Кришталевий черевичок

Віконт Юліан Альфред Панкрац виявився людиною непристосованою не тільки до похідного життя, а й до життя в цілому. Як з'ясувалося на першому ж привалі, розпещений хлопчина, народжений зі срібною ложкою в роті, і гадки не мав, що в похід варто брати щось окрім кришталевого черевичка, з яким нещасний закоханий не розлучався ні на мить, лютні, пари батистових сорочок і дорогого камзола, ґаптованого золотими нитками. Ґеральт був готовий змиритися з тим, що віконт не подумав про запаси провіанту — все ж таки в лісах водилося вдосталь дичини, а плодоносні дерева могли з легкістю прогодувати цілу армію. Інше питання — одяг. Поки вони їхали верхи, Юліан блищав красою і чарівністю — такий собі прекрасний принц, спокусник лісових німф. Але варто було прекрасному поблукати по окрузі і позбирати хмизу, як витончені шати перетворилися на ганчір'я. Та і на цьому віконтові біди не скінчились. Коли він, нарешті, заспокоївся та припинив побиватися за погубленим камзолом, на ліс налетів крижаний вітер, що пригнав з півночі важкі грозові хмари. Здавалося, то був фронт зі Скелліге, покликаний обернути сонячний Туссен у кригу.

Звичайно, Юліан замерз. Він сидів майже впритул до вогнища, посьорбував зі своєї фляги легке вино, яким можна ласувати радше на званій вечері, аніж у поході, і дзвенів зубами. Не рятував навіть важкий плащ, підбитий бісовим хутром.

Відьмак все чекав, коли графський син почне скиглити і проситися додому, але той показав неабияку стійкість. Так, його промови сповнилися полум’яної ненависті: до холодної погоди, брудного лісу, вологого хмизу і кволого, ледь теплого вогню. Але повертатися до замку Юліан не поспішав.

Далеко за північ віконт вимотався настільки, що почав клювати носом, пориваючись гайнути обличчям в багаття. Над кронами дерев гулко гримнуло, листя затріпотіло від перших дощових крапель.

— Щасливець ти, віконте! У Туссені завжди тепло та ясно, а тут на тобі — і грім, і блискавки, — Ґеральт тихо хмикнув. — Гаразд, не полишати ж тебе, убогого. Ще занедужаєш…

Білий Вовк підкинув дров у вогнище, тричі обійшов галявину, позначивши кінчиком меча незримі межі, накреслив у повітрі відьмачі знаки, замкнувши охоронний аркан і убезпечивши табір від зливи. Потім — неквапливо розсідлав коней, кинув біля вогню попони, приліг і безцеремонно пригорнув віконта. Той спробував обурено пискнути, але Ґеральт лише владним рухом притиснув його до себе та вкрив обох плащем.

— Вгамуйся. Захворієш — покину в лісі, хижакам на поживу.

З-під плаща долинуло бурчання, яке незабаром змінилося рівним диханням.

Ґеральту снилася Йєнніфер. Така податлива і водночас пристрасна, вона вигиналася в сильних руках, віддаючись з несамовитістю вовчиці. Чорне, як крукове пір’я, волосся розкидалося по плечах, огладило повні груди і торкнулося затверділих сосків. Ґеральт утробно загарчав, жадаючи лише одного — увірватися в привабливе тіло, але чарівниця вела свою гру — осідлала, притиснула до землі магією, не дозволяючи коханцю рухати стегнами. Вона доводила його до нестями: дражнила поцілунками-укусами, дряпалася і гортанно сміялася, розпалюючи бажання наче пожежу вітром. Здавалося, ще порив — і світ навкруги спалахне, охоплений бурштиновим полум’ям пристрасті.

Ґеральт ледве вловив ту мить, коли чаклунські пута трохи послабшали, дозволивши нарешті рухатися. Він різко перекинувся, підім’яв під себе Йєнніфер. Під черевом диким звіром рвалася з клітки хіть, відгукуючись глухими ударами у скронях. Голі інстинкти взяли гору над розумом — залишилося одне несамовите бажання злитися з Йєн у чистому екстазі.

Чарівниця голосно застогнала і підмахнула стегнами. Міцними, пружними, мовби останні двійко місяців Йєн провела в сідлі. Дивно, адже вона не любить коней. Ніколи не любила, віддавала перевагу порталам...

Тканина сновидіння тріснула.

Не бажаючи розлучатися з коханою чарівницею, Ґеральт ще міцніше обійняв Йєн і зарився носом у м’яке волосся. Такий рідний запах: нотки лаванди, безсмертника та ягід ялівцю.

Відьмак струснув головою, відганяючи марення.

Лаванда? Чому не бузок? Та й аґрус куди подівся?

Залишки сну зісковзнули ефемерним шовком, оголивши сувору дійсність. Ґеральт терся воістину могутнім стирчаком об дупу віконта, а той, і не думаючи прокидатися, солодко стогнав і мусувався на попоні. Одне тішило — судячи з рум’янцю на щоках, Юліан за ніч певно відігрівся.

Відьмак поквапився ретируватись з-під плаща, хоч гульфік наполегливо радив залишитися там, у теплі, ближче до чудових сідниць Юліана Альфреда Панкраца. Довелося справлятися із недоречним збудженням методами дядечка Весеміра — легким підтюпцем пробігтися до річки, роздягнутися догола і добряче накупатись в прохолодній ранковій воді. Сказати по правді, допомогло не відразу — уривки солодкого сну та сміх Йенніфер мішалися з образами віконта, що розімлів від близькості та мимовільних пестощів. Цей юнак був просто створений для кохання: його прекрасне тіло охоче відзивалося на найменший дотик, а стогін скидався на витончено-квітистий переспів.

Зі зла на себе Ґеральт ледь не загарчав.

Перед собою можна було виправдовуватися, що, мовляв, непомірне лібідо — побічний ефект відьмачих мутацій, а він цілих два тижні святився в целібаті — як твій чернець-пустельник. Ось і готовий тепер вистрибнути зі штанів і засадити всьому, що рухається, а що не рухається — розворушити й засадити. Ескель, пригадується, взагалі вовкулаку виїбав… А віконт вельми краще за вовкулаку…

Ґеральт подумки вмазав собі у пику. По-перше, Юліана прокляли, і грати його дещо... неетично, мабуть. По-друге, граф із Білого Вовка шкуру спустить, якщо дізнається, що той загнав свого відьмачого клинка у тісні дворянські піхви. Та й на якого милого йому здався графський син, якщо в будь-якому борделі він може зняти собі з десяток таких же гарненьких юнаків?

Все, тепер остаточно — ніякої більше ночівлі в обіймах.

Ґеральт коротко кивнув, домовившись зі своєю совістю, і, поспіхом одягнувшись, попрямував назад до табору.

На підступах до галявини він наткнувся на дебелу яму — глибоку, ліктя три в обхваті. Земля навколо розкидана камінням убік — либонь чудовисько викопувалося з-під землі, пробиваючи собі дорогу сильними лапами з тупими кігтями. Шарлей? Ні, навряд чи. Сліпі, як кроти, що їм робити під ясним сонцем? Та й не здибаєш шарлея в густих лісах Туссена. То що тоді за тварюка?

Земля під ногами відчутно затремтіла. Здавалося, під товщею ґрунту, ніби під важкою ковдрою, вовтузився бухий велетень: то перегортався набік в надії добряче проблюватися, то махав рукою, відганяючи докучливу комашню, то вкладавсь сракою догори — адже пикою в подушку завжди зручніше спати.

Ґеральт обережно пішов уперед, намагаючись ступати якомога тихіше. Кожен крок віддавався невдоволеним гулом з надр землі, ніби чудовисько вже знало про чужинця, але вичікувало вдалого моменту для нападу. Медальйон рвався розлюченим гончаком — ось, тварюка тут, ми знайшли її! Залишилося зрозуміти, кого саме, і з чим її їдять. Глибока яма, швидше схожа на тунель — довгий, витягнутий, як зміїне тіло.

— Ґеральте! А я тут гадаю, куди це ти завіявся!

Юліан бадьорим кроком йшов йому назустріч, радісно пританцьовуючи. Мабуть, йому теж снилися солодкі сни, і він, на відміну від відьмака, віддався ранковій розпусті і тепер перебував у чудовому настрої.

— Я прокидаюся — тебе нема. Думаю, невже на світанку вийшов на полювання, щоб потішити нас чудовою дичиною? Туссеном ходять чутки про те, що відьмаки — справді незрівнянні мисливці, але…

Гострий слух Ґеральта вловив низький гул. Щось наближалося. Щось величезне та зовсім недружнє.

— Юліане, стули пельку.

— «Юліане»? О, друже мій, я думав, ми домовилися, що надалі ти називатимеш мене не йменням, даним з народження, а творчим псевдонімом. Прізвиськом, якщо тобі завгодно. До речі, ти помітив? Землетрус, Ґеральте! Справжнісінький, я про таке лише читав і ніколи не бачив на власні очі! Це так хвилююче!

Земля під ногами ходила ходором, тряслася, наче хворий у лихоманці. Ґеральт зігнув ноги, щоб утримати рівновагу, і закликав на допомогу усі свої чуття — зрозуміти, де почвара зараз. За три кроки зліва? Ні, трохи позаду… Твою ж матір, та вона величезна! Сажні дві в довжину щонайменше!

— Юліане, звали!

— Я не можу пропустити таке захоплююче видовище. До того ж я більше не Юліан. Тобі слід згадати моє нове ім’я.

— Іриско! Гладіолус! Трахеліум ти йобаний! Забирайся звідси нахрін!

— Ні, ні і, ні, я думав у відьмаків має бути чудова пам’ять. Гаразд, я тобі підкажу. Перша літера — «Л».

— Любистку, блядь!

Ліс поринув у тишу. Враз замовкли співи птахів, дзюрчання струмка, шарудіння дрібних гризунів у траві. А потім світ вибухнув від гуркоту, сплетеного з радісним криком:

— Любисток! Це ж геніально! Любисток!

Ґеральт рвонув до віконта і відштовхнув його убік, рятуючи від щелеп чудовиська. З-під землі, ніби снаряд із балісти, вирвалося величезне створіння: довге тіло, суцільно вкрите хітином, безліч ніг, здорова паща, що могла б заковтнути ціле теля. Сколопендроморф клацнув жвалами, схопивши порожнечу, і одразу пірнув назад у нору. Любисток некуртуазно вилаявся і прийняв єдине правильне рішення — білкою вліз на дерево і підтягнув ноги.

— Геральте, що це за прутня?

— Стулися!

Ґеральт оголив меча і заплющив очі, намагаючись вловити найменший звук. Самі сколопендроморфи, як і більшість підземних гадів, ні диявола не чули — вони шукали свою жертву, вловлюючи відлуння тепла і коливань. Відьмак застиг на місці, не дозволяючи почварі себе вистежити. Він загривком відчував, як потвора повзає навколо, ворушить гакоподібними ніжками, промацує ґрунт. Коло ставало все вужчим. Ґеральт уповільнив подих, силою волі змусив серце битися тихіше.

Ще кілька секунд.

Коло замкнулося.

Відьмак рвучко стрибнув і увігнав меча у землю. Почвара пронизливо заверещала від болю і вирвалася з-під землі, сліпо нападаючи на ворога. Ґеральт відкотився, ухилившись від жвал, блискучих від отрути. Стрибок, удар — клинок увійшов між пластинами, по сталі побігла зелена рідина, обпалюючи руки. Сколопендроморф тріпотів, ніби рибина, насаджена на остріг, і несамовито верещав. Гидкий високий звук битим склом дряпав слух. Відьмак вп’яв меча ще глибше, провернув, незважаючи на біль в обпечених до м’яса пальцях. Все потім. Головне — розрубати паскуду навпіл.

Жахливо довгий хвіст батогом обвився навколо ніг, ледь не зваливши Ґеральта на землю. Відьмак всією вагою напосів на меч, доки не почув хрускіт — вістря вийшло з іншого боку тулуба, прорубавши панцир. М’язи на руках надулись від напруги, погрожуючи порвати сорочку. Ґеральт глухо загарчав і надсильним розмахом розітнув тіло сколопендроморфа. Осиротілі половинки інсектоїда впали на землю, сяжки все ще посмикувались, тяглися до тепла, підкоряючись інстинктам вже мертвого тіла.

Ґеральт відійшов якомога далі від отруйної крові, що просотувала землю, і втомлено привалився до стовбура дерева.

Менестрель м’яко зістрибнув зі своєї засідки.

— Ти в порядку? — на відьмака дивилися неймовірно сині очі, сповнені щирого співчуття.

— Наче так. Сумку мою тягни, там зілля.

Любисток швидко-швидко закивав і побіг до табору, вряди-годи розгубивши своє неодмінне красномовство.

Ґеральт глянув на дохлого сколопендроморфа і посміхнувся.

— Вітаю, тварюко. Ти — єдина у світі істота, якій вдалося заткнути Юліана Альфреда Панкраца.

Тварюка чомусь не відповіла. Лише слабо ворухнула лівою крайньою ніжкою.