Січень розбіжностей

На кухні була кромішня тиша. Я копошилася по полицях, що разу відкриваючи та закриваючи їх. Але раптом зупинилася...

— Рей, чим займаєшся? — почувся голос через деякий проміжок часу.

Не знаю скільки хвилин пройшло, поки я стояла задивившись у вікно. Це було дивним відчуттям. Я дивилася і дивилася. Серце відстукувало не як завжди: трохи швидше, трохи болючіше.

— Чай збиралася робити, — моєму голосу непритомна невпевненість, але саме вона проковзнула, — Нібито...

Всупереч словам я не могла відвести погляд від вікна. Було там щось казкове, щось... Рідне. Хоча, це все, лише, ілюзія, за вікном темрява, холод. Пухкий сніг швидко падає на землю.

— Я б не була так впевнена, — Стейс, дівчина котра зайшла до кухні, сіла на високий стілець, біля стільниці. 

Я б сказала, що вона трохи сумно почала дивиться у вікно, але б сама дівчина, скоріш за всього, використала б слово «нудьгуючи».

— Я взагалі теж хочу чай, — продовжила вона.

Я заплющила очі, вони не приємно сверблять. Треба буде відпочити.

— Тоді ти й роби.

міні лонґер хюман🂱, [02.01.2023 2:32]

— Ні-ні, ти перша збиралася. Взагалі молодші вперед! 

Я подивилася на Стейс. Ага. Знаю чим це закінчиться.

Я увімкнула електричний чайник.

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч? — поставила питання я.

Хоча, впевнена, що це питання було не доречним і дивним, але важко сказати, що я жалкую.

Стейсі лише хмикнула.

Взагалі, наша офіційна перша зустріч відбулася за вечерею з батьками, але не задовго до цього, ми випадково перетнулися на одній з вулиць.

— ...Так, так, так, Рей, ти потім так звалилася на спину кумедно. Таке важко забути! — через декілька хвилин спогад вона реготала, не приховуючи цього.

— Замовкни! Це не враховується, звідки я знала, що якесь не нормальне створіння бомбардуватиме сніжками? 

— Ти повинна була це відчути, це як нова традиція!

Ці спогади й справді були смішні, але не можна дозволяти їй забагато, тому я схрестила руки під грудьми, обороняючись словами. Сьогодні згадка першої зустрічі, а завтра що? Буде передивлятися мої дитячі фотографії й розповідатиме історії яких не існує усім підряд?

Чайник клацнув, привертаючи на себе увагу. Я не поспішаючи почала обирати чашки.

— Ах, сьогодні згадуєш сніжні епізоди?

— Є трохи... Тобі який чай?

— Будь-який.

— Це було очевидно, — Стейсі лише смикнула плечима. — Таке відчуття, ніби я бачу наш дім, такий же сніг, таке ж освітлення. Ніби й ті самі вулиці...

Я дуже хочу прогулятися по старім вулицям. Почути легкий вітерець. Коли вдихаєш його відчуваєш волю — «Чуєш, це тільки початок, все життя по переду!» — каже він. Сніжинки, які іноді жалять лице своїм холодом та швидкістю. Але як цікаво роздивлятися їх на своїй куртці, колись з ранку, на автобусній зупинці. Це теж рідні традиції... Не нові...

Я протираю руками очі.

Так. Треба більше спати.

— Але інший континент... Мда-а, з цього боку, це і справді сумно, — задумливо каже Стейсі, дивлячись на стелю, ніби нічого не помічає. — Якщо так згадати, з Юрієм я теж познайомилася зимою.

— Гм, справді? Цікаво виходить.

Ми ніколи не розмовляли на тему їх знайомства, а я ніколи не запитувала. Просто знаю, що вони обидва кінчені та колись сидітимуть у в'язниці.

Отямившись, я заливаю в кружки воду.

— Та-ак, зима поєднала нас між собою, як сніг, — посміхнулася Стейсі з дурненької метафори, — Гм, якщо бути точною, то зимою ми почали спілкуватися... Точніше не зовсім спілкуватися...

— О, господи, просто розповіси про зустріч! — я заливаю в кружки воду, намагаючись слухати цю безсенсову мову. 

Зазвичай я її не слухаю.

— Ой, трясця, коротше, ми типу були однокласниками, але не спілкувалися, а потім зустрілися в під'їзді, ну і почали спілкуватися.

— Дуже-дуже цікаво, дуже літературно, — вона цокнула. Я поставила чашку напроти з ледь гучним звуком. — Добраніч.

— Ой та катися вже! Так і розповідай щось людям...

Я обережно беру свою чашку, що приємно обпалює руки. Тільки нагадує про холод зовні. 

Я закрила двері в кімнату.

— А знаєш, мені подобається дивитися, як ти робиш чай, — каже Стейсі високим голосом, але наступну фразу відразу перекривлює, створюючи серйозну міну, — Тобі просто подобається дивитися як інші працюють.

Вона видихнула.

Сніг не завжди ліпиться, а чай не завжди п'ється, такі ось нові традиції.