Іванка і Цар Поганин

…Поле бою люто клекотіло й вирувало. Навсібіч розліталися порубані жовті голови, шабля свистіла не знаючи спочинку, ряди ворогів рідшали один за одним. Вояка сам-один став супроти цілої орди, щоб не пустити її до своєї рідної Яворівки.

– Аааа-на тобі! Тримай, клятий бусурмене! Знатимеш, як землю рідну топтати! – мужній лицар перевів подих і опустив шаблю, щоб поправити шаровари...

– Іванко!!! Що ти твориш, вража дівко?! – розітнув бойову обстановку жіночий голос. – Я її послала бурячки полоти, а вона оно соняшники мені толочить! Ну начувайся ж, зілля!

Ставна жінка у барвистому очіпку на бігу розв’язала фартуха й замахнулася на «мужнього лицаря». Той злякано позадкував, розвернувся і кинувся навтьоки так швидко, що згубив смушеву шапку. На волю одразу вирвалася розпатлана русява коса. Але не до головного убору – сердита жінка схопилася за соняшникову палицю і вже от-от мала наздогнати хороброго воїна! Те, що видавалося червоними шароварами, розв’язалося і виявилось довгою спідницею. Дівка, яка ховалась під шапкою та несправжні- ми штаньми, лаючись, підібрала поділ і хутенько стрибнула в зарості кропиви біля городу з потрощеними соняшниками. Бо кропива хоч і пече, але то пусте порівняно з гнівом матері, знаної в селі як тітка Василина.

– Господи, Іванко! Ну що ж за лобуряка з тебе росте? – відсапуючись, бідкалася жінка у бік принишклих чагарів. – На осінь свати, може, прийдуть, а в тебе ще придане не готове! Де це бачено, щоб дівка із шаблюкою носилася замість весільні рушники вишивати? – тітка Василина заломила руки й усілася на зігріту сон- цем землю.

– А … а що я – не встигну у той заміж, ненечко? – визирнула скуйовджена русява голівка із захисних чагарів. – Усе одне й те саме: шити-прясти-варити… нудьга зелена, як оці кущі! Бісова погань!

– Не лайся, а то ще накличеш якусь погань! Тітка Василина замахнулася фартухом, і голівка сховалася. Жінка сердито продовжувала:

– От постарієш, тоді й будеш пасталакати, що треба, а що не треба. А зараз приведи себе у божеський вид і берися до рушника!

Кущі заперечно сколихнулися. Тітка Василина остаточно знавісніла від постійного непослуху, крекчучи, підвелася.

– Хто на осінь перший сватів зашле, за того й віддам! – тупнула ногою.

Іванка як ошпарена вискочила з кущів, роз- крила рота, щоб заперечити проти наруги, але тітка Василина розсердилася не на жарт:

– І шаблю батьківську віддай сюди! Негайно! Тітка Василина витягла натруджену руку. Іванка завагалася, хотіла вчинити по-своєму, як завше, але такою розгніваною матір вона ще не бачила. Отож слухняно простягнула їй свій єдиний скарб – зброю. Про що одразу ж пошкодувала, але не видирати ж тепер її!

Василина взяла шаблю, невмілим рухом сховала за спину. Важко підвелася і зі звичними причитаннями «от мене не стане, хто про тебе подбає, таку?» почалапала до хати. Іванка прикро оглянула бойовище із полеглими соняшниками, взяла одну палю й теж побрела додому, наступаючи на зелене листя неполотих бурячків. Який заміж, коли довкола стільки ворогів?! Он того місяця, розказували, налетіли на сусідське село Гмирівку, дівчат покрали!

Від роздумів її увагу відвернув здоровець- кий чорний кіт, який сидів на стрісі їхньої чепурної хатки, прямо над гніздечком з ластів’ятами. І тягнув пазуристу лапу прямо до пташенят! Іванка, не роздумуючи, схопила перше, що по- трапило під руку, – глиняний горщик з тину. Розмахнулась і жбурнула прямісінько під хвоста волохатому шибенику. Трохи промазала, глечик розлетівся на друзки, котяра зашипів, задрав хвоста й кинувся навтьоки. Іванці навіть здалося, що він пригрозив їй лапою.

– Мишей би ловив, а не пташок! – дівчина не втрималася й гукнула котові навздогін. – Вони ж такі огидні, брр!

Іванку аж пересмикнуло, але потім вона присоромлено замовкла. Бо ж не годиться навіть тваринам знати, що миші – це єдине, кого вона боїться. Ну і ще власну матір. Куди ж вона шаблю подіне, цікаво?

Іванка припала до тьмяного віконця їхньої хати, дивилася, як мати ховала зброю до великої скрині в кутку. Замкнула на великий ключ, почепила до коралів та дукачів на шиї, вийшла на поріг. Іванка відскочила од вікна, зробила вигляд, що її дуже цікавлять ластів’ята під стріхою.

– Господи, а це ще хто накоїв?! – Жінка тримала в руках уламок горщика. – Уже майже всі перетрощила!

Іванка винувато глянула на одинокого горщика, який ще стримів над тином. Бісова погань би вхопила весь цей посуд! Але змовчала. Останній горщик має вціліти, бо матір ще гірше заміжу вигадає! Якщо є куди гірше, звісно.

– Мерщій до хати, та до роботи берися! А я до тітки Марії сходжу, може, якусь травичку дасть, щоби розум моїй єдиній дитині поверну- ла. Бо правду люди кажуть – на кукурудзу тебе мало ставила в дитинстві!

Тітка Василина вийшла з двору, підперла хвіртку патиком й гукнула до неї:

– Щоб до вечора рушник був готовий! А повернуся – познімаю ті забавки твої зі стіни, щоб не задурювали нерозумну твою голову! З хати ані руш! Бровко наглядатиме!