1. Це називається дотик

Богдан не знав, що так можна було. Тобто, не розумів, як так взагалі могло статись. Місяць тому він вперше зустрівся з Аделем за межами всіляких кафе та коворкінгів, а зараз він вже сидить у великій на нього гуді Богдана на іншому кінці дивана й щось гортає на його ж планшеті, поки Богдан з один навушником у вусі слухає онлайн-зустріч з колегами. Ось так просто. У нього дуже давно не було гостей, тим паче таких гарнюніх.

Пізнати трохи краще — Богдан його майже не знає. Навіть не знає, що він такого цікавого знайшов у майже пустому планшеті. Але на нього приємно дивитись. Приємно бачити його стриману посмішку, коли вони зустрічаються поглядами. Адель довго дивиться на нього; відкладає планшет на бильце й тулиться головою під його руку. Милий. Як кіт. Двадцятирічний кіт, що через тиждень з десятої ранку до ночі працює у двох кафе — єдине, що про його життя знає Богдан.

Здається, за останні два дні синці під його очима стали менш яскравими. Мабуть, тому що вже дві ночі вони спали разом. Спали.

Поставивши лаптоп на бильце дивана, Богдан поправляє провід від навушників і дозволяє Аделю покласти голову на його живіт. Кіт. Богдан уявлення не має, про що він зараз може думати, та від цього йому на диво спокійно. До миті, коли тонкі довгі пальці задирають його кофту й до низу живота притискається холодна долоня. Богдан напружується, але так невчасно настає його черга звітувати за минулий робочий день. Затиснувши долоню Аделя своєю, Богдан вмикає мікрофон й починає говорити.

Ці кілька хвилин він відчуває, як Адель все одно намагається рухати пальцями, ледь відчутно, але гладить його живіт.

Богдан закінчує свій майже монолог й, нарешті вимкнувши мікрофон, стискає долоню Аделя у своїй.

— Нащо ти це робиш?

— Ти мені подобаєшся, — немов соромлячись, каже Адель й стискає його долоню у відповідь.

Ну ось, знову. Щоразу їх вистачає на один-два місяці. Богдан сподівався, що Адель протягне хоча б два — такий гарний і, на диво, спокійний. Та, схоже, дарма.

— Це не привід, — зітхає він.

Адель розвертається до Богдана передом і, сидячи на колінах, стискає долонею його стегно. Його погляд більш ніж красномовний, однак він вирішує остаточно добити словами.

— Я хочу зробити тобі приємно.

— Мені достатньо того, що ти поряд.

Попри долоню Аделя, що поступово повзе вверх по стегну, Богдан намагається дивитись йому в очі й гладить його щоку. Адель зажмурює око, під котрим проходяться його пальці, й ніби намагається стримати посмішку. Богдан вже сподівається, що вони закрили цю тему, однак тоненькі пальчики таки доповзають до його паху. Язик Аделя прошмигує по його нижній губі.

— Але я міг би…

— Що, відсмоктати? — перебиває його Богдан.

Вуха Аделя вмить червоніють. Звісно, він міг сказати це іншими словами, але чути абсолютно однозначну фразу набагато більш соромно, ніж петляти довкола неї. Богдан трохи сердиться, а в навушнику нарешті закінчується зустріч. Він відкладає його на лаптоп й знов дивиться на Аделя, котрий вже поглядом свердлить свою руку. Досі на щось сподівається?

Богдан навмисне голосно зітхає. Адель помалу підіймає погляд і таки перестає стискати його пах; відштовхується від дивана перед собою й, перекотившись зі спини на бік, встає.

— Пробач, — натягує рукави на кисті. Дістає з кишені гуді телефон. — Схоже, мені вже час. Півгодини залишилось, а я ще невдягнутий. Дурний. Пробач. Я піду вже.

Він тікає. Його одяг на кріслі в спальні. Звідти починає лунати тихий шурхіт. Богдан не знає, чи варто щось робити. Ні, однозначно варто. Але він не знає що.

Зі спальні чутно як Адель зітхає. Схоже, вже вдягнувся. Сидіти на місці та нічого не робити — точно найгірший варіант. Богдан встає з дивана й визирає в передпокій одночасно з Аделем. Той дивиться на нього своїми великими очима, але за мить вже крокує до взуттєвої полиці. Богдан його не зупиняє, але потроху підходить ближче. Адель, сидячи на банкетці, затягує шнурки у своїх доволі високих черевиках, хоча вони все одно зверху зазвичай перекриті штанинами.

— Зустрінемось ввечері?

— Я, мабуть, додому, завтра вихідний, не хочу тобі заважати. Твій гуді залишив на кріслі, — мимрить Адель, знімає свою куртку з вішалки й, забившись в самий куток до дверей, намагається натягнути її, але так навіть руки розправити не може.

Богдану це не подобається. Йому подобається Адель, але його поведінка зараз здається просто казково безглуздою. Він підходить ближче. Адель притуляється спиною до дверей, а його спроби просунути руку в рукав вже більше нагадують передсмертні конвульсії. Богдан залишає між ними сантиметрів двадцять та, підхопивши куртку Аделя, розправляє її за його спиною.

— Не нервуй так, все добре, — трохи струшує курткою, та Адель вже менш гарячково просовує праву руку в рукав. — Я зайду за тобою ввечері, гаразд?

— Я буду заважати тобі…

— Візьму вихідний, — дочекавшись, коли Адель засуне другу руку в рукав, Богдан присідає коло нього навпочіпки, маючи намір защебнути його куртку, але зверху лунає приємно здивоване:

— Заради мене?

Богдан дивиться на нього знизу й не знає, що й сказати. Робити щось заради когось це ж так по-дурному, та ще й зазвичай на шкоду собі. Але Адель на нього так дивиться, немов має перед собою цілий магічний світ.

— Заради тебе, — видихає Богдан та, зачепивши застібку, тягне її вверх, поступово встаючи; знову дивиться зверху трішки вниз. — Тобі подобається кіно?

— Хочеш весь день дивитись кіно? — Адель хапається за його зап’ястки, але не заважає поправляти комір куртки. Як дитина. Богдану подобається його радість.

— Можемо замовити багато їжі й весь день кіно, якщо хочеш.

— Весь день з тобою, — очі Аделя немов починають світитись, та за мить він потуплює погляд в груди Богдана. — Тільки… тобі не подобаються дотики?

Дотики. Адель відпускає його зап’ястки та немов присідає, хоче здаватись меншим, менш помітним. Назвати те, що зробив, просто дотиком. Богдан на мить всміхається сам собі — добре, що Адель не дивиться на нього — та притуляє долоню до його щоки. Адель підіймає на нього погляд з-під брів, зацікавлений, але з каплею страху.

— Це називається дотик, — він смикає бровами, щоб пересвідчитись, чи зрозумів його Адель, на що той знову намагається відвернутись. Богдан бере його обличчя у дві долоні, стискає щоки, щоб не втік. Заглядає в очі. — Як на мене, секс переоцінений. Ти так не вважаєш?

— Я не знаю, — Адель смикається вбік і заплющує очі. Його повіки тремтять.

До Богдана не одразу, але повільно таки доходить сенс його слів. Адель тулиться до нього, відвертає обличчя набік; чіпляється пальцями за кофту на спині Богдана. Такий гарний хлопчина; якихось п’ять хвилин тому так сміливо намагався загравати, тепер соромиться звичайних речей.

— Добре, гаразд, — Богдан пригладжує волосся на його потилиці й цілує в скроню.

Пальці Аделя сильніше стискають кофту на спині, стягують, через що горловина починає давити на горло. Богдан і хоче зробити так, щоб це швидше скінчилось, але не знає, від яких слів Аделю не стане ще більш ніяково. Тому мовчить, обіймає й дихає повільно через раз, бо частіше — неможливо.

— Але я хотів би перевірити, — врешті тихо бурмоче Адель й відпускає його, відхиляється назад настільки, що Богдан навіть бачить розгубленість на його обличчі. — Якщо ти не будеш проти… з тобою… хоч раз спробувати, — похитуючись, він притуляється спиною до дверей, але все одно дивиться в очі й не відпускає кофту Богдана вже спереду. — Здається, я зараз гепнусь, — в доказ своїх слів Адель справді трохи сповзає вниз, та тепер Богдан вже підтягує його доверху, але ненадовго. Адель знову сповзає, а його куртка знизу починає шурхотіти. — Коліна тремтять.

Богдан не вірить, що у когось може бути така реакція на нього. Але Адель стоїть прямо перед ним і тихо тремтить, зминає свої губи й знову боїться глянути в очі. Богдан повільно схиляється до нього, обережно підштовхує одним пальцем підборіддя Аделя вверх і притискається до його губ своїми, однак цього виявляється замало. Мабуть, вперше в дорослому житті він відчуває величезне бажання запхнути свій язик комусь в рот, вилизати всі його зуби. Адель хапається за його плечі, потім шию та сповзає вже набік, мукає в цю слиняву забаву — назвати її поцілунком язик не повертається.

Коли вже немає чим дихати, Богдан залишає короткий поцілунок на губах Аделя й впирається лобом у двері над його плечем.

— Тобі час, — не своїм голосом скрипить Богдан, плескає долонею кілька разів по стіні й відступає на крок. — Ввечері зустріну.

— Так, авжеж, — Адель розвертається боком до нього й хапається за замок на дверях, але гальмує. Знов дивиться на Богдана, облизує губи. Збентежено посміхається. — До вечора.

— До вечора.

Адель стрімко тягнеться до Богдана й коротко цмокає в щоку, та потім, швидко клацнувши замком, тікає за двері. Не те щоб Богдан збирався бігти за ним — навпаки, тепер сам тулиться спиною до дверей, не розуміючи, як так вийшло. Проводить язиком по губах й відчуває, як нижня злегка попікає. Схоже, дехто любить кусатись.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
чайовниця
18.01.2023 21:27
До частини "1. Це називається дотик"
Хочу підмітити, що у ваших персонажів дуже гарні імена :) Приємно про них читати. Дуже гарно написано, читається з задоволенням! Аделя хочеться приголубити, таке сонечко 🥺
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Декаслі
    19.01.2023 00:43
    До частини "1. Це називається дотик"
    Я дуже сильно намагалась вибрати їм імена, щоб підходили і приємненькі були. Адель шукався ледь не до останнього. Дякую, що оцінили 🥹
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше