"Остання лялька"

Віру розбудив дощ. Лежала і слухала його у передсвітанковій пітьмі. Потім звелася на лікті, глянула у вікно і посміхнулася. Вітер приклеїв для неї листа. Вона простягнула долоню, але листочок полетів.

- Стій. Куди ж ти? Візьми мене з собою- окликнула і знову лягла.

Лікарня прокидалася о шостій. Санітарки вітали новий день, грюкаючи відрами на повну- без усякого притишення. Крім прибирання в їхні обов’язки входив підйом пацієнтів. У відділенні інтенсивної терапії сигналом до вставання була Степанівна- літня жіночка з округлим, як буханець обличчям, окраєним білою косинкою. ЇЇ гучні, чи тихі гойкання першими сповіщали новини за ніч. Сьогодні Степанівна голосніше шаркала ногами та шморгала носом. «Сашко помер»- подумала Віра і закрила очі.

Ігор підїхав до підїзду п'ятнадцять хвилин на сьому, але дружини ще не було. Він заглушив двигун і за три затяжки викурив сигарету. Заглушити вогонь в голові не вдавалося. «Господи, як же я втомився»- простогнав, обіймаючи кермо. Найміцніший сплав сталі має межу витривалості… А вона?! За що їй ця мука? Правду Свєта каже- я егоїст. Як взагалі можна думати про себе?!

Двері підїзду грюкнули. Світлана бігла до машини, запахуючсь находу.

-Вибач, ніяк не могла знайти Вірин светер. Холодно, а вона… так мерзне.

Йому здалося, що дружина хотіла сказати щось іще, але останні слова затремтіли. Він теж хотів щось сказати, але стиснута в горлі грудка не випускала звук.

-То, ти не зайдеш до неї?- спитала, виходячи з машини.

- Так…, зараз ні... Ввечері приїду. Ляльку, ляльку візьми.

Він подався до бардачка і торкнувся лицем її волосся. Свєта відсахнулася і рвучко зачинила дверцята.

Дорогою на роботу Ігор думав про доню. Денно і ношно він думав про доню. Що ще можна зробити? Чим допомогти? Якби його воля- узяв би, притис до грудей, зрісся з нею і не віддав… На все горло хотілося кричати: «Візьми мене- залиш її живою!». А хто почує? Де ж та певність? Справедливість де? Я думав, що міцно стою на ногах, а тепер переминаюся з ноги на ногу і боюся глянути вниз. А раптом під ногами нічого немає...

Блим- блим – блим. Червоні цифри пульсували у скронях… Щойно в парадних зустріла лікаря-: «Саша помер». Треба якось «інсценувати… словом, Ви самі розумієте…, щоб не травмувати дівчинку». Жінка зайшла у ліфт і натисла кнопку. Від плавних вібрацій клонило в сон. От, якби, усе це було сном. Свєта зітхнула і пригадала, як маленькою любила спускатися ліфтом, ніби з’їзджала на довгій шиї жирафа. Було весело. А коли підіймалася вгору- ставала ракетою… Куди полетів Саша?

Панель приємно холодила лоб. Що зі мною не так? Саша помер, а я відчула полегкість... Але, я ж любила його… Чи ні? Любила, любила, як рідну дитину. Свєта сховала лице, а коли розтисла руки- чужа жінка: з обпіками в очах і гострим болем в куточках губ, дивилася на неї... А Віра? Що буде, коли піде вона?... Мабуть, я звикла. Ні, ні я погана мати... Кабіну легенько труснуло. Света припудрила синці під очима і додала блиску губам. Потім спробувала натягти маску самовладання, ще раз глянула у дзеркало і переступила поріг.

- Степанівно, я вже казала, як тебе люблю.

- Ова! Вірунчику, ти мені це щоранку щебечеш. Скажи, хоч, за що?- мовила старенька, спираючись на швабру.

- Я люблю літніх людей, а ти дуже літня... Татко теж, колись був літнім, а тепер- зимовий.

Степанівна зітхнула, буркнула щось під ніс.

- Ну, ну. Скоро мама прийде-додала, виходячи з палати.

Квакнула мобілка- есемес від татка: «Буду ввечері, люблю, цілую» і купа сердечок. У відповідь: «Люблю- чекаю» і купа сердечок.

Дівчинка натисла на екран і збільшила фото. Вдивлялася у голубі очі, гладила зморшки і горбочок на носі, торкалася короткого волосся. Вона любила гладити тата по голові, особливо після перукарні. Її друг Саша теж мав коротку зачіску… раніше.

Вчора Саша сказав, що помре. «Цікаво, як він це відчув?»-думала дівчинка і все пригадувала ніч. Смерть для неї була найбільшою загадкою, про яку мовчали дорослі. Зате, усі діти в лікарні знали, що на них чекає. У спільній палаті вони часто говорили про смерть.

Люда казала, що це така гра, про яку дорослі мовчать, бо дітям у неї гратися зарано.

Ваня говорив, що смерть чорна, страшна і з косою…

Ірина бабуся казала, що Бог добрий і на небі всіх утішить. «Може, дасть багато іграшок»- міркували діти, чи зробить кимось особливим.

Віра не боялася смерті. Дуже боялася лікарів, бо вони роблять боляче. Потім зрозуміла, що вони хороші, просто інакше не можна. Навіть ці страшні голки- терпимі, головне не дивитися і не напружувати руку. Дівчинка хотіла бути такою, як раніше, щоб батькам стало легше. «Як добре, що помирають не назавжди»- думала з полегшеням. Вона й раніше про це здогадувалась і врешті-решт переконалася: Саша ж приходив до неї уночі…

Рипнули двері.

- Мама, матусю.

Мама принесла страх і занепокоєння. Дівчинка глянула на неї і запитала:

- Тепер, ти фарбуєшся для мене?

- От, іще- тільки й змогла придумати Свєта. І в кого ти така розумна?

- Просто, я вже доросла. Мені скоро сім. Забула?

Вона не забула… Віра захворіла на рак у п’ять. З тих пір більше жила у лікарні, ніж вдома. « Щоб я робила на її місці?»- запитувала себе не раз. О, я не витримала б і дня…, але вона зовсім інша.

Враз, пригадалася давня історія. Одна яблуня у садку погано родила. Якось Ігор підійшов до неї з пилкою і каже: « Треба її, доню, налякати, тоді вона зародить». Дитина підвела здивовані очі : « А може, краще попросимо?». Такою Віра була завжди- відкрита до невідомого і готова ділитися з усіма. Мала друзів, але трималася сама по собі -не йшла на повідку у інших. Якось, лікарняний психолог запропонував намалювати свою хворобу. Такий спосіб візуалізації має націлити дітей на боротьбу. Усі намалювали монстрів, а Віра- колобка. Чому мій колобок має мене з’їсти? Я спробую з ним подружитися. Так говорила вона, поки не вирізали пухлину…

- Мама, а ти знаєш- Саша помер?

Мама заготувала слова, але вони кудись поділися- зависли у тиші.

- Чому ти так думаєш?- видавила нарешті

- Він сам сказав. Він приходив до мене уночі. І знаєш, я його ще таким не бачила: красивий, весь у білому, навіть світився.

Віра спробувала підвестися. Свєта підправила подушки і обійняла її за плечі.

- А може, це тобі наснилося? Як тоді, пам’ятаєш- після знеболювальних.

- Не знаю- Віра замислилася. А… різниця велика?

- Ну… , сон це те, чого насправді немає- спробувала пояснити Свєта.

- Тоді… насправдішнє, не може бути сном? Чи як?

- Ні, не обов’язково... Ти мене знову заплутала і я тебе за це залоскочу.

- Мамуся, зачекай, ти ж не дослухала, а я вже втомилася. Він сказав: «Не бійся»- прохрипіла Віра і зайшлася різким кашлем.

- Спокійно, доню, дихай. Ось так: вдих і видих.

Мама хотіла вкласти дівчинку у ліжко, але та потягнулася за альбомом. Віра намалювала чоловічка з рисками замість рук і ніг і підписала- «це моє тіло». «Мама, ти бачиш? Воно стало непотрібним: не може їздити на велосепеді, бігати, гратися». Вище Віра намалювала райдугу, а на ній два маленьких смайлика. І підписала:-« Це я і Саша».

Свєта підійшла до вікна, а коли повернулася, побачила кокон і метелика.

«Ми схожі на лялечок. Багато разів живемо і довго будуємо кокон, щоб укінці вилетів метелик».

- Мамо, а коли буде кінець?

- Не знаю, рідненька. Не знаю- мовила, заливаючись слізьми.

Віра теж заплакала, обійняла маму і довго-довго цілувала. Потім провела пальчиком по її щоці, торкнула сльозинку і піднесла до губ.

- Солона.

Палата була наповнена Вірою. Він відчув це крізь сутінки. Зайшов з освітленого коридору і став на мить невидющим. Світло ліхтарів падало крізь вікно і килимом лежало на підлозі. Осторонь стояло ліжко. Ігор підійшов навшпиньках і ввімкнув нічник. Мама і доня спали, тримаючись з руки у позі немовлят. Схоже на серце- трошки криве, здвинуте, чи надломлене.

Свєта була у лікарні майже весь час. Він не бачив донечки декілька днів і все ще уповав на диво. Як же вона схудла… Батько зігнувся, сповз на коліна, прилинув губами до змарнілого личка...

- Тихше, не руш- шепнула Свєта. Ледве заснула, після знеболювального. Дивися крапельниці не зачепи.

Дитина застогнала. Він побачив катетор і довгу, як безодня суму, трубочку.

Кап-кап-кап- тихо збігали надії. А потім, щось обірвалося і потягнуло в тоненьку трубочку. Таку тоненьку, що немає куди сховатися, немає за що зачепитися…і дна, теж немає.

Тіло- не єдина реальність... Здався. Відступив. Розтиснув хватку. Доторкнувся до джерела утрати і збагнув: щось помирає в нас, коли ми терпимо нестерпне; а потім, народжується щось нове... Це схоже на простір у серці, (або серце у просторі) з якого виринають почуття, щоб згодом зникнути. Це схоже на дихання: вдих-народження, видих-смерть… Вдих, видих і коротка пауза між ними. Така коротка, що раніше він її не помічав. Тепер- пауза розтягнулася у вічність... Віра, Свєта, Ігор- у вічності немає імен. Тисячі безчасних струн співають пісню, і у кожного своя нота. Тут, і зараз є усе, і -нічого окремо…

Свєта ворухнулася, помацала Вірину руку і мирно засопіла. Чоловік пригадав першу секунду її життя і свій крик, що зливався з криком матері і дитини… Народження не буває без болю… Сім років назад він сидів, ось так, у пологовому будинку, обережно торкався і … пауза...

«ДЯКУЮ!!!»- народилося у грудях і рвалося вдихнути світ. Тоненька трубка, раптом, розширилася і стала гортанню. Він судомно затис горло руками, опустив хвилю назад у груди і… тримав, тримав її, тримав … Він тримав, доки серце кричало на розрив аорти… Видих -вдих- … Стук- стук, стук- стук…