Про коваля та скрипаля, або проста різдвяна казка

Ще не виповнилося Олесю Барабашу шістнадцяти років, а вже і в Брилівці, і поза Брилівкою тільки й розмов було що про його надзвичайну вроду. Старі баби, що ще пам’ятали чужинську навалу, невдоволено хитали сивими головами та бурмотіли, що то не до добра. Нащо козаку та краса, хіба дівчатам серця псувати? Та й щастя це не чоловіче, неприродне, а ніби в жіноцтва запозичене, тож ані зиску, ані глузду з того не буде… ще й на скрипаля вивчений! Ото дівоча загибель, ще й сам десь під греблею погине, чого доброго. Скільки вже таких було, заповзятих, занадто гарних, і де всі? Нанівець зійшли, як не було!

Але Олесь лише сміявся з тих балачок — реготав щиро, закидаючи назад голову в шапці чорних кучерів, вилискував білими зубами, що аж сяяли між червоних, ніби намальованих вуст. Гарні очі, що снилися ледь не кожній дівці у кожному селі від Ставища аж до Білої Церкви, пускали таких бісиків, що мимохіть зазиралися на них навіть заміжні господині, а вже який був у Олеся рум’янок! Який рум’янок! Ніби весняна перша ружа, квітнув він на ніжному обличчі, що не мало жодної вади, і балакучі баби казали між собою, що то все, либонь, тому, що мати Олеся — відьма. Про це багато шепотіли, стара Горпиниха навіть переказувала, що нібито Христя так хотіла, аби було кому лишити у спадок нечисту відьмовську науку, так ворожила, щоб народити доньку, що три роки в неї довкола хати всі соняхи на захід сонця дивилися. Але народився все ж таки хлопець, тільки дівочої вроди. Тому і ходить, як люципер, від весілля до весілля, та ще й на скрипці грає так, що ноги самі танцювати починають навіть у піст!

Але чи правду казала Горпиниха, чи брехала, як то часто буває в бабів, а милуватися Олесем приїздив навіть якийсь руснявий панок з самого Києва. Довго ходив довкола, зітхав, сплескував руками, просив Олеся повернутися то так, то сяк, навіщось приладив на кучері зверху вінок з виноградного листя, щось замальовував на великих листках паперу, а потім запропонував грошей, славу на весь світ та поїхати з ним, панком, до Києва, і там давати малювати себе за гроші.

— Вакх! Чистый Вакх! — казав він, ніби гавкав по-собачому. — Нарцисс! Адонис! Ах, какая фактура, какая фактура! Антиной без Адриана, виданное ли дело!

— Та ви що, пане, за кого мене маєте? — не втримався Олесь і навіть назад відступив, аби скажений панок, бува, не обплював його заразою. Той насправді виглядав достоту як собака, що вхопив сказ: викотив очі, пускав з рота слину та несамовито смикався, ніби в пропасниці. Ще й хижі загрібайла простягав. — Я вам що, шльондра якась, за гроші роздягатися, ще й голяка перед людьми стояти? Йдіть собі, не доводьте до гріха. Бо як трісну, то й перекинетесь… та не чіпай, кажу, оце настирливе, одне слово що москаль!

Панок не одразу зрозумів — він взагалі погано торопав людської мови, — тож з Брилівки його випроводжали підсрачниками, аж він ті листки порозгубив. Деякі з них ще довго теліпалися по вулицях, доки вітром не занесло їх бозна-куди, а декілька найкращих підібрав, йдучи до кузні, брилівський коваль Андрій Чумаченко на призвісько Одинак. Підібрав, якнайшвидше сховав у пазуху, аби ніхто того не бачив та не балакав зайвого, та й поспішив до себе в кузню, де і жив, і їв, і спав.

Була у коваля Чумаченка страшна таємниця, яку він беріг від усіх, навіть від себе самого. Ніхто про неї не здогадався, та й як тут здогадаєшся? Великий та широкоплечій, весь вкритий м’язами від важкої роботи, Андрій скидався на звичайного парубка, хіба що дуже сильного. Він і на обличчя був зовсім не поганий, хоч і вкритий дрібними відмітинками від гарячих вуглинок, ще й засмаг в кузні так, що сині очі, як барвінок на глині, сяяли на брунатному лиці. Але дівки обходили його стороною, бо був з ними суворий та не дивився з ніжністю на жодну, та й сам цурався жіноцтва, а на всі намагання одружити його, як належить, казав одне: не хоче, мовляв, до шлюбу, а хоче на Січ, козакувати.

— То що ж не йдеш? — питали люде. — Адже шлях проторений, заметіль не сховала.

— Та ще шаблю не зробив, яку хтів би, — відповідав Андрій, та все ковав і ковав. І вдень, і вночі з його хати чутно було гуркіт та брязкання металу об метал, хиже гарчання полум’я та важкі подихи міхів, якими коваль роздмухував страшний вогонь. — От як викую, тоді вже…

Але насправді він мріяв не про шаблю і навіть не так про Січ, як про те, чого ніяк не могло статися, бо ніхто в Брилівці про таке і гадки не мав. Може, десь в місті і можна було уявити, як парубок упадатиме за парубком, а по селах про таке якщо і чули, так лише у церкві під час проповіді, і то — про гріхи Содома та Гомори. Не найкращий початок для залицянь, чи не так? Тож Андрій мовчав собі та й мовчав, а усю нерозтрачену любов, що буяла в молодому серці та все ніяк не знаходила собі ані виходу, ані приводу, витрачав на роботу. І в Брилівці, і в навколишніх селах ледь не кожна друга борона чи плуг вийшли з-під його молота, та й що то були за борони! Чисте золото! Не раз і сам сільский голова, дивлячись на ту розкіш, примовляв:

— Ех, Андрію, Андрію, і чого б тобі мою Приську не взяти! На весь світ твої б борони поїхали, у світлому Києві продавав би, лиха-біди не знав…

Але коваль не хотів дивитися на пихату Приську, дарма що була гарна. А от з Олеся ладен був очей не зводити з ранку до ночі, аж поки не повилазить, тому дурні панські шкарябання вуглинкою по паперу прийшлися йому якнайкраще. Жоден з тих недосконалих малюнків не міг передати усієї парубочої краси, але все, чого бракувало на папері, Андрій домальовував уявою. Він своїм ковальским оком вже давно звик бачити в шматках металу то нову косу, то гарну огорожу для церкви, а то й тендітне мереживо срібної гривни на шию, яку він кував найтоншими та найлегшими з молотків, тож і все, чого не зміг передати панок, коваль уявляв собі так ясно, ніби просто зараз бачив Олеся перед собою. Ніжні тверді вуста, що на вигляд були як стиглі вишні, блискучі великі очі, такі виразні, що за один погляд не шкода було б віддати душу, чорні пружні кучері, в яких можна б було заплестися пальцями та так назавжди і залишитися, втрапивши в цю пастку з дорогою душею… а плечі та спина, що були ніби виліплені з мармуру! А довгі рівні ноги, що так і тягли Олеся то в танок, то зі скрипкою по сусідніх селах, а то й повз ковалевої хати!

Серце у Андрія м’якшало, ніби кусень заліза, що кинули у вогонь, і все билося, билося… болючим та солодким було те биття. А Олесь, ніби навмисно, все частіше походжав довкола, ще й дивився так, ніби чогось хотів — дивився та й мовчав. Ось і зараз всівся собі на низьку товсту гілку розлогого дуба, що ріс неподалік ковалевої хати, та й втупився кудись. Бронзове дубове листя падало йому на голову, на плечі, ніби хтіло засипати з головою та прикрити від людського ока, та запізно — Андрій, забувши навіть про роботу, стояв та милувався.

— Ні, — казав він сам до себе так тихо, що навіть і не чув, бо то не вуста, а серце щиро промовляло до душі, — ні, не можна навіть мріяти… але ж піти та хоч заговорити, попросити — не ходи! не скаламучуй! дай спокій мені! і так вже нема мені за тобою ні сну, ні відпочинку — дивився б і дивився, цілував би й цілував. Вмів ти такою гарнотою народитися, то вмій і на кохання моє відповісти, але ж не зумієш, Олесю. Був би дівкою, вже б заслав до тебе старостів, а що вже залицявся б, так і зірку з неба зняти було б не за важке діло… одначе чого ж тобі треба коло моєї хати? Чи не знаєш ти, що кажуть, ніби живу я ченцем, який там чорт ченцем! Якби хоч уявляв ти, що за думки, що за бажання мучать мене щодня та щоночі… а може, й знаєш ти? Може, здогадався та навмисно ятриш мені рану очима своїми? Сидиш там та дивишся, як сонце котиться за гору, хоч все кидай та дивись, як грає воно на твоєму волоссі, як обличчя стає ще краще, господи, та куди ж ти зібрався! Посидь хоч ще хвилиночку… стій-но, то ти до мене йдеш, нещастя моє незрівнянне? Сам?!

Дійсно, Олесь вже зістрибнув зі свого сідала та йшов, отряхаючи мідне та бронзове листя, ніби якийсь лісовий дух чи чужий примхливий бог, про якого так вперто торочив панок, доки не випхали його з Брилівки. Біла свитка так і сяяла під червоним світлом сонця, що кидало цілі жмені золота свого на весь світ — мовляв, надивіться, люди добрі, нахапайте собі цього добра, мені не шкода, а вже коли ранку дочекаєтесь, то і ще вам досиплю вранішнього. Весь Олесь був ніби обшитий золотою і червоною ниткою, і Андрій дивився на нього та не міг ворухнутися, ніби вкляк. Той вже і постукав у висвітлену шибку, а коваль все дивився і не міг відповісти, аж доки Олесь не потупив голови і не повернувся йти геть. Лише тоді Андрій схаменувся, кинувся, згадав про малюнок, метнувся вже до нього, сховав у скриню, відчинив, нарешті, двері та й вигукнув:

— Стій! Чого приходив?

Власний голос був як в собаки, що зірвався з прив’язі — хрипкий, голосний та грубий. Ох, не таким би голосом розмовляти з таким красунчиком, не того б питать…

Олесь обернувся, і ясні його очі ніби ножем різали ковалеві серце.

— По допомогу прийшов, ковалю. Кажуть люди, ти на Січ їхати хтів. Я б теж поїхав, одначе мені тут життя нема…

— Тобі життя нема? — здивувався коваль. — Тобі? По тобі ж всі дівки упадають, сама сотниківна кругалями довкола хати ходила! Хоч яку сватай, кожна піде.

— Не хочу я сотниківну, — зізнався Олесь, спустивши невимовні свої очі долу. — І старостівну не хочу, і взагалі… нащо я дівці, сам подумай? Щоб дивилася на мене і думала, що я, чоловік, від її самої гарніший вдався? Не хочу. І зі скрипкою все життя тинятися не хочу. До іншої справи душа лежить.

Андрія ніби обпікало кожним словом, бо Олесь казав щиро та так, ніби не лише про себе, а й про нього теж, і ті слова обіцяли надію та радість таку велику, що страшно було вірити.

— А що ж ти хочеш, Олесю? — тихо спитав коваль і сам не помітив, як підійшов ближче. Видно було, як Олесь втягує ніздрями запахи кузні та печі, як його довгі вії кидають тінь на щоки, як він прикушує вуста. Чого б не дав тепер Андрій за поцілунок тих вуст — гарячих, стиглих, ще жодного разу неторканих! Які б солодкі були ті губи, якби зараз можна було підняти Олеся за підборіддя та поцілувати — повільно, жадібно, не лишаючи сил на спротив! Андрій здригнувся всім тілом та відступив на крок — боявся, що не втримається. — Чого ти хочеш, невже загибелі? Адже на Січі не жарти, не співи, та й скрипкою від ворога не відіб’єшся…

— А я і не жартувати їду, а як зробиш, як прошу, то й не без зброї, — Олесь кинув на нього таким оком, що в коваля і дух перехопило. Ніби обіцяв щось. — Я давно вже думав. Не хочу тут лишатися, Андрію, тут кожен на мене дивиться та й думає — о, відьмин син пішов, тільки й глузду з нього, що до біса гарний. А мені що з того? Чи знову панка того чекати, щоб в місто повіз на поталу, ще й за гроші? Не хочу. Зроби шаблю, прошу, я в боргу не зостануся. Хочеш — золотом віддам, хочеш — піснею, а хочеш — іншим чим.

— Чим? — майже нечутно спитав Андрій. Собака, що тільки-но лаяв його голосом, тепер ніби сичав та задихався на затугій мотузці, і вже не гавкав, а ледь чутно сипів. — Чим — іншим?

— Та хоч би чим, проси що забажаєш, — твердо відповів Олесь. — Скрипку тільки не віддам, то святе, від батька лишилася. То що?

— Нічого, — відрізав коваль. В горлі стояв ком чогось важкого та гіркого. Зараз би підступити знову, загарбати в обидві руки, притулити до себе, долаючи спротив, поцілувати вишневі стиглі вуста. Схопити за плечі, зігріти пальці в плутанині кучерів, всього з ніг до голови зацілувати, змусити… а то й вмовити, що йому, Олесю? Молода плоть хтива, швидко хапає полум’я пристрасті, горить-палає, як зараз сам Андрій палав…

Він відійшов ще на крок. Не міг собі довіряти, коли Олесь був поруч. Змозолілі пальці аж пекло, в долонях ніби тримав живе гаряче вугілля, до того хотілося схопити того, хто йому не належав, та зробити все, до чого прагли й тіло, і душа.

— Не зробиш? — з якимось сумом спитав Олесь. — Побоїшся, що мати прокляне?

— Зроблю, — так само хрипко відмовив коваль. — Найкращу з усіх, що колись з-під молоту виходила. Але закалити треба буде трьома цілунками, жменею крові та різдвяним снігом.

Олесь здивовано підняв тонкі брови, але перепитувати не став, кивнув рішуче.

— До Різдва не так вже довго і чекати, — сказав він. — Крові в мені на трьох вистачить, рум’янок цей чортів ледь не щодня вилізає, аж перед дівками ніяково, ще й губи все життя як буряком помальовані. А цілувати, до речі, кого буде треба?

Андрій тільки рукою махнув та повернувся до печі. Одначе Олесь не відставав, а кружляв довкола нього, роздивлявся, як той роздмухує вогонь, як придирливо ворушить довгі зливки металу, схожі на засніжені полінця, як слухає їх, один за одним, стукаючи по кожному та підносячи до вуха — не приведи господи, в якомусь пусте місце трапиться, буде тоді шабля і не шабля зовсім, а смерть господарю, що в руки таке паскудство взяв…

— Чуєш, Андрію? — спитав Олесь, і того обпекло ще раз — від того, як його власне ім’я медом скотилося з цих вуст. — Можна спитаю?

— Все одно ж в собі не втримаєш, — буркнув той, — кажи вже.

Олесь обвів рукою кузню та спитав просто:

— Кажуть люди, ти і собі шаблю куєш зачаровану. Та щось не бачу. Брешуть, чи як?

— Заливають, як москаль до горлянки, — як міг спокійно заперечив Андрій. В нього аж на язику гіркотіло від тої неправди.

— Брешеш же! — спалахнув Олесь, але той гнів був несправжній, ковалю здалося навіть, що Олесь навмисно натягає його на себе, мов ряджений чорт з вертепу — шапку з рогами та хвіст. — Не можна показувать нікому чи що?

— Нема в мене шаблі, — чесно сказав коваль. — То щоб не чіплялися. Ходять, приглядаються… хазяйство, бач, велике, то були часи, чи не щонеділі то одні свати, то інші. А мені працювати треба.

— А жінку чого ж не хочеш брати? — примружив око Олесь, і тільки зараз Андрій второпав, що очі в нього не чорні, як він все життя вважав, а зелені, мов котячі. Чи так погано раніше бачив, чи чимось постійно дивував Олеся, що той щоразу дивився на нього розширеними зіницями, але чим саме? А може, то ще одне чаклунство матері його, казали ж — відьмин син, може, і в темряві бачить? — Адже кожен чоловік має брати собі дружину, так і в церкві кажуть, і люди…

— Хай кажуть, — відрізав Андрій і знайшов, нарешті, такий зливок, що йому сподобався. Довгий та рівний, вкритий ніби крижаними узорами, він дзвенів чистою водою, але вперто не витягався з купи, щось заважало. — Та що за дух нечистий! Пусти, кажу!

Зливок вистрибнув йому в руку, як рибина з сітки, і не один. Другий, ще більший, покотився слідом, задзвенів по долівці та впав ковалеві просто під ноги. Олесь аж зойкнув.

— Отакої! Роби дві, Андрію, не пошкодуєш!

Коваль лише оком на нього кинув та випроводив з хати. Він і сам знав, що тепер мусить робити не одну шаблю, а одразу дві. Коли отак в руки тобі падає шмат заліза, тільки дурень не второпає, про що то йдеться. Шаблі-посестри були дивом, рідкісною вдачею, казали про них, мовляв, “де одна, там і друга, а де друга, там її подруга”, і мати таку з пари означало, що десь на світі є ще козак, до якого не страшно повернутися спиною, та й про допомогу просити не соромно.

Казали ще багато чого — і про те, що кувати такі можна лише з молитвами та чистим серцем, неодмінно постячи, і що така шабля відлякує ворогів та здатна кликати на допомогу побратима, що має в руці посестру її, а якщо прикласти чисте лезо до невиліковної рани — зцілить неодмінно, і ще з сім мішків гречаної вовни, аби хтось вуха довірливі розвісив. Неправда то була, про молитви та піст. Якби чистого серця та пустого шлунку було достатньо, то ледь не кожен другий козак вихвалявся б тепер дивовижною зброєю, а насправді викувати таку шаблю міг лише справжній маніяк ковальскої справи, до того ж ще навчений, завзятий та запеклий від пристрасного свого бажання.

Таким, звісно, Андрій і був. Працював повільно, аж яскравий вересень змінився сумним листопадом, але прискіпливо та неухильно, як колись навчав його дід, перший коваль на всю Київщину. Роздмухував вогонь до того, що піч починала гарчати, змушував металеві зливки наливатися вишневим вогнем, мимохіть мріючи про те, щоб і вуста Олесеві були такі самі — для нього, лише для нього!

Скинувши свитку, піддував у піч, знаючи, що зараз зливки наберуться темно-жовтого, мов стиглі яблука, кольору, а потім додавав ще, і метал спалахував сліпучо-білим. Тоді Андрій вихоплював його клещами та починав бити молотом, знаючи, що ніхто ні в Брилівці, ні в Білій Церкві, ба навіть в самому Києві не спромогнеться так, як він, витягати метал в тонкий, мов тканина, шар, та складати його, щоб проковати знову — і знову, і знову. Чарівні узори, мовби морозні квіти, виступали на тих двох клинках, що крали та відбирали у Андрія і сон, і спочинок, і навіть здатність згадувати про те, що десь досі існує якесь інше життя, не сповнене тонкого танцю іскор, жару, диму, шипіння та бурхливих обіймів розпаленої сталі та холодної води. Відпускати метал теж треба було з розумом: перегрієш — сталь буде зам’яка, опустиш в крижану — може луснути…

Шар за шаром — м'якіша, твердіша, знов м’якіша — лягали перед Андрієм, показуючи неповторний візерунок, і вже вимальовувалася в тих розводах недосяжна мрія: ніби два крила розплескалися аж по самий небокрай, а під ними стояли, обійнявшись, двоє. Той самий взірець був і на другому клінку, лише замість двох крил сяяло одне, і Андрію страшно було вдивлятися в ті обіцянки — а що, якщо повіриш! Це розбиту шаблю можна зібрати знову, а серця не збереш…

Олесь ходив чи не щодня. Стукав, гукав, зазирав у вікна, міг би — пройшов би крізь стіну. Але він не міг, дарма що мати була відьмою, тож тільки лишав під зачиненими дверима то корзину червоних яблук, то хлібину, сповиту, мов немовля, біленьким рушником, то ще якийсь принадний смаколик. Частіше ж за все навіть не кликав, а сідав просто на поріг та грав на скрипці, і відчайдушний її голос був голосніший за будь-які слова. А в ніч, коли загула перша сніжна веремія за вікном, а обидві шаблі вже загнулися, мов пара левових хвостів*, та заблищали під шаром олії, постукав у вікно і сказав:

— Чуєш, Андрію, спати не можу. Сняться два місяця, дві посмішки, дві веселки у височині. Дай хоч подивиться, не край мені серця. Чуєш, га?

Андрій чув. Вперше за довгий час полум’я не ревіло, а ніби шепотіло йому, втомлене, і достоту таким самим змореним та щасливим голосом дихала завірюха за вікном. Скрипчиного голосу в ній не було чутно, але все одно здавалося: плаче, просить, вмовляє як востаннє.

— Пусти, — казала чи то вона, чи то Олесь. — Пусти, бо змерзну, де стою, замість гостинця зранку мене знайдеш. На тобі гріх буде, якщо не змилуєшся.

Шаблі сяяли в пітьмі, як дві річки, що вигнулися одна до одної і ніби обіймалися. Андрій дивився на них і чуяв, як Олесь дихає снігом назовні, знав, що віхола не дасть йому залишитись самому — обійме, зачарує, занесе та привласнить, зробить з живої плоті те, чого дурному міському панку і не мріялось: білий твердий мармур, досконалий та вічний.

— Андрію… — втретє покликали з вулиці. Біла рука стукнула в шибку, пальці були голі, беззахисні. І серце у Андрія зробилося таким самим голим, хоч бери його та що хочеш роби — нема ні захисту, ні оборони.

Поки кував шаблі-сестри, думав — може, виб’є з себе дурне своє кохання. Спалить в печі, пустить по воді, розіб’є на порох ударами молота по ковадлу. Та не так сталося, як гадалося, і як почув це безпомічне та непереборне “Андрію!” — так і зірвав з дверей важкий засув, розчахнув навстіж, спіймав спершу поглядом, потім і руками тонке тіло. Олесь, най би йому не діждати, навіть свитки не накинув, прибіг в одній сорочці, і тепер трусився так само, як і Андрій, тільки від холоду, а не від жару.

— Здурів? — видихнув Андрій та потяг його до печі. Олесь йшов, зуби в нього цокотіли, від босих ніг — і чоботів не взув, дурна душа! — лишалися мокрі сліди, ніби Андрій якогось водяника спіймав та силоміць волік додому, хоча нащо б йому таке щастя у хаті біля пічі… — Чи з розуму хибнувся?

— Збіг. М-мати не пускала, — нарешті, вимовив Олесь, простяг руки до вогню і затрусився ще дужче. — Чекай, щоб сама не примчала слідом. Не піду додому, не х-хочу.

Андрій дивився на нього — розхристаного, синього від морозу, з чорними кучерями, на яких швидко таяв сніг, — і навіть сказати нічого не міг, бо будь-які слова були б тут безсилі та безглузді. Замість розмовляти він простяг до Олеся змозолілу долоню та прийняв його холодну гладку щоку до неї так само природньо, як гарний клинок приймають піхви. Олесь видихнув і аж потягся в той дотик, переступив босими п’ятами ближче, вимовив:

— Снігу я на собі приніс. Цілувати станеш?

Вуста в нього, всупереч всім сподіванням, були гарячі. Андрій як торкнувся їх вперше, так і пропав зовсім, ніби шубовснув в прірву з головою. Від першого цілунку вони обоє налилися вишневою солодкою гарячкою, коли відірватися — то простіше вмерти. Другий додав палання, і Андрію здалося, що він обернувся сонцем, рясним та щедрим, і більше ніколи не буде холодно, ні за що. Олесь теж тремтів в його руках зовсім не від морозу, в цьому Андрій міг би присягнути хоч головою, та не було кому сумніватися. Від третього поцілунку сліпуче полум’я прохопило його навиліт, гнучке біле тіло освітило полутінь невблаганною своєю досконалістю. Обидва вони цілу нескінченну вічність були в тому полум’ї разом, солодко обпікаючись знову і знову, мов дві зірки, що стикаються, сиплючи іскрами, і відсахуються лише для того, щоб стикнутися знов.

Коли божий світ став повертатися до Андрія, виявилося, що вони з Олесем лежать, обійнявшись, тісно втиснувшись одне в одного, ніби ті дві шаблі, що таємничо та олійно зблискували в напівтемряві, коли вогонь з печі кидав на них червоним оком. Щось вологе повільно вистигало між ними, липке, ніби навмисно призначене, щоб зліпити докупи, як два шари тої сталі, що її так прискіпливо витягав і складав Андрій, і явити світу новий, раніше небачений візерунок. Олесь зітхнув уві сні, заціловані вишневі вуста розкрилися зовсім по-дитячому, Андрій згадав, як вони розкривалися вночі — спілі, хоробрі, солодкі до того, що хоч все життя цілуй, — і міцніше притис коханого до себе.

— Знав би, як тебе люблю, ох, знав би, — прошепотів він, — пробач мені, Боже, нічого не вдію. Хоч на Різдво, хоч під Великдень, знаю, що гріх, що не заведено так, але ж кохаю і завжди кохав, як душу, вперше побачив — і пропав. Залиш мені його, прошу, хоч до вівтаря відвести і не зможу, та кохатиму вічно і вірно.

Олесь, що ніби тільки-но спав міцним сном людини, чию довгу спрагу по пестощам нарешті втамували, якось дуже підозріло затих та навіть дихати, здається, припинив. Андрій бачив, як тремтять чорні вії його заплющених очей, як рум’янок пливе по вилицях, ніби низьке різдвяне сонце, и під пальцями чув швидкий перестукіт чужого серця.

— Ти ж не спиш, — дорікнув він. — Вуха розвісив та й підслухаєш, не соромно?

— Анітрохи, — Олесь потягся до нього и вустами торкнувся вуст. — З тебе ж слова не добудеш, хіба отак, як зараз. Але що вже вдієш, коли ніхто інший мені не потрібний, бачили очі, що купували. Ти мене чого до себе не пускав, до речі? Прикмета якась ковальска?

— Робота складна, — пробурмотів Андрій, боючись вірити своєму щастю. — Зосередитися треба було. А коли ти поруч, в мене руки тремтіти починають. Серце теж.

— Зрозуміло, — вдоволено мугикнув Олесь і сів. Скривився на хвильку — Андрія охопив сороміцький жар та якась незрозуміла чоловіча гордість, якої він раніше і не знав, — і встав: голий, білий, зацілований до синців. — Хоч дай подивитись, чим битися станемо.

— А ми станемо? — вжахнувся Андрій. Він знав, що так належить, що заговорені шаблі мають спробувати одна одну, розділити смак першої крові і більше вже ніколи не схрещуватись, але це знання лежало десь окремо, в надійно зачиненій скрині, і тільки зараз важка ляда піднялась. — Може, хоч не на повну силу?

Олесь примружив очі та сказав твердо:

— Кохаєш ти на повну. Чого все інше має бути якось інакше? Ох, яка краса!

Андрій і сам ладен був повторити за ним, бо краса і справді була непереборна. Олесь узяв в руку довгу змію шаблі, вона шелесливо заспівала, розсікаючи повітря, зблиснула клинком, і по високій, мов веселка в небі, кривині пробіг живий вогонь. Андрій і незчувся, як взяв її посестру — високу, плавну, ніжно випестив хрест гарди та сперся кулаком на перехрестя з хрестовиною. Олесь на спробу махнув своєю, і від хижого посвисту, що різав повітря, мов батіг, по спині у Андрія пройшов солодкий морозець.

— Надвір треба, — сказав він хрипко. — Не можна в хаті битися.

Олесь кивнув, накинув на себе сорочку та штані та й пішов, як був, босий, під червону різдвяну зорю, що тільки-но стала займатися на схід сонця.

— Не замерзну, — сказав він, коли Андрій спробував натягти на нього хоч свиту. — Ти не дозволиш. Та й швидше стрибатимемо.

Андрій і сам не став взуватися — чомусь здалося, ніби так буде правильніше, справедливіше. Шамшир відтянув руку, хоч і був легкий, і згадалося, як колись дід розповідав — мовляв, шаблі-посестри мають вперше зустрітися під свято, краще б — під Великдень або на Святвечір, і ось, ніби наврочив чи передбачив, хто його зна. Сніг кинувся під ноги м’яким простирадлом, закружляв навколо тонким пилом, охопив і Олеся, як біле крило, срібним вогнем запалив андрієву шаблю і таким самим крилом, що розплескалося на весь небосхил, відбився на блискучому тілі посестри.

В очах Олеся той вогонь теж сяяв — гостро, непохитно, бажано. Андрій бачив дуже добре, бо стояв навпроти.

— Поцілуй, — прошепотів він, і Олесь підніс зброю до вуст, тричі торкнувся ними — вишневими, пристрасними, вже знавано солодкими, — і широко відмахнув, напав першим. Андрій ледь встиг і собі поцілувати, так замилувався, але шабля помстилася, обпекла губи морозом, задзвеніла, вперше торкнувшись сестринського тіла.

Може, вони теж хотіли плоті одна одної — неправедно, недозволено, грішно. Може, той бій був для них єдиним шансом та способом пізнати ту млосну, майже тужливу солодкість, з якою тіло торкається тіла і починає жити новим, дивним, досі непізнаним життям, залишаючи далеко позаду весь набутий досвід. Андрію здавалося вже, що і дзвенять шаблі якось інакше, як ніколи ще не дзвеніли, і скресають одна об одну, пускаючи іскри, як не бувало навіть коли лежали вони, затиснуті, проміж молотом та ковадлом, та що там сталеві співи і блиск! Вони навіть в руці відчувалися геть інакше, ніби тільки того і чекали, щоб опинитися в важкому кулаці та почати танок, від якого між ними раз-по-раз визирало ясне срібне світло — ніби мерехтлива яскрава зоря спалахувала та гасла, спалахувала та гасла. Олесь витанцьовував навпроти, довгі ноги збивали сніг, кінчик шаблі грав у повітрі, як швидкий зміячий хвіст. Андрій ледь встигав відбиватися і все думав: а правий був дід, правий, коли казав, що лише справжня зброя дасть показати все, на що козак здатний, відкриє всю правду про себе й про нього, і взагалі…

Якимось особливо хитромудрим кроком Олесь опинився зовсім поруч, аж по щоці Андрію мазнули його розтеліпані кучері — ніжні, спокусливі, дівочі. Андрій різко розвернувся, забувши навіть про двобій, кинувся — схопити, привласнити! Ніколи не відпустити, на все життя зробити своїм!

Гострий біль червоною стрічкою прорізав і рубаху, і груди під нею, і весь цей білесенький, як невишитий рушник, різдвяний ранок. Тьмяне червоне сонце виступило крізь ту сніжну пелену, гаряче потекло Андрію по грудях, розпливчастою, мов у воді, фарбою розмазалося по шаблі. Він скрикнув не так від болю, як від несподіванки, кинувся вперед і теж дістав Олеся — навскіс, ледь чутно, але подряпина, глибока, як і в нього, миттєво стала наливатися кров’ю. Аж серце замлоїло від того червоного; Андрій опустив руку.

— Хух, — видихнув Олесь, ніби ніс щось дуже важке і нарешті скинув. — Ох матінко, ненечко моя.

— Що? — Андрій кинувся до нього, швидко обдивився рану. Та була неглибока та теж ніби намальована карміновою фарбою по шкірі, так і тягло зализати солоне, подути, аби не боліло. — Що, Олесю? Невже так глибоко дістав?

— Та ні, — той і собі подивився на полосу червоного, що перерізала Андрію груди. — Юшку пустили, як і треба було, на теє не зважай. Просто мати тут. Сваритися буде…

Андрій очманіло подивився довкола: Христини ніде не було, та й звідки їй тут було узятися зимним різдвяним ранком? Тільки величезна сіра сова з нашорошеними вухами сиділа, мов засватана, просто на колоді попід хатою та дивилася недобро й осудливо. Очі в неї були жовті, як в сатани, кігті глибоко вп’ялися в деревину.

— Отакої, — сказав Андрій. — То твоя мати справді відьма? Люди брехали, брехали, та й правду казали?

Олесь майже сполохано подивився на нього і спитав тільки:

— Ти мене тепер покинеш? Адже відьмин син…

Сова крикнула пронизливо та гірко, переступила по колоді, струшуючи сніг. Дзьоб у неї був жовтий, костяний, а зсередини — червоний, як криваве м’ясо. Андрію аж зробилося недобре. Це ж скільки днів, скільки років жив його Олесь поруч з чаклункою, скільки чув слів — і яких! Кожне, певно, отруєне, ще й обпікає аж з самого серця! Одначе ж не спочварився, не озлився, душу зберіг. І здатність кохати — теж.

— Та ти що, — сказав він, бо Олесь чекав на його слово як на вирок і вже почав згасати, мов вогник у заглибокому віску, коли догоряє свічка. — Ти що, Олесю! Нікому не віддам. І відьмі не віддам, будь хоч вона тричі мати.

— Мати страшний супротивник, якщо її за живе зачепить, та я вже дорослий, тож я її не боюсь і не питатиму, — з полегшенням вирішив Олесь, подивився на сову та скінчив твердо, — люблю я його, неню. І на Січ з ним піду, і скрипку на шаблю зміняю. Вона, бач, не гірше співає, тільки-но чув. Шукай собі іншого кого, аби сили нечисті передати, а в мене інша доля.

Сова крикнула знову, і цього разу навіть Андрій, не навчений торопати в пташиній мові, зрозумів, про що вона. Мовляв, впевнений, синку? А не пошкодуєш? Яким би мольфаром зробився — однією музикою б чарував, ходив би по лісах у багряній та золотій короні, на будь-якого звіра перевертався, скарбами б кидався, як осіннім листячком, не знав би ні біди, ані турботи у рідній хаті під моцною стріхою…

— Пробач, мамо, — зовсім по-дитячому сказав Олесь. — До нього серце прикипіло, не відірвеш, та й не хочу нарізно з ним. Шукай доньку собі, а я вас обох на Січі буду боронити. Без відьми що ж за село — так, назва одна…

Сніг повільно сіявся на велику вухату голову, поки Христя-сова думала, роздивляючись сина та його обранця. Це тривало, може, хвилину, але під цим поглядом Андрія прохопило холодом, якого вони з Олесем досі не відчували, дарма що стояли босоніж на снігу. Олесь несвідомо посунувся ближче, Андрій обійняв його за плечі і стояв так, важко дихаючи і знаючи, що якщо відьма вирішить напасти, битися буде треба вже не до першої крові, а до останнього подиху. Такі вже вони, українські матері. Але Христя щось думала, мислила, не поспішала кидатися, розчепіривши кігті. Нарешті, ніби щось вирішивши, крикнула ще раз, здійнялася у політ — незграбно, як підкинута купа хмизу, струсила з себе купу снігу та полетіла низько, широко загрібаючи великими крилами повітря.

— Отакої, — тільки зараз перевів подих Олесь. — Я вже думав, нападе, битися будемо. Мати сувора в мене, все думала мене на чаклуна вивчити, а тут ти. Але проти нас двох не встояла б, звісно, та й проти волі на таке не виплекаєш. Андрію, а Андрію?

— М-гм?

— Пішли до хати, кажу, в мене вже навіть литки дзвенять, — попросив Олесь. — Пішли по кутю, та й погрітися треба, адже не в перший день Різдва на Січ поїдемо?

Андрій засміявся та підхопив його, мов дитину, відірвав від землі. Олесь сміявся та підгинав заметені снігом п’яти, був такий легкий, ніби і вправду начаклований. Андрій ніс його до хати, як наречену, і щокроку цілував.

— Не в перший, — заспокоїв він, — не в перший. В другий хіба, якщо на коня зумієш сісти.

Олесь цілував у відповідь та нічого не відповідав, принаймні словами, але зрозуміло було: ані на другий, ані на третій день Різдва сідлати коней їм не судилося. Дасть бог, хіба вже навесні, як струмки почнуть дзвеніти під снігом, викликаючи людей з хат та обіцяючи молоде життя, що ось-ось почне розквітати, п’яне та повне тонких пахощів цілком нового, неповторного, єдиного та принадного світу довкола. До тих же пір кожен з них був для іншого і весною, і теплом, і твердою обіцянкою того, що сонце колись знову засвітить в повну силу, і якби досі тинявся десь поруч той заполошний підмоскалений панок, то вже точно не втерпів би і закричав, дивлячись на зацілованого Олеся:

— Вакх! Діоніс! Ах, ах, Тіоней-несамовитий! Адоніс! Знайшов-таки Антіной свого Адріана!

Але кричати, дякувати богу, не було кому — хіба що всі ночі, що вже йшли на схил та від того бгалися, щодня поступаючись місцем світлу, — двоє козаків стогнали на один голос та все стишували один одного: мовляв, не привчайся, бережись! На Січі вже так не погорлаєш, старшини там суворі та звичаї теж! Проте стогони насолоди все ж просочувались крізь міцно стиснуті зуби, викочувались навіть з поцілунків, і їм у відповідь тихим дзвоном відлунювали голоси двох зачарованих шабель.

Не було тим шаблям, як і тому коханню, рівного на всьому світі.

Слово «шамшир» (شمشير — shamsher, simshīr) з’явилося в перській мові в ІХ ст. і первісно означало “хвіст лева” або “кіготь лева”. Спеціального типу шаблі, відомі з ХІV ст., були у побуті козаків (одна з них зображена, приміром, на "Запорожці пишуть листа турецькому султану" тощо. Проміж іншим, вирізнялися якістю багатошарової сталі, що поєднувала міцність, гнучкість та незламність.