Деякий Астроном-Любитель

[Покласти в інвентар]

– Холєра… – скажена жіноча примара вкотре зникла в космічній безодні підпростору і я тяжко зітхнув.

Вже майже місяць я жив простим розміреним життям, про яке міг хіба тільки мріяти в минулому світі: прокидався в недорогій, але добре обставленій зйомній квартирі, снідав у місцевому кафе круасаном з кавою, закуплявся нехитрим припасом на ринку, все свіженьке і натуральне, а далі топав в гори неподалік. Там я облюбував собі одну долину, подалі від зацікавлених поглядів і багату місцевими природними ресурсами - каменем.

І тут починалася магія. Буквально. Я уклав договір з місцевим собором на доставку десяти тисяч тонн цього чудового будівельного матеріалу. Здавалося б - божевілля. Але відколи я став чарівником, то задумався над тим, до чого слід прикласти свої руки. Очевидна відповідь у вигляді смертовбивства монстрів була мені не до душі - досить цього лайна! Наївся. Творити, а не руйнувати, ось мій новий шлях мага!

Звісно ж, збройна магія не підходила під цей критерій. Але це лише на перший, недалекий, погляд. Виявилося, що якщо стріляти не залпом, а пропускати ману тоненьким струмочком, то корінну породу можна акуратненько нарізати рівними блоками. Звичайно це займало багацько часу, щоб зробити навіть один надріз. Але я нікуди не поспішав. Для мене це стало чимось на кшталт медитації, щоб краще пізнати свої нові сили.

Таким чином, трохи захопившись, з двох дюжин блоків я собі склав кубічну халабуду в стилі кубічної відеогри. І побачив я, що це добре. І подумав я, що це добре продаватиметься. Так і сталося. Правда, я трохи скис, коли мою діяльність захотіли обкласти кінськими податками, але мене виручила всемогутня церква. Їм якраз потрібен був камінь для будівництва нового храму, а тут мене бюрократи шпиняють. От ми і знайшли один одного.

Чиновники різко подобріли, як взнали про моє богоугодне діло. І пофіг, що угоду укладати довелося з говорящим антропоморфним котом. Я готовий був щиро молитися в їхній майбутній церкві за одне тільки позбавлення від ходіння по цих пекельних колах. А за транспортуванням каменю діло не стало: інвентар, отриманий у спадок від "системи" дозволяв тягати на собі дві дюжини предметів.

Здавалося капля в морі, але вся сіль в тому, ЯКІ це будуть предмети. Експеримент показав, що найбільша монолітна штука, яку я туди можу впихнути обмежується габаритами приблизно по три метри. Шляхом нехитрих обчислень, я прикинув, що ці десять тисяч тонн каменю я зможу перенести всього за п'ять походів (десь сотня кубо-блоків). Кіт мені одразу не повірив. Але аванс пробного матеріалу в три блоки, що я задля експерименту і вирізав з материнської породи змусив його прихуїти… кхм, тобто призадуматися.

На щастя, скоро той розвис, і необхідні дозволи з формальностями було хутенько врегульовано. Тож я почав освоювати професію майнкрафтера онлайн. А щоб мені нудно не було, то кожен день, я після рутинного видобутку блоків випускав назовні свого монстра.

Жінка-примара чомусь вкрай на мене образилась, коли я додумався до цього вперше. Вона відразу бездумно кинулася на мене в атаку. Але я був готовий до подібного, тож відмахатися вдалося. Ну перші кілька випадів, а тоді вона мене знов ранила, хоч і поверхнево, однак ризикувати я не став - підловчився і повернув ту в імпровізовану в'язницю.

Так і повелося: я ходив у гори, за день нарізав десяток блоків, випускав примару, бився до першої серйозної рани, повертався до Полюшки, з кам'яним їбалом вислуховував чергові нотації, відвантажував з інвентаря породу біля церкви і йшов ночувати на зняту квартиру. Весь цикл займав трійку днів, і ця ходка була передостанньою.

Тільки цього разу примара, замість бездумної атаки дала драла, як тільки я її випустив. Довелося наздоганяти і починати все заново. Тричі.

– Значить зайду в гільдію. Давненько я там не був, оно вже з собою в голос почав говорити. Десь чув, що то нехороший знак, - на тому і порішив.

Замість Полюшки я відправився відразу до церкви, розвантажився і взяв курс на гільдію. Прибув якраз під вечір.

– Змахнемося! - мимо мене пролетів репетуючий рожевоволосий підліток на вогневій тязі. Я ввічливо схилив голову в привітанні, пропустив його повз себе і зайшов всередину.

– Мма… - а тут вирувала натуральна кабацька бійка. Всі місили один одного по чому світ стоїть, не надто озираючись навколо. За що закономірно відхоплювали від уважнішого сусіда.

– О! Андрій! Якраз про тебе згадував, - тільки я встиг розвернутися і зробити крок на вихід, як мене за плече схопило гігантське ручище.

– Майстре, а ви кожну частину тіла можете так збільшувати? - задумливо спитав я. Макаров руку відразу прибрав.

– По справжньому сильний маг володіє кожним аспектом своєї магії, - сказав він, але по ньому видно було, що моє питання потребує куди досконалішого обмірковування, - Кхм, так от, тут вже місяць добігає кінця, а в тебе тільки одне виконане завдання. Я вже думав, що ти з кінцями зник, але радий, що помилився. В нас толерантна гільдія, та сильно нікого стараємось не навантажувати. Але ж май якусь совість! - обурився він. - Навіть Наб сподобився виконати трійку нещасних контрактів, щоб сидіти решту місяця в таверні і бухати… Іноді я навіть заздрю такому підходу. Ех, не будь я майстром… ну та не в тому суть. Ти то і того не зробив, - тицьнув пальцем він мені в груди.

– Гммм, а це обов'язково? - мені якось не сильно кортіло кидати майже завершену справу.

– Ну так. Це в контракті ж прописано.

– … - я завис на хвильку, але все ж зізнався, - Цей-во, я не вмію читати… - довелося зізнаватися. А що поробиш? Мовлення то один навик, читання - зовсім інший. Бісова система з довбоголовим Гравцем! Крім того, довелося розказати ще про угоду з церквою. Сподіваюсь, там мене не намахали. Макаров погодився оформити угоду як одне із завдань. За тридцять відсотків відрахувань в казну. Грабунок серед білого дня! Однак, якби я був без гільдії, то кабала була би ще гіршою. Жорстко тут у них. А наступного разу порадив читати мені контракти дуже уважно, раз вже вирішив гроші робити, а не з гільдією бухати.

– Ну… нічого страшного Андрію, - майстер врешті перейшов до головного. - он Нацу теж не вмів - навчили. Відносно. Але раз таке діло, то в мене для тебе якраз є підходяще завдання. Виконаєш, і ми в розрахунку. Біс його знає, нащо тобі той камінь здався, але раз тобі треба - так тому й бути. Пришлю тобі напарників в твій кар'єр. Вони і введуть тебе в курс справи.

***

– Гори, курво! Ахаха!!! - істерично засміявся я, дірявлячи чергового книжкового монстра. Той і правда заторів по краях наскрізної пропалини і хутко обернувся золою. І товариша підпалив поруч. Тим краще, бо цих виблядків тут ціла бібліотека. Пострілом я перебив опорну балку і ґрунт зверху завалив прохід. Ненадовго. Скоро вже було чутно, як наступні за ними поріддя демонів почали шкребтися в завал. - Ходу, ходу!

Довго упрошувати не довелося. Наша четвірка рвонула коридором шахти далі, призупиняючись біля розвилок - тварюки вже один раз підстерегли нас із засади, та добряче пошматували Дрою руку.

Джет, Дрой та Леві - жоден з них не володів досить смертоносною магією, щоб миттєво прикінчити книжкового монстра, а розвернутися тут у копальнях їм теж було ніде. Тож роль головної ударної сили грав я. Крім того, я один мав хоч якесь уявлення як штурмувати катакомби і прориватися з оточення, ну і був тут найстарішим, тож і виводити маленький загін теж довелося мені.

– Книжковий лицар! Обережно! Він майстер меча, не підходь близько! - в одному з імпровізованих коридорних розширень в стилі арени для боса із відеоігор нас спокійнісінько чекав закований в могутні лати воїн. Лати правда були з пожовклого паперу, де-не-де, виднілися письменна, але тим не менш небезпека від паперового меча була вкрай серйозною. До того ж, рани від паперових порізів, кажуть, вкрай болючі…

Перевіряти, звісно, я не став і розрядив у лицаря трійко пострілів. Той вальяжно крутонув своїм мечем, в один прийом відбиваючи їх усі. Вістря його клинка зухвало вказало на мене, викликаючи на герць. На цьому, власне все і скінчилося.

"Звичайне" полум'я, яке своєю магією слова викликала Леві паперових монстрів брало вкрай неохоче. Але моя магія була набагато агресивнішою і так легко спекатися її не вдалося ще жодному монстру. Чомусь на демонічних істот воно діяло особливо ефективно. Варто було лиш чиркнути променем пострілу "тіла" тварюки, як навіть мінімальні пошкодження стрімко розповсюджувалися на весь доступний простір.

Лицар встиг видати лиш обурений потойбічний крик, як весь почорнів, починаючи від леза меча і різко спалахнув, та розвіявся чорним попелом. Як і десятки тварюк до нього, однак ще тисячі нас переслідували, тож і тут ми зупинятись не стали. Не зважаючи навіть на скриньку зі скарбами, що стояла тут як приз для звитяжного переможця. Нав'язливе жадібне галасування Джета і Дроя я також зневажливо проігнорував.

На щастя, книжковий лицар виявився останнім міні-босом, а його прохід не вів у черговий глухий кут з парочкою книжкових печерних ведмедів, тож скоро ми вибігли на відкритий простір, геть із закинутої шахти. Я не став чекати завершення радісних вітань один одного від своїх гільдійців, а спершу, розстріляв прохід особливо потужними пострілами, надійно завалюючи той.

– Валимо звідси, - холодно сказав я, - доповімо Макарову, най когось пришле щоб розібрався з цим лайном. Місія провалена, - констатував в кінці і ігноруючи скиглення змусив підлітків пробігти ще десяток кілометрів по знайденій дорозі і лише після цього перейти на крок. Привал я пообіцяв перед самим вечором. Місце треба ще знайти і замаскувати. Не подобалася мені місцева живність. М'яко кажучи.

А все починалося доволі чинно: Леві підписалася на місію з дослідження якоїсь древньої бібліотеки, на яку в пошуках кращої руди натрапили шахтарі королівства Севен. Звісно, довелося трохи потратитися на квитки на потяг, але я волів подорожувати з комфортом, особливо після тижня проведеного "на природі" десь на початку цього фанфіку.

Компаньйони теж виявилися чемними, та не діставали мене. Вірніше двійко хлопців постійно діставали Леві, намагаючись привернути її увагу, але та не помічала залицянь, вткнувшись окулярами в чергову книгу.

Чесно кажучи, я їй навіть трохи позаздрив, адже своє дозвілля вимушений був проводити медитуючи дяньтянь... Насправді біс його зна, як воно правильно називається, але псевдокитайські культиватори не мали причин брехати на сторінках романів – і це дійсно допомагало прокачувати навики. Підліткові розваги я успішно ігнорував у карти грати не сів, і від книжки гордо відмовився. Зате мене не займали, що теж було жирним таким плюсом. Не уявляю, як би я терпів осудливий погляд тієї Ельзи, чи докучливого Нацу.

До потрібної шахти дісталися теж скоро, так як вона, що логічно, розміщена була неподалік залізниці. Місцевий начальник люб'язно нас спровадив вниз особисто. Літній чоловік і сам був в захваті від знахідки і часто зависав внизу, щось читаючи. Проте, за його словами, йому потрібна була допомога в кодифікації бібліотеки. Магом він не був, тож оцінити саме грімуари належало знаючій людині. Цікаво, чому в цей момент він дивився на мене?

Втім, дізнавшись, що спеціалістом тут була юна Леві, а ми не більше ніж її зондеркоманда, він не показав розчарування, а почав улещувати вже її.

Настільки очевидно слизький тип, звісно ж, виявився лиходієм. Варто було здогадатися, ще коли він буквально впихнув нам в руки по грімуару, кожному з підходящою магією. Мої товариші одразу ж повелися і з захопленням стали жадібно вчитуватися в сторінки.

– Ха-ха-ха! – чоловік божевільно розсміявся і перемінив вигляд: тепер у нього були роги і чортячий хвіст. – Попалися! Нарешті! Після стількох років голоду, я відновлю свої сили. І до того ж, поповню бібліотеку, владика Зереф буде задоволеним новими екземплярами, – задумливо мовив він, діставши монокль, та розглядаючи Леві. Її руки по лікоть покрилися зловісними письменами, але вона не звертала ні на що уваги, лиш її очі бігали по рядках книги з божевільною швидкістю.

– Цей-во... Відпусти но їх, – я не став мовчати і навів на чорта ствол.

– О, дивовижна стійкість! – чорт помітив загрозу, але зреагував явно неадекватно. – Тебе не зацікавила збройна магія? Не біда! – тоном нав'язливого продавця мотлоху почав впарювати він. – У мене є книги на будь який смак! – клацнув пальцями і переді мною в повітря змайнули десятки різноманітних листів списаних різними шрифтами. – Просто вибери, що до вподоби. Ти просто прочитай!

– Бля, чєл... – в мене ажно око сіпнулося. – Не діє на мене твоя магія. Давай по хорошому?

– Неможливо! Твоя магічна сила ніщо перед могутністю Великого Зерефа! Варто лише прочитати рядочок і ніхто не може спинитися. Лише він здатен був протистояти магії спокуси... Стій-но. Ти ж не хочеш сказати, що не вмієш? – ти диви, а до нього дійшло. Оно аж за голову схопився.

Втім, замість відповіді я відкрив вогонь. Марно було і розраховувати на переговори. Проте чорт з легкістю ухилився та вже було розплився в єхидній зубастій посмішці, як:

– Хіііііі!!!! Моя бібліотека! – прийнявся верещати і збивати полум'я зі стелажа, котрого зачепило моєю магією. Однак той навіть не думав гаснути. Блакитне полум'я з жадібним гудінням перекидалося з однієї книги на іншу набираючи все більше обертів. – Падлюка! Ти не лишив мені вибору! – заревів чорт. В нього в руках з'явився зловісний грімуар в ланцюгах – Встаньте мої раби, захистіть бібліотеку, знищіть ворогів! – книга розкрилася і над сортом виникла здоровенна магічна печать, що світилася темно-синім. А потім і він і грімуар розсипалися сторінками, що розлетілися навкруг, та поприлипали до книг.

– Лайно... – сплюнув я, коли ті книги почали ходити ходуном, та одна за одною перетворюватися на різноманітних звірів. Правда паперових. Однак, від того не легше було – паперові кігті з легкістю нарізали камінь. Одне добре – моїх супутників магія відпустила і вони розгублено дивилися на наступаючу орду. – Ходу! – довелося приводити гільдійців до тями затріщиною, на щастя, метод був їм добре знайомий, тож з того моменту і почався наш божевільний забіг.

Чесно кажучи, якби не Леві, то я би точно заблудився в звивистих коридорах. Очевидно, що чорт навмисне провів нас таким хитрим шляхом. У мене не було жодних шансів згадати правильну дорогу на ходу, тим більше коли нас переслідували монстри. Однак у неї пам'ять була що треба. А ще звичка видавати купу зайвої інформації про все що побачить. Прям енциклопедичні статті видавала. Без неї я би і не дізнався легенди про "пожирателя книг і його паперову армію". Ну, тепер очевидно, що це була ніфіга не легенда.

Як би там не було, ми зрештою вибралися назовні. Це ви вже знаєте. Монстри за нами не поспішали, хоча іноді мені ввижалися звуки згораючих "заживо" книг. Тож я не ризикнув зупинятися на перепочинок, аж поки ми до залізниці не добралися. Там привал і влаштували. За моїм планом ми повинні були застрибнути на перший ліпший потяг, так як іти до цивілізації виявилося занадто далеко. Цікаво, куди ж ділися шахтарі, що нас зустрічали на початку? Невже теж чорти? Я б не здивувався.

Однак потяга все не було, а вже настала ніч.

– Щоб його! Вечеряємо і лягайте спати. Я постережу, – мої компаньйони виглядали виснажено. Вони геть вибилися з сил. Схоже та магія з письменами не пройшла для них безслідно.

– Чергуватимемо по черзі, – насупилася Леві. Схоже її гордість зачепило найбільше. Втім, я проти не був, тож просто кивнув.

– А щось є на вечерю?! – виразив здивування Джет. Воно й не дивно – їхні припаси лишилися в "бібліотеці". Замість відповіді я просто продемонстрував свою "магію" і вмвлив з інвентаря діжку з водою, копчену лопатку гігантського бика та дууууже довгий багет.

– ... – за що удостоївся дууууже дивних поглядів від команди.

– Що? В мене є обмеження на кількість предметів, тож доводиться компенсувати розміром... – тепер погляди стали ще дивнішими. – Їжте, чорт забирай, – буркнув я і показав приклад, відрубавши всім по шматку м'яса та хліба "позиченим" у Ельзи клинком.

Образившись на компаньйонів, я не став брати участь у їхніх теревенях, а просто пішов спати свою зміну, наказавши розбудити перед світанком – на собачу вахту. Однак прокинувся не від легенького поштовху в плече, а від добрячого удару в живіт. І замість того, щоб підскочити на місці, я рибкою влетів в хащі за залізницею.

– Кххх, ти? – коли я підвівся, відновивши дихання, то переді мною постала гігантська розлючена сова. Ага, паперова, розписана темними чорнилами.

– Ні, ти!!! – заревіла вона знайомим чоловічим голосом, – Все згоріло! Я все втратив через тебе. Я підвів Владику Зерефа, не зносити мені голови... Але тебе я заберу з собою. Не смій рухатися, інакше твої друзі постраждають, – додав чорт... Сова? Без різниці. Головне, що тварюка знову їх зачаклувала. Одурманені, вони просто стояли, поглинуті письменами і скляними поглядами вдивлялися в книги, що висіли в повітрі перед ними і горталися сторінками... Хоча ні, Леві читала з цікавістю, аж слинки потекли. Навіть знати не хочу, що вона там побачила.

– Ти ж їх все-одно вб'єш, – сказав я і вистрелив в сову. Перед нею матеріалізувався щит з паперу, але очікувано, той не став перешкодою. Постріл пропалив в захисті тварюки діру і мало не досяг його тіла. Папір через кілька секунд повністю згорів.

– Яка страшна магія, – обережно мовив сова, – а як щодо цього: "шквал пір'я!" – перед ним з'явилося гігантське магічне коло і в мене з нього стрімко рвонула тьма паперових перин, розміром з клинок Ельзи. Я був певен, що наточені вони були куди краще.

– [дістати з інвентаря] – я теж умів у матеріалізацію. Кам'яний блок з материнської породи кількаметрової товщини виступив моїм щитом.

Судячи з того, що я лишився живий, камінь виявився надійним.

– "Град пір'я", – сова змайнув вгору і атакував мене наступним видом закляття – на мене пролився смертоносний паперовий дощ. Цього разу роль щита випала діжці з водою. Її рознесло на друзки, вмістом окотило по все тіло, але зате я атакував у відповідь.

– Це що, магія переозброєння? – мова зненацька почав лютувати ще більше. – Як ти смієш битися зі мною якимось мотлохом?! Я, Урага, великий бібліотекар і демон Зерефа не потерплю такої зневаги! "Великий шквал!", "Град пір'я!"– мене заледве не здуло потужним поривом вітру, що той чорт створив крилами, але від наступної атаки я все-одно встиг заховатися за каменем. Тепер буду ніжно називати його "Камінчиком"

[Покласти в інвентар] ~[ ×××провал××× ]

– Блять! – Камінчик підвів мене в самий скрутний момент: тепер він не рахувався як один цілісний об'єкт. Причиною цьому виявилися перини-клинки, що застрягли в ньому минулого разу. Що ж, стало гірше. Довелося маневрувати від постійних атак з різних боків навколо Камінчика, як прив'язаний. Дерева, як укриття не годилися зовсім, адже їх атаки чота посікли на дрова тільки так.

Дивовижно, але через декілька хвилин біганини з безуспішним вогнем у відповідь я таки зміг залишитися неушкодженим. Чого не скажеш про колишній живописний пейзаж навкруг та залізничну колію. І маленьку галявинку з моїми співгільдійцями.

– Це все, що ти можеш, людино? Я знаю, що ти втомився, – самовдоволено мовив демон Зерефа, раз вже він так представився. – А от я так можу хоч всю ніч. Вже відчуваєш відчай? – Я в цьому засумнівався, так як за час бійки він зменшився розміром раза в півтори.

– Гмм, щось ти не тягнеш на могутнього прислужника місцевого Темного Лорда. Я тут чув, що він однією бровою цілі королівства спустошував, а ти з одним В-ранговим магом не можеш впоратися. Та й буквально беззахисних ворогів, теж не спромігся вбити, хоч і погрожував. А на них і ранки немає, здається мені, ти мене намахати хочеш.

– Що? Що ти маєш на увазі? Я великий і могутній демон! Твої товариші живі лише моєю милістю. Я можу вбити їх в будь-який момент, – у це можна було би повірити, якби чорнила не позлізали зі "шкури" демона, зробивши його білим... гмм, як папір. Лише на морді лишилися анімовані "крапельки поту". Цікаво, то така задумка Зерефа?

– Що ж, раз така їх доля... Принаймні я позбавлю їх мук, – трагічним голосом сказав я і прицілився в сторону Леві.

– Стій! Чорт тебе забирай! – чортяка безпорадно намагався завадити мені, але всі його атаки відважно прийняв Камінчик. Вийти на зручну позицію для прикриття він вже не встигав. – Як ти можеш?! Ти гірше демона!!! – заволав він, коли блакитний промінь розрізав простір поряд з дівчиною. – Нііі–хііііі!!!!

Грімуар, який полонив юну чаклунку завзято спалахнув та згорів дотла за кілька секунд, як і всі попередні книги демона. Леві одразу ж впала на землю як підкошена, не знаю, чи жива, але, принаймні письмена з неї зникли, тож я повторив процедуру і з іншими бранцями.

– Я... буду вірно тобі служити, о великий чарівнику! – сова, та що демон, після цього зменшилася в розмірах до половини мого зросту і тепер корчила із себе ниці поклони. Виглядало огидно. – Всі мої знання стануть твоїми. Просто укладемо угоду фамільяра. Ти і я, учитель і уче...

– Нахуй це ситське лайно, – демон так і не завершив фрази. Складно це зробити з продірявленою грудиною. А ще через кілька секунд з ним було остаточно покінчено, лише важкий чорний попіл осипався на землю.

На превелике щастя, мої товариші виявилися живими і навіть наступного ранку отямилися немов би нічого і не було. Ну майже, все ж не помітити зміни обстановки міг хіба хтось на кшталт того рожевоволосого. Історія про демона Урагу, що мало не пожер їхні душі, щоб, вочевидь, відновити свої сили, добряче вразила молодих.

– Вижили ми тільки чудом, якби його магія подіяла і на мене, то всім би пройшов гаплик. Ніколи б не думав, що читання може бути слабкістю, – задумливо мовив я і загасив вогнище, на якому готував сніданок.

– Ти правда не вмієш читати?! – обурено (sic!) вигукнула Леві.

– Та що тут такого?! Я просто прийшов... з іншого світу. Тут інше письмо от і весь секрет. Демон просто не мав книжок на моїй мові. Але так, по вашому я не вмію читати, хоча деякі символи і видаються мені знайомими.

– Ого! Цікаво було би послухати про твою батьківщину, – налаштувалася дівчина, але мені не хотілося виливати тут комусь душу. Хотілося просто додому і крусанчик з кавою.

– Обійдетеся. Демон зруйнував колію, тож нам доведеться повертатися до міста пішки. Вперед, до обіду доберемося, – сказав я і заховав залишки припасів в інвентар.

– Пробач, я не хотіла тебе образити, – понурилася Леві.

– Не страшно, – я тяжко зітхнув, – просто подорож сюди не задалася. А так мені у вас подобається. І в місті і в гільдії. Я планую тут освоїтися. Місії тільки вибиратиму ретельніше... як тільки розберуся в алфавіті, еххх.

– Це ж чудово! Хвіст Феї – найкрутіший! Андрію, а хочеш я тебе читати навчу? Ми з однієї гільдії і повинні допомагати одному, і крім того, якби не ти, то хтозна, як би ми викручувалися з демоном.

– Точно! – Джет підтримав Леві. – Ми теж хочемо віддячити!.. Правда поки не знаю чим...

– Гмм, дякую друзі, – вперше за сьогодні я посміхнувся. – Я покладаюсь на тебе, Леві, а щодо вас, хлопці, є в мене одна ідея. Я поговорю з Макаровим, якщо вигорить, то це буде вам місія.

На тому й порішили. Дорога до Магнолії вже не здавалася такою гнітючою.