Восьмий кидок: шість і шість, дубль

Вікторія вибила шість і чотири. І знову не розгадала загадку. «Де бувають ріки без води, а міста без будинків?» Приречено помахавши головою, вона відповіла "пустеля", але це був неправильна відповідь. Вона демонстративно поклала перед собою телефон, який так і не вимкнула.

Її другий спогад був про подругу, в якої вона відбила хлопця. Просто тому, що могла. Хлопець був так собі, нічого цікавого. Але Віка, молода й амбітна фотомодель, хотіла перевірити силу своєї вроди. Так їй захотілося.

- Ми жили на одному сходовому майданчику, були сусідками, гралися в одному дворі в дитинстві, хоча чомусь ходили в різні школи. Марина була сіра мишка, іноді ходила зі мною на прийоми та вечірки, коли я почала свою кар’єру фотомоделі. Мене тішило, що я така успішна, вродлива, крута. Марина щиро раділа моїм успіхам і підтримувала мене.

Тут Вікторія важко зітхнула, мабуть, згадавши, що роботи в неї наразі немає та й кар’єра під питанням. Але стріпнула головою, так, що ідеальна зачіска стала ще ідеальнішою, і продовжила:

- Я сама запрошувала її, бо мені було шкода дівчини: сиділа весь час у своїх книжках, світу білого не бачила, працювала в районній бібліотеці. Одного разу на якійсь тусовці я познайомила її з хлопцем. Григорій був художником-початківцем, який, як зараз кажуть, подавав великі надії, мав особливий талант. Я в цьому не розуміюся. Вони з Мариною розговорилися про якихось там художників, провели разом весь вечір, потім знову зустрілися, і знову, і знову... Він став її хлопцем, і, по-моєму, там все йшло до весілля.

Вікторія помовчала.

- А я переспала з ним і розказала Марині... Ось таке я стерво!

Вікторія закінчила розповідь. Мовчанка стала гнітючою, всі відводили погляди. Михайло кахикнув, зняв окуляри і почав витирати скельця серветкою, яку дістав з кишені. Всі зосередились на його маніпуляціях з окулярами, навіть не зауваживши, що сніг в кулі не осів, а все ще вихрить.

- Потім, - хриплим голосом продовжила Вікторія, дивлячись на завірюху за склом кулі, зупинилась, прочистила горло і продовжила чітким беземоційним голосом. – Потім Григорій поїхав кудись в Італію, а я перебралась у нову квартиру і більше не бачилась із Мариною.

Сніг у кулі влігся. Нічого не відбувалося.

- Ну! – раптом голосно закричала Вікторія. – Чому?! Чому не дзвонить телефон і ніхто нічого не каже?! Чому ніхто не прийшов дати мені ляпаса за мій мерзенний вчинок?! Я чекаю!

Дівчина взяла в руки свою сумочку, з якої нервово просто собі на коліна почала витрушувати вміст. Посипалися помади, дзеркальце, гаманець, блістери з пігулками, дрібні монети, пачка серветок, зім’яті чеки, ключі та інший дріб’язок, яким наповнені майже всі жіночі сумочки. Дівчина схопила серветки, дістала одну і почала витирати очі й ніс.

- У вас щось випало, - сказав я Вікторії, піднявши з підлоги конверт, що випав із сумочки і опинився поряд з її кріслом.

Вікторія взяла його і так і завмерла з серветкою біля носа.

- Де? Де ви це взяли? - приглушено спитала вона, читаючи напис на конверті.

- Випав з вашої сумочки, - відповів я, зауваживши, що на конверті золотистими буквами з усілякими завитками і прикрасами було урочисто написано «Запрошення».

Перехиливши відкритий конверт над столом, Вікторія з силою потрясла його, і звідти випала яскрава листівка, помережана трояндами й сніжинками.

- Це запрошення! Як воно опинилось в моїй сумці? - дівчина гарячково розкрила листівку і пробіглася поглядом по друкованому тексті, а потім переможно й полегшено вигукнула:

- Вони одружуються!

Мабуть, це було трохи дивним, що дівчина так радіє чужому весіллю. Її очі засяяли від полегшення, рухи зразу ж стали упевненими і вільними, наче якийсь тягар, що гнітив дівчину довгий час, зник, розтанув, звалився з її плечей. Посмішка стала щирою та відкритою, вона обрала присутніх променистим поглядом і прочитала вголос:

- Дорога Вікторіє, запрошуємо вас на найголовнішу подію нашого життя! Ми хочемо поєднати наші долі й серця третього січня 2023 року. Нам було б дуже приємно, якби ви розділили нашу радість із нами! Святкування буде проходити о сімнадцятій годині в Палаці одружень. З любов’ю, Марина і Григорій.

Дівчина обережно поклала листівку в конверт і почала складати розсипані речі назад у сумочку. На її обличчі блукала посмішка.

- Наступний - гравець номер шість! Прошу, ваш хід! – як завжди, зненацька прокричав пан Василь.

Велика Гра продовжилася далі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.