Камінь

«Невідоме і цікаве…» — чомусь, саме ці думки кружляли в мене в голові. Степ, як завжди, майорів яскравими плямами різного кольору, посеред зелено-жовтого простирадла трави. Я виріс в невеличкому місті посеред такого степу, і такий, для мене звичний світ, був дещо незвичним для колег з великого міста. От не пояснити їм, що тридцять п’ять в тіньку — це нормально, просто треба вдягти капелюха. А коли буде під сорок, то можна і сховатись. Треба тільки води пити багато і все буде добре. Не поясниш їм… Мені добре, я вже давно звик. Того, хто любить степ, він теж любить.

Ми, як жартували хлопці, шукачі пригод та металу. Я ходжу по ямам-подам з металошукачем вдень, а ввечері з Наталкою описую знахідки. Всього-то треба навести аналізатор та продиктувати вміст елементів. Ніби не важко, але довго і нудно. То ж мені за це дозволили спати зайву годинку. Приємно, коли всі розуміють, що ти «сова». Така от нескладна робота. В мене, простого хлопця, вибір був невеликий. Ну і я вирішив піти «аби куди, лишень би платили».

Василь Семенович був нашим вченим. Ідеальним вченим. Прекрасна людина. У вихідні, коли всі гуляють, він сидів за столом та писав звіти (хоча Наталка писала більше, але завжди говорила, що без нього взагалі нічого не напише), по понеділках розгрібав зразки, а у всі інші дні… Ех… Південне вино було дуже смачним і його найбільшою слабкістю. Я ще в студентські роки зрозумів, що хімія та спирт в моєму організмі не поєднуються, тому не пив взагалі. Спочатку всі навіть ображались, але хтось мав ходити у сусіднє село «по пальне», чом би не виписати «штрафну». Я був не проти пройтись чи проїхатись. З хлопцями я швидко знайшов спільну мову. Ми були простими польовими робітниками, що ходили з міношукачами та лазили по залишеним воронкам та природнім пóдам. Шукали «останців» та просто жартували. З паперами все робила Наталка, яка була помічницею Василя Семеновича. Її всі любили — приємна та цікава дівчина, але каблучка на безіменному пальці нікому не давала шансу. А завжди всміхнена Олена Гаврилівна була нашою «кухаркою», як вона сама себе називала. Нам було спокійно та весело навіть на першому тижні знайомства. Я з хлопцями просто ходив по степу з металошукачем, Наталка з Василем Семеновичем щось писали, Олена Гаврилівна готувала їжу та хазяйнувала у лагері. Так, все просто і банально.

Робота неважка, платять добре. Хоча директор попереджав про складнощі. Добре пам’ятаю нашу співбесіду.

— Ми проводимо геологічні дослідження Півдня України з пошуку корисних копалин, — сказав він тоді . — Тож ваша робота буде полягати в ручному пошуку та оцінці зразків.

— Пробачте. Я не зовсім розумію, — почав я.

Директор замовк та похмуро подивившись, різко спитав:

— Що закінчував?

— Херсонський державний.

— І яка спеціальність?

— Хімік.

— Добре. Начальником буде Василь Семенович. Досвіду в нього багато, характерами зійдетесь.

Я мовчав і обмірковував. Він подивився і чомусь посміхнувся та додав:

— Коли були бомбардування… воєнні (і він виразно подивився, чи, мовляв, розумієш), в степах лишилось достатньо всякого. От це все нам і треба знайти. Вибухонебезпечного там майже нема, а якщо є, то правила знаєш.

— Не чіпати.

— Так. І попередити саперів, — знову пауза. — Так от. Там можна знайти різні «останці», навіть з титану та ванадію. А вони нам потрібні.

— Значить, збирати сміття? — після своєї паузи вже сказав я.

— Не сміття, а сировину. Сапери там пройшлись добре, не підірветесь. Є ще одне. Воронки від вибухів можуть підняти пласти зі своїми «останцями». Зрозумієш, як побачиш. Це наша офіційна ціль. Виконувати треба обидві. Пріоритет на ній, але метал дасть гроші. Все зрозуміло?

— І що робити з «останцями»?

— Передаси Василю Семеновичу. Він далі сам впорається. Питання?

— Питань нема.

Десь через два тижні приїхав Андрій. З якоїсь важливої та великої «контори». Навіщо приїхав — ніхто не знав, та і він не говорив. А от привіз з собою рентгенфлюорисцентного аналізатора та ще й на власному авто. «Ну і мажор!» — подумали ми всі. Але ні. Той швидко втерся в колектив. Головним чином через Василя Семеновича, бо той його банально споїв. Вже на наступний день, після гарного «вмазу», ми, добрі люди, принесли йому ще винця на опохмілок. Ті щасливі очі все сказали без слів. А робота в нього була ніби і найскладніша — дивитись за обладнанням та проводити аналіз металевих знахідок, ще і вести журнал. Ага... А як же!.. Він просто «віддався течії» — пив з Василем Семеновичем, перебирав авто та возив нас в село та по степу. В результаті за обладнанням дивились хлопці, а Наталка вела журнал.

Одного разу ми помітили, що Андрій почав часто бувати в сусідньому селі. Казав, що потрібно заряджати батарейки на аналізатор та вино купувати. Все б нічого, та Наталка загадково посміхнулась і сказала, що вже бачила такі очі, з якими він приїздив. У свого чоловіка перед заручинами. За справу взялась Олена Гаврилівна і попросила Андрія відвести її в село купити продуктів. Повернулись вони з Оксаною, яка шарілась від нашої компанії. Вперше бачив Андрія червоного з тих же причин. Василь Семенович швидко вирішив всі проблеми звичайним для нього способом запросивши всіх випити, то ж питань більше не було, а Андрій почав навідуватись в село частіше. Хто міг його замінити? Правильно, хімік. Тож на мене повісили ще і роботу з аналізатором.

***

В той палкий липневий день до нас разом з Оксаною приїхав її дванадцятирічний племінник Віталій, але всі називали його Вітасиком. І в такому юному віці все його цікавило — і наші дослідження, і наша кухня і цікавий прилад в моїх руках. От тільки чий він, і чому саме через його тітку він в мене в руках, його не цікавило. Ех, молодість…

От стоїмо ми в лагері та перевіряю я вчорашні зразки, а він питає:

— Що це ви робите?

— Вивчаю хімічний склад зразків, — не люблю відволікатись, але спокійно відповідаю.

— А як?

— Ось цим.

— А що воно?

— Рентгенфлюорисцентний спектрометр-аналізатор.

— Ого! А це що?

— Прилад. Визначає хімічний склад речовин за перевипроміненим характеристичним рентгенівським випроміненням.

Вітасик мовчки дивиться трохи наляканим і здивованим поглядом. Мені незручно — напав на хлопця, який ще навіть слів таких не знає.

— Ну от дивись. Речовини складаються з атомів. Так?

— Так.

— Коли ми світимо на них рентгенівськими променями звідси, — я показую на вікно випромінювача, — то на речовину падає потік в фотонів. Вони поглинаються атомами, які від того стають… ніби більш енергійними. Це триває десь мілісекунду а потім атоми перевипромінюють фотони.

— Ааа…

— Електронні квантові стрибки тобі не потрібні. Так от, прилад ловить вже ці фотони сюди, — я показую на віконце датчику, — а вони вже аналізуються електронікою приладу. І вона виводить на екран атоми, які містяться у зразку.

— Аааааааа…

— Ну і також рахує скільки їх там, але то вже таке.

По очам Вітасика можна було зрозуміти, що йому цікаво, але більше сказати він нічого не може.

— Якщо хочеш, можемо визначити якісь зразки. Сталь, там, яка небудь. Взагалі це залізо з вуглецем. Але зараз поширені леговані сталі, там інші елементи. Можна цікаві знайти.

— А можна камінчик подивитись?

— Можна, але не знаю, чи вийде. Ми метали визначаємо, а в камінчиках більше алюмосилікати...

— Я завтра принесу! — вигукнув він та побіг.

В той день його більше не бачив. Та і вже був час снідати.

***

Все було так буденно. Я поснідав та пішов в поле, де вже походили хлопці. Наталка займалась журналами, Василь Семенович — звітами, Олена Гаврилівна вже починала готувати обід. Андрій… ну в селі багато справ. Навіть є одна дуже гарна. Яскраві барви степу та гарячий південний вітер створювали свою, насичену літніми пахощами, теплу атмосферу.

Аж тут, зненацька Вітасик. Я як раз повертався з чергової ями-поди, коли він з хитрою посмішкою вийшов до мене.

— Приніс. Як і говорив, — і він показав у руці невеликий бурий камінчік.

— Добре. Ходім, подивимось на нього.

Камінь був невеличким — сантиметрів п’ять довжиною та два шириною. Видно було, що його відкололи, але давненько, бо злам вже не мав гострих країв та теж побурів. На перший погляд це була звичайна руда глина, навіть поверхня була добряче обкатана та гладка, тільки злам контрастував, хоча і значно «заріс» із часом. Ох, Вітасик… Приніс шматочок глини. Ну хочеться подивитись дитині. Головне, не пустує. Підіграємо.

Хлопчина поклав камінчик на столика і я звично ввімкнув аналізатор. Навів на камінчик і… Що за біс? Замість звичних алюмінію та кремнію, на екрані аналізатора, вискочили залізо та нікель. Перевів прилад на кількісне визначення середніх елементів. 90,83% заліза, 8,56% нікелю, 0,52% кобальту, 0,07% легкі елементи! Не може бути!

— Вітасику, звідки в тебе цей камінь? — понад мою волю, голос задрижав.

— Знайшов, — просто відповів Вітасик, але одразу відвів очі. Недоговорює.

— А ти знаєш що це?

— Ну… Камінь.

— Так. Гарний камінь. — сорочка прилипла до тіла від поту, а в горлі першіло від хвилювання. — Це, Вітасику, дуже не простий камінь... Можеш його лишити тут?

— Нууу… Можу… — невпевнено протягнув хлопчик.

— Залиш до завтра. Я його огляну і поверну.

Я нахилився до нього та поглянув в очі. Напевне, в мене тоді було надто благальне обличчя. Чи просто атмосфера така була… Не знаю. Вітасик невпевнено пом’явся та кивнув. А я вхопив важкий камінь і побіг до Василя Семеновича.

— Погляньте, що приніс Вітасик! Це справжній метеорит! Аналізатор показав… — я ледь стримувався від хвилювання. Польова сорочка була мокра від поту, то ж сильно різонула по спині вологою.

— Та не хвилюйся ти так, — спокійно і з посмішкою відповів той. — Якщо він його тут знайшов, то просто упакуй та надішли на Київ. Якщо ж не в нас, то віддай. Ти ж знаєш правила.

Спокійний та врівноважений. Такий вже наш вчений. Я кивнув та хотів вже піти. Аж тут згадав.

— Але це камінчик Вітасика…

— То й що? Він його знайшов і приніс, а ми тут проводимо офіційні дослідження, так би мовити. Ти ж знаєш, що метеорити нікому не належать. То ж ми просто передамо його начальству, а вони — державі. Та і сам подумай — Вітасику цікаво дізнатися, що ж то за камінчик-метеоритик. От і дізнається.

Василь Семенович посміхався та показав, мовляв, біжи. Що ж… Мені теж цікаво. Я пішов до Вітасика.

— Розумієш, це дуже важливий камінчик для нас. Можеш його віддати? Ми відішлемо його вченим. Вони проведуть більш глибокі дослідження. Тобі ж теж цікаво?

— Добре, — сказав він після паузи. — А ви розкажете мені що це?

— Це справжній метеорит. А вони досить цікаві та важливі. Я тобі розповім про нього більш детально, коли дізнаюсь більше. Може, там якісь сліди іншопланетного життя. Я маю віддати всі знахідки в головний офіс.

— Обіцяєте розповісти за нього?

— Ну звісно! Знаєш, давати імена можна тим, хто знайшов. Давай назвемо його Вітасиком. Згоден?

Він не був проти. Тож я написав назву та склад на листочку та відіслав метеорит до компанії. Тепер дочекатися кінця літа та подивитись, що воно там за камінчик.

***

Перше вересня порадувало діток першим дзвоником, а мене — виплатами. Польові роботи закінчено, то ж шлях до столиці. Гроші перепали великі, я швидко розібрався з усіма справами та міг півроку спокійно жити. Але одне діло треба владнати інакше, то ж я пішов до головного офісу.

— Доброго дня. Я хочу поцікавитись знайденим метеоритом…

— Усі знахідки передаються компанії. Ти ж читав договір, там все написано, — одразу перейшов до справи директор.

— Аааа… — я розгубився. — Яка доля метеорита? Чи можна хоч дізнатися, що з ним? Мені Вітасику треба відповісти. Я обіцяв…

— Перестань розводити тут дитячий садок! — гаркнув директор. — Ти гроші отримав, тож не створюй проблем!

Я намагався щось відповісти, але що тут скажеш? Великий шеф — великі гроші — великі проблеми. Совість гризла. Виходить, що я забрав, нехай навіть простого камінчика, в дитини. Заради чого? Наукове відкриття? Не я його роблю. Я тільки знайшов камінчика…

Було гірко на душі. Але просто втікати — неправильно. Треба відповідати за вчинки. Навіть коли ти просто боягуз.

В село я приїхав через тиждень. Дім Вітасика знайшов, попитавши в людей де живуть Вітасик з Оксаною. Мене швидко впізнали та провели до них. Великий сад та квітник. Невеличкий та охайний дім. І строгий погляд жінки на порозі. Я зайшов у дворик, підійшов до неї та привітався.

— Ну і чого прийшов? — ще з порогу голосно сказала вона. — Тут для тебе нічого немає.

— Так. Я знаю, — горло зводило від сорому. — Я прийшов перепросити. Я не думав, що так вийде. Хотів тільки дізнатись, що за метеорит..

— Перепрошує він! Не вірю. Дружкам передай, що нема тут чого шукати, —обірвала вона.

— Яким дружкам?

— Своїм. Що тут лазили кілька днів тому. Нічого тут їм не буде.

— Я не знаю про кого ви говорите. В мене тут нікого не має, а наш загін свою роботу виконав. А те, що камінь Вітасика виявився метеоритом, я випадково дізнався і мусив…

— Про метеорита тут всі знають. Мій батько його знайшов. А от перед війною я дізналась скільки він коштує. І там досить значна сума виходить. А ти його просто вкрав.

Я закляк. Думав, що просто не зміг виконати обіцянку і забрав «славу» хлопчика, а он воно як виявилось. Я просто злодій для них.

— Нічого я не крав! Просто хотів дослідити метеорита. Але ж я не вчений. Простий хлопець з такого ж села як і це! І я нічого за нього не отримав!

Жінка уважно подивилась на мене.

— А ти знаєш як той камінчик називається?

— Ми назвали його Вітасиком, на честь Віталіка, якого тут всі так звуть.

— Так, це ім’я мого сина. І про назву вони нічого не знають, — ворожість в голосі зникла. Вона промовчала і додала:

— Це мали б бути гроші для дітей. Щоб вони не тут в селі сиділи, а поїхали в місто. Там їм краще буде. А тепер в них немає нічого. Розумієш?

— О, так. Розумію, — криво усміхаюсь. — Батьки мені те ж саме говорили. Кілька років тому. Вони війну не пережили, але то давня історія. Сам в місті живу. От тільки як був чужим, так і лишився. Добре, кажете? Я доброти там мало бачив для чужих. Гроші? Теж от їх шукаю. І через них сюди і занесло. Їхав би я в степи, якби там грошей багато мав?

Жінка про щось розмірковувала, а я мовчав.

— По очам бачу, правду кажеш. Ходім, є розмова.

Я зайшов до будиночку та все розповів тітці Ганні, так вона попросила себе називати. Після довгих розмов, ми і вирішили поговорити з директором більш серйозно.

***

Я з тіткою Ганною швиденько записався на охороні та разом пройшли до директора. Нас ніхто не зупиняв, мене ще пам’ятали, тож нічого дивного не сталось. Ми просто зайшли до кабінету, там він був сам.

—Здоровенькі були, — привіталась тітка Ганна старим вітаннячком. — Мене звуть Ганна і я прийшла з цим хлопцем з’ясовувати долю того метеорита, що знайшов мій батько, а мій син віддав вашому робітникові.

— Доброго ранку, — якщо директор був здивований, то лише мить і себе не видав. – Що ж, давайте поговоримо.

— Я розповім вам одну історію. Про неї тут мало хто знає. Вона коротка і дуже повчальна, — тітка Ганна просто підійшла до нього і дивилась у вічі. Я невпевнено пройшов два кроки, а директор мовчки дивився з під лоба. — Отже, мій батько, царство йому Небесне, був доброю та простою людиною. Ще молодим він знайшов в одній з подів важкого бурого камінчика, якого думав у господарстві використати. Там, капусточку квашену чи огірки під тиском тримати. Та потім добрі люди підказали, що то може бути метеорит і вони чогось тай коштують. Хотів продати, може яка копійка буде. Однак недогледів та той розколовся на шматочки. Отаким він і дістався мені.

Тітка Ганна зробила паузу, а директор не зводив важкого погляду з неї.

— Один з них мій син забрав показати вашому робітникові. От не вірив, що то метеорит. Але повірив… Коли втратив його та і прочухана отримав. А я от нічого не отримала. У фінансовому плані. Розумієте?

— То ж ви прийшли вимагати гроші?

— Якби все було так просто, то я б це зробила. Але сталось дещо неприємне. Тиждень тому чужі люди питали саме за дивні камінчики. Ваших рук справа?

Погляд став ще важчим, але він не сказав ні слова.

— Скажімо так — нам дуже потрібні ці шматочки, — новий голос роздався позаду і ми обернулись. У дверях стояв незнайомий чоловік. Він спокійно оглядав нас та просто зайшов до кабінету. Акцент видав іноземця. — Пропоную не напружувати атмосферу і спокійно поговорити. Ніхто нікому не хоче завдавати проблем.

Ми сіли на стільці. Запанувала тиша. Погляд в директора став спокійнішим, на обличчі пролягли тіні втоми. Чоловік представився Бенедиктом і одразу перейшов до справи.

— Розумієте, нам дуже необхідний цей метеорит. Якщо питання в грошах, то ми можемо заплатити.

— Ось що я вам скажу, — тітка Ганна підвищила голос. — Цей метеорит ми хотіли продати, щоб Віталій зміг не переживати за майбутнє. Купити йому квартиру або хоча б інститут оплатити! Навіть невеличкий шматочок коштує грошей! А тут його вкрали! Ну і коли прийшли чужі люди в наше село, всі зрозуміли, що тут кримінал, а поліція нічого не знає.

— Послухайте. Ніхто нічого не вкрав, — ховаючи хвилювання, сказав Бенедикт. — Ви неправильно зрозуміли. Цей метеорит має значну наукову цінність. І він нам дуже необхідний. Люди, про яких ви говорите були нашими, визнаю. Вони нічого поганого не хотіли, просто діяли трохи по-своєму. Вибачте, що налякали.

Бенедикт промовчав. Мовчали і ми.

— Зрозумійте, — його голос пом’якшився, навіть благальні нотки з’явились. Але голос був твердим, — складність в тому, що ми не можемо купувати метеорити. Це доволі складне та неприємне обмеження. Ваш вже до нас потрапив і ми його вивчаємо. Нам дуже потрібен весь метеорит. Якщо у вас варіанти, що не вимагають грошових операцій, ми можемо розглянути їх.

— Бенедикт? Правильно? Де ви працюєте? — пильний погляд тітки Ганни пробігся по ньому.

— В одному з наукових університетів.

— Тоді ви можете зробити, щоб мій Вітасик отримав гарну освіту?

— Ні. Я можу надати рекомендації на зарахування та утримання за рахунок наукової стипендії. Але вчитися він має сам.

— Він не дурний, зможе. У який найкращий університет ви можете його влаштувати?

— Оксфорд.

— Не може бути!!! — вирвалось в мене.

— Це хороший? — тітка Ганна перевела погляд. І за мить, побачивши моє обличчя, повернулась назад.

— Добре. Вважайте домовились.

— Тоді давайте оформимо офіційно.

Оксфорд! Та це ж… неймовірно! Це ж найпрестижніший університет Англії! Я поглянув на тітку Ганну — чи вона розуміє всю складність? Хоча… Вона хоче допомогти дитині, тут нічого не вдіяти.

Я вже хотів піти, як згадав про важливе діло.

— Вибачте. Я обіцяв Вітасику, що розповім за метеорит. Можна дізнатись, чим він особливий?

Знову повисла тиша. Здається, щось тут не так.

— Не те, щоб він був особливий… Швидше, він допоможе досить ґрунтовно дослідити метеорити такого ж класу… — протягнув Бенедикт.

— Може все ж розповіси їм? — це вперше озвався директор.

— Розповісти? — Бенедикт невесело усміхнувся. — Це все ж наука, а не канальчик на тіктоку.

— Вибачте, але я обіцяв! І не хочу бути тим, хто не дотримує обіцянок. І в науці трохи тямлю!

— Справді? — іронія Бенедикта неприємно різонула. — І ти знаєш, що таке дифрактометрія?

— Метод вивчення структури речовини шляхом аналізу дифракційної картини розсіювання пучку частинок. Зазвичай, рентгенівського випромінювання.

— Навіть таааак, — Бенедикт протягнув та уважно подивився.

— Ми в інституті це проходили.

— Може навіть характеристики пучків скажеш для…

— Перестань, Бенедикте, — знову озвався директор. — Хлопець не дурний, сам бачиш. Та і не відступиться. Он як очі палають.

— Нечасто мені таке студенти відповідають, — Бенедикт посміхнувся і вже з цікавістю поглянув на мене.

— Послухайте, — сказала тітка Ганна. — Я всього-на-всього хочу щоб мій син отримав гарну освіту. Я не знаю всіх ваших розумностей, але він все одно захоче дізнатись, тому давайте все прояснимо зараз.

— Що ж. Коли така справа, то, думаю, можна спробувати, — Він подивився на директора і кивнув. — Дай йому звіт, нехай почитає. Якщо щось зрозуміє, звісно.

Бенедикт все ще усміхався, але погляд був серйозний та трохи колючий.

— Читати читай, але не додумайся комусь щось розповідати. Там інформація «для внутрішнього користування», за її розповсюдження — в’язниця.

— А Вітасику?

— Йому можна. Він же не буде язиком чесати?

— Ні-ні! Він в мене порядний хлопчик! — тітка Ганна навіть трохи обурилась.

Директор дістав з валізи невеличку папку з файлами. От вже б ніколи не здогадався, що такі важливі документи можуть так просто виглядати. Звичайна синя папка. На титулці просто написано «Meteorite 171-2032» та червоним в кутку «For internal use only». Ого… Значить все «по-ненашому». Шкода, англійську в школі не вчив. Але наука пише своєю мовою, яку можна легко зрозуміти, коли з таким стикався. Ну подивимось, які там таємниці…

Я переглядав звіт вже в третій раз, настільки все було складним. Стало зрозуміло, чому вони пішли на такі крайні міри. І ще тоді, коли я вперше навів аналізатора на камінчик і, складаючи звіт, помітив що 0,02% кудись поділись та списав на похибку приладу в 0,01%. А це була не похибка. Там і справді щось знайшли. По дифрактограмам група Бенедикта показала порушення кристалічної гратки. А на фото з мікроскопу було добре видно, ніби воронку в землі, з якої розходяться кола та тріщини. Але розмір цих областей був близько сотні мікрометрів. Повздовжні зрізи показали, що воронка просто закінчується на незначній глибині, і нічого там не має. Під кінець вже інша група досліджувала хімічний склад та просто розчинили метеорит у фториді аргону і… нічого незвичного не знайшли. А втрачені відсотки просто списали на втрати. Єдине, що вказували, що всі досліди були проведені дуже ретельно, але втрати все одно стались. Це мене сильно здивувало — зазвичай, мали б написати що і чому, просто написати гіпотези. Але їх не було. Просто «Further research requires the presence of the corresponding meteorite sample». Отже, дослідникам потрібен метеорит повністю. Все що я зрозумів. Тепер картина стає зрозумілою. Бенедикт просто хоче його дослідити. Тому і шукає інші шматки метеориту. І з директором має якісь справи, але мене це не стосується. А тітка Ганна побачила шанс для сина. Ну, і все понеслося, як то кажуть.

— Значить, ви просто хочете з’ясувати, чим він такий незвичайний, — сказав я, відклавши папку.

— Прочитав? — Бенедикт слабко посміхнувся. — Щось зрозумів?

— Ви вивчаєте як невідома речовина створила незрозумілі пошкодження?

— Та немає там ніякої невідомої речовини. Швидше за все, високоенергетичні частки їх створили. А от чому вони саме такі, і чому лишились у гратці і не заросли, ще потрібно дослідити. А для цього потрібен ще такий же зразок, а в нас його не має. У вас же є ще один?

— Правильно думаєте, — озвалась тітка Ганна. — Але син в мене один і я маю йому допомогти, чим зможу.

— І ви вирішили все вкласти у освіту?

— А як же! Він розумний. А, так розумію, інститут у вас престижний. Значить все правильно роблю.

***

— Світланко, пішли додому!

— Тату, не треба було приходити, — пробурчала донька. Вся в матір. Бачу ж, що рада. Але шаріється, щоб інші нічого не сказали. Молодість, вона така.

Школа є школа. Комусь в радість, комусь ні. Донька свою сама вибрала, дружина була не проти. Не захотіла Світланка великої та нової школи. Ну а моя справа була знайти потрібну. Маленька школа в маленькому місті, все, як вона забажала. Переїхали ми за день. Автодрон творить чудеса. Ех, чому у мене в дитинстві не було такого? Сів, ввімкнув пропелери, настроїв автопілота та полетів. Куди хочеш. Тільки за пальним слідкуй. Або загрузив вантажа, поставив куди летіти, а він вже все сам довезе. Власне, так і переїхали — я на квартирі складаю речі, вантажу в автодрона, дружина розвантажить в новому домі і дасть завдання повернутись. Краса! Люди спочатку дивувались незвичному апарату в тихому містечку, але вже за тиждень звикли. Прогрес же не стоїть на місці, багато всього дивного робить. Ну, а коли покатав трохи місцевих дітлахів, то взагалі став усім свій.

Сіли ми на сидіння, поставив програму «Додому» і полетіли. Я містечко з гори розглядаю, хоч і звик за стільки років.

— Знаєш, тату, — сказала донька. — Мені сьогодні дядько Вітасик наснився.

— Справді?

— Так. Давно його не бачила.

— Так, я теж. Він тоді нам автодрона подарував. Пам’ятаєш?

— Звісно пам’ятаю! — аж полихнула донька.

Ще б таке забути! Прилетів дядько на машині, ще й одразу взяв покататись. «Навіки любов», — посміхнувся я. Одразу оформив його на мене та поїхав. Вже три роки пройшло. Не дзвонить... Хоч і говорив не телефонувати і що не завжди може відповісти, але все ж не геть чужий.

Прилетіли ми швидко, на столі вже стояла «майже вечеря», як називала дружина. Світланка ділилась новинами в школі та що буде сьогодні вивчали поза школою. Так схожа на мене. Теж в одинадцять років все встигав — і книжки почитати, і з друзями посидіти, і погратись, і, навіть, телевізора подивитись. Зараз всі у віртуальність пішли, але донька не хоче новомодні тенденції. Ну то це її життя. Мені головне, щоб щасливою була.

Раптом дзеленькнув телефон. Я поглянув і… очі на лоба полізли. Точно в матір донька пішла! Відьма, не інакше! Вітасик написав: «Я сьогодні буду. Є важлива розмова наодинці. Ви в себе?». Поцілував я дружину та пішов на вулицю. Миттю набираю Вітасика.

— Що сталося? То тобі не писати, а тут сам приїздиш.

— Я на вашій квартирі. А мені говорять, що хазяїн виїхав.

— Ну так правда. Ми переїхали. Донька не хоче вчитися у віртшколі.

— Нам треба дещо обговорити наодинці. Ви де?

— А ти на автодроні?

— Так.

— Тоді вишлю координати. Тут маленьке містечко. До мого вже звикли, то ж просто прилітай. Через півтори годинки будеш.

— Добре. Чекайте.

Значить щось серйозне сталось. Минулого разу автодрона узаконювали, перед цим в універ збирались, а ще перед цим метеорита обговорювали. Ох, вже сімнадцять років пройшло. Як же швидко плине час. Ніби ще маленьким хлопчиком пам’ятаю, а вже он який серйозний дядько. Доктор наук, не менше.

Відіслав йому координати кав’ярні та домовився з дружиною, що ввечері піду по справах. Вже давно разом, спитала тільки чи щось важливе та сказала, що буде чекати. Вірить в мене. І кохає до сих пір.

В кав’ярні швидко домовився за столик на даху. Найдорожчий, зате ніхто не заглядає. Саме те для тихої і важливої розмови. Ну і місцина добре проглядається вдалечінь. Краса! Осінь тільки но почалась, але степ вдалині все ще палахкотить зеленню та різнокольоровими плямами. Степ так і лишається незмінним, скільки б часу не пройшло. Люблю наші південні степи.

Вітасик затримувався вже на півгодини. Хоч і написав, що має проблеми і прилетить, як вирішить їх, але я вже починав непокоїтись. Аж ось почувся тихий звук працюючого автодрону. Значить важливий гість вже на місці. Ось він завис над дахом та вистрибнув з дрону. І той просто піднявся та полетів собі. От же позер!

— Драстуйте дядьку! Давно не бачились! — з приємною посмішкою сказав молодий вчений і мій старий друг.

— Драстуй, Віталію! Дійсно, давно. Вже три роки минуло, — посміхаюсь у відповідь. — А як же авто?

— Воно в поліції зараз постоїть. Самі знаєте — протокол безпеки і все таке.

— Ох, вже геть забув ці старомодні нові тенденції, — посміхаюсь. — Старий стаю.

— Ну що ви так! Ще не старий, хоча і підстаркуватий. А автодрон — техніка серйозна, самі знаєте.

— О, так!

Сідаємо на даху-веранді. Тихо та спокійно. Смачна їжа та гарна компанія. Хоча і трохи незвично. Віталій завжди одразу до справ приступає. А тут глянь — просто сидить, мовчить та усміхається. Щось тут не так.

— Бачу, дядьку, що хвилюєтесь. Сам теж хвилююсь. Але давайте трохи так посидимо. Розкажіть за сім’ю. Я як Світланку катав, так більше її і не бачив. Зараз вже має бути майже дорослою.

— О, так. Вже скоро і на хлопців заглядатиметься, — посміхаюсь. — А сьогодні сказала, що тебе уві сні бачила…

Так ми за нічого не значущою розмовою і провели годину. Аж ось сонце почало хилитися до заходу. Вже і додому скоро треба буде. Вітасик ніби відчув.

— Тоді час настав. Треба вам вже розповісти.

— Що саме?

— Важливе діло. Я хочу посповідатись.

— Та ти що?! Яке «посповідатись»?!

— Треба дядьку. Заодно за Вітасика розповім. Пригадуєте?

— За метеорит?

— Так. Пригадуєте нашу першу зустріч?

— Та ти таке згадав…

Віталій уважно подивився вдалину і ніби зібрався з силами.

— Я завжди був першим. В садочку та в школі. Завжди все знав, всім все пояснював. Всі мені тоді дивувались та багато всього пророчили. Я і не помітив, як мене захопила пиха… — він трохи скривився.

— Ну так всі ж були дітьми. Для них це навіть нормально. Але до чого ти хилиш?

— До того, що мені, генію з таким великим розумом та здібностями, зустрілись ви.

— І пиха зазнала удару? — посміхаюсь.

— Тааааак. Сильно ви тоді мене пройняли. Оте ваше пояснення РФА. Зараз це просто смішно, — він усміхнувся. — А тоді я прибіг додому весь сповнений злості на вас і себе.

— О! Ніколи б не подумав, — і ми замовчали. Я уявляв картину і усміхався. А потім поглянув на Віталія та перестав. Він був сумний та різкуватий у погляді. Хоч і дивився вдалечінь, але видно, що не хоче дивитись в очі. Видно, сильно його пройняло. Розмова стає серйозною.

— Так. Я вас тоді ледь не зненавидів, — озвався Віталій. — Думав тоді, що, мовляв, нічого такого тут немає, я теж так зможу, ну і таке інше. Звісно, зараз вже все це смішно. Але душа підлітка все сприймає геть інакше.

Я промовчав. Світланка добряче це пояснила за всі ці роки. Скільки всього з подивом відкривав для себе в ній. Віталій продовжував:

— Тож я і взяв нашого метеорита. Добре знав, що його не можна показувати. Мати берегла. Але ж дитиною був, все інакше бачив. Думав, доведу, що не все то ви знаєте. Спитаєте, що це. А я такий гордо: «Метеорит! А ви не здогадались!»

Ми засміялись. Я — дитячій наївності, він — чомусь своєму. Тільки сміх в обох вийшов незвичний. Напружений. Уявити-но тільки! Я — простий робітник. Він — вже доктор наук в ЦЕРНі. І просто розповідає мені, як хотів бути крутим хлопчиком.

— А ви здогадались. Все миттю зрозуміли. От тоді в мене все і рухнуло. Весь маленький світ хлопчика просто зламався.

Я мовчав. Не знав що сказати. Віталій теж промовчав і тільки через секунд п’ять знову продовжив:

— Я тоді Не хотів вам віддавати метеорита, але нічого не міг сказати. І як повернувся додому, то нікому нічого не сказав. Але мати вже через два дні дізналась. Добряче мені тоді перепало…

— Мені теж перепало…

— Ні. Вам не так. Мене тоді забрали в інше село до родичів. Навіть зараз не розумію, чому. А мати в цей час переховала інші шматочки метеорита. Ну і як ви приїхали, то і зрозуміла що і як. За людей в селі, що шукали «Вітасика» вже пізніше дізнався.

Ми знову промовчали. Віталій ковтнув чаю.

— Сиджу, значить, я в селі — то сльози ковтаю, то по стінці гамселю. І злість, і страх, і сором. Все сплелося в якийсь клубок емоцій. Всі до школи готуються, а я по деревах лазяю. Ну і по степу бігаю. Щоб ніхто не бачив червоної від сорому пики… А як нічого не хотів, то у підручниках вдома. І от уявляєте — приїздить мати і каже «Збирайся. Поїдеш в Англію. В Оксфорді будеш вчитися!»

— Так, пам’ятаю. Ти тоді добряче здивувався.

— Головним чином розгубився, — усміхнувся Віталій. — Я тоді не міг повірити, думав розігрує. Пам’ятаю, як ви потім теж приїхали, розповідали за професора Бенедикта, а я тільки киваю. Такий розгублений був. Навіть, коли їхав до Оксфорду не міг повірити…

— Тобі там як було? Ти ніколи не розповідав.

— Як-як… Ніяк. Важко було. Поки мову вивчив… І не просто говорити, а ще й читати наукові звіти треба було. Поки познайомився з іншими… Професор, так би мовити, взяв під крильце. Жив у нього. Маленька кімнатка, велика бібліотека, чемні люди. Все було таким спокійним.

— Так все ж добре. Чому ти не розповідав?

— Чому? Тепер можна розповісти, — Віталій вперше перевів погляд і виразно подивився.— Мати в останній момент змінила договір. Підозрюю, через вас. Вона хотіла продати «Вітасика». Бенедикт мав отримати частинку на дослідження. А за отримані гроші я б жив там та вчився в коледжі, а потім університеті. Все як завжди. Метеорит стає грошима, за які я вчуся. Але в останній момент вона все змінила. За новими правилами я мав жити у професора і вчитися у нього. Ви щось сказали таке, що вона вирішила, що я маю розв’язати… хм… таємницю «Вітасика».

І він голосно зареготав. Не дуже так чемно, більше від нервів. А я так нічого і не зрозумів. Ніби нічого тоді не говорив такого. Тоді, як приїхав, просто розповів про проведені дослідження, що прочитав у журналі Бенедикта. Віталій відсміявся і вибачився. Мовляв, не зважайте.

— Я так пожив рік. Мати сказала, що маю звикнути, тому ніяких додому. Потім можна буде, а поки ніяк. В мене друзів там не було, тому сумував тільки за цим, — він показав рукою вдалечінь і усміхнувся, дивлячись на обрій. — За родичами ще, але то таке. Не цікаве. А злість на вас нікуди не ділась. Навіть помножилась. Знаєте скільки я мовчки кричав «а ось тобі! Ти не знаєш, а я знаю!» Соромно за те все.

— Ти ж був дитиною.

— Так, ви праві. Це я зараз розумію. А тоді… — він промовчав секунду. — Перший рік було важко. Я з бібліотеки не вилазив. Лише в магазин з Бенедиктом чи його дружиною ходив. Так хоч не забував, що серед людей живу. Екстерном здав екзамени в університет та там вчився. Потім почав з Бенедиктом в ЦЕРН їздити і понеслось. Всі ці досліди, науковці, проблеми, конференції. Навіть якщо і нічого не розумів, то завжди знаходилися ще такі ж. Ми мовчали і робили вигляд, що найрозумніші там.

Тут вже зареготали ми обидва. Уявляю таку групку, що гордо дивиться на всіх, а сама ніби просить «заберіть нас звідси».

— О, так. Це були гарні часи. Студентські. Я тоді міг просто їздити туди і слухати. Ніяких доповідей чи статей. Тиша та гордість. А потім, в аспірантурі, все різко змінилось. Мати передала мені «Вітасика», тоді і притисли до стінки.

— Невже?

— Так. Ви пам’ятаєте особливості метеорита?

— Ніби якісь дірки були?

— Так. Там незвичні порушення кристалічної гратки заліза. Причому, вважалось, що це від зустрічі з високоенергетичними частинками. От за це всі і зачепились. А потім перевірили і… ні. Не підтвердили результати експериментів спостережувані дані. Тому і придумували всі ці роки різні досліди, щоб дізнатись чому не виходить таке повторити. Власне дивіться.

Він дістав з кишені блокнота з ручкою та став малювати неправильні кола і жирно підмальовував лінії між ними.

— На що схоже?

— Це я вже бачив у звіті Бенедикта. Ніби хтось вдарив по склу.

— Так. Всі за це і вхопились. Модель є. Умови схожі. Тільки знайти, що вдарило і все. Але ні, модель не підходить нам.

— Чому?

— От це і стало наріжним каменем. По краю каверн кристалічні гратки зламані дуже звично. Прості вм’ятини, як на склі. Але чим ближче до центру, тим сильніше пошкодження. Місцями взагалі кристалу немає, атоми просто сидять один на одному. За ці роки особливого прогресу не було. Всіх цікавило, чим можна так пошкодити гратку кристалу заліза. Та нічого не знаходили. Чекали на мене і «Вітасика».

— І-і-і-і-і… — протягнув я, виразно дивлячись на Віталія. Той же знову усміхнувся і хитро подивився.

— … і лише в аспірантурі, у професора Бенедикта мені дозволили, точніше заставили, з ним працювати. Частину «Вітасика» мати віддала Бенедикту для досліджень. Іншу віддала мені. І я її всі ці роки досліджував.

— Чекай. Це тоді ти прилітав?

— Так. Ті, які були не цікаві, я просто продав. До речі, ви теж причетні до цього. На виручені гроші я і купив автодрони.

— О-о-о! То он звідки він!

— Так. Це частина «Вітасика»

— Дякую тобі! Він так виручає!

— Прошу. Радий, що сподобався подарунок.

Ми помовчали.

— Так от. За ці роки так нічого суттєвого і не сталось. Ми багато досліджували зіткнень, просвічували «Вітасика», будували дебаєграми. Нічого цікавого не знаходили. Просто фіксували ті чи інші речі.

Віталій раптово замовк.

— А два місяці тому це і сталось. Прийшов до мене Бенедикт, коли я мав закінчити статтю. І каже: «Закінчуй зі своїм «Вітасиком» і думай над подальшою дисертацією». «Але ж це моя дисертація», — кажу йому. «Це вже нікому не цікаве. Навіть я вже охолонув. Незвичні сліди від сильно прискорених часток? Це гарна тема статті, але не дисертації. Ти будеш гарним вченим, але «Вітасик» вже став просто забавкою. Ми втомились від «Вітасика». І пішов. А я тоді заплакав. Як в дитинстві. І все згадав. І нашу першу зустріч, і «Вітасика».

Знову запала тиша. Сонце вже почало заходити і я просто дивився на Віталія.

— Я тоді багато всього обдумував. Не просто так я за пиху вам розповідаю. І минуле. І сповідь. Я хочу попросити вибачення, за всю ту злість, що на вас тримав.

— Та яке вибачення?! Ти взагалі про що? Я нічого такого…

Віталій стояв з кам’яним обличчям. І тільки очі ніби просила. Що на мене найшло — не знаю.

— Якщо тобі потрібно, моє прощення, то прощаю. Але не уявляю за що.

— Дякую, дядьку! — Віталій широко посміхнувся та підняв голову догори. — Нарешті я повністю вільний!

— Не уявляю…

— Нічого не говоріть, — він ледь не сяяв. — давайте просто поглянемо на захід Сонця в степу.

Картина дійсно була гарною. Сонце з веранди було добре видно. Воно вже майже закотилось і просто фарбувало небо в червоно-помаранчеві кольори. А знизу все сильніше темніла земля. Аж ось Сонце повністю зайшло. Я мовчав. Віталій знову заговорив. Спокійно і з посмішкою.

— Я ж не просто так сказав за темні думки. Саме це і було тим ключем, що все пояснив, — почав він. — Але тільки коли я тоді зрозумів, що маю відпустити всю пиху і ненависть, то до мене і прийшло натхнення. Темні думки підказали слово. Темна матерія. Ось з чим зіштовхнувся колись «Вітасик», що і наробило тих дірок в ньому. І через які все це і з’явилось. Іронічно. Ви тоді вперше сказали, невідома речовина і це виявилось правдою. Хоча ніхто навіть подумати не міг.

Я вже давно покинув всі «наукові сентенції», тому ледь розумів. Але те, що Віталій знайшов щось важливе — зрозумів швидко. Ще не встиг сказати, як він продовжив:

— Не буду розповідати всіх пригод — там на книжку вистачить. Скажу тільки що ніхто достеменно не знає, що таке та темна матерія. Я ж подумав про максимони. Це такі надмініатюрні чорні дірки. Вони дуже малі, точніше їх перетин взаємодії десять в мінус шістдесят шостому ступені, що вкрай мало. Ну і вони нічого не випромінюють в такому стані. Я здогадався просвітити дуже жорстким пучком «Вітасика». Це була ще та пригода. Знайти слід на метеориті, відділити його, попросити «вистрілити». Ех… всі зв’язки свої підняв. Одних тільки розмов було на три дні. А порушувати роботу прискорювача? Та за таке могли і погнати в шию! Пощастило, що як раз перерва була та колеги на детекторі не були зайняті. Ми просто просвітили, а вже з картиною я мав розбирався я сам. Тільки на тому тижні все змогли зробити.

— І що? — обережно спитав я.

— Все вийшло, — Віталій посміхнувся знову тією широкою посмішкою. Мабуть, щасливий. — Не буду втомлювати вас деталями, але шматочок метеорита вибухнув. Тихенько, не заподіявши нікому ніякої шкоди. Спочатку. А детектори просто відмітили величезну лавину частинок, яка одразу зникла. І ніяка теорія не могла пояснити що сталось. І тут з’являюсь я і кажу про максимони. Отут вже вибухнула наукова спільнота. Зараз всі розгрібають завали з даними, а я от вибрався проїхатись. Ну і скинути нарешті той камінь, який поклав собі на душу тоді, давно-давно в степу.

І ми знову зареготали, ніби старі друзі.

— То он воно як. Я тоді знайшов каменя, а ти собі на душу поклав?

— Так! І от недавно вибухнув передостанній камінчик, а я скинув вже не маленького камінчика, а величезну брилу!

— Та перестань…

— Ні, дядьку. Що не говоріть, а мені потрібно було це од вас почути. Щоб знову повернути собі спокій на серці.

— Ого! — сміюся. — Поважний доктор, а таке говорить.

— Я зараз просто маленький хлопчик, — знову сміємося…

Отак ми і посиділи ще трохи. Вже почало смеркатися.

— І що тепер? Нобель?

— Можливо. Не буду загадувати. Але максимони — майже нескінчене джерело енергії . Я готую теорію, і скоро з’являться люди, що будуть допомагати. Може і інженери прийдуть. Будемо будувати електростанції та космічні кораблі.

— Огоооо… — протягнув я. — Далеко заглядаєш.

— Можливо. Я сьогодні хочу помріяти.

— Я теж тоді мріяв…

***

Віталій полетів через дві години. Викликали з якогось важливого приводу, тож не міг вже лишитись. Ми підтримували зв’язок ще довгий час. Коли вчені та інженери все ж знайшли можливість добути ті три перших історичних максимони, то багато людей дивувались назвам «Бенедикт», «Ганна» та «Світлана». Мало хто знав, чому саме такі імена взяли. Але саме вони відкрили шлях людству у Космос.