«Добратися до стіни» Магда Май
Локація: нейтральні води
Персонаж: травник/ниця
Предмет: білет в один кінець
Емоція: примирення
Разом з зеленавими водами
Немодими повільно пливе стара колода. На нейтральних землях ріка призупиняє свій плин, біля берегів більше ряски, очерет густіший; далі по березі починаться високий сосняк.
Магія тут зникає, щоб було видно, хто і що добирається до Примарної Стіни, котра розмежовує королівство Буреву й Адваю.
І тільки ближче до заходу сонця королівські прикордонники переглянуть і знищать застряглий непотріб, а може й випровадять невдалих втікачів. Бо крізь Стіну можна пройти тільки з візналом — сиво-блакитною кам'яною пластиною.
Авка візнал має.
Вона стискає його в одній руці, другою обіймає колоду. Авка тихо плаче і не боїться, що її почують, бо в Буреві нікому вона не потрібна.
Візнал, цей дорогущий білет в один кінець, прислав Таркс, її власний чоловік. З самого ранку вони посварились через те, що Авка відмовилась іти на черговий бал.
"О, я не просто непотрібна — він готовий заплатити, щоб я зникла безповоротно!"
Авка спочатку не могла повірити, намагалась зв'язатися з чоловіком, щоб пояснив, що відбувається, але він не відповів.
Герцогиня Кленарія Елійська, його мати, сьогодні власноруч викинула її трави, і Авка не змогла їй завадити.
А перед цим до них на традиційний ранішній чай завітала Елідейка Літузька. Та, котрій вилічила обличчя від прищів.
— У трактаті мудреця Саделія написано, що у добрих людей зуби крупні, губи повні. Авко, а ну засмійся? — Ліванія, сестра Таркса, кинула погляд на маленький ротик невістки.
Авка розтягнула губи поверх чашки в їдкій штучній усмішці, не показавши зуби.
Великосвітні дами переглянулися: отримали ще одне підтвердження, що характер у Авки дійсно недобрий, і одночасно надпили з чашок, дружно відводячи мізинці.
Авка не відводила, бо не дама.
Її виховала стара травниця Аргана, навчила грамоті, всьому, чого знала, а коли їй виповнилось сімнадцять, випадково потрапила на очі королівському дізнавачу, котрий мав справи в лісі.
І Таркс забрав Авку з собою. В нього неможливо було не закохатися, і не лиш тому, що він був першим з мужчин, котрий проявив до неї інтерес: Таркс мав славу запеклого серцеїда. А одружився з простою травницею... Дехто ніяк не міг змиритись. І рідні теж.
— Яка невихованість, — обурилась Кленарія на Авкину усмішку і мовчання.
— І ще там написано, що розпущене волосся свідчить про розбещеність характеру, — додала Елідейка, невинно опустивши вії. Її зачіска була еталоном пристойності: рівний проділ, акуратні локони. А Авка простоволоса і з чубком. А що? Він Тарксу подобався...
— Авка вчора знову наймала Ронкса створювати портал у ліс... Ронкс теж потім кудись зник, — вставила своє Ліванія.
Знову красномовне переглядання.
В присутності Таркса вони собі таких натяків не дозволяли.
Проте сьогодні їм, напевно, донесли про ранішню сварку.
Її світлість Кленарія перевершила всіх:
— Не дивно, що Авка до сих пір не має дітей. Всевишня мати боронить рід Елійських від сумнівного потомства...
Авка не витримала, вискочила з вітальні, побігла в свою кімнату: Кленарія зачепила за живе...
А коли плакала в подушку, прийшла Елідейка і добила.
Повідомила, що вагітна від її чоловіка.
А потім Кленарія демонстративно викинула її трави.
А потім принесли те повідомлення від Таркса....З візналом!
І ось вона тут.
О, якби вода мала здатність розчиняти в собі горе, Авка вже була б спокійна і ще й безпристрасна. Але вона досі схлипує. Згадує, яким ніжним був з нею Таркс, як признавався в коханні, який він гарний... Тепер у нього Елідейка, а вона, Авка, вже ніколи його не побачить… Для неї це все одно, що смерть.
Вона чесно намагалася прижитися в новому оточенні, однак, напевно, щирість і простота не ті якості, які можна протиставити зарозумілості та погорді.
Авка намагається заспокоїтися, це ніби вдається. Пахне річковою водою, намулом і намоклою корою.
Ледве чутно плещеться вода, шумить осока, дзижчать комарі; один загрозливо кружляє коло ока: значить, зілля для відводу очей вже не діє. Авка зриває кілька стебел блідо-зеленої річанки звичайної, чіпляє на голову, притуляється ближче до колоди; вона пливе далі. Раптом гучний тріск розрізає тишу, за ним чується голосний плюскіт.
Авка обережно озирається: через річку впала стара сосна, збурена вода розходиться кругами.
Серце забилось.
Хоч би її не помітили! Адже Стіна близько.
Проте ні голосів, ні людей, лиш тихий шелест очерету і плюскіт збурених хвиль.
Колода трохи зупиняється, погойдується, проте пливе далі.
Авка стискає візнал, прислуховується: тихо, навіть пташки мовчать; сосна віддзеркалюється в зеленуватій гладіні неприродно рудим кольором,
в повітрі пахне хвоєю.
Авка прикриває очі:
"Прощавай, коханий! Ось зараз колода пройде під сосно... Ох!!!"
Сильні руки висмикують її вгору!
Таркс! Красивий, нарядний, гнівний, — жах!
— Ваша світлосте! Чудово виглядаєте! На бал зібрались? — каже глузливо і змінює тон на загрозливо суворий: — Чи куди?
— В Ад-дваю... Пттфу! — Авка здуває пасмо, що лізе в око, поправляє мокре плаття і спирається, щоб не упасти, на гілля сосни. Візнал поблискує крізь пальці.
— А зі мною попрощатись? — окидає чоловік її холодним поглядом.
Мокре плаття прилипає до тіла, в босі ноги гостро коле обламаний сук, з сумки, де взуття і інші нехитрі пожитки, дзюрком тече вода.
— А н-навіщо? — вона збирає з волосся вже непотрібні стебла річанки і одне за одним викидає в річку.
— А так годиться, ні?
— П-плювати на ваші г-годиться. Йди д-до св-воєї Елідейки. Мені дай спокій!
— Моєї Елідейки...?
Погляд Таркса стає іншим.
— Я все знаю, вона призналась, що чекає від тебе дитину. Бажаю щастя!— випалює Авка. А потім плаче.
Вона розуміє, наскільки жалюгідно виглядає, але задирає підборіддя.
Таркс мовчить, дивився на неї, схиливши голову, і, здається, насолоджується її сльозами.
— Бажаєш щастя... А плачеш чому?
— Бо до Стіни не добралась, — Авка відводить очі вбік, туди, де затримались на воді гілки сосни і її колода. А Примарна-то поряд.
— А коли пливла сюди, чому схлипувала?
— Звідки ти знаєш?
— Чув. Я йшов берегом, я чекав, що ти передумаєш, чекав, що ти задієш мізки! Але ти вирішила просто зникнути! Здатися! Так ти мене кохаєш? — Таркс нарешті дає волю емоціям і кричить те, від чого її горе розвівається потужним вітром, залишаючи місце для полегшення і гострої радості: — Немає у мене ніякої Елідейки, немає ніякої дитини! Тільки ти є одна, тільки тебе кохаю! Більше ніхто не потрібен! Я навіть появі наших дітей запобігав, — додає тихіше. — Пробач мені!
Він схоплює її, обіймає. Авка плаче вже від щастя. Це перемога кохання, її перемога!
— Не плач, — просить Таркс, — Я так захопився справами королівства, що не звернув увагу на найближчих. Ми сліпі щодо своїх рідних. Відтепер житимемо окремо, я знайду будинок ближче до лісу. Я знаю, як він тобі потрібен, знаю, що мати викинула твої трави. Але назбираємо інші, я теж піду з тобою, хочеш? Як тоді, пам'ятаєш?
— А як же служба?
— У нас чудова королева, я поговорив з нею ще вранці. Ти зв'язувалась зі мною саме під час аудієнції, тому не зміг відповісти. Я випросив для тебе дозволу необов'язкової явки на бали.
А це, — він розтис її кулак з візналом, — віддай мені. Я знаю, хто ним скористається.
Більше творів Магда Май
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!