м’якіше проговорив Пітер. — Нажаль у мене є інші плани на це Різдво.

— О… — помічник почервонів ще більше і відступив до дверей. — Перепрошую, сер. Я… не подумав про це.

— Нічого страшного, Айзеку. З Різдвом.

Секретар скоромовкою пробубнів відповідне побажання і вискочив з кабінету.

Пітер зітхнув. Айзек по-своєму подобався йому: серйозний, прискіпливий юнак, що підходив до усього з імпонуючою Хейлу акуратністю та професіоналізмом. І, до того ж, привабливий: витончена статура, довгі пальці, тендітні зап’ястки, милі кучері і скромна, світла усмішка. У минулі часи Пітер би зубами вчепився у такого чистого, солодкого хлопчика.

Зараз Хейл вважав надто жорстоким дати юнаку надію, щоб потім залишити у розбитого корита. Та й не хотілося стосунків, Пітер не відчував себе здатним достатньо розслабитися для такого, а просто скористатися симпатією секретаря вважав нечесним по відношенню до них обох.

Тому Хейл ще раз посміхнувся помітно засмученому помічникові, проходячи повз його стіл, пов’язав на шию золотистий шарф, подарований колись сестрою, і покинув офіс. День мав бути насиченим і чоловік не хотів марно витрачати час.

°☆°☆°☆°

Пітер був ґрунтовною людиною, тому склав план, якого дотримувався, викреслюючи пункти. Для початку він вирушив до нотаріуса, де привів до ладу заповіт, дарчі та інші важливі папери. Містер Девкаліон Емері, що співпрацював з його родиною довгі роки, не здивувався — багато хто бажав розібратися з документами під кінець року.

У заповіт Пітер вклав прощальні листи і запечатав конверт, знаючи, що нотаріус розішле їх адресатам, коли прийде час. Після нотаріальної контори він вирушив до улюбленої кав'ярні Лори, де сумлінно знищив десерт, який вона замовляла кожного разу, коли там опинялася, знову не знайшовши в ньому нічого особливого, і велику чашку какао з різнокольоровими зефірками.

Далі шлях чоловіка лежав додому, де він прийняв душ, перевірив, чи не лишилося у холодильнику їжі, що швидко псується, і переодягся у свій кращий костюм. Зав’язуючи біля дзеркала краватку, він окинув поглядом кімнату, що відображувалася у срібній поверхні, та зітхнув. Уся квартира мала виставковий, нежитловий вигляд. Ніде не валялися забуті поспіхом речі, недочитані книжки чи журнали. Обстановка була надто акуратною, наче у щойно прибраному готельному номері. Мабуть, прийняте Хейлом рішення було єдино вірним — він давно вже й не жив по-справжньому.

Заперши двері, Пітер опустив ключі у поштову скриньку і вирушив до замовленого заздалегідь таксі. Автомобіль привіз чоловіка у квітковий магазин, де він отримав вже зібраний та перев’язаний стрічкою оберемок білих левкоїв. Наступною зупинкою значився сімейний склеп (Боже, хтось ще володіє сімейним склепом у наші дні?) на Центральному кладовищі. Пітер урочисто поклав принесені квіти на спеціальну поличку, але говорити нічого не став. Найважливіше було сказане у Той Самий День, і з тої пори нічого не змінилося.

Передостаннім пунктом сьогоднішньої програми став бар, де він пригостив себе хорошим віскі. Симпатична барменша посміхнулася йому, а самотня брюнетка, що гаяла час біля стійки у компанії бокалу вина, стріляла очима, але він відбувся ввічливими усмішками від обох. Якби вони тільки знали, що і чому він збирається зробити, продовжили б вони призовно посміхатися, чи їхні обличчя склалися б у гримаси відрази та осудження? Пітер викинув ці думки з голови з останнім ковтком гірко-пряного напою.

До мосту він вирішив прогулятися пішки, вдихаючи морозне зимове повітря і милуючись вогнями вже запалених через вечірній час ліхтарів. Місто затишно шуміло багатьма голосами, авто, що проїжджали повз, і сміхом веселих людей, що святкували. Пітеру подобалася така атмосфера, але зараз навіть вона не могла розбити важку грудку, що змерзлася у його нутрощах.

У відгородженому куточку, де його не було видно з траси, чоловік переліз через огорожу та підійшов до парапету. Нічна вода здавалася чорною, відблиски ліхтарів відображувалися у ній яскравими зірками. Страху не було, втім, як і полегшення. Просто продовжувати далі це безцільне, як рух механічної іграшки, існування він більше не міг.

Набравши повітря в груди, Пітер трохи послабив краватку і востаннє окинув поглядом місто, що мерехтіло вдалині вогнями, але зробити крок не встиг.

— Доброго вечора, — пролунало збоку.

Пітер мало не впав з краю мосту, але не за своїм бажанням, а від несподіванки. Повернувши голову, він побачив чоловіка трохи старшого за себе, приємну зовнішність якого навіть не псувала зовсім не легка неголеність, що загрожувала незабаром перейти у повноцінну бороду. Тепла куртка, трохи потерті джинси та добротні черевики видавали людину, що звикла проводити час не в офісі, а чудові срібні (Пітер в житті такого відтінку не бачив!) очі дивилися з турботою та легким занепокоєнням.

— Доброго, — обережно обізвався Хейл, не знаючи, як вчинити. З одного боку, він наче перший прийшов, як би абсурдно це не звучало, з другого — продовжувати задумане на очах у свідка було неможливо.

— Гарна погода, — продовжив незнайомець, ніби не помічаючи незручності ситуації, що склалася. — Не холодно, але сніг є. Справжнє свято.

— Ви хочете поговорити про погоду? — трохи нервово уточнив Пітер.

— Якщо Ви не проти, — посміхнувся незнайомець.

— Та не те, щоб не хочу поговорити конкретно про погоду, — зам'явся Хейл. — Просто зараз немає настрою говорити взагалі.

— Добре. Можна я тоді з Вами помовчу? — спитав цей дивак.

Пітер знизав плечима.

— Вам не завадить, якщо я закурю?

— Будь ласка.

Чоловік прикурив цигарку, закриваючи долонями вогник від вітру.

— Хочете? — Він простягнув відкриту пачку і запальничку.

— Дякую, я не курю, — чемно відмовився Пітер.

Якийсь час вони справді мовчки стояли. Незнайомець курив, випускаючи дим гарними цівками в морозне повітря. Пітер вдавав, що милується нічним містом, що миготить вогнями вдалині.

— Я погано плаваю, — порушив тишу чоловік, видихаючи чергову порцію диму. — Не як сокира, але все ж не дуже добре.

— Чому Ви про це згадали? — Хейл зовсім розгубився.

— Я це до того, що якщо Ви впадете у воду, випадково чи навмисно, мені доведеться стрибати за Вами. Але мені б не хотілося цього робити, там має бути неймовірно холодно, і, як я вже згадав, плаваю я не дуже. Тож навіть, можливо, це Вам доведеться рятувати мене, а не навпаки.

— Якщо можливість опинитися у воді так лякає Вас, чи не краще розвернутися та піти у своїх справах? — трохи роздратовано відгукнувся Пітер. — Не те, щоб я підтвердив свій намір звалитися вниз, але навіть якби це й сталося, яке Вам до того діло?

— По-перше, це мій людський та громадянський обов'язок, допомогти у скрутній ситуації. А по-друге, я не можу просто піти, залишивши привабливого чоловіка з такими сумними очима. Підозрюю, мало статися щось надзвичайне, щоб дорослий чоловік, який виглядає досить успішним, опинився тут і, якщо Ви не бажаєте про це говорити, я не наполягатиму. Але я не можу так просто піти, залишивши Вас на самоті.

— Від того, чи розповім Вам, ситуація не зміниться, — сумно посміхнувся Пітер. — І Ви нічим не зможете мені допомогти. Але я вдячний за спробу, хоч і почуваюся неймовірно ніяково.

— Якщо ми плюхнемося у крижану воду і цей костюм, що так чудово відтіняє Ваші очі, зіпсується, ситуація стане ще більш незручною.

Пітер тихо засміявся.

— Ви серйозно фліртуєте з людиною, що стоїть на краю мосту?

— Зазвичай я такого не роблю, — здається, власник срібних очей зніяковів.

— Не фліртуєте чи не розмовляєте з людьми, що стоять на краю мосту?

— Мабуть, і те, й інше, — подумавши, відповів незнайомець. — Ви — перша людина, що стоїть на краю мосту, яку я зустрів. А фліртував я востаннє з дружиною і було це дуже давно, тож, швидше за все, я втратив навички.

— Чому ж Ви не поспішайте до своєї дружини, відволікаючись на дивних незнайомців? — підняв брову Хейл, на подив відчуваючи легку досаду. Невже йому справді так сподобався цей неголений нахаба, що згадка про жінку засмутила його? — Вона, напевно, чекає на Вас.

— На жаль, ні, — хитнув головою чоловік. — Я вже дев'ять років як удівець.

— Перепрошую, — тепер Пітер відчував провину від того, як його недоречно порадувала відповідь незнайомця. Раптом його осяяло здогадом. — Ви тому тут? Через неї?

— Що? Ні, – чоловік виглядав щиро здивованим. — Я, звичайно, сумую за нею, але не настільки, щоб квапити нашу зустріч у кращому світі. Моя машина зламалася на початку мосту, а телефон за законом жанру розрядився. Зупиняти машину посеред мосту — не найкраща ідея, тому я вирішив прогулятися до найближчого кафе або телефону-автомата, щоб викликати аварійку та таксі. Але побачив Вас.

Пітер відвів очі, не знаючи, що сказати.

— Послухайте, я не хочу лізти до Вас у душу і казати, що все можна виправити. З власного досвіду можу підтвердити, що деякі речі виправити не виходить, хоч як намагайся, і залишається з ними тільки змиритися. Але чи не могли б Ви просто провести цю ніч зі мною? Я втомився і змерз, моя дочка, єдина близька мені людина, далеко, і я почуваюся самотньо. Чи не могли б Ви допомогти мені сьогодні? А якщо завтра Ваша рішучість зробити задумане не зникне, я обіцяю, що не заважатиму, хоч мені і буде неймовірно сумно з Вами розлучитися.

— Скільки років Ви прожили зі своєю дружиною?

— Двадцять сім.

— Якщо Ви так само з нею фліртували, я розумію, чому вона вийшла за Вас заміж, — посміхнувся Пітер.

— Це означає, що ви підете зі мною? — чоловік з надією подивився на нього.

Пітер кивнув і відступив від краю. Незнайомець вдоволено посміхнувся і, сховавши загашений недопалок у сигаретну пачку, представився:

— Мене звати Кріс Арджент.

— Пітер Хейл, — виявив люб'язність у відповідь блондин. — Мій телефон заряджений, ми можемо викликати таксі. Хоча я волів би прогулятися, погода і справді гарна, як Ви помітили раніше.

— Тоді ходімо, — усміхнувся Кріс.

Вони перебралися через огородження і попрямували узбіччям дороги під дрібним снігом, а машини, що проїжджали повз, освітлювали їх світлом фар.

— Чи не буде неввічливим запитати, чому Ваша дочка знаходиться далеко? — Пітерові не хотілося йти в тиші. — Вона живе в іншому місті?

— Живе і працює, — кивнув Арджент.

— І її робота не дозволяє їй відлучитися? — з розумінням протягнув Хейл.

— Ну, робота в неї незвичайна, але, гадаю, вона змогла б викроїти пару днів... якби не моя впертість. Я сам винен у тому, що проводжу Святвечір не в родинному колі. Якщо вам цікаво, можу розповісти свою сумну історію.

— Не відмовлюся послухати.

— Я все життя працюю зі зброєю — сімейний бізнес. Був у армії підривником, потім консультував ФБР і поліцію, можна сказати, був шанованим фахівцем. Мені подобалося таким займатися, я відчував себе у своїй стихії, хоч це й несло в собі дещицю небезпеки. Але доки небезпека поширювалася на мене одного, я не турбувався. Поки одного разу це не торкнулося моєї родини. Мою дочку Еллісон викрали прямо зі школи та взяли у заручники. Все скінчилося добре, її звільнили, дівчинка не постраждала. Бандитів заарештували та відправили за ґрати. Але я не можу передати словами, що ми з дружиною пережили, поки співробітники ФБР шукали Еллісон. Я зрозумів, що така робота несе загрозу для моєї родини і залишив її, але навіщо розповів Вам про це, зрозумієте пізніше. Ми переїхали з Бостона сюди, я зайнявся торгівлею будматеріалами, а дружина почала викладати в університеті. Через кілька років у Вікторії знайшли рак, довго боролися з ним, знайшли донорську нирку, але вона не прижилася. Ми з Еллісон втратили Вікторію, але змогли пережити це, зблизившись. Еллі росла милою, допитливою дівчинкою, захоплювалася гімнастикою, скелелазінням та походами. Але коли вона повідомила про свій намір вступити до поліцейської академії, я був приголомшений і, можливо, відреагував надто різко. Я згадав, як хвилювалася Віккі щоразу, коли я вирушав на завдання, працюючи у ФБР. Який жах ми пережили, коли Еллісон викрали. Я хотів їй більш спокійного життя і менш небезпечної роботи, охоплений страхом за життя та здоров'я доньки, але геть ігнорував факт, що вона вже виросла і має право вибирати сама, як жити і чим займатися. Тоді ми посварилися, але моя дочка виявилася мудрішою за мене. Якийсь час вона намагалася наводити між нами мости, але я з упертістю, гідною кращого застосування, стояв на своєму. Тиснув на неї, змушуючи змінити рід діяльності. І досяг того, що моя дівчинка зовсім перестала зі мною спілкуватися. Раз на місяць вона надсилає листа на мою електронну пошту, де повідомляє, що у неї все гаразд, і для галочки вітає зі святами. Але я вже три роки не чув її голосу. Коли дзвоню, мене перемикає на голосову пошту.

— Ви знаєте її нову адресу?

— Так, але я ніколи не був у її квартирі.

— Чому б Вам не взяти все у свої руки, якщо Ви сумуєте? Чому б не поїхати до неї?

— Тому що я боюся, — Кріс зніяковіло і якось вразливо глянув на нього. — Боюся подивитися на мою дівчинку і побачити в її очах весь той холод і байдужість, якими просякнуті її листи.

Пітер не знайшов, що відповісти. Сам він чинив так само ось уже кілька років, відколи бачився з племінником востаннє. Тому Хейл просто взяв свого супутника за руку і закрокував поруч, мовчки ділячись співчуттям.

Вони минули міст і зайшли до затишної кав'ярні, прикрашеної святковими вінками та яскравими ліхтариками. Поки Кріс зв’язувався з евакуатором і просив відбуксувати свій автомобіль до автосервісу, Пітер грів змерзлі пальці об кухоль з гарячим шоколадом і думав, що творить цілковиту дичину, але зупинятися не збирався.

— Я хотів би пригостити тебе віскі, — рішуче сказав він, щойно горнятка показали дно. — Нічого, якщо ми перейдемо на "ти"?

— Згоден, — усміхнувся Кріс, витираючи губи серветкою. — На обидві пропозиції. Знаю місце, де подають пристойні напої та не буде величезного ажіотажу сьогодні.

— Впевнений, це місце чудове, — тонко посміхнувся Пітер. — Але в мене вдома є чудовий колекційний віскі. Думаю, тобі сподобається.

Арджент довгу мить дивився на нього, хоча натяк був прозоріший нікуди, але все ж таки кивнув.

— Довірюся твоєму смаку в цьому питанні.

Таксі домчало їх до потрібного будинку майже без заторів. Пітер кивнув на привітання зі святом від консьєржа та провів гостя до ліфта.

У передпокої Кріс дисципліновано повісив куртку і шарф на гачок, акуратно прибрав взуття до спеціальної тумби, і Пітерові стало цікаво, чи це була проста ввічливість, чи чоловік і в житті був таким педантом? Втім, вголос він це питання не поставив, з запрошенням киваючи гостю і прямуючи вглиб житла. Він дістав свій найкращий віскі, справедливо розсудивши, що привід випити його доречніше навряд чи знайдеться. У холодильнику, дякувати Богові, знайшовся лід, і Хейл додав його в напої. Кріс узяв запропоновану йому склянку, трохи відпив і пройшовся кімнатою. Пітерові здавалося, що в цьому безликому приміщенні навряд чи можна було знайти щось цікаве, але не перешкоджав цікавості гостя. І той його здивував, коли серед рядків книжок з однаковими палітурками, рівних стосів журналів і схожих одна на одну, стандартних дизайнерських дрібничок розшукав чи не єдину річ, яка справді щось говорила про індивідуальність господаря квартири.

Арджент відставив почату склянку вбік і потягнув за куточок об'ємну папку, досить стару, з потертими згинами. "Можна?" — запитав самими очима і Хейл кивком дозволив. Дивним чином його не хвилювало, що абсолютно незнайома людина побачить його важливу, досить особисту частину.

Кріс обережно розв'язав трохи розпатлані мотузочки і сів у крісло, розглядаючи малюнки, що ховалися в папці, і перекладаючи їх на власних колінах.

— Ти художник? — запитав він, не підводячи голови. Вся його увага була направлена на ретельно опрацьовані, з любов'ю виведені зображення.

— Редактор, — відповів Пітер, влаштовуючись поряд, на широкому підвіконні. — А це — просто хобі.

— Гарний стиль, — похвалив Арджент і, здається, йому справді сподобалося, він довго розглядав кожен малюнок. — Це просто зображення, що нічого не значать, чи у них є сюжет?

— Мій племінник — письменник, — відповів Хейл, роблячи ковток приємно-гіркого напою. — Це — ілюстрації до його книг.

— Напевно, він радий, що ти допомагаєш йому у творчості, — усміхнувся Кріс.

— Не сказав би. Він не прийняв жодної з них, відколи почав видаватися. Останні я навіть не надсилав йому, хоч і продовжую малювати, коли виходить його нова книга. Сам не знаю, навіщо, — усмішка Пітера відчувалася більш гіркою, ніж віскі.

Кріс підняв на нього очі.

— Розкажеш, чому так сталося?

Він не понукав і не тиснув, а пропонував Пітерові вибір, і той подумав, чому б ні? Зрештою, за їхньою угодою це його остання ніч, тож Хейл нічим не ризикував.

— Це довга історія. І почати її слід не з розповіді про мого племінника.

— Я готовий вислухати все, що ти забажаєш розповісти, — Арджент відклав папку на столик і перебрався на підвіконня. Тепер вся увага срібних очей дісталася Пітерові. Той відкинувся спиною на міцне скло віконного отвору і примружився, згадуючи деталі.

— Ми завжди були близькі з сестрою. Незважаючи на різницю у дванадцять років, Талія була моїм найкращим другом, я міг обговорити з нею абсолютно все. Ми рано залишилися без батьків, спочатку з татом стався нещасний випадок на роботі, потім мама злягла з хворобою і вже не оговталася. Але Талія взяла все до своїх рук. Вона вже була повнолітньою, тому отримала опіку наді мною, одночасно вчилася і працювала. Здавалося, для неї немає нічого неможливого. І чоловіка знайшла такого самого: Річард був упертим, терплячим і дуже добрим. Вони розпочинали свою справу з низів, працювали кур'єрами, перекладали тексти, були редакторами та письменницькими агентами, а у результаті заснували власне видавництво. Справи пішли вгору, у сімейному житті теж все складалося добре — вони стали батьками трьох чарівних янголят. Я про найкращу родину не міг і мріяти. І не розумів, як насправді залежу від них, доки не втратив. Експерти встановили, що у пожежі, яка поглинула наш будинок і пару сусідніх, були винні неякісні дроти. Виробник виплатив компенсацію родинам постраждалих, і ми отримали страховку, але який від цього зиск? Сестру з чоловіком та мою молодшу племінницю це не могло повернути. Ми залишилися коло розбитого корита: я, Лора та Дерек. Якщо чесно, я гадки не маю, як племінники з усім цим справлялися. Перші півроку я провів у лікарні, то непритомніючи, то не розуміючи від болю, де перебуваю і що взагалі відбувається.

Пітер відставив склянку, розв'язав краватку, розстебнув сорочку і розвів її поли, щоб краще було видно зморщену, вкриту шрамами шкіру.

— Під час пожежі я теж був у будинку, але мене встигли витягнути, — він помовчав, збираючись з думками. — Нам пощастило, що характером Лора пішла в матір. Вона зайнялася рахунками, знайшла нове житло, оформила страховку, дбала про Дерека, стирчала коло мене в лікарні, намагаючись підбадьорити, і лаялася з лікарями, які категорично не вірили в те, що я встану з інвалідного крісла. Терпіла мої істерики, і при цьому примудрялася тримати на плаву видавництво. Їй того року виповнилося двадцять.

Пітер притулився плечем до скла і продовжив розповідати, уникаючи дивитися на Кріса.

— Коли мене виписали зі шпиталю, я повівся, як наволоч. Замість того, щоб узяти себе під контроль і допомогти племінниці, я дозволив собі поринути у депресію. Так, я мав право сумувати за своїми загиблими родичами, хвилюватися з приводу зовнішнього вигляду, а ще був шокований після пережитого, адже я мало не помер! Але я забув, що важко доводилося не мені одному. Дерек був підлітком, що втратив майже всю родину, а Лора — юною дівчиною, на яку звалилися молодший брат, дядечко-каліка та сімейний бізнес. Я ж поводився так, ніби трагедія трапилася тільки зі мною, ніби мій біль був важливіший за інших. Лора намагалася мені допомогти, але ні душевні розмови, ні відвідування психологів, ні антидепресанти, які я ковтав жменями, не давали результатів. Я став пити, підсів на наркотики, спав з усіма підряд. Тижнями не приходив додому. Але Лора не махнула на мене рукою. Вона щоразу знаходила мене в якихось забігайлівках, притонах і нічліжках, витягувала і відвозила додому. Годувала, приводила до тями, розмовляла і якийсь час ми жили спокійно. Але потім мене знову накривало, і все повторювалося.

Спогади болем різали по серцю, але Пітерові захотілося розповісти все, виштовхнути їх із себе.

— Того дня племінниця знову забрала мене з якихось нетрів, де всі були обкурені та п'яні. Я не хотів йти з нею і почав сварку по дорозі. Кричав їй образливі, несправедливі слова. Лора просила припинити, обіцяла, що ми поговоримо, щойно приїдемо. Але я не слухав, розмахував руками, хапався за кермо... Ми впали з мосту. Мене викинуло з машини разом із кріслом. Отямився від того, що хтось робив мені штучне дихання. Як потім сказали коронери, Лора померла миттєво, удар зламав їй шию і вона не відчула болю. Дерек не кричав на мене, не звинувачував у її смерті. Він просто замовк на кілька днів, навіть не дивився на мене. Після похорону він вперше заговорив з часу події. І найжахливіше було те, що в його голосі не було ні засудження, ні ненависті. Нічого. Дерек байдужим голосом повідомив, що переїжджає до гуртожитку, і продовжуватиме навчання. Що забирає деякі речі, машину Лори, і свій трастовий фонд, залишений батьками, а все інше — квартиру, видавництво, цінні папери та активи, — залишає мені. Що йому начхати, якщо завтра я здохну від передозування. І що він не хоче постраждати через мене і тому просить триматися від нього подалі. Він пішов, а я сидів у сімейному склепі, ніби притиснутий гранітною плитою, і відчував, як усередині розповзається холод. У мене зовсім нічого не залишилося, і це була не жахлива випадковість, не підступи долі — я сам усе зруйнував.

Пітер зробив ковток віскі, змочуючи пересохле горло. Лід розтанув і напій був теплим, але Хейл полінувався йти до холодильника.

— Спочатку я хотів звично забутися у наркотичному чаді, але не зміг. Мені було гидко. Я пройшов реабілітацію і навіть не можу сказати, що мені це складно давалося. Так, я переживав ломку, але ніколи навіть думки не виникало зірватися. Колишнє життя викликало в мене відразу. Я не зцілився, і не налагодив своє життя в одну мить. Але намагався, заради Лори і Талії, бо вони б цього хотіли. Видавництво мало складні періоди, але мені вдалося з цим впоратися. Тепер я живу у хорошому районі, спілкуюся з добрими людьми, бізнес процвітає, але це зовсім мене не тішить. Намагався заводити стосунки, але…

Пітер вперше подивився на співрозмовника, який уважно слухав його весь цей час.

— Холод виник тут, — він потер долонею вкриті шрамами груди. — І нікуди не дівається. Мене ніщо не радує, я живу, як заведена лялька, за графіком. П'ю каву вранці не тому, що люблю її, а тому, що така традиція. Їду у видавництво, бо мушу. Зустрічаюся з людьми, бо обіцяв. Їм, тому що потрібно зарядити організм енергією, і не відчуваю смаку. Мені байдуже, де бути, байдуже, що носити. Я одягаюсь у костюми, тому що так належить за статусом, а не тому, що вони так вже мені подобаються. Коли я повертаюся після роботи сюди, мені не хочеться читати книги чи дивитися фільми. Зазвичай я беру роботу додому і роблю її перед сном, а якщо нічого термінового немає, просто сиджу біля вікна і вирушаю спати, коли настає час. Я насправді давно не живу, Крісе. І більше не можу виносити цього холоду.

Він знову глянув на місто, що розкинулося за вікном.

— Ми з Дереком не спілкуємося вже шість років. Я одного разу розшукав його, хотів спробувати налагодити відносини. Дізнався, що він став письменником і запропонував друкуватися у нашому видавництві. Розповів про те, як живу, що змінився. Що сумую за ним. Він мене пригостив чаєм, мовчки вислухав, а потім відчинив вхідні двері і чекав, поки я не піду. Незважаючи на успіхи у бізнесі, на увагу жінок та чоловіків, у мене так само нічого немає. Немає родини, і насправді я так і не пережив своєї втрати. Щоночі мені сниться то жар вогню, то холод води в річці. Я хочу, щоб ти зрозумів, Крісе, мене не треба рятувати. Я вже двічі помер.

Хейл сумно посміхнувся, але раптом напружився. Чоловік, що сидів навпроти, дивився на нього повними сліз очима, які через вологу здавались зовсім прозорими. Кріс моргнув і сльози пролилися, скотившись по щоках. Арджент швидко витер їх рукавом, винувато шморгнувши носом.

— Пробач.

— Гей, — Пітер підсунувся ближче і взяв його за руку. — Мені не страшно. І не боляче. Я вчиняю правильно. Тільки шкода, що я тебе засмутив.

— Ні, ти робиш неправильно, але не розумієш цього, — Арджент погладив його руку великим пальцем. — Я знаю, що з тобою відбувається. Бачив таке. Коли людина довго відчуває біль, вона або божеволіє, або замикає свої почуття. Знаєш, у чомусь, що сталося з тобою, твоєї провини немає, а в чомусь є. Але ти вже все відмолив. Заплатив за всіма рахунками, і тепер можеш будувати своє життя заново.

— Я намагався. Але подивися довкола — хіба це схоже на життя? Схоже, що тут хтось живе? — Пітер окинув поглядом напівпорожню квартиру. — Тут давно вже немає моєї присутності.

Кріс слухняно озирнувся і підвівся з підвіконня, потягнувши Хейла за собою.

— Де твоя спальня?

— Там, — Пітер очима вказав напрямок. — А навіщо тобі моя спальня?

Чоловік вирушив у потрібний бік. Хейл пішов за ним і знайшов гостя біля власного ліжка, що вже розправився з м'яким светром і зараз стягував футболку.

— Ти думаєш, секс все виправить? — Пітер усміхнувся безглуздості ситуації. Арджент був гарним чоловіком, але збудження він не відчував.

— Не секс, — Кріс підійшов впритул і взяв його за руку, ніжно, ніби боявся, що Пітер вирветься. — Тепло. Ти сказав, що тобі холодно. Я хочу тебе зігріти.

— Я не… — у Хейла всередині чомусь закрутило.

— Ми просто полежимо, — прошепотів Арджент і потягнув його до ліжка.

Пітер, наче заворожений, слухняно роздягнувся, поки гість скидав джинси і вішав одяг на спинку стільця. Кріс уклав його в ліжко, спиною до себе. Він просунув одну руку Хейлові під шию, другою обійняв поперек грудей і переплів свої пальці з його. Пітер спочатку напружився, але шиї під лінією росту волосся торкнулися м'які губи, і це дивним чином допомогло розслабитися. Якийсь час Пітер лежав, просто відчуваючи, як дихання Кріса лоскоче його шкіру, а потім, непомітно для себе, зісковзнув у сон.

Пітер не запам'ятав, що йому снилося, але це було щось тепле і світле. Вже довгий час він не прокидався з відчуттям спокою. Чоловік із задоволенням потягнувся, відчуваючи в тілі приємну знемогу, і розплющив очі.

Кріса в ліжку не було, але його одяг все ще знаходився у кімнаті: джинси так і висіли на спинці стільця, а поряд, на підлозі, валявся светр. Хейл ще трохи поніжився в ліжку, насолоджуючись тишею ранку, але все ж таки змусив себе піднятися. З ним давно такого не траплялося, тому чоловік просто боязко насолоджувався тим, що відбувається, не бажаючи злякати це відчуття. Давно він не прокидався в доброму настрої, давно не висипався і вже довгий час його не охоплювало передчуття чогось нового, чогось доброго. Та хоч чогось, якоїсь зміни в житті!

Пітер неквапом одягнувся в домашні штани і тонку сорочку, вмився і поголився у ванній. Впіймав себе на думці, що чепуриться, але не став її гнати. Йому подобалося відчувати бажання привернути увагу, подобалося чогось хотіти. Проходячи повз речі Арджента, він машинально підняв светр і на мить притиснув до обличчя м'яку тканину перед тим, як повісити на стілець. Шерсть пахла якимось дезодорантом, трохи кондиціонером для делікатного прання та самим Арджентом, тонко, по-чоловічому.

Хейл розправив светр на спинці стільця, посміхнувся і подався шукати гостя. Той знайшовся на кухні, у трусах та футболці, що виглядало дивно затишно, по-домашньому. Він курив у кватирку, розглядаючи своє відображення в шибці, і замислено потирав бороду.

— Не голи, вона мені подобається, — сказав Пітер, вмикаючи кавоварку.

— Голити не думав, — Арджент обернувся до нього. — Але планую вкоротити трохи, бо скоро буду схожий на дроворуба.

— Тоді ти будеш найпривабливішим дроворубом, якого я знаю. Кави?

— Так, будь ласка, — Кріс трохи зніяковіло посміхнувся, що особливо мило виглядало при його вельми брутальній зовнішності.

Він жестом фокусника зняв зі столу серветку, відкривши велику тарілку з оладками та баночки з джемом і кленовим сиропом.

— Сніданок? — у свою чергу, запропонував гість.

— Де ти взяв продукти? — здивувався Пітер. — Я абсолютно точно пам'ятаю, що тут нічого не було, крім кави та спиртного.

— До магазину з ранку збігав, — знизав плечима Кріс. — Джем чи сироп?

— Сироп, — вибрав Хейл, виставляючи на стіл чашки, що димілися. Арджент поклав кілька оладок на окрему тарілку та щедро полив сиропом. Собі взяв джем. Пітер відрізав шматочок, макнув його у золотисту підливу і поклав до рота.

— Чудово! — сказав він раніше, ніж подумав.

Це було дивно, але він справді відчув смак їжі і зміг насолодитися ним.

— Правда? Чи з ввічливості? Я давно не готував, — уточнив Арджент, розправляючись зі своєю порцією.

— Правда, — підтвердив Хейл, накладаючи собі ще. — Дуже смачно!

— Я радий, — гість приховав посмішку за чашкою.

Якийсь час приємну, сонну тишу ранку розбавляв лише брязкіт виделок об тарілки.

— До речі… — Кріс кудись сходив і повернувся з маленькою коробкою, перетягнутою червоною паперовою стрічкою. — З Різдвом, Пітере.

Він поклав коробку перед розгубленим блондином і знову сів на своє місце.

— Що це?

— Відкрий і дізнаєшся.

Пітер обережно розв'язав стрічку і зняв кришку, наче боявся зашкодити. Усередині лежала пластикова фігурка різдвяного ельфа, з тих, чиї голови кріпилися на пружинці та сіпалися, якщо до них доторкнутися. Пітер так і зробив, і ельф тріскуче забрязкав, смикаючи головою, через що його довгі фетрові вуха кумедно замоталися туди-сюди.

— Навіщо він мені? — здивовано глянув на Арджента блондин.

— Твоя квартира справді має пустий вигляд. Її потрібно прикрасити дрібницями, на кшталт цієї. Проте ти завжди можеш його викинути.

— Ні, я його залишу, — Пітер клацнув ельфа по носі і той знову засмикався. — Лора любила подібні штуки, а я сміявся з неї через це. Але тепер мені здається, в них щось є.

Кріс вдоволено усміхнувся, знову роблячи ковток кави.

— Але я не маю нічого для тебе, — занепокоївся Пітер.

— Взагалі, маєш, — чоловік підморгнув. — Ти можеш сходити зі мною на побачення. Це буде чудовий подарунок.

У грудях Хейла знову виникло якесь тремтіння, але це швидше лякало, ніж тішило. Він боявся прийняти бажане за дійсне.

— Скажи, ти хочеш допомогти мені, чи робиш усе це, бо не зміг допомогти своїй дружині? — він спробував тоном пом'якшити різкі слова, але треба було дізнатися правду.

Кріс посміхнувся, сумно та світло.

— Я любив Вікторію і завжди пам'ятатиму про неї, — погляд його пом'якшав. — Але все це я роблю не тому, що хочу тобі допомогти. Насправді, я гадки не маю, як це зробити.

Кріс опустив очі.

— У мене не було серйозних стосунків після Вікторії. Зустрічався іноді з кимось, але, як правило, це були побачення на одну ніч. Коли я побачив тебе на мосту, то просто пожалів. Мені захотілося спробувати тобі допомогти, якщо треба, відтягти від краю. Але потім ти обернувся і твої очі…

Кріс підвів погляд і у Пітера майже запаморочилося в голові від того вихору емоцій, що в ньому відбивався.

— Мені незабаром п'ятдесят і за все життя я жодного разу не закохувався з першого погляду. До вчорашнього вечора.

Пітер відчув, що в нього палають вуха. Кріс у цей момент виглядав таким щирим, дивився так відверто, що його словам не виходило не вірити, хоч блондин і намагався звернутися до своєї раціональності.

— Я хочу тобі допомогти, хоч би чого це мені коштувало, — вів далі Арджент. — Але ще більше просто хочу тебе собі. Мати можливість обіймати тебе перед сном, годувати сніданком і дивитись у твої очі. Вони мене приворожили.

— Ти мене знаєш менше доби.

— І я хочу дізнатися більше. Якщо ти дозволиш, — Кріс простягнув руку і накрив його долоню.

— А що, коли… — у Пітера пересохло в горлі. — Якщо не вийде? Я не хочу тебе образити.

— Що ж, не стверджуватиму, що я чимось відрізняюся від твоїх колишніх, хоча я приголомшливий, — Кріс посміхнувся у відповідь на смішок Хейла і продовжив більш серйозним тоном. — Навіть якщо нічого не вийде, не страшно. Я знатиму, що хоча б спробував. Але відпущу тебе, якщо зрозумієш, що ти не щасливий. Не треба перейматися цим. Ти нічим не зобов'язаний мені і не повинен виправдовувати жодних очікувань. Скажи, Пітере, тобі зараз добре?

— Як не було вже давно, — чесно зізнався той.

— Хочеш піти зі мною на побачення?

— Хочу, але… можна не сьогодні? Зараз мені просто хочеться побути тут. Це нічого?

— Звичайно, — запевнив Арджент. — Робитимемо все так, як захочеш ти.

Вони закінчили сніданок і разом помили посуд. Все ж вибралися до магазину, щоб купити продуктів для обіду, попкорну та всякої шкідливої смакоти для перекусу. Арджент запропонував подивитися один із нескінченного ряду різдвяних фільмів, які крутили по телевізору. Пітер не любив подібне кіно навіть до пожежі, але зараз таке проведення часу здалося йому цікавим.

Кріс влаштувався на дивані так, щоб Пітер зміг спертися на його груди, перебирав його волосся і годував чіпсами. Вони сміялися зі старої комедії, потім дивилися якусь сучасну мелодраму, сюжет котрої був надто закрученим і незрозумілим для легкого святкового фільму, але Хейл вирішив не звертати на це уваги. Він просто насолоджувався чужими дотиками, теплом і звуками голосу, що нагадував муркотіння, коли Кріс починав підспівувати якійсь пісеньці з телевізора. Пітер зважився на дії, коли Арджент подався на кухню за новою порцією закусок. Пішов слідом і застиг у дверях, набираючись хоробрості для останнього кроку.

— Вже несу, — витлумачив його появу по-своєму Кріс, демонструючи повну миску.

Пітер зробив крок уперед, забрав її і поставив на стіл. Арджент завмер, відчувши його настрій, ніби боявся злякати. Пітер легко торкнувся губами чужого рота, відчуваючи себе знову сімнадцятирічним, коли він вперше поцілував іншого хлопця.

Кріс обережно обхопив його обличчя долонями і поцілував у відповідь, лагідно, але міцно, від чого у блондина запаморочилося в голові. У грудях ніби тріснула його багаторічна крижинка і закрутилася, ранячи гострими гранями, але Хейл не став відволікатися. Потягнувши чоловіка за руку, він повів його до спальні. Телевізор залишився бурмотіти у вітальні черговим різдвяним шедевром, але ніхто навіть не сіпнувся, щоб його вимкнути.

Кріс тільки запитав:

— Ти впевнений?

І більше не промовив жодного слова, отримавши дозвіл.

Пітер кивнув і був втягнутий у новий поцілунок, такий же запаморочливий і солодкий, як попередній. Шкіра в тих місцях, де Кріс її торкався, горіла вогнем, але від цього полум'я Пітерові не було боляче. У голові шуміло, коліна слабшали, але сильні руки утримували його на межі реальності. Срібні очі дивилися лагідно, а хрипкий голос шепотів на вухо обіцянки, яким хотілося вірити.

Засинаючи на чужому плечі, задоволений і приємно втомлений, Пітер подумав, що вперше за багато років він хоче помолитися. Подякувати Господу за те, що машина Арджента так вчасно зламалася. Тільки Всевишньому було відомо, скільки триватимуть ці стосунки, що стрімко зародилися, але одне Хейл міг сказати точно — Кріс вже щось у ньому змінив.

Пітер погладив чоловіка по грудях і той міцніше притис його до себе, щось нерозбірливо пробурмотівши уві сні. Почуття холоду, яке супроводжувало Пітера роками, зникло без сліду.