Кришталевий черевичок

Вже четверту годину дороги його ясновельможність воліли дерти горлянку. Втім, було б великою ганьбою брехати, ніби Ґеральт переживав страшенні муки, знайомлячись із музичним даром Юліана. Натомість він із задоволенням слухав оповіді про трьох славних лицарів, що змагалися на турнірі за прихильність прекрасної дами. Текст, відверто кажучи, був паскудним: мілорди солодко освідчувалися в коханні, комічно билися на арені і бідкалися, що їм, добрим друзям, доведеться схрестити клинки і вийти на поєдинок один проти одного. Ґеральт усе чекав, поки благородні лицарі забудуть про свою дворянку та улаштують цейво на трьох, але не так сталося, як гадалося — один із претендентів випадково проколов списом другого і славний турнір перетворився на побоїще. А далі — в кращих традиціях давніх історій: всюди кров, кишки, намотані на списи, відрубані голови та руки-ноги на полі бою.

Якби ця балада звучала у виконанні якогось корчемного менестреля, Білий Вовк давно б покинув таверну — ночівля в чистому полі здавалася привабливішою за ці нудотні вірші. Але Юліан, варто було визнати, співав захоплююче, ніби зачаровував свого слухача, за руку тягнув його в жорстоку казку. Він легко брав високі ноти, його оксамитовий голос пестив слух і проймав до самого нутра. Юліан легко наслідував різні голоси, майже гарчав в монологах старого лицаря і перестрибував на фальцет в аріях прекрасної дами. Це було дивовижно. Востаннє Ґеральт чув подібне, коли виганяв із театру дошкульну примару — та виявилася актором, убитим ревнивою коханкою. Та тільки актор був давно уже мертвим, а являючись безтілесним духом, легко міг співати хоч всю ніч, хоч сотню років, не змовкаючи ні на мить.

— Мілорде, ви не втомилися?

— Аж ніяк, — віконт гордовито розправився. — Можливо, це я тебе втомив, майстре?

— Ні, продовжуйте. Файно співаєте. Напевно, якби ви не були такою поважною персоною, я б порадив пошукати щастя на підмостках Новіграду.

— На підмостках?! Знаєш що, шановний...

Віконт замовк, різко обірвавши фразу на півслові. Невже образився? Ну, звісно, його, графського синочка, спадкоємця стародавнього роду де Леттенхоф, посміли прирівняти до простих смертних і запропонували витанцьовувати на лаштунках Новіграду, ніби бродязі-менестрелю, що одвіку шукає слави, та щоразу з нею розминається. Ймовірно, тепер ображений віконт забуде усіляку філантропію і викличе-таки відьмака на дуель, аби змити ганьбу кров'ю. Подаруй природа Юліанові хоч щось, окрім зворушливої тендітності і гарненької мармизи, можливо, він зміг хоча б поранити відьмака. А так ця витівка ризикувала обернутись покаранням віжками на стайні.

— Ви... ти... — від обурення юнак навіть забув правила пристойності, — ти просто...

— Безчесний виродок, — люб'язно підказав Ґеральт.

— Ні, ти геній! Святі мученики, це ж блискуча, просто найвлучніша річ, яка могла спасти на думку лише мудрецю, що носить за плечима багатий досвід! Я просто вражений, Ґеральте!

Відьмак скинув брови і позирнув на Плітку — та виглядала не менш спантеличеною. Здавалося, вмій вона говорити — обов'язково поцікавилася б здоров'ям високоповажного мілорда і запропонувала навідатися до лікаря.

— Ваше ясновельможносте, можливо, час перепочити? Сонце сьогодні добряче припікає...

— Ні-ні, все пречудово! Я натхненний, ніби сміливець Галахад, що вирушає у священний похід! Ґеральте, дозволь я відкину пристойності і надалі звертатимусь до тебе, як до рівного!

— Рівного?

Відьмаку подумалося, що він спілкується з блаженним, який сидить на сходах храму Мелітеле і торочить про те, що незабаром небеса із землею поміняються місцями.

— Саме так! Я, немов лицар ді Вентимілья, відкину благородне походження і мандруватиму світом, аби своїми віршами наповнювати людські серця любов'ю і щастям!

— А як же Елла?

— О, звичайно, ми одружимося! Ми, немов два нерозлучні лебеді, завжди будемо разом! Вона буде моєю єдиною, незрівнянною музою, а я — її вірним підданим!

— Цього я й боюся... — буркнув відьмак, пильно приглядаючись до Юліана.

Невже закляття зовсім зсунуло віконтові мізки набік? Цікаво — відьмак ніколи не чув, щоби жертви подібних чарів прагнули не тільки скоріше зв'язати себе шлюбом з коханими, а й звалити з родового замку, промінявши титул та багатство на сумнівні виступи в не менш сумнівних трактирах. Може, віконт збожеволів бозна-як давно, і чаклунка не має до цього жодного відношення? Ну а що? Не виніс, бідолаха, вічних докорів, зневірився догодити батькові-тирану і вирішив назавжди розпрощатися з похмурим помешканням роду де Леттенхоф.

Ґеральт недовірливо хмикнув.

Та де там! Розпещений хлопчисько, який звик спати на пухових перинах, пити найкраще вино Туссена і розважатися на урочистих балах ніколи не звикне до похідного життя. Двійко-трійко ночей на холодній землі, в'ялене м'ясо замість розкішної вечері, купання в прохолодній ранковій річці — і високоповажний мілорд сам попроситься додому, ще й панотцю буде в ніжки кланятися. Зрештою, віконт юний і наївний, а юнакам притаманно віддаватися дурним фантазіям. Цирілла взагалі марила польотом на драконі, поки вилохвіст мало не відтяв їй ногу. На щастя — чоботом вдавився, тварюка погана.

В той час, як Ґеральт вдавався до роздумів про молодість і дурість, Юліан встиг винайти головоломний план, що запнув би за пояс легендарних полководців. Отже, всього за пару років нікому не відомий пісняр мав намір стати дороговказом у світі поезії, дати концерт у замку самої Аннарієти, видати кілька збірок віршів, і милостиво дозволити іменитому художнику увічнити його прекрасний юний образ. Коханій Еллі відводилася роль пера на капелюсі — химерно, незручно, безглуздо, але красиво. Ґеральт тільки дивувався, спостерігаючи, як роздута пиха віконта невпинно бореться з любовними чарами.

— Ґеральте! Ти мене слухаєш?

Відьмак не слухав, але про всяк випадок кивнув. Все ж таки людина (а мутант і поготів), звикає до всього, в тому числі — до постійної балаканини над вухом. Безперервний монолог віконта вже сприймався як щебет птахів, чи, скажімо, форкання коней.

— Сценічне ім'я — це левова частка успіху, просто повір, мій небагатослівний друже!

Неймовірно. І коли це вони вже встигли стати друзями?

— До того ж ім'я слід підібрати таке, щоб задовольнити як невибагливі уподобання простого люду, так і вишукані вимоги дворянства. Велика спокуса віддатися гордині і звернутися до імен прадавніх поетів, але я вірю, що гідний більшого, ніж ховатися в тіні чужої слави, тому… — Юліан витримав театральну паузу. — Квіти.

— Квіти?

— Саме так! Квіти — це витончено, чарівно та натхненно! До того ж оціни поетичний образ: я розкриюся, ніби прекрасний бутон!

Ґеральт навіть не знайшовся, що відповісти. Плітка приречено зітхнула, і, труснувши гривою, з надією подивилась на відьмака — мовляв, Ґеральте, може, ми повернемо телепня до замку, доки він казна-чого не накоїв? Бо дивись іще, збере дорогою усіх чудовиськ і буде їм пісень співати — від нього і такого можна чекати.

Віконт в свою чергу почав старанно перераховувати всі відомі йому квіти, суцвіття, кущі, трави і, про всяк випадок, дерева. Щоправда, у якусь невловну мить цитування книги з флористики перетворилося на декламацію віршів.

Тоді відьмак уперше пошкодував, що особисто не викинув Юліана з вікна найвищої вежі.

— Що в імені твоїм, о квіт розлуки й слави?

О Гладіолусе, — клинок в піску кривавім [1]

— Як тобі, відьмаче? Гладіолус — гарно ж!

— Жахливо.

— Гаразд, нумо ще поміркуємо...

— Не буду я Нарцисом золотооким,

Бо не за себе мучусь та жорстоко…

— Хоча ні, Нарцис це вже занадто. Ще підуть чутки, ніби я справді самозакоханий…

— Не хвилюйтеся, мілорде, для цього вам називатися Нарцисом зовсім не обов'язково.

— Твої жарти стають обурливими, мій любий друже. Гаразд, маю інші думки…

Юліан змахнув пальцями, ніби торкнувся невидимих струн.

— Евхаріс я? Обітниця кохання,

Що сповнене безгрішного бажання.

Півоній полум’я — володаря корона,

Зажевріє, о музо, в твоїм лоні…

Плітка голосно заіржала — чи насміхалася, чи кінською мовою благала стулити невгамовного римача. Ґеральт мовчки зняв з ременя флягу і зробив кілька ковтків. Махакамський спирт обпалив нутро і на двійко секунд позбавив можливості дихати — вхопив за горлянку, вирвав із грудей здавлений кашель. Незабаром вогняна вода розлилася по венах і молотом влупила в мозок. Мабуть, для відьмака це був єдиний спосіб утриматися від кривавого смертовбивства, адже він не хотів пояснювати графу де Леттенхофу, чому привіз у замок живеньку невістку і холодний трупик її горе-нареченого. Виконувати замовлення по п'яній лавці вбачалося меншим злом. А як інакше підкажете тримати себе в руках і не набити пику цьому талалаю?

— На вчинок мужній, поглядом натхненний

Суцвіття-воїн Ірис…

— Охуєнний! — голосно гаркнув Ґеральт і відсьорбнув ще спирту.

Юліан розвернувся в сідлі і з жахом подивився на відьмака, немов у того на голові виросли роги, а з-під гульфіка випав прутень з колючками.

— Як ти сказав?

— Охуєнний! Гарна ж рима вийшла!

— Незбагненний, Ґеральте. Я збирався заспівати «незбагненний».

— А що — і так непогано. Ми, буває, з Ламбертом коли вип'ємо, то починаємо віршенята складати.

— Ламберт — це, дозволь поцікавитися, хто?

— Теж відьмак. Мудило рідкісне, але справу знає. Так от, він стверджує, що в мені спить поет.

— Вічним сном, мабуть.

— Можливо. — Ґеральт знову приклався до фляги. — Ви продовжуйте, пане, продовжуйте.

— Володар снів, червоний Мак,

Ти сон і пам’ять, друг і враг.

Солодкий плод…

— Їбеться в рот?

— Ні. Це неможливо! Все, ніякого маку.

— Бузковим полум’ям горю,

Прекрасним Флоксом я назвуся,

Аби скоріше…

— Зара всцюся! — радісно вклинився відьмак, чи остаточно впевнившись у своєму неперевершеному таланті, чи вирішивши довести віконта до істерики.

— Боги милосердні! Хто наділив цього сатира людським голосом? Дай мені закінчити, ти, ґвалтівник муз!

— Та скільки вашій милості влізе.

Юліан прочистив горло і медовим тенором завів:

— Ласкавець, золоте дитя

Долин, укритих рясною росою,

Неначе материнською сльозою,

Ти — перший крик маленького життя.

Хай променистий пелюсток весну прославить!

Осяй золотозорі береги!

Лише тобі, тендітний, до снаги

Нести любов, о сонячний Ласкавець!

Відьмак хильнув ще спирту.

— Ласкавець… Все. Я визначився. Буде так!

— Ласкавець?! Курва-мать, Ласкавець?! — Ґеральт вдавився реготом, уявивши, як віконт зайде на заїжджий двір і вимагатиме кімнату для великого менестреля Ласкавця. Одне лиш було не ясно — йому відразу наваляють по перше число, або спочатку по колу пустять. І як подібна думка взагалі стукнула віконтові в голову? Може все-таки закляття?

Вдосталь насміявшись, відьмак піднявся в сідлі та спробував надати обличчю найтрагічнішого виразу.

— Мілорде, повірте мені, то не найліпша ідея.

— Ти просто нічого не розумієш у витонченій словесності! Поводишся, ніби невмиваний плебей!

— Але я і є невмиваний плебей!

Юліан смикнув підборіддям і демонстративно відвів погляд геть, на дерева, що нерівним строєм вишикувалися вздовж торгового тракту.

Тепер точно образився.

Примітки:

[1] Тут і далі — вірші, написані Полем Рамарі (https://twitter.com/13forkups)

Оскільки всі вірші написані з урахуванням значень квітів у флористиці, для більшого розуміння нижче наведені пояснення.

Гладіолус мовою квітів означає охолодження почуттів. А згідно з легендою, два фракійці-гладіатори відмовилися підняти зброю один на одного (трунь грецької ґейської арфи), встромили мечі в пісок, і ті після страти перетворилися на квіти.

Ірис — частий гість у чоловічих букетах. У японській культурі — символ відваги та юнацької краси.

Півонія — квітка сама по собі пишна, символізує розкіш і багатство, а у відтінках червоного — імператорську владу.

«Флокс» у перекладі з грецької означає «полум'я». Бузкова квітка флоксу часто використовують у поєднанні з великими квітами (напр. трояндами). Звідси і образ «куртуазного залицяння», який трохи спаскудив Ґеральт.

Ласкавець – досить скромна в культурному плані квітка. Він — більше слугує інгредієнтом для фітопрепаратів. Однак, його назва має такі горні-вайби, що навіть сусідська герань попросила покурити. Втім, те, що курив автор віршів вже більше ніде не росте.