День літнього сонцестояння

1

Мабуть, найстрашніша річ у цьому світі - неможливість людського розуму осягнути усе, що існує. Нам невідомо, що ховається у хащах лісів, що відбувається у глибинах океанів та що, або хто, знаходиться на далеких планетах, які надійно сховані у нескінченності Всесвіту. Можливо, людський розум не здатен зрозуміти усього цього, а ті, хто дізналися хоча б щось, навіки втратили себе. Гадаю, що я один із них.

Я вийшов із машини та закрив її дверцята. Стояв сонячний та теплий літній день. Я не пам’ятав, який день тижня це був. Я оглянув стару ґрунтову дорогу, яка вже почала заростати густою травою, через те, що по ній вже давно ніхто не їздив. Потім перевів погляд на старі та обшарпані ворота, які вже повністю втратили синій колір через свій вік. Проте навіть попри древність вони стояли рівно, так само, як і тридцять років тому, коли я тільки поїхав звідси. Я зробив два невпевнених кроки уперед та зупинився прямо перед воротами. Повільно почав підіймати свою праву руку, боючись, що через різкі рухи вони впадуть. Коли моя долоня була на рівні з обличчям, я поклав її на ворота, та легенько, не надавлюючи провів по ним. Жодних слідів синьої фарби на моїй руці не залишилося, лише бруд ти іржа. Діставши одну вологу серветку із пачки, що лежала у мене в кишені я витер це все.

Відійшовши від воріт я попрямував до хвіртки, що знаходилася у двох метрах від мене. Здолавши цю відстань за чотири кроки я поклав праву руку на ручку та натиснув. Хвіртка одразу ж відчинилася, явивши переді мною двір, у якому я провів усе своє дитинство.

Мене виховували дідо та бабуся. Ми жили на самому краю одного маленького села. Одразу за нашим двором йшло поле, яке закінчувалося густим лісом, куди дідо мене часто водив.

Я подивився на траву, яка заповнила собою увесь двір, на мох, що ріс зі стін хати, на довгі гілки винограду, які тісно обмотували гойдалку, на якій я завжди гойдався, поки малим був. Все навколо кричало про те, що у цьому домі, вже ніхто не жив протягом довгих років.

Я повільно почав рухатися у сторону хати. Вона містила у собі дві кімнати, кухню та ванну з туалетом. Я боявся, що увійшовши туди, зустріну лише тридцятирічний пил, павуків та павутини, що звисають з усіх куточків, мишей, що бігають по підлозі у пошуках їжі. Авжеж, там нічого іншого і бути не могло. Тридцять років тут ніхто не жив. Я піднявся на ґанок дому по старими та трухлявими дерев’яними сходами, що страшно скрипіли під моїми ногами, ніби збиралися зламатися навпіл. Я поклав руку на ручку старих дерев’яних дверей та прокрутив її проти годинникової стрілки. Вони відкрилися зі скрипом, що лякав мене у дитинстві, коли дідо посеред ночі виходив покурити.

Я обережно зробив перший крок та увійшов у дім. Сонячне світло через відкриті двері осяяло коридор. Мої здогадки підтвердилися. Майже одразу я побачив, як у кінці коридору пробігла миша, від однієї стіни до іншої, несучи щось у зубах. Я зробив один сильний вдих та відчув, як пил почала чіплятися за волосся в носі. Вона була усюди: на стінах, на підлозі, на стелі, на шафі, що стояла одразу біля входу та служила колись гардеробом. Сильно чхнувши та зрозумівши, що більше так глибоко вдихати тут не бажано, я пішов у сторону найближчої кімнати.

Зробивши декілька кроків я відчув, як на щось наступив. Опустивши голову вниз та пригледівшись я побачив старого іграшкового коня, який надійно був захований під товстим слоєм пилу. Я нахилився та взяв його. Здувши пил я зі здивуванням побачив, що на ньому немає ані подряпинки чи ще чогось. Він так і виглядає, як і тоді, коли дідо вирізав його із дубового дерева та подарував мені на Новий рік.

Поклавши коня у кишеню я зайшов до спальні бабусі та діда. Ліжко було зламане, а матрац порваний. Вікна, що виходили прямо на дорогу, де стояла моя машина були брудні та потріскані, але продовжували стояти на своєму місці. Шафа навпроти ліжка впала та розпалася на декілька великих частин. Там же лежав старий одяг, у якому тепер жили павуки. Зі стелі звисало безліч великих павутин, деякі із них тягнулися до самої підлоги. Я підійшов до найближчої стіни та відчув її вологість навіть не торкаючись. На ній росло безліч моху.

Ще малим я любив спати у цій кімнаті вдень, коли дідо та бабуся були заняті господарством. Старі, гарні, безтурботні часи дитинства. Шкода, що не можливо повернути час назад.

Згадавши теплі моменти, які відбувалися у тій кімнаті я вийшов із неї та пішов до іншої, що була одразу навпроти. Це була зала. Мене знову зустріла гора пилюки, десятки павутин, мох та розруха. Саме це і була моя кімната, де я спав, їв, навчався. Диван, який я розкладав щовечора перед сном прогнувся, стіл, за яким мене навчала бабуся продовжував стояти на своєму місці, але вже далеко не у тому стані, у якому він був колись. Шафа була відсутня, певно, мародери її вкрали, як і картину, яка висіла над диваном, але тепер кудись безслідно зникла. Лише один маленький цвях у стіні був нагадуванням про неї. У залі, як і у спальні бабусі та діда, вікна були брудні, потріскані, проте продовжували стояти на своєму місці.

Я знову вийшов до коридору та пішов у кухню, що була одразу за залою. Зайшовши я зумів розгледіти зовсім трохи, бо сюди світло з вулиці вже майже не доходило. Залишилося тільки шафки та стіл, усе інше зникло. Я не зміг довго там знаходитися, тому вийшов із дому назад на вулицю.

Свіже повітря без пилюки одразу вдарило у ніс. У ньому все ще відчувалася ранкова волога та важкість.

Я спустився з ґанку та пішов у сторону городу. Тільки зараз я відчув, наскільки висока трава була у дворі. Вона майже сягала моїх колін. На сірих джинсах трохи залишалися зеленуваті сліди від неї, а у кросівки потрапляла роса. Я пройшов повз стару яблуню, яка вже давно не цвіла та нарешті вийшов на город. Як і очікував, він був повністю покритий бур’янами. Вже і не залишилося сліду, що колись тут росла картопля, кукурудза, морква та помідори з огірками… Все, що тільки могло.

Пройшовши по городу, намагаючись не забруднитися, я нарешті вийшов до поля. Цього року, певно, як і безліч минулих, тут нічого не росло, лише малесенька травичка.

Я одразу побачив ліс, десь у декількох сотнях метрах від мене. Склалося враження, ніби дерева так і не змінилися за тридцять років. Вони досі були такими високими, неприродньо темними та росли близько одне до одного.

Йдучи полем до лісу, я пригадував, як тут дід вчив мене стріляти з луку по мішенями, водити трактор, також тут ми часто пасли худобу. Взимку ми приходили сюди, аби зліпити щось зі снігу та покататися на лижах. Ех, старі, гарні часи…

Сонце підіймалося все вище і вище, поки я прямував до лісу. Йшов я повільно, насолоджуючись свіжим повітрям, літнім теплом та спогадами про дитинство. Птахи співали якусь мелодію, відому тільки їм самим і так спокійно було на душі. Після гулу великого міста, сільська тиша заспокоювала.

З моменту мого від’їзду село розрослося, але так і ніхто не посилився біля нашої хати. Певно, нікому не хочеться жити на самому краю села поруч з великим темним лісом. Атмосфера самотності лякає людей. Більшості із нас властиво жити у соціумі, або ж поруч із ним, взаємодіяти разом із іншими людьми, чути голоси та міський шум, навіть зведений до мінімуму. Лише одиниці можуть повністю від цього відмовитися та перебратися подалі. Дехто вважає таких людей відлюдниками, дехто диваками, а дехто навіть і не помічає, що не дивно.

Я насолоджувався тишею та задумався, а чи не повернутися мені назад сюди? Побудувати нову хату, створити гарний та красивий двір. Гроші на це у мене були, міг собі дозволити. Але мої думки швидко обірвалися, щойно я підійшов до лісу.

Я подивився крізь дерева та побачив там темряву, яка не дуже вписувалася у сонячний літній день. Хоча, ліс завжди був таким. Високі дерева, що росли близько одне до одного та мали на собі багато листя майже не пропускали сонячне світло крізь себе. Це була його особливість.

Глибоко вдихнувши та остаточно зібравшись з думками, я зробив перший крок до лісу. Тут навіть повітря було іншим. Запах самотності та суму. Я чітко це запам’ятав ще з дитинства, коли дід мене сюди вперше привів. Я зробив ще декілька кроків та відчув, як маленькі гілочки та давно опале листя тріскалося під моїми ногами. Це були єдині звуки лісу, що я чув у перші секунди. Нарешті десь високо наді мною дятел почав довбати дерево у пошуках їжі, більш-менш мене це заспокоїло.

Я чітко запам’ятав шлях до озера. Треба було просто йти вперед та не звертати декілька хвилин. У цьому лісі дуже просто заблукати і ніколи не знайти шляху назад.

Темрява лісу окутувала все навколо, включно зі мною. Вона була такою самою і у дитинстві, але тоді, здавалося, ніби вона приховує у собі щось жахливе, неземне, надприродне. Звісно, зараз я розумію, що то була лише дитяча уява, підігріта любов’ю до всього містичного та паранормального, проте тоді все було для мене реальністю. І жінка, яка переслідувала мене, і дихаюча земля, і ті руки, що тягнули мене на дно, і…

Поринувши у спогади я і не помітив, як вийшов до того озера. Ми з дідом називали його Серцем лісу. Гарна назва, романтична. Озера гарно освітлювалося сонцем, але навіть попри це я ніколи не міг розгледіти те, що відбувається навіть на його поверхності. Темна вода у ньому, брудна, а на дні повно водоростей. Я у цьому тоді впевнився.

По моєму тілу пробігли дрижаки. Я повільно підійшов до озера та сів на березі. У голові крутилася лише одна думка: «А якщо все це дійсно зі мною відбувалося? Якщо це було більше, ніж дитяча фантазія?..». Цей ліс точно приховує щось у собі. Щось загадкове, щось таке, що не піддається логічному мисленню.

Та ні, не можливо. Просто бути цього не може. Чи все ж може? Це все відбулося зі мною так давно, що пам’ять прибрала з голови багато різних приємних та не дуже моментів. Людям властиво забувати.

Моя рука інстинктивно потягнулася до кишені, де лежали цигарки. Я дістав пачку, відкрив її, нарахував там рівно 19 сигарет, взяв одну, поклав коробочку назад. У цей час інша рука нащупала запальничку, але вже у тій кишені, де лежали вологі серветки. Я дістав її та підкурив цигарку. Теплий дим потрапив до легень, але страх та тривожність не покидали мого тіла. Навпаки, додалося відчуття, ніби хтось спостерігає за мною з-за дерев, з протилежного боку озера, самого озера. Я хотів піти звідти, але не міг. Так і продовжував сидіти на одному місці, дивлячись порожніми очима у щось та згадуючи, як все було насправді.

Пора все згадати.

2

Мене виховували дідо з бабусею. Батьків я майже не знав, та і не потребував їх зовсім. Вони покинули мене ще малим, подалися закордон, аби заробляти гроші. Раз на місяць вони присилали конверт з ними бабусі, а вона, у свою чергу, відкладала їх на моє майбутнє (за що я їй неймовірно вдячний, хто знає, як би склався мій приїзд до великого міста, якби не ці гроші та її далекоглядність). Звісно, малим мені це не дуже подобалося, я хотів свої гроші одразу, аби витратити їх на якийсь непотріб, у ті рідкісні дні, коли дідо возив нас до міста.

Бабуся була доброю та розумною. Саме вона навчила мене писати, читати та рахувати. Навчала мене замість школи. Дідо був загартованим життям, сильним, майстром на всі руки та мав холодний розум. Він навчив мене добувати вогонь та воду, полювати, працювати. Саме вечори, які я проводив з дідом дали мені найбільше фізичних навичок. Характер у нього був важкий. Він не пив, але міг принести багато проблем. Сварки діда зі звичайними людьми, його часта невдоволеність чимось, холодний погляд… Все це назавжди залишилося у моїй пам’яті. Але навіть попри це він був добрим та дуже любив мене та бабусю. Також він знав багато такого, про що звичайні люди навіть і не здогадуються.

Вперше він відвів мене до того озера на мій шостий день народження. Це була далеко не перша наша прогулянка до лісу, але перша до озера. Він зрідка його згадував.

- Озеро як озеро. Нічого такого. Серце лісу. - Казав він, коли малий я просив його відвести мене туди.

Я так зрадів, коли нарешті побачив те «Серце лісу» вперше. Озеро здалося мені неймовірно великим та красивим. Я дивився на нього в захваті, не бажаючи покидати це прекрасне та спокійне, як мені тоді здалося, місце.

Дідо міцно стискав мою руку та не давав мені вирватися. Він пристально дивився на озеро та думав про щось. Тоді, гадаю, у його виразі обличчя можна було розгледіти страх, але я був занадто малим, аби це зрозуміти.

Нарешті, через декілька хвилин мовчання він повернувся до мене, послабив хват руки та присів.

- Тобі сьогодні шість років виповнюється, вже майже дорослий чоловік.

Я кивнув у відповідь, переводячи погляд на діда.

- Давай ми з тобою, як два дорослих чоловіки, обговоримо дійсно важливу річ.

Я не дуже розумів, про що дід говорив, але відчував, що це дійсно дуже важлива річ.

Він пристально подивився мені в очі, по моєму тілу пробігли мурашки.

- Ти обіцяєш мені ніколи не ходити сюди самостійно?

- Так. - Сказав я з певним розчаруванням у голосі.

- Чудово. Ти обіцяєш мені ніколи не купатися у цьому озері?

- Так. - Озеро здавалося мені таким прекрасним, щоби бодай раз скупатися у ньому. Воно було кришталево чистим та спокійним. Мрія. Звісно, з часом я став помічати, що вода у ньому далеко не настільки ідеальна, як я уявляв тоді.

- Ще краще. Ти обіцяєш мені ніколи не йти у ліс далі цього озера?

Тепер його тон остаточно став холодним та суворим. Я розумів, що у цьому випадку його потрібно було слухати без жодного сумління, інакше за цим могло би послідувати жорстоке, але справедливе покарання.

- Так.

- Що «так»?

- Обіцяю.

Дідо підвівся назад. На його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.

- Молодець, - сказав він та скуйовдив мені волосся своєю правою рукою.

3

У той день ми порбули біля Серця лісу ще декілька годин. Дідо рибалив, а я мовчки сидів біля нього та спостерігав. Цей процес нагадував мені ритуал, де все мало відбуватися за чітко побудованим планом. Крок ліворуч, крок праворуч і все полетить у безодню, повністю знищивши увесь сенс ритуалу. Тож я сидів мовчки, боючись поворухнутися. Та навіть попри це додому ми повернулися без риби. Бабуся з полегшенням зітхнула, коли побачила, як ми повернулися додому з порожнім відром.

- Ну хоч колись мені не доведеться її смажити, - жартома промовила вона дідові, але він не посміхнувся.

Він рідко посміхався і майже ніколи не показував свої справжні емоції. Складалося враження, наче він просто боявся це зробити. Певно, дідо не хотів руйнувати образ старого, навченого життям чоловіка, який майже ніколи не бачить нічого хорошого, чи бодай смішного. Але ми з бабусею звикли до його характеру. Особливо вона. Тим паче, дідо ніколи не підіймав руку ані на мене, ані на неї. Чи підіймав?..

4

З віком пам’ять стає гіршою і ти починаєш поступово забувати деякі речі. Одного дня ти можеш зупинитися посеред вулиці і почати пригадувати, куди взагалі прямуєш. Так ось, моя пам’ять викинула багато дитячих спогадів із моєї голови. І найважливіший також, як не дивно.

Отже, це був День літнього сонцестояння. Було неймовірно спекотно, сонце випалювало землю під прямим кутом, роблячи знаходження під ним неможливою задачею.

Дідо та бабуся пішли поспати у хату, а я, попри їхні слова, залишився на вулиці. Було мені тоді одинадцять років, напевно… Точно не пригадаю вже.

Наші з дідом прогулянки до Серця лісу стали буденністю. Ми там рибалили кожної суботи, у будь-яку погоду. Іноді риба сама залітала у відро, а іноді здавалося, наче її у цьому озері і не було… Але попри такі часті візити до того озера я ані разу не порушив обіцянку, яку дав дідові п’ять років тому. Я не купався у озері, навіть ноги не мочив.

Я боявся, що якщо порушу обіцянку, то дід перестане відноситися до мене як до дорослого чоловіка. Що ще могло налякати одинадцятирічного хлопчину, як не це?

Сидячи зараз біля нього, Згадуючи це все та повільно курячи цигарки, я ледь стримував сльози. Спогади про діда та бабусю пробудили у мені дещо неймовірно важливе та особисте. Потрібно буде обов’язково навідатися до них на кладовище після того, як все пригадаю все, що мушу.

Як тільки двері хати закрилися з притаманним їм скрипом, я встав та попрямував до виходу із двору на город. Пройшовши по ньому та впевнившись, що за мною ніхто не спостерігає, я пішов до степу. Цього року там росла пшениця, але її паростки були ще зовсім малі. Досі не знаю чому, але мне потягнуло саме туди.

Мене не зупиняли ані спека, ані промені сонця, які спокійно можуть осліпити на декілька хвилин. Я хотів у степ. Я хотів походити у тиші та на самоті, думаючи про ті речі, які турбували одинадцятирічного хлопчика.

Ця ідилія з природою, далеко від великих міст та їх шуму, газів… Це неймовірно. Це неможливо передати словами. Ті відчуття, коли ти, насолоджуючись самотністю, зливаєшся з природою, забувши про всі ті речі, які не давали тобі по-справжньому жити. Гадаю, що ця ідилія доступна усім, навіть маленьким хлопчинам, які вирішили прогулятися на самоті степом під палючим сонцем.

Навіть через капці я відчував землю та те, наскільки вона гаряча цього дня. По моєму лицю вже стікав піт, а голова легенько починала крутитися, проте я вирішив твердо продовжувати свою прогулянку цим, здавалося б безмежним степом. Я не боявся ані сонячного удару, ані того, що моє мале тіло не знайдуть тут, та і це явно не ті речі, про які ти думаєш у такому віці.

Також я відчував певну свободу у тому, що гуляю сам, без діда чи бабусі. Я вже майже дорослий чоловік, скоро на роботу, одружуватися, заводити дітей, тож чому я не можу гуляти сам, тоді, коли хочу?

Якби я тільки знав, чим це бажання побути на самоті та довести самому собі, що я вже дорослий закінчиться, то ніколи б не пішов того дня у степ.

У голові почала виникати остаточна та цілісна картина того, що відбулося.

Гуляючи степом, витираючи піт з лиця та ледь-ледь тримаючись на ногах від спеки, я побачив удалині перед собою жіночій силует, який точно не мусив би бути тут зараз.

5

Я закляк на місці та уважно придивився, чи не здається це мені. Ні, не здається. Я побачив, що жінка була одягнена у довгу білу сукню, мага на голові вінок із різних квітів, а у правій руці тримала серп. Якщо я скажу, що мене це не налякало, то буду не дуже чесний з самим собою.

Жінка стояла на місці та дивилася на мене. Лише через хвилину вона почала йти у мою сторону.

Я запанікував та почав повільно відступати назад, боючись перечепитися через щось та впасти. Треба бігти додому, подумав я, доки не зрозумів, що та жінка з серпом перекрила мені шлях до нього. Оббігати її було страшно, та навіть просто дивитися у її сторону було страшно. Усе тоді було страшно.

Вона все продовжувала йти, а я продовжував відступати. Йшла вона повільно, але впевнено, пристально дивлячись на мене. Я відчував її погляд на собі, відчував, як він пронизував моє тіло, змушуючи серце калатати з неймовірною швидкістю. Врешті-решт я розвернувся та побіг від неї у сторону лісу.

Я сподівався, що дерева заховають мене, дадуть можливість повернутися додому і ця думка допомагала не впасти на землю з істерикою. Поки я біг, то час від часу повертав голову назад та дивився, чи була та жінка все ще там? Так, була. Серп вона все ще тримала у правій руці та все ще дивилася на мене. Єдине, вона почала йти набагато швидше. Відповідно, я намагався бігти так швидко, як тільки міг.

Капці були не зручні та майже спали, поки я добіг до перших дерев, але часу на те, аби зупинитися та поправити їх у мене не було. Я подивився назад і побачив ту жінку у декількох метрах від себе. Лише зараз я зумів добре розгледіти її обличчя.

Чорні очі все ще пристально дивилися на мене. У її темному волоссі були заплутані квіти, гілки та листя. Обличчя жінки було неймовірно блідим, а у деяких місцях чорни, наче обморожене. Її вуста були майже невидимими через колір, який ідеально зливався з рештою її обличчя.

Я зойкнув та побіг далі у хащу лісу. Я відчув, як перші сльози покотилися по моєму обличчю. Паніка повністю заволоділа тіолом та рухала його уперед.

Я біг між деревами та не озирався назад, очікуючи побачити її у метрі від себе з піднятим серпом. Лише коли ноги почали втомлюватися я обперся об дерево та глянув позаду себе. Нікого, взагалі. Невже вона зникла, подумав я, але знову почав бігти. Врешті-решт, згодом, я опинився біля Серця лісу, де зумів остаточно зупинитися, відпочити та подумати над тим, що робити далі.

Я, витерши сльози, сів на землю та уважно прислухався до звуків, які мене оточували. Нічого, суцільна тиша. Певно, навіть сама природа відпочивала у таку спеку. Звісно що тут, біля озера, було трішки прохолодніше, та і тінь дерев рятувала від прямих сонячних променів, та все ж спекотність дня відчувалася.

День літнього сонцестояння.

6

Якось бабуся розповідала мені деякі казки легенди та страшні історії пов’язані з цим днем. Вона застерігала мене, аби я нізащо не займався у цей день важкою роботою під сонцем та проводив під ним якомога менше часу, мовляв, монстри спеки лише і чекають, аби з’явитися переді мною.

І ось саме зараз я згадав про опівденницю.

- Ця жінка, хоча навряд чи воно нею є, з’являється до людей у найспекотніші дні. І під час сонцестояння також, звісно. Це її найулюбленіший день. Спочатку дехто сприймають її за міраж, але потім, коли бачать її наближення впевнюються у протилежному. Мало кому вдавалося пережити зустріч з нею. Тож, золотце моє, не ходи у степ, коли спекотно, зрозумів? - розповіла вона мені якось перед сном.

Мало розповіла, але і цього вистачило, аби налякати мене тоді. Довгий час, коли приходили ті найспекотніші дні, я не висовувався з хати, боючись зустріти її на порозі. Проте, до одинадцяти років цей страх повністю забувся, а історія стерлася з моєї пам’яті.

- Чорт, - сказав я тихо самому собі згадавши тоді бабусині слова.

Було страшно.

Цілий день тоді був страшний.

7

Остаточно перевівши подих, я відчув, як сильно спітнів. Через піт футболка прилипла до мого тіла. Відчуття від цього було не надто приємні, м’яко кажучи.

Сяк-так знявши футболку я поклав її біля себе. Все ще було спекотно. І тут у мою голову прийшла далеко не найкраща ідея. Я вирішив скупатися у Серці лісу, порушивши надану колись, на цьому самому місці обіцянку. Я повільно підвівся, зняв капці та босими ногами ступив на землю. Не зводячи очей з озера, що здавалося мені порятунком від поту на тілі, я попрямував до нього.

Голос у голові кричав мені, аби я зупинився, не став туди йти, але було вже запізно. Я став на берег, подивився у воду на своє відображення і зробив перший крок у воду. Тепла та приємна вода одразу мене заспокоїла.

«І чому він забороняв мені тут купатися?» - подумав я та зробив ще пару кроків, поки не зайшов у воду по коліна.

Плавати дідо мене вчив у іншому озері, що знаходилося у сусідньому селі. Туди він мене возив раз на два дні протягом усього літа. Багатенько людей з сусідніх сіл з’їжджалися до того озера, особливо на вихідні та свята. Там мені подобалося. Іноді дідо підкидував мене у воду, а бабуся дозволяла кататися на тарзанці, яку повісили на дерево над озером куди доросліші хлопці за мене. Гарні були часи. Шкода, що їх не повернути.

Отже, плавати я вмів добре.

Зробивши ще декілька кроків углиб озера та уявляючи, як зараз файно скупаюся, я провалився вниз. Раптовий обрив був настільки несподіваним та глибоким, що я ледь-ледь встиг вдихнути повітря.

Одразу опинившись під водою, я запанікував від несподіванки. Я подивився вниз під себе, але дна не побачив… Його приховувала темна товща води. Після цього я вже не просто панікував, я став боятися. Зібравшись з думками я повільно став підійматися на гору. Бачучи, як сонячне світло ставало все блище і блище, а разом із ним такий жаданий кисень я став заспокоюватися. Доки щось не вхопило мене за ногу та не потягнуло на дно.

Я скрикнув під водою, випустивши із легень такий необхідний їм кисень та подивився униз. Я побачив руку, яка тримала мене за ступню та тягнула на дно. За відчуття вона була схожа на якусь липку траву… Бридко, як на мене.

По моєму тілу знову пробіг страх. Він засів унизу живота, як якийсь паразит. Я замахав ногами і рука на мить відпустила мене. Цього було достатньо, аби почати швидко підійматися нагору. Я плив гріб руками так, як міг. Вже майже на поверхні я подивився униз та побачив, як з дна тягнеться не одна рука, а цілий десяток, якщо не більше. Вони всі підіймалися за мною. І страху стало ще більше.

Одразу випірнувши на поверхню, я погріб до берега і як тільки пісок опинився під моїми ногами, одразу вибіг на тверду та суху землю.

Я, намагаючись вдихнути повітря у повні води легені, впав. Я дивився на Серце лісу, очікуючи, що ось-ось ті руки вилізуть з води та поповзуть за мною, аби закінчити незакінчене. Проте цього так і не сталося.

8

Я лежав на землі, випльовував воду з легень та поступово приходив у себе. Та жінка з серпом, опівденниця, тепер ще ті руки… Що, чорт забирай відбувається? Як дати цьому всьому раціональне пояснення? Мій одинадцятирічний мозок намагався вигадати щось, аби заспокоїтися, але не вийшло.

Сонце все ще було у зеніті. Певно, я провів тут, за двором, не надто багато часу, якщо воно досі не почало сідати. Проте пора вже вирушати додому, раптом мою відсутність і вже почали хвилюватися.

Я встав та попрямував до свого одягу, що лежав трішки далі. Несподівано земля під моїми ногами піднялася та опустилася. По тілу знову пробігся страх, вже вкотре за день. Я зупинився та став думати, чи не здалося це мені, доки це все не повторилося. Я бігом підскочив до одягу та став максимально швидко вдягатися, але земля і там підіймалася і через пару секунд опускалася. Здавалося, що вона дихає…

Вдягнувшись я побачив, як у багатьох місцях навколо Серця лісу це відбувалося.

«За що це все мені?»

Я позадкував до тієї сторони лісу, з якої прийшов, продовжуючи дивитися на те, як земля дихала. По мірі відходження від лісу під моїми ногами цього «дихання» ставало менше.

Коли я впевнився, що знаходжуся на рівні та твердій землі, то побіг до виходу з лісу, повністю ігноруючи думку про те, що там, у степу все ще може бути опівденниця.

Я біг не зупиняючи та не повертаючи голову назад, доки не опинився у дворі. Там я впевнився, що позаду мене нікого не було і заспокоївся. Після цього пішов у хату, де бабуся з дідусем спали.

9

Звісно що я не розповів про те, що сталося, ані діду, ані бабусі. Я боявся, що мені не повірять та ще і покарають за таку далеку прогулянку на самоті. Більше ніколи у житті я не бачив опівденницю, дихання землі і не ходив до Серця лісу сам, до цього моменту.

Діда не стало через чотири роки, коли мені вже було п’ятнадцять. Бабусі двома роками пізніше. Одразу після її похорону я зібрав речі, гроші та поїхав до великого міста, аби почати нове життя там. Там, де у мене не було нікого, там, де ніякі монстри не можуть зрівнятися з людиною. Проте це вже не має стосунку до того, що сталося тоді.

Докуривши усі цигарки, що були у пачці, я підвівся та попрямував геть з лісу.

Спогади річ дуже не надійна, особливо, якщо вони дитячі. Чи дійсно це все відбулося зі мною? Чи відбулося в один день? Не знаю, проте у моїй пам’яті всі ці моменти були саме у такій послідовності. Можливо, щось я упустив, можливо сам собі придумав, Точно сказати не можу.

Спогади не чіткі, вони можуть губитися та повертитися уже зовсім іншими. Та і з віком пам’ять стає лише гіршою. Можливо, я це все сам вигадав, можливо ні. Не знаю. Не пам’ятаю. Не можу пригадати.

Навіть попри це, дитинство залишиться у моїй пам’яті прекрасним часом, у який я фі надалі мрію повернутися, не зважаючи ні на що.

Шкода, Що людство так і не створило машину часу.

Все віддав би, аби знову туди повернутися.