Бушка та жовтороте сонечко

Сталося то до біса давно, в ту стародавню давнину, коли Карпатські гори були такі маленькі, що їх навіть миша з розбігу перестрибувала, а хмари над степом такі важкі, що самою землею повзали. Був тоді собі десь на світі малий Бушка — веселе та відважне бісенятко. Та ви ж його, мабуть, знаєте! Мешкав він з батьками-бісами посеред дивовижного лісу, у великому затишному дуплі, й було йому там завжди тепло та зручно, та ще й пташки на всі лади навколо щебечуть, вітерець з ранкового туману панчохи в’яже, опівдні — снопи з сонячного сяйва галявиною розкидає, ввечері — в рожеві дзвони грає. Добрий він, лісовий вітерець. І сонечко завжди ласкаве. Бодай тільки якась зла підступна людина до лісу не вдерлася. Від цих людей тільки лиха й чекай! Але біси ретельно пільгували за своїм дивовижним лісом і від усякої напасті та кривди його захищали. І свій, і, коли треба, сусідній, той, де господарями були старий біс Крампус та його мала онука Глеська. Та сама, з якою Бушка познайомився тієї осені. Але цю історійку я вам, здається, вже розповідала — а якщо ні, то розповім іншим разом. Глеська, Крампусова онука, була, звісно, та ще коза! У порівнянні з нею Бушка — майже янгол небесний! Хоча про янголів біси тоді навіть не чули. Але звісно, вони з Бушкою дуже добре затоваришували: разом по лісу як бісенята гасають — ну, тобто, вони ж і були бісенятами! — нестримні, як дві заблукалі блискавички, наввипередки, то одно вигадають, то інше, втоми не знають! Аж пил до самісенького небокраю летить!

І ось якось проти ночі, по перших зірочках, притупав до Бушки та його батьків — Буки й Буши — той самий дід Крампус. А вже тоді чимало днів як землю щільно снігом зима укутувала — гарнесенька така зима, пухнаста, як Бушчино хутро, яскрава, мов ті зірочки, грайлива, наче бешкетниця Глеська. От і прийшов до них Крампус у саму завірюху, та ще й малому Бушці свіженьких смаковитих каштанів приніс! Де він їх узимку взяв? — Та біс його зна! А батькам його, значить, глечик темного каштанового меду, духмяного такого й п’янкого. Бо біси ті мали велику пристрасть до усього, що з каштана. Посідали вони до столу, матуся Бука ще й гарячого узвару з калини по горнятках розлила — калину біси полюбляли навіть більше, ніж каштан. От раптом Крампус і каже:

— Годі вже тій зимі-завійниці галабурдити, побавилася й буде! Час, мабуть, мале жовтороте сонечко у вогняні пелюшки загортати та полум’яними смаколиками пригощати. Нумо розпалимо великі сонячні багаття!

А треба вам сказати, у ті стародавні часи сонечко й насправді кожного року наново народжувалось. Спершу старе, торішнє зовсім старілося, бо зимно йому ставало у далекому металевому небі, ховалось воно за ковдрою хмар, та все бліднішало, ніби хворіло. Й зникало зовсім нарешті. А коли нове сонце-дитинка народжувалось, воно спочатку дуже слабке було, бо малесеньке ж, безпорадне. Не впоратися йому, немовляті, з зимовим холодом. Ось тому біси напередодні його народження у лісах великі сонячні багаття розпалювали — щоб малеча зігрілася, бісівським полум'ям наситилась, зміцніла та й швиденько зростала!

Дуже Бушці той звичай подобався. Завжди він з охотою допомагав дорослим сухе гілля для сонячного багаття збирати. Та що гілля! — Навіть величезні повалені хутровиною дерева тяг! Бо був же ж він бісом, а біси, навіть зовсім малі, до біса які сильні! Потім весь цей хмиз та бервена до купи складали на кшталт височезного намету, й тоді Бука починала копитом тупати, а Буша — хвостом хльоскати, аж іскорки летять. Ось сонячне багаття й займається, рудим птахом до неба злітає. А біси навколо пританцьовують, радіють, стрибають хто вище. Гори, сяй найяскравіше, мале жовтороте сонечко!

Ось і цього разу майже так сталося. Майже.

Назбирали біси сушняку та ломаччя, поклали до купи, почали підпалювали — вже й веселі соняшникові вогники побігли, зараз палахне! Як раптом…

Летить з півночі жахлива важка хмара. Чорна, мов вороняччя зграя. Летить, громами гримить, та ще й лютими блискавками жбурляє. Звідки взялася? Та як летіла, так на сонячне багаття градом гострого льоду та каміння й впала — рознесла його вщент, полум'я загасила, під собою поховала!

Здивувалися біси — що це таке дивне та й ще так недоречно? Але довго сумувати не стали: трапилося й трапилося, у ті стародавні часи багато чого незвичного відбувалося. Пішли вони до іншої галявини, назбирали знову ломаччя, гілок, дубків та бервен, склали багаття ще більше першого й ну удруге викрешувати рудяві іскри! Ось-ось займається!

І вдруге налетіла чорна, як найтемніша ніч, важка хмара, і знову сонячне багаття під льодом, камінням та гірким пилом поховала.

Вже трохи якось посмутнішали біси, збентежилися — то що ж таке коїться? Начебто хтось зловмисно сонячне багаття псує! Але що ж то за таємний лиходій такий? Ну, що робити? Назбирали й третій раз хмизу, зробили третє багаття, хоча й вже значно менше, ніж перших два — все ж таки ліс теж не безмежний, сухостій вже майже вичерпано. Вогники запалили й між собою переглядаються: що будемо робити, як хмара вкотре прилетить?

— Я заздалегідь вітри покличу, — каже Буша. — А ти, дружинонько, мені допомагай. Надісь і здолаємо цю знегоду, проженемо геть удвох.

— Добре, — відповіда йому Бука.

— Я теж допомагати буду! — обіцяє Бушка.

Бачать: й насправді летить! Та вже навіть не одна, а дві страшні хмари! Чорні, мов найзліше людське серце. Покликав батько-біс могутній та вогкий західний вітер, а матуся-бісівка — запашний та бадьорий східний, а малий Бушка — легесенький та лагідний південний. Вхопили вітри першу хмару — на мотлох пороздирали, наскочили на другу — рогами підчепили, за далекі північні гори шпурнули. Але за другою ще й третя зачаїлася, не вистачило на неї сил — впала, останнє сонячне багаття зруйнувала, гірким пилом та попелом затрусила.

Зажурилися біси зовсім. Не можна ж отак слабке жовтороте сонечко напризволяще кидати! А як біду відвести?

Тут малий Бушка й каже:

— Мамо, тато, побіжу-но я до діда Крампуса у сусідній ліс! Може, він знає, як це лихо побороти?

І не чекаючи відповіді схопився й побіг! Біжить лісом, біжить полем, біжить уздовж великої сріблястої річки, в кригу вдягненої… Ось вже й Крампусова діброва з-під пагорба біле хутро настовбурчила. Як хтось хрясь! — прямісінько Бушці лобом у лоба! Аж зірки з очей посипалися! Сів Бушка, ґулю на лобі тре.

— Та то ти, Бушко! — чує.

— Та то ти, Глесько! Куди шпариш, як скажена? Чи й у вас сталося щось?

— Ще б пак! Хай йому грець! За допомогою до вас біжу, лихо в нас! Чорні, наче смола, хмари…

— То в нас те ж саме, — зітхнув Бушка.

Глеська почухала носа, схлипнула:

— Дідусь каже: то злий та жорстокий чаклун-мерзотник лютує. Ім’я йому — Костосій. Йому, діду моєму, про це вітри нашепотіли, птахи нащебетали. Мов мешка той мерзотник десь на півночі, за Смоляними горами, де вічна темрява й тільки іноді — сірі сутінки. Каже дідусь: позаздрив Костосій, що в нас кожного року нове ясне сонечко народжується — своє стареньке та кволе він давно вже голодом заморив. От і шле ті жахливі важки хмари із камінням, льодом та гірким попелом замість дощу та снігу — хоче, щоб наше сонечко теж зникло.

— Що за безглузда людина? — здивувався Бушка. — Замісто, щоб своє зрощувати та годувати, чуже псує!

— Та то не людина навіть! — відмахнулася Глеська. — Такий самий біс, як ми!

— Бі-і-іс?! — не повірив їй Бушка. — Та не може бути! Ми, біси — захисники, оборонці! Ми лиха лісу не робимо!

— А він — скажений біс.

Зовсім Бушка розгубився. Як же їм бути? Щоб то була людина, то біси б швиденько цьому край поклали: налякали лиходія як слід, щоб в того аж жижки тряслися, а коли він драпака задасть, усе зіпсоване поправили. Але ж то біс! Його так заіграшки не налякаєш! Та ще й найгірше: дуже той ліс, де цей мерзотник панує, шкода Бушці стало! Як же ж так, що там звірятка з птахами без сонечка живуть? А квіточки з деревами та травами? Але ж свого лісу навіть більше шкода: як не заїде нове сонечко, то й в них все живе зачахне.

Так бісенятко замислилося, що аж не помітило, коли дідусь Крампус підійшов:

— Ось ви де, пострибайки! Насилу вас знайшов! Що ж ти, Глесько, знов не дослухавши чкурнула?

Підхопив Крампус обох бісенят своїми довгими пальцями з пташиними пазурами, закинув у козуб та й став на ходу пояснювати:

— Костосія я здавна знаю. Нікчемна то потвора, жалюгідна. Своєї власної тіні лякається. Але ж ховається добре, у найглибшій норі під землею. Тільки оті жахливі хмари й насилає звідти. Та разом ми його все ж подолаємо. Бо коли й старі, й малі, й весь світ проти одного — який би той один не був лихий та підступний, все одно не здужає.

І пішов старий Крампус розмашистою ходою спершу до оксамитового споконвічного лісу на півдні, потім — до трохи юнішого сивогривого на заході, а на останок — до неосяжного степу на сході, й усіх бісів-охоронців з собою покликав. Ну й Буку з Бушою, звісно, теж. Й от вони усією ватагою рушили на північ, до безплідної крижаної пустелі, де ніколи не сходило жовте сонечко, та не з пустими руками — кожен ніс з собою об'ємистий оберемок ломаччя та хмизу, бо де ж серед льодів та обдертої землі хмизняку знайдеш! Бушка теж ніс дубка, і Глеська тягла цілу березу. Вже на півночі ще й бідолашну, змерзлу бісівку на ім’я Скогсро зустріли — вона теж до них приєдналася, Глеські допомагала.

А як прийшли, то склали таке велетенське сонячне багаття, якого Бушка ще з роду не бачив! Спалахнуло воно, як тридцять разів по триста сонць! Мов щури налетіли до нього ті чорні хмари, але тільки ще жагучіше бурхнуло й гучніше загуркотіло полум’я! Ніяка сила йому нічого вдіяти не могла.

І тоді повстало-прокинулося з мертвенної темряви мале жовтороте сонечко — бліде, слабеньке, безпорадне. Але то була вже велика перемога, бо жовтороте сонечко, як про нього дбати, зросте, зміцнішає, чорну мертву кригу розтопить, малі квіточки з-під землі пробудить.

А той, хто у темряві ховається, власної тіні лякається, у сонячному сяйві сам тією тінню стане.