Білий Янгол частина перша

Білий Янгол

Розділ 1

Коли він залишав місто, ішов звичайний зимовий дощ, тихий і нудний, який буває тільки в каліфорнійській долині. Тут це і називається зимою, адже снігу тут не буває ніколи. Він узяв звільнення від роботи на сім днів, щоб зустріти Різдво в горах Сьєрра-Невада в зимовому будинку свого друга Криса, який повинен був приїхати туди зі своєю дівчиною, ще з одним другом і його дівчиною, яка запросила і свою близьку подругу. Отже, усі шестеро повинні зустрітися там у горах, щоб провести різдвяні свята разом. Обов’язкова умова – бути готовим до ковзання на лижах, адже поруч було декілька різортів для ковзання. Він повинен був приїхати туди першим, щоб переконатися, що з будинком і під’їздом до нього все гаразд. Чому саме він? Тому що він жив ближче, ніж Крис і його друг, від цього місця, а можливо, найголовніше, що для його Land Rover Deffender практично не існувало перешкод, а при дощі в долині там в горах падатиме сніг. Перед виїздом він перевірив усю доступну інформацію про погоду, і вона не порадувала. Там уже добу йшов сніг і додав 30 см свіжого снігового покриття, обіцяли, що ще стільки ж випаде снігу за цю добу. На душі в нього було порожньо і сумно, він дивився на дорогу, яка блищала від дощу, і гнав від себе погані думки, навіть улюблена музика не допомагала. Телефон мовчав ще від учорашнього вечора, і ніщо його не радувало, навіть майбутня зустріч із друзями. Ще минулого тижня він був у захваті від ідеї зустріти Різдво з друзями в горах, тому і взяв на сім днів звільнення від роботи, але сьогодні… сьогодні він відчував апатію і розчарування.

От і почався перший сніжок, дорога ще була чиста від снігу, але мокрі сні-жинки вже давали про себе знати на вітровому склі. Він зараз був уже на висоті 2,000 футів над рівнем океану, і дорога починала петляти, «змією» підіймаючись угору. Починалася найгірша частина дороги, але його Дефендер відчував і контролював ситуацію без проблем. Зустрічні машини траплялись зрідка, у його напрямку не їхав ніхто. Знаки сповіщали, що скоро буде пункт, де вимагатимуть вбирати цепи на колеса, у кого немає авто з чотирма ведучими колесами. Ще здалеку він зауважив вогні прожекторів. А ось і сам пункт, машини техдопомоги вишикувалися в ряд обабіч дороги, охочих подорожувати в таку погоду було мало, декілька чоловіків вбирали цепи на свої авто, а його зупинили, аби переконатися, що всі чотири колеса задіяні. Він натиснув на акселератор, і шматки спресованого снігу вихопилися з-під чотирьох коліс у повітря. Йому побажали щасливої дороги, і він, пірнувши в повну темряву ночі, попрощався з цивілізацією, яка залишилася позаду. І знову обізвалися самотність і нудьга. Він був злий на себе, на дорогу, на цю снігову стіну, що стояла перед очима, і перспективу приїхати в охололий дім, де ще потрібно було якось зігрітися. Він не боявся труднощів, як марінс, що звільнився в запас всього пʼять років тому, він пройшов через такі тренування, що виживав при будь-яких катаклізмах. У великому термосі він мав запас гарячого чаю, якого ще не чіпав. Це був його улюблений Earl Gray з подвійним бергамотом. Очі вже починали потроху пекти від напруги, але зупинитись і зробити масаж очей було неможливо. Дорога була дуже вузька, з протилежного боку – скелясті схили, що підіймалися в гору, а справа від нього був крутий схил, який падав на невідому глибину. Він зауважував тільки верхівки високих сосон, що були на рівні дороги. Дорога почала дуже петляти, стрімко ідучи вгору. Він автоматично натиснув акселератор, і Дефендер відповів стрімкішим рухом уперед. Щойно він хотів потерти очі, як на дорогу перед ним вискочило якесь опудало. Він навіть не встиг зауважити, що це було, він різко, наскільки дозволяла засніжена дорога, натиснув на гальма. Машину трохи крутнуло, але вона втрималася на дорозі. Він увімкнув додаткові галогенові лампи, що були розміщені на даху, аби побачити, що ж сталося позаду. Опудало стояло обабіч дороги, він бачив тільки голову в каптурі, лице, закрите грубим шарфом, і якесь покривало, що звисало від плечей до землі. Опудало просто стояло. Він здав назад, порівнявся з обʼєктом, і це мало не коштувало йому аварії. Він увімкнув аварійку і світло в салоні, помахав опудалу, наче запрошуючи відчинити дверцята його машини. Опудало дивилося на нього мовчки.

– Я двічі запрошувати не буду! – крикнув він. – Я не маю часу на це.

Опудало ворухнулося, але якось невпевнено. Тоді він увімкнув першу передачу, і Дефендер рвонув уперед, але опудалоо в останню секунду схопилося за ручку дверцят і за інерцією вдарилось об кабіну. Дейв різко натиснув на гальма.

– Ти ще будеш дрочитися зі мною! – закричав він злісно. – Ану відпусти ручку і щезни.

Мабуть, опудало послизнулось і не могло підвестися, ковзаючи по слизькій дорозі, бо його не було видно в боковому дзеркалі, або... У такій ситуації могло статися що завгодно, тому Дейв був готовий до всього, поставив машину на гальма, заглушив мотор і забрав ключі. Він обійшов машину, наблизився до опудала ззаду, воно стояло на колінах. Зафіксувавши руки опудала бойовим захватом, він поставив його на ноги, але опудало виявилося досить легким і кволим.

– Хто ти і що тут робиш, говори тільки правду! Якщо зауважу брехню, звʼяжу і видам поліції, ясно?

Опудало закивало головою. Однією рукою тримаючи дві руки опудала за його спиною, він правою рукою скинув каптур, з під-якого розсипалося золотисте довге волосся якогось дівчиська. Тією ж рукою він швидко обшукав її на предмет зброї, вона була «чиста». Він відчинив пасажирські дверцята й допоміг невідомій сісти на сидіння, попередньо забравши з її рук покривало. Він кинув його в машину, сів та увімкнув мотор. Увімкнувши опалення до кінця, Дейв дістав термос із чаєм. Запах бергамоту наповнив повітря за одну секунду.

– Пий! – він простягнув чашку з чаєм.

– Що це? – прохрипіло опудало.

– Чай із бергамотом, пий.

– Я не люблю чорний чай, – знову прохрипіло опудало.

– А здохнути от тут, серед ночі, любиш? Тільки не діставай мене, ти вже зіпсувало все, що можна було зіпсувати. Пий.

– Не буду, – знову прохрипіло опудало.

– Давай сюди чай!

Він забрав чашку, поставив збоку, дістав із сумки пляшку абсенту й налив трішки в чай. Дістав із пачки довгий сірник (він у дорогу завжди брав довгі сірники, ними легше запалювати багаття), розмішав чай і дав опудалу.

– Або п’єш, або забирайся звідси!

Це був ультиматум. Опудало через силу надпило трохи й передало чашку назад.

– Що ти влив туди? Це смердить!

– Сірчаної кислоти, щоб полегшити твою смерть. Ти ж поки живий покійник, але це ненадовго. Пий, я сказав.

– Не буду пити цю гидоту.

Це вже була остання крапля. Дейв відчинив пасажирські дверцята і спокійно заявив: «Забирайся звідси, щоб я тебе більше не бачив».

Вітер увірвався всередину, несучи з собою сніг і якесь завивання.

– А що це таке? – перелякано запитало опудало.

– А це прийшли твої друзі-гробівники, щоб заплющити твої оченятка, опудало.

Опудало рвучко зачинило двері.

– Давай твій чай, я вип’ю.

– Ага, зараз. Тепер ця чашка коштує 50 баксів. Або платиш і п’єш, або – в ніч до «друзів-котиків», твій вибір.

– Ти дуже злий і жорстокий чоловік, бандит.

– Еврика, воно відкрило Америку. Я це знаю без тебе, мене п’ять років навчали бути злим і вбивати, і тобі цього не змінити й за 50 років.

– Дуже треба...

–Ти теревені не розводь, де гроші?

Опудало дістало жіночу сумочку. Покопирсавшись там, простягнуло Дейву кілька доларових купюр. Дейв узяв гроші подав чай.

– Пий, гроші не звільнили тебе від обов’язку випити чай.

Опудало зробило ковток і тримало чашку, гріючи руки.

– Пий швидко, поки теплий, до дна. Я не рушу , поки не вип’єш усе.

– Ми так не домовлялися.

– Якщо мені ввірветься терпець, тобі вже нічого в світі не допоможе, ясно?

Опудало, мабуть, зрозуміло, що накази не обговорюються. Допивши швидко чай, воно віддало порожню чашку.

– Де твоя машина?

– Тут, унизу, футів за 200 нижче дороги.

Дейв зафіксував на GPS локацію місця аварії.

– Ти забрало усе цінне з авто? – запитав він.

–Так.

– Тоді поїхали.

– А як ми знайдемо мою машину потім?

– Через три місяці сніг розтане, і її буде видно, – це все він сказав так серйозно, що опудало повірило.

– А якось інакше не можна?

Опудало ще пробувало протестувати, але Дейв знав, що скоро алкоголь почне діяти й опудало засне. Дейв налив ще пів чашки гарячого чаю, додав абсенту і простягнув опудалу.

– За це платити не треба, це комплімент від бармена, але випити –обов’язково, поки гарячий.

І тут сталося диво, опудало випило гарячий чай без жодного нарікання. Дейв тільки встиг застебнути ремінь безпеки пасажирського крісла, як опудало ослабло і мало не впало на підлогу. Воно вже спало. Це була маленька перемога, не буде кому «цявкати» під вухом, він нарешті зможе спокійно дістатися до місця призначення.

Коли він звернув з головної дороги на дорогу, яка вела до їхнього будинку, побачив те, на що очікував. Дорожна служба очистила тільки перших 150 футів цієї дороги, аби ті, що будуть їхати головною, знали: тут просто є якась дорога, хоча не дуже стара колія вела далі до будинків. Дейв увімкнув понижену передачу, і Дефендер поповз по колії в пошуках їхнього будинку. Вони таки доповзли до місця призначення після боротьби зі сніговими завалами. Здалека він побачив, що ще в двох будинках горить світло, отже, вони будуть не самі.

Дейв вибрався з машини, зняв лопату і по глибокому снігу рушив до будинку. Через 20 хвилин роботи двері були очищені від снігу й утворилася вузька доріжка до машини. Він зайшов у будинок, увімкнув світло. Електрика ще була, і це вже тішило. Він запалив папір під попередньо складеними в каміні дровами.

Повернувшись до машини, він спробував розбудити опудало, але даремно. Воно щось бурмотіло й не мало ніякого наміру залишати машину.

– Мені ще тільки цього бракувало, нести його на руках до будинку, – поду-мав він. – От знайшов пригоду на свою голову, але ж виходу немає, доведеться нести.

Він узяв на руки опудало, яке ще пробувало пручатися, і заніс у будинок. Він поклав його на дивані перед каміном, а потім переніс усі речі. Опудало спало блаженним сном янгола. Дейв чомусь швидко втомився. Він склав їжу, що привіз із собою, у холодильник, перевірив, чи він працює, сів на хвильку біля каміна, щоб зігрітися. Але йому було холодно, він підклав більше дров, знайшов покривала, які були в домі, і спочатку накинув ще два на опудало, а тоді пішов у другу кімнату й ліг на ліжку, накрившись усім, що залишилось. Але в тій кімнаті було дуже холодно.

– Потрібно щось робити, я так не засну.

У гаражі він знайшов два електричних нагрівачі і приніс їх до кімнати. Вони нагрівалися повільно. Він пішов на кухню, налив собі абсенту й випив не розводячи. Заївши це шматочком сиру, налив ще. Тільки тепер приємне тепло почало повільно розповзатися по тілу. Він знову пішов до кімнати, але там було дуже холодно. Він взяв усі покривала й переніс їх до каміна. Дейвид постелив собі просто на підлозі поруч із диваном, на якому спало опудало, і, підклавши ще трохи полін в вогонь, ліг спати. Від вогню було дуже тепло, і він швидко заснув. Він прокинувся посеред ночі, дуже хотілося пити, вогонь уже майже погас. Він встав і аж похитнувся, йому було щось не дуже добре. Він зауважив, що опудало сидить на дивані й дивиться на нього.

–Ти чого не спиш? – спитав він. – Холодно?

Опудало раптом відповіло йому гарним дівочим голосом.

– Я щойно прокинулася, бо хочу в туалет. Ти не знаєш, де він тут є?

– Іди до кінця кімнати, і зліва буде коридор. Останні двері справа. Між іншим, як тебе звати? А то я там на дорозі, як побачив тебе, охрестив Опудалом. Не називати ж мені тебе так постійно, що скажеш?

– Ні, я не хочу, щоб ти мене так ображав, сам ти опудало, бандит.

– Так, не розводь тут теревені, а біжи в туалет, бо я зараз піду перший, і ти туди попадеш під ранок.

Її наче вітром здуло, ще ішла й оглядалась, чи він її не обганяє. Він знову підклав дров, але старався економити, щоб вистачило до ранку запасу, складеного в будинку. Коли він озирнувся, опудало вже знову сиділо на дивані.

– А ти що, справді займаєш туалет на декілька годин? Що ж ти там таке робиш?

– Смалю травичку.

Вона дивилася на нього перелякано.

– Правда? Та від тебе такого й треба чекати, перше враження не обманює. Бандит – завжди бандит.

– Легше зі словами, ти зараз провокуєш бандита і хочеш дожити тут з ним до ранку?

Тепер він побачив, що досягнув результату: вона сиділа ні жива ні мертва, тільки великі очі блимали тривожно. Йому раптом стало її дуже шкода, потрібно було якось повертати її до нормального стану.

– А як ти почуваєшся, у тебе щось болить?

– Чого ти питаєш?

– Я ж тепер якось відповідальний за тебе, учора з дороги від вовків тебе забрав...

– То справді завивали вовки?

– Ні, це були березневі коти що вийшли шукати собі любові, зараз же березень, чи не так? Тоді напоїв тебе чаєм, щоб ти не захворіла, привіз до свого друга додому, переніс із машини на диван, поклав на найкращому місці, розпалив вогонь, щоб тобі було тепло спати... Я думаю, далі продовжувати не треба.

– Чому? – перелякано запитала вона.

– Тому що я з тобою вже змучився, давай вип’єм чай – і йди досипати. Побачимо, що принесе нам ранок.

– А чому він повинен щось принести і що саме?

Дейв уже не міг далі говорити, він вичерпав свою квоту слів на сьогодні. Він знову долив трохи абсенту в чай і дав їй пити. Вона понюхала чай декілька разів і випила його, як п’ють отруту.

– Молодець, – він забрав порожню чашку і поволі пив свій чай. – Тепер лягай, я тебе накрию, щоб тобі було тепліше, ти зранку повинна бути у формі.

– А навіщо мені бути у формі?

Дейв мовчав, він чекав, коли подіє чай.

– То як мені тебе називати?

– Мене звати Домінік, а тебе?

– Моє імя Дейвид, можна просто Дейв. А в тебе дуже гарне французьке ім’я.

– У тебе також гарне, біблійне ім’я. Мене так назвала моя мама, вона француженка, а батько – швед.

Їй вже було важко говорити, очі заплющувалися, вона засинала.

– А ти знаєш, ти не такий поганий як удаєш, я це відчуваю.

– Спи вже, базікало. Солодких тобі снів.

– Дейве, ти можеш сісти біля мене на хвилинку?

– Можу, – він сів на підлогу біля дивана.

– Дай мені руку, мені страшно, – вона взяла його руку. – Стисни мою руку, не бійся, мені так спокійніше. Я ж не подякувала тобі за те, що ти врятував мене сьогодні, це справді були вовки, до мене це тільки зараз дійшло. Поки ми були там хвилин 20-30, не проїхала повз жодна машина. Дякую, що ти врятував мене. Але там ти був якийсь злий, у тебе щось трапилося?

– Ні, просто не було настрою, забудь і вибач. А зараз спи, я сидітиму тут біля тебе, поки ти не заснеш, і буду спати тут на підлозі до ранку.

– Ти насправді добрий, я не розумію, навіщо ти мене лякав.

– Я тобі завтра поясню.

Перед ним зараз була просто невинна дівчинка, яка боялась усього неочікуваного, усього, що виходило за межі її буденності, за межі буття її сім’ї, де очевидно панували любов і щастя. Що б не сталося між ними, він ніколи не розповість їй про те, що бачив за пʼять років служби, це не для її ніжного серця. Найлегше наступити солдатським черевиком на ніжну і прекрасну квітку й розчавити її, але вже ніхто й ніколи не поверне цю квітку до попереднього ідеального стану. Буде нова, невинна і прекрасна квітка, яка розпуститься у всій своїй красі, але не ця, втрачена назавжди. Він не розумів, що з ним сталося, він нахилився і поцілував її руку.

– Дейвиде, ти по-ці-лу-вав мою ру-ку, чо-му? А як ме-ні при-єм-но...

«Вона зранку навіть не згадає, що я зробив, та й навіщо я це зробив?»

Він сидів і вперше міркував про своє життя, було тепло від вогню, його зморював сон. Він визволив свою руку з її руки і влігся спати, але Домінік почала крутитися. Він знову простягнув їй свою руку. Вона вхопилася за неї, як за щось дуже їй дороге. Отже, вибору в нього не було, він повинен був засинати саме так, зі своєю рукою в її руці.

Розділ 2

Він прокинувся від великої спраги, губи були сухі й потріскані, його злегка трусило. Лихоманка – це перше, що спало йому на думку, адже його вчили слухати своє тіло й розпізнавати симптоми захворювання. Він торкнуся свого чола, але там вже лежала мокра, холодна пов’язка.

– Звідки ще це в мене?

Він забрав пов’язку з чола, щоб роздивитися.

– Дейвиде, не знімай пов’язку, я щойно поставила нову, – долинув голос Домінік із глибини кімнати. – Тебе лихоманить, ти захворів.

За секунду він побачив над собою її обличчя, вона стояла на колінах і накладала пов’язку назад.

– Не знімай її, поки не стане легше, ти весь гориш. Зараз я дам тобі випити ліки, щоб збити жар, я знайшла тут на кухні, і теплий чай з м’яти. Я не хотіла тебе будити, уже майже дві години змінюю тобі пов’язки. Тобі треба багато пити. І я хотіла якось тебе перетягти на диван, але ти дуже важкий.

Він дивився на цю красуню, що схилилася над ним, і не розумів, він марить чи це справді вчорашнє Опу... Тут він просто обірвав сам себе на початку того слова, за яке йому стало б дуже соромно наступної миті. Він дивився на Домінік широко розплющеними здивованими очима.

– А хто ти і де я? Що зі мною, що я роблю на підлозі?

– Це я, Домінік, ти що не памʼятаєш мене? Ти ж учора врятував мене на дорозі і привіз сюди, у будинок твого друга. Тобі більше години тому дзвонив якийсь Крис, але я не брала твій телефон. Я не знала, хто він і чи ти хотів би з ним говорити. Учора зв’язку не було, але сьогодні зранку з’явився. Тепер ти пригадуєш щось?

– Так це ти, Домінік? Ти вчора виглядала інакше.

– Ти хотів сказати: набагато страшніше? Кажи правду, ти вже й так нічого не зміниш.

– Ти просто була в тій грубій куртці, лижних штанах, волосся все розпатлане, лице перелякане, а зараз ти – красуня. Учора мені здавалося, що ти набагато... ну так би мовити… розмір XL, а зараз ти навіть не дотягуєш до розміру М.

– Я навіть не думала, що ти можеш бути таким, пий швидше ліки та чай, і спробуємо перебратися на диван. Ти можеш трохи підняти голову, щоб випити пігулку? Чи мені тобі допомогти?

– Я все зроблю сам, ти не підходь дуже близько до мене, щоб тобі не передалася ця хвороба.

– Уже пізно, ти ж вчора мене поцілував.

– А я думав, що ти до ранку це забудеш, ти ж практично вже спала.

– Запамʼятай раз і назавжди, може, колись знадобиться, жінка такого не забуде ніколи.

– Навіть якщо це був поцілунок бандита, і я ж поцілував тільки твою руку...

– ...і тим ти сказав усе, що міг і хотів сказати. Чоловіки, як і жінки, просто так нічого не роблять, але потрібно знати ту «мову» і вміти її читати. І правильно реагувати, а це вже мистецтво, і генїв тут дуже мало, – підбила підсумок Домінік.

– Ох ці француженки, я чув про ваше вміння створювати життя як мистецтво, смакувати життя, як гурмани смакують делікатеси, але ти перша, кого я зустрів.

– ...і остання, – закінчила Домінік.

– А чому остання?

– Тому що від справжнього меду іншого меду не шукають.

– Але ж є мед різних видів...

– ...але перший мед, який ти скоштував у своєму житті, назавжди залишить унікальний слід, бо він був першим. Тому людина ніколи не забуває своє перше кохання...

– Я не можу заперечити, я думав, що знаю про життя все, а виявляється...Ти знаєш, я марінс, навчений не боятися нічого й нікого, але зараз я не впевнений, що мене навчили, чого треба не боятися...

Домінік засміялася дзвінко, як дитина. Дейв і собі почав реготати.

– Мій герою, тобі немає чого боятися, поки я поруч, ти повністю захищений.

– Тоді як ти поясниш те, що сталось учора на дорозі, чому ти сама себе не захистила?..

Вона якось дуже загадково дивилася на нього й дуже ніжно усміхалася. Йому раптом здалося, що це білий янгол дивиться на нього блакитними, блискучими очима й мовчки говорить: «Який же ти ще далекий від розуміння життя, але перші кроки ти вже зробив, а я тобі допоможу пройти цю дорогу, тільки довірся мені».

– Давай поговоримо про це пізніше, а зараз відпочивай, набирайся сил, – вона гладила його волосся. – І не бійся, я з тобою.

Від її руки, що торкалася його голови, раптом стало легко і приємно, і він знову заснув.

Поки він спав, Домінік змінювала мокрі пов’язки, поправляла покривала, стежила, щоб вогонь у каміні горів. Вона ще зранку познайомилася з найближчими сусідами і попросила сусіда допомогти перенести трохи дров з подвірʼя на відкриту веранду, де було набагато менше снігу, так і їй було легше переносити поліна з веранди до будинку.

Дейв прокинувся по обіді. Він почувався набагато краще, його вже не лихоманило. Домінік знову напоїла його гарячим чаєм і дала випити ліки. Тепер Дейв сидів на дивані й уперше міг роздивитися Домінік, вона щось робила біля плити. Дуже гарна блондинка з блакитними очима (очевидно, вдалася в батька – шведа), висока і струнка, дещо захуда, як йому здалося. Волосся частково приховувало обличчя, але тільки вгорі, надаючи обличчю якоїсь загадковості. Вона була вбрана в білу чоловічу сорочку та сині джинси.

– Домінік, я б хотів піти в душ, там є тепла вода? – запитав Дейв.

– І тепла вода, і рушники, і шампунь, тільки не довго, ти ще не здоровий повністю.

– А можу я тебе попросити дещо незвичне? Ти б не могла мені одну хвилину потерти спину, бо я її залежав і готовий дряпати її зараз до крові.

– От тільки крові нам не треба, гукнеш мене, і я зроблю. Іди, мийся.

За кілька хвилин він покликав її. Стояв задом до неї, повністю голий солдат, як показують у кінофільмах. Нічого сексуального, звичайне тіло солдата без зайвого жиру, кістки і мʼязи. Вона звикла до цього. У лікарні, де вона працювала, бачила це кожну робочу зміну. Але таких шрамів від куль вона не бачила, а в нього їх було аж три. Дві над лопаткою й один збоку, нижче. Вона дуже легко потерла ці місця, немов погладила.

– Тут болить? – запитала вона тихо.

– Ні, це старі рани.

-Ти потім розкажеш мені їхню історію?

– Ні, я тобі ніколи не розкажу їхню історію, тобі цього не можна знати.

– Чому ти знову стаєш «злюкою»? Я думала, що ми вже пройшли цей етап.

– Я просто охороняю твою ніжну душу. Навіщо тобі чути про зло, зраду, страждання? Якщо ти почуєш мою розповідь, її картини залишаться в твоїй уяві назавжди й мучитимуть тебе. Так, мені, можливо, стане легше на душі, коли я розповім це все, але це триватиме годину, можливо, дві, ти ж потім житимеш із тим болем постійно, розумієш. Я не можу завдати тобі такого болю, навіть якщо ти цього хочеш. Досить того, що я живу з ним вже майже 10 років. І взагалі, мені вже холодно.

– Умикай гарячу воду і швидше виходь. Якщо потрібно, я розітру тебе, я вмію це робити професійно.

Вона вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Він увімкнув гарячу воду і швидко закінчив митися. Він убрав чисту майку, сорочку і джемпер, висушивши перед тим волосся феном, і це його зігріло. Він сів на диван, Домінік принесла йому термометр.

– Під язик, – вона це сказала так, як його мама в дитинстві.

– Це обов’язково зараз? – Дейв явно не зрадів.

– Під язик, – знову наказала Домінік.

Тепер він уже не опирався. Після сигналу він глянув на табло, 37.6.

– Докупався, температура пішла вгору, – сказала вона невдоволено. – Ти точно – як моя мама в дитинстві, – не стримався Дейвид.

– Це ще раз доводить, що я роблю все првавильно, хто може тебе знати краще, ніж твоя мама, – резюмувала Домінік.

–Так, але мені здається, що тепер у мене дві мами.

– Це краще, ніж жодної, чи ти маєш щось проти? – Домінік дивилася на нього так, що він втратив бажання продовжувати цю тему.

– А мені дуже цікаво, як це я, марінс, якого тренували при страшних погодних умовах , навіть під час ураганів, захворів, а тобі хоч би що?

– Ти зараз шкодуєш, що не я хвора, а ти?

– Та ні, я дуже радий, що ти здорова. Просто міркую вголос.

– Це все через тебе. Ти мало не втопив мене в чаї, якого я не люблю, ще й додав туди стільки алкогольної отрути, що я тепер ходжу, як законсервована, і мене нудить, як згадаю той запах і смак.

– Але ж спрацювало, ти здорова!

– Я і без того була б здорова, тому що жіночий організм витриваліший, ніж чоловічий.

Він дивився на Домінік широко розплющеними очима і думав: «А їй пальця в рот не клади, як це вона ще не билася вчора зі мною там на дорозі серед ночі?»

– Зараз ти їстимеш гарячий курячий бульйон, тоді знизимо пігулкою температуру.

– Що, курячий бульйон? А де ж він тут узявся?

– Я зранку познайомилася з сусідами, дуже приємна пара з Сан-Франциско. Вони сказали, що поїдуть у маленький продуктовий магазинчик. Я дала їм список того, що мені потрібно на бульйон: зелень, приправи й курячу грудку. І вони купили мені те, що я просила, але зелені мало. Я хотіла зварити тобі бульйон за нашим старовинним рецептом, але вже як є. Бери, скуштуй і скажи, чого бракує.

– Дуже смачний, просто чудо. Ти вмієш готувати? А як подано, дивовижно…

Домінік сяяла від його високої оцінки.

– Але я не буду їсти, хоч дуже хочу, – вперся Дейв.

– Чому?

– Ти повинна теж поїсти. Я більше не зроблю жодного ковтка, поки ти не їстимеш зі мною.

– Але ж я зварила зовсім мало, тільки для тебе, тому що ти хворий, не я.

– Не буду, – повторив він.

– Ти знову вмикаєш «злюку», так не можна, – намагалася якось переконати його вона.

– Не буду, ні одного ковтка більше, а це мені зараз необхідно для здоров’я, – продовжував Дейв із саркастичнім докором і дивився кудись у вікно.

– Перше враження не обманює, ти шантажист і бандит, на тебе нічого не подіє, окрім грубої сили, – усе ще борсалася Домінік.

– А ти спробуй на мені свою «грубу» силу,– ухопився за її слова Дейв. Він уже давно шукав нагоди обійняти її, тільки не знав, як це зробити.

– Поборемось? Чи тобі більше подобається бій без правил?

– Ні, я краще буду їсти з тобою бульйон, ніж дам тобі можливість обійматися.

Дейв отетерів: як же це вона його вирахувала, і ще й проти обіймів. У нього відразу зник гарний настрій, і це відбилося на його обличчі.

– І чому ти припинив їсти?

– Апетит пропав, – буркнув він.

– От так раптом?

– Угу, – було видно, що він просто витискає слова з себе.

Домінік дивилася на нього. Зараз вона гралася з ним, як сита кішка з мишею, задоволена його реакцією, адже він сприймав її як жінку, що йому дуже подобалася.

Але вона вирішила не перегравати з ним.

– Ти можеш встати? – запитала вона.

Він підвівся, але все ще дивився у вікно. Домінік підішла до нього впритул і обійняла його за спину, а потім повільно притулилася до нього. Він спалахнув, ніби пролитий бензин від запаленого сірника. Дейв притис її до себе і правою рукою пригорнув її голову до своїх грудей. Вони простояли так кілька хвилин.

– Ти задушиш мене, – прошепотіла вона.

Він поволі послабив обійми.

– Тепер ти будеш їсти?

– Буду, якщо ти будеш їсти зі мною.

– Але ж я маю бульйону на два рази тільки для тебе. Тобі потрібно буде ще випити бульйон перед сном, щоб на завтра ти був майже здоровий.

– А ти почнеш хворіти? Ні, або їмо зараз удвох, або я не їм зовсім. І це ще не все, спати сьогодні я буду в машині, а ти спи тут.

– Але ж ти знаєш, що я боюся тут бути вночі сама, я піду до тебе в машину.

– А я не впущу тебе спати зі мною в машині.

– Це справжній шантаж, ти ж цього не зробиш?

– Звичайно, ні, якщо ти зараз будеш зі мною їсти бульйон. То як?

–Ти не марінс, ти бандит, що звик мучити людей. Добре, я згодна, ти просто силою змусив мене робити те, що я не хотіла, тобі це ясно? Мабуть, ти ненавидиш жінок і з задоволенням знущаєшся з них. Учора мало не віддав мене на поталу вовкам, а сьогодні шантажуєш.

– Тобі показати, як я не люблю жінок? Ти ж просилася, щоб я не задушив тебе, от і повторю це ще раз.

– Ні, я не хочу, не можу ніяк дочекатися, щоб утекти звідси від тебе.

– Не хочеш і не можеш дочекатися… Це справді так?..

– Вибач, я не те хотіла сказати, давай уже їсти. Я зараз нагрію бульйон, і будемо їсти, добре?

Він мовчки кивнув головою. Не встигли вони доїсти цей обід-вечерю, як надворі почало швидко темніти. Дейв забрав у Домінік чашку й пішов мити посуд. Скінчивши цю процедуру, він зібрався на вулицю.

– Ти куди? – стривожилася Домінік.

– Спати в машину, – лаконічно кинув Дейв.

– Ти ж обіцяв, що будеш спати в будинку?

– Жартую, треба занести дров на цілу ніч, а ти знайди якусь цікаву телепрограму чи диск із гарним фільмом.

– Тобі не можна ще виходити на вулицю, ти хворий.

– Мадемуазель, мужчина вже піднявся на ноги і знає, що йому робити. Ти зранку носила дрова, а це проти моїх правил.

– Який же ти галантний, а недавно хотів мене вбити, от тут, на цьому місці, – вона дивилась лукаво й мило усміхалася. – Швидко ж чашка гарячого бульйону може перетворити чоловіка-хижака на милого котика, який тихо муркоче.

– Яка «поетка-знущальниця»! Приліпила тут «чоловіка-хижака, милого котика, чашечку бульйону»... От роздратуй мене, і за дві секунди я знову стану бандитом, ясно?

– Нічого ти мені не зробиш, навіть якщо я зараз вдарю тебе.

– Чому ти так думаєш?

– Тому що я тебе вже прочитала, знаю, що ти, по-перше, дуже добра людина, по-друге – я тобі подобаюсь як жінка.

– А ти не надто самовпевнена? «Подобаюсь як жінка» – треба ж таке вигадати.

Домінік підбігла до Дейвида майже впритул і, дивлячись йому просто в очі, вигукнула:

–Тоді скажи: «ти мені зовсім не подобаєшся», скажи!

Дейв мовчав, він не чекав від неї такої реакції, просто жартував.

– Мовчиш? Що і треба було довести, – тріумфально завершила дівчина.

Але тут була одна проблема, про яку вона забула: вона мала справу з марінс, а вони ніколи не здаються.

– Ти сама підписала собі вирок, – спалахнув Дейв.

Він схопив її в обійми і припав своїми вустами до її вуст. Він ще встиг побачити, як заплющилися від невимовного блаженства її очі, яким прекрасним стало її обличчя від несподіваних почуттів, а потім він уже нічого не бачив, крім квітучого апельсиного саду, вдихав аромат, від якого мало не млів на фермі у дідуся й бабці. Домінік повністю віддалася поцілунку. Вона притулилася до його міцного тіла, і все її ніжне тіло наповнилося якоюсь невідомою благодаттю, коли вже нічого не страшно, зовсім нічого.

– Я відразу зрозуміла, що ти дуже добрий. Ти демонстрував силу, яка домінує над усім, але я тобі не повірила, хоча спочатку був страх помилитися. Пам’ятаєш, ти спитав мене, чому там, на дорозі, я не допомогла сама собі? Тому що я твій янгол, я маю показати тобі, що ти набагато кращий і мудріший, ніж думаєш сам про себе, маю пробудити тебе до повноцінного життя, – шепотіла вона. – Моя беззахисність і була твоїм тестом на людяність.

– Янголе мій, а що ж таке оте твоє повноцінне життя? – пошепки запитав він.

– Життя це сцена, люди – актори, глядачі – ангели, фінальний акт – суд небесний, а ти пишеш сценарій своєї вистави!

ЇЇ очі сяяли якимось чарівним світлом, і йому раптом стало страшно: «А скільки закарлючок я вже встиг написати у своєму сценарії? Як тепер їх виправити? Як мені тепер дивитися їй в очі? А якою буде моя фінальна сцена?..»

– Не печалься, усе можна виправити, ще не пізно. Якщо ти хочеш, я тобі допоможу в цьому.

– Хочу, і тільки з тобою, ніхто інший мені не потрібний, розумієш?

Домінік поклала руки йому на плечі і дуже уважно дивилась йому в очі. Здається, вона хотіла побачити, що зараз робиться в його душі. Потім вона глибоко зітхнула і притулилася до нього, наче віддавала себе йому повністю. Він міцно обійняв її, цілуючи волосся.

– Я тобі вірю, ти мене не обманюєш, я це відчуваю, – сказала Домінік.

– Дозволь мені, поки ще не зовсім стемніло, принести з двору дрова, а тоді ми продовжимо нашу розмову, добре?

Він носив з вулиці дрова і складав їх біля каміна. Невдовзі у дверях з’явилася Домінік.

– Дейве, це знову Крис телефонує тобі, уже впʼяте, ти будеш говорити з ним?

– Будь ласка, поговори з ним, я зараз.

Домінік відповіла Крисові, привіталася, назвала себе й передала телефон, коли Дейв був уже готовий розмовляти. Після короткої розмови Дейв роздягнувся, підкинув дров у камін і сів на диван. Домінік сіла поруч.

– І які в нас новини? – запитала вона.

– Крис дзвонив мені вчора, але зв’язку не було, а сьогодні я не брав телефон. Він уже почав переживати, чи все в нас добре. Він і його друг мають ту ж проблему, що і я, тому вони не знають, чи приїдуть, повідомлять у суботу. Він розпитував про тебе. Я сказав, що ти моя дівчина, він дуже здивувався, коли це я встиг, адже ще позавчора в мене нікого не було. А ще він сказав що тут, у будинку є погріб, з голоду не помремо. Зараз підемо дивитися, які «скарби» там зберігаються.

Розділ 3

Тільки він встиг закінчити розповідь, як Домінік подала термометр. Дейв скривився, але лице Домінік було безапеляційно тверде. Тепер температура була вже 37.1. Домінік знову принесла ліки і чай.

– Потрібно закріпити результат.

Дейв зробив усе, як вимагалося, адже вона так швидко поставила його на ноги. Вона забрала чашку, прийшла до Дейва, лягла на диван, поклавши голову йому на коліна. Він узяв невелику подушку і підклав їй під голову.

– Я поводився чемно, а таке трапляється рідко, тому мені належить якась нагорода. Як ти думаєш?

Домінік підвелася на ліктях, і він її поцілував.

– Тільки для того, щоб заохотити тебе й далі до таких подвигів, – усміхнулася вона.

Він схопив її в обійми, цілуючи лице, шию, волосся, руки.

– Ти задушиш мене, – шепотіла вона мліючи від почуттів, що заполонили її душу і тіло, – але це діє на мене як наркотик, я хочу більше і більше твоїх обіймів, боюся, що твій ангел закохався в тебе, а це неправильно, чуєш?

– Не чую і не хочу чути, мені здається, що я втрачаю голову і душу, зі мною такого ще не було.

У цю любовну ідилію раптом увірвався телефонний дзвінок її мобільного телефону. Домінік підійшла до нього й вимкнула телефон, не відповівши на дзвінок. Вона виглядала наляканою. Дейв зреагував на це моментально.

– Домінік, що сталося, на тобі лиця немає?

– Та так, нічого.

– А тепер скажи мені, ти хочеш, щоб у таких випадках я тобі відповідав так само?

– Ні...

– Тоді я слухаю...

– Учора на дорозі ми зустрілися з тобою випадково. Я їхала в Харвіс-казино, де мій приятель замовив для нас номери. У компанії з його друзями ми мали провести декілька днів, і Різдво. Мене з роботи не відпустили в той день, коли вони планували виїхати, я попросила його почекати мене до наступного дня, щоб їхати з ним на відпочинок разом. Я раніше ніколи не їздила в горах узимку, і я це йому пояснила. Він сказав, що не збирається через мене змінювати плани, я можу приїхати сама. Він досить тверда людина, служить, здається, в ФБР. Ми з ним познайомилися недавно, але він представив мене друзям як свою дівчину. Що з моєї подорожі вийшло, ти знаєш. Звісно, я більше не хочу з ним зустрічатися, але він може знайти мене через телефон, це я знаю точно.

– Нічого не бійся, я з цим розберуся сам.

– З ним зараз відпочивають ще троє друзів, отже, їх четверо. Я впевнена, що вони приїдуть з ним, якщо він захоче мене тут знайти.

– Розберемося, будь спокійна.

– Я не можу бути спокійна, якщо тобі загрожують неприємності через мене.

– Мадемуазель, дай, будь ласка, можливість мужчині виконати його обов’язок, не зв’язуй йому руки.

Домінік дивилася на Дейва очима, повними любові, поваги і гордості: ось він, справжній чоловік, ніжний і люблячий, скупий на слова, але щедрий на вчинки.

– А зараз я повинен терміново дещо зробити надворі, а ти не заважай. Я покажу тобі, де погріб, ти візьмеш консерви. Тільки ти їх сама нагору не піднімай, домовились?

– А чому?

– Це один секрет, про який я тобі розкажу пізніше.

Дейв показав Домінік вхід в погріб, а сам пішов у гараж. Він завів машинку для прибирання снігу і почав розчищати майданчик перед будинком і гаражем. Закінчивши це, він перегнав свій Дефендер і запаркував справа від їхнього будинку, але ближче до будинку сусідів, від яких їх відділяли великі гранітні валуни та майже півтораметрові снігові завали. На перший погляд здавалося, що запаркований Дефендер належить сусідам. Тепер до розчищеного майданчика біля їхнього будинку між могутніми соснами та гранітними валунами вела від головної дороги вузька, на одну машину, доріжка. Тільки дві машини дуже обережно могли розминутися перед будинком.

Закінчивши ці приготування, Дейв повернувся до будинку. Домінік щось чаклувала на кухні, будинок вже прогрівся до того, що можна було спокійно ходити у джемпері.

– Дейве, в мене є для тебе чиста майка.

– Після душу.

– Сьогодні більше ніякого душу, поки температура не стабілізується. Давай, скидай джемпер і сорочку, одягай свіжу майку.

Дейв мовчки підкорився, а Домінік ще раз уважно роздивилася його татуювання на лівому передпліччі. Це був орел, який тримав однією лапою тризуб, другою – пістолет, і поверх того був якір. Знизу – текст: «Легкий день був тільки вчора». Дейв говорив, що служив як морський піхотинець, і вона хотіла перевірити.

У ванній вона почала переглядати в інтернеті татуювання морських піхотинців, знайшла, але не те, що очікувала. Дейв служив не як простий піхотинець, він належав до спецрозділу «морських котиків», а це вже зовсім, зовсім інший підрозділ, це антитерористичний загін, де служать тільки кращі з найкращих, елітний і секретний відділ армії США.

–Ти чимось стурбована? – запитав її Дейв, коли вона повернулася до каміна. – Що сталося? Ти перевіряла, що означає моє татуювання?

– Звідки ти знаєш? У тебе вже таке було з іншою жінкою?

– Ні, просто натренований зауважувати деталь, рух, погляд, аналізувати все це і робити висновки. У бойових умовах часто рішення приймаються блискавично.

– Ти страшний чоловік, ти машина для вбивства. От чому ти не хотів мені нічого розповідати про себе, – вона вся трусилася.

Дейв підійшов до неї.

– Подивися мені в очі, тільки дуже пильно. Ти бачиш там убивцю? Дивись, не відвертайся. Це ти сказала, що ти мій янгол, і я тобі повірив, я полюбив тебе. А ти кажеш, що не віриш в мене, саме в той момент, коли моя душа зігрілась, уперше за довгі роки. Ти подарувала мені велику надію, а зараз забираєш? Дивися мені в очі...

Він побачив, що її очі наповнюються великими, чистими, як небо, сльозами...

– Дейвиде, я ніколи не відмовлюся від тебе. Пробач!

Домінік узяла його лице в свої руки і ніжно припала своїми вустами до його вуст.

– Обійми мене міцно-міцно й ніколи не відпускай, що б я часом не говорила... Я буваю слабка, але ти – моя єдина любов, мій найдорожчий, і я твій янгол назавжди.

Вона пригорнулася до нього, і всі страхи та сумніви раптом зникли.

– Чого ти зараз боїшся, скажи мені? – він дивився їй в очі, аби зрозуміти, що її так налякало.

– Я боюся Стіва, це він дзвонив мені.

– Нічого не бійся, «муха сіла на руку»...

– Ти говориш якимись загадками, де ти бачиш муху, на чию руку вона сіла?

– Я потім тобі поясню значення цієї фрази в нашому військовому лексиконі. Якщо ти впевнена, що той Стів може вирахувати тебе по мобільному, тоді він може бути тут за годину, але я думаю, що він заявиться сюди зранку. А тепер слухай мене уважно. Коли його машина заїде на очищене від снігу місце, він вийде з машини, а ти переконаєшся, що це він, виходь на ґанок, але двері не причиняй. Привітайся, запитай, чого він хоче. Я буду знімати все на телефон з прямим посиланням на мій компʼютер і компʼютер Криса. Скажи йому, щоб він не наближався. Якщо він тебе не послухає, скажеш, що зателефонуєш у поліцію. Це повинно його зупинити. Потім пояснюєш, чому ти не хочеш з ним зустрічатись, і просиш його негайно їхати звідси. Якщо він відмовляється, заходиш у будинок і замикаєш двері на ключ. Потім стаєш біля вікна, але так, щоб він тебе не бачив, і знімаєш усе, що відбуватиметься, на телефон. Якщо він битиме мене чи навіть стрілятиме, ти не виходиш, тільки знімаєш усе. Якщо дійде до бійки, викликай поліцію, але з будинку не виходь до прибуття поліцейських. Ти мене зрозуміла? Пообіцяй, що все зробиш.

– Обіцяю. Але..

– Ніяких але, ніяких... Їх просто не існує.

– Дейвиде, але я не переживу, якщо з тобою щось станеться через мене...

– Зі мною нічого не станеться, мене вчили, як виживати при пораненнях, ти ж сама бачила шрами від куль. Які ще докази тобі потрібні?

– Я дуже боюся за тебе, я ж люблю тебе...

– Я знаю, і це мій основний стимул не підставлятися.

– А давай ми викличемо поліцію наперед.

– Вони не приїдуть, бо нам нічого не загрожує. Нам потрібні докази.

– Але я не можу і не хочу ризикувати твоїм здоровʼям і життям заради себе, це ж моя проблема, не тво...

Він приклав свої пальці до її вуст.

– Мадемуазель, зараз говорить і виконує свій обовʼязок чоловік, а ти слухаєш, добре?

Домінік дивилася на нього сумними від переживання очима, які не говорили, а кричали на увесь світ: «Слухаюся, любий, і підкоряюся, з тобою – хоч на край світу, з тобою я не боюся нікого й нічого».

Це був один із найкращих вечорів у їхньому житті, вони слухали різдвяні пісні, вона розповідала йому про своє минуле, попиваючи чай із фіговим джемом. Домінік не забула дати йому ліки і гладила його голову, яка лежала на її колінах.

Вона нахилилася й поцілувала його в чоло, але він заперечливо похитав головою. Дівчина припала вустами до його вуст – заперечень не було. «А він ще й вереда», – подумала вона.

– Маю повне право, – ніби читаючи її думки, завершив він.

– Звичайно, маєш, ти – мій завойовник, а я – твоя полонянка...

– Перед якою завойовник схилив і голову і меч, ставши на одне коліно, –додав він.

– Як перед своєю королевою? А чому тільки на одне коліно? –поцікавилася Домінік.

– На два тільки перед Богом, – поставив крапку в цій дискусії Дейв.

Вони вирішили і цю ніч перебути біля каміна. Поки вона була у ванній кімнаті, він постелив їй на дивані, як і вчора, а сам приготував своє місце на підлозі. Коли ж він повернувся з ванної, диван був розкладений, а його спальне місце з підлоги було перенесене на диван.

– Як усе це розуміти? – здивовано запитав він. –Тобі не сподобалося, що я зробив? Але ж ми так спали вчора, і тебе все влаштовувало.

– Я дуже боюся сьогодні спати сама. А якщо Стів приїде вночі? Та й тобі не можна спати на підлозі, ще лихоманка повернеться. Ти завтра маєш бути здоровим.

– Ти не повинна мені нічого пояснювати, я буду останнім дурнем, якщо відмовлюся від твоєї пропозиції. Лягаємо спати?

– Навіть не мрій... Ми будемо спати на протилежних кінцях ліжка, укриті окремими ковдрами, якщо треба, я покладу між нами ще й поліно.

– Навіщо так ускладнювати ситуацію, у мене в машині є електрошокер, принести?

– Ні, я тобі повністю довіряю, ти ж справжній джентельмен.

– Дивимось якийсь фільм чи слухаємо музику? – запитав Дейв.

– Я б хотіла заснути під музику, а ти?

– Я з тобою, – і Дейв пішов шукати диск.

Невдовзі він увімкнув різдвяну музику, дав їй пульт, вимкнув світло, швидко роздягнувся й пірнув під ковдру на «своїй території», тримаючи відстань. Вона зменшила звук і зробила те, чого він боявся зараз найбільше.

–А тепер розкажи мені щось зі свого життя, я ж нічого про тебе не знаю і не засну, поки не почую твою історію.

– Ми так не домовлялися, тепер ти тероризуєш мене. Моя пам’ять уже спить, давай іншим разом.

– Я не можу ніяк тебе зрозуміти, ти крутишся, як та риба на сковороді. Що ти ховаєш від мене і чому?

– Я нічого не... – і Дейв замовк. Він показав рукою, щоб вона нічого не говорила зараз і прислухався до звуків надворі. А там почалася хуртовина, вітер бив снігом у вікна. Раптом біля вхідних дверей щось гупнуло, і Домінік з переляк підсунулась до Дейва, схопивши його за руку. Вона тремтіла від страху. Дейв обійняв її і притиснув щосили до себе.

– Дівчинко моя, нічого не бійся, я контролюю ситуацію. Ти в повній безпеці, – шепотів він їй на вухо. Вона обхопила його шию своїми руками, її голова лягла на його груди.

– Я знаю, я тобі вірю, ти не даси мене образити... Мені так спокійно лежати на твоїх грудях, коли ти обіймаєш мене.

– А як же та дистанція між нашими територіями? Ти ж порушуєш власні правила.

Домінік притулилася до його вуст своїми вустами.

– Я не знаю, що зі мною робиться, але ти змушуєш мене порушувати всі мої правила, я повністю розгублена і загублена. І мені дуже приємно від усіх цих порушень. Це все через моє кохання до тебе, – вона гладила його лице, його волосся, його груди. – Я люблю тебе, дорогий мій солдате. І де ти взявся на мою голову, і де ти був усі ці роки? Як же мені тебе не вистачало, я мріяла про тебе, не знаючи твого імені...

Він цілував її, перебираючи пальцями її волосся, він цілував її руки, її очі, її шию...

– І я закохався в тебе, просто втратив голову, чого зі мною практично не буває. Запах твого волосся і тіла відривають мене від реального життя, твої очі просто неземного походження, і вся ти світишся якимось нереальним світлом, навіть коли сваришся зі мною. Я хочу жити з цим усе моє життя, любити тебе завжди і з радістю терпіти всі сварки, тільки щоб ти завжди була поруч. Я ніколи не дозволю собі сказати тобі неправду, я ніколи не розчарую тебе. Янголе мій, я дуже радий, що зустрів тебе. А тепер я запитаю тебе, я зараз на межі зриву, на межі емоційної катастрофи, і без тебе мені цю проблему не вирішити. Або ми якось спробуємо зараз заснути, у чому я дуже сумніваюся, або я порву на тобі твій одяг, і тоді вже ніщо мене не зупинить, ти розумієш?

Між ними запала тиша, він пильно вдивлявся в чорноту ночі, щоб побачити вираз її обличчя і очей. І Домінік пильно вдивлялася в його очі, наче хотіла знайти там усі відповіді на свої запитання. Тоді вона заплющила очі і, притулившись губами до його вуха, прошепотіла:

– Рви, я для себе все вирішила...

Дейв ледве дослухав її слова до кінця, вони обоє наче збожеволіли в цьому танго любові, і ніхто не хотів зупиняти цей танок. Домінік здавалося, що і душа, і тіло летять над землею, застеленою квітами й запашними травами. Його пестощі підіймали її все вище і вище в небо. А він зовсім втратив відчуття реальності від її шовковисто-делікатного тіла, її ніжності, її ласкавих рук і вуст, її стогону й екстазного закоханого шепоту...

Вони не знали, скільки часу минуло, коли музика кохання почала стихати і танок любові все ж таки зупинився. Він продовжував цілувати її знесилене тіло.

– Любий, я дуже хочу пити, я втратила дуже багато води...

Він швидко приніс пляшечку, налив води у стакан і підтримав її голову, поки вона пила.

– Дякую тобі за цей подарунок кохання, у мене зараз такий блаженний стан, що немає слів, аби описати, що я відчуваю.

– Ти не уявляєш, яке блаженство подарувала мені, кохана. Я боявся завдати тобі болю своєю пристрастю. Я ж просто вояка, тримав у руках тільки зброю, а тут – таке чисте і ніжне творіння, білий кришталевий янгол...

– Ти просто чудовий, де ти ховався від мене і чому? Іди до мене, обійми мене, і от тепер давай спробуємо заснути.

– А можна ти ще трохи побудеш без того одягу, який ховає від мене таку красу?

– Звичайно, можна, я й сама хочу цього.

Обійнявшись, вони дивилися на вогонь, що згасав у каміні.

– А довго тривав наш танок?

– А тобі це дуже важливо знати? – запитав він.

– Ні, просто чомусь дрова дуже швидко догоріли.

– Ні, дрова горіли, як завжди, просто минуло більше години.

– Ти хочеш зараз сказати, що...

– Так, більше години...

Очі Домінік радісно сяяли, вона почула відповідь на своє запитання. Дейв знову підкинув дров у камін і притиснув дівчину до себе.

– Добраніч, кохана, солодких тобі снів.

Вона поцілувала його і вмостилася поряд, як маленьке кошеня, знайшовши теплий і безпечний притулок для відпочинку.

Розділ 4

Сонячний зайчик пробудив її пізно. Його тепло пестило її і підбадьорювало. Вона була дуже рада, що не треба поспішати на роботу й можна полежати, бавлячись із сонячним зайчиком під потріскування дров у каміні. Дейва біля неї не було, а вона була накрита ще й його ковдрою. Він зробив усе можливе для комфортного пробудження.

– Соня вже прокинулася? – запитав він, увійшовши до кімнати. – Що тобі подати? Але я хочу поїхати з тобою на сніданок до найближчого містечка. Як ти ставишся до такої ідеї?

– Дякую за пропозицію і таку помпезну промову, а про основне ти забув. Він з розмаху впав на ліжко і, схопивши її в обійми, почав цілувати, не забувши заглянути під ковдру.

– Ти неможливий, ти це знаєш? Ти в мене спитав дозволу?

Він зареготав.

–Ти ще, може, вимагатимеш мене спитати в тебе, чи бути мені мужчиною? Тепер уже сміялася вона.

– Хитрюга, за секунду перекрутив усе на свою користь.

– Зате тепер ти пам’ятатимеш завжди, що закоханий чоловік потребує твоєї краси, як повітря, і на це йому не треба твого дозволу. Ти сама в цьому винна, бо народилася красунею.

За це вона його «покарала» довгим і солодким поцілунком, а на полі «бою» настав мир.

Невдовзі вони вже сиділи в ресторані і снідали. Вони привертали увагу: витончена красуня зі своїм молодим охоронцем. Але поводилися вони як закохані. Вона світилася від кохання, тримаючись за його міцну руку, що лежала на столі, а її нога іноді ковзала знизу вгору по його нозі, наче запрошувала на танець. А він стримано всміхався їй, поправляючи пасмо волосся, що спадало їй на обличчя. Коли вони встали з-за столу, вона зіп’ялася навшпиньки, щось прошепотіла йому на вухо й делікатно вкусила його, голосно сміючись.

Вони залишали ресторан, узявшись за руки, а молоденька офіціантка проводжала їх поглядом, повним якогось душевного болю і туги, у глибині серця заздрячи їхньому щастю. Вона бачила, як раптом він підхопив свою кохану на руки й поніс її до машини, щоб вона не намочила ноги в калюжі від снігу. А вона сміялася, куйовдячи рукою його волосся і цілуючи очі, щоб збити його з дороги. Офіціантка дивилася на цю картину через вітрину ресторану, не чуючи нервових відвідувачів, які вже зачекалися замовлених сніданків. Вона думками крокувала поруч з ними в цій ейфорії кохання і щастя, поки голос менеджера не обірвав її ілюзій.

«Мені хоча б один день такого щастя», – встигла подумати дівчина.

– Любий, дякую тобі за чудовий сніданок і за твоє кохання. Я така щаслива, як ніколи в житті, поїхали додому, я хочу танцювати з тобою наше танго любові.

Дейв мовчки різко розвернув свого Дефендера, і вони помчали назад, туди, вгору, де лежав білий і пухнастий сніг їхнього кохання. Домінік розстебнула пасок безпеки, який заважав їй притулитися до Дейва й обіймати його. Вона просунула праву руку під його майку і гладила його торс, живіт, цілувала і кусала його вухо, щоку, а руки вже розстібнули ремінь його брюк і самі брюки... Вона тихо стогнала із заплющеними очима.

– Запроси мене на танго зараз, бо я згорю, як згоряє зірка, що входить в атмосферу Землі. Зупиняйся вже, або я вмру зараз отут, на дорозі.

– Кохана, що ти робиш зі мною, я вже не витримую, а нам ще їхати 15 хвилин. Поглянь, справа від тебе вертикальна скеля, а зліва – провалля, зупинитись ми не можемо, бо перекриємо рух, а Дефендер не полетить, хіба що з дороги в провалля. А це – смерть.

– Тоді я зараз сяду на тебе, і їдь, куди хочеш, чи на скелю, чи у провалля.

– Он уже наша дорога, ми майже вдома.

Вона вдарила його кулачком у плече.

– Ти не любиш мене так, як я тебе...

Він повернув на їхню дорогу й різко загальмував. Дефендер загруз у сніговій кучугурі майже по вікна. Але це вони зауважать пізніше. Домінік уся горіла від дотику його рук і вуст. Кудись поділися її джемпер, спідниця і білизна. Вона лежала на своїй пуховій куртці, наскільки дозволяло сидіння. Але це було не дуже зручно...

– Коханий, поїхали, доїдемо додому і тоді продовжимо...

Вони не памʼятали, як приїхали на місце, як зайшли в будинок. Дейв тільки встиг замкнути двері, і танго понесло їх, закрутило у феєрверку почуттів. Вони втратили відчуття часу, холоду, навколишнього світу…

–Любий, мені важко дихати, твоє кохання настільки велике, що переливається через край, я не можу його вмістити. Пити, я дуже хочу пити, –прошепотіла вона.

Він швидко приніс води і допоміг їй напитися.

–А тепер поспи, я тебе вкрию й розпалю камін.

Але Домінік уже заснула. Він сидів і дивився на цього білого янгола, не вірячи, що все це сталося з ним, що це йому вона подарувала своє кохання, свою душу і тіло. Є ж розумніші, багатші чоловіки – і вона про це чудово знає, але чомусь обрала саме його. Залишаючи свій дім позавчора в поганому настрої, він і не здогадувався, яке щастя чекає його на порожній гірській дорозі... Скільки ж усього йому потрібно зробити, щоб утримати її щасливою і радісною в цьому житті поруч із ним.

Він посміхнувся до себе: багато чув про гарячих італійок, ласкавих словʼянок, безумних бразилійок, але цей французький «окріп» кохання – це щось за межею уяви і розуміння... Він обережно ліг біля Домінік, щоб милуватися її красою, вдихати її запах, ніжно торкатися її тіла. Він цілував її руки, що лежали на його подушці. Вони пахли молодою весняною зеленню, бруньками верби, крокусами і нарцисами. Тепло від каміна розтікалося по його тілу, і він поринув у солодку дрімоту.

Прокинулися через дві години. Поки Домінік приймала душ, Дейв наносив дров, перегнав машину й запаркував коло будинку.

– Ми зараз поїдемо на вечерю, – запропонував він. – Але перед виїздом ти повинна потелефонувати у страхову компанію та заявити про твою аварію. Ти зробиш це сама?

– Я це зроблю сама, тоді до виїзду з дому потрібно трохи більше часу.

Та життя внесло свої корективи. Дейв хотів вийти на ґанок, щоб перевірити, скільки залишилося дров, і помітив чорний автомобіль, який підповзав до будинку.

– Здається, у нас гості, – тихо але чітко сказав він.

Домінік підійшла до Дейва і глянула в вікно з-за його спини.

– Це його авто, – її голос тремтів від хвилювання.

– Без паніки, ти пам’ятаєш, що я тобі сказав робити?

– Так, я памятаю.

– Тоді я зараз виходжу через задні двері до свого Дефендера, а ти дієш, як домовлялися.

Дейв вислизнув на вулицю. З чорного авто вийшли двоє чоловіків і роззиралися довкола.

– Здаєтся, тут, – сказав водій.

– Зараз перевіримо, – відповів його приятель.

Але тут у дверях зʼявилася Домінік.

– Привіт Домінік, – привітався Стів. – А я приїхав забрати тебе.

Він попрямував до будинку, а товариш залишився чекати біля машини.

– Зупинися, ні кроку далі! Я з тобою нікуди не поїду. Якщо ти мене не послухаєш, я дзвоню шерифу.

Він зупинився на секунду.

– Це ж я, твій Стів, ти не впізнала мене?

– Я чудово впізнала тебе і ще раз повторюю: їдь звідси і більше не шукай мене ніколи. Ти мене почув?

– Зараз побачимо, що з тобою сталося за ці два дні...

У цей момент Дефендер, ревучи мотором, перекрив дорогу так, що проїхати, обминувши його, було неможливо. І Стів, і його товариш здивовано завмерли. Домінік швидко зникла в будинку. Дейв вийшов із машини, продовжуючи знімати все на телефон.

– Вам дівчина все пояснила. Будь ласка, розвертайтесь, я вас випущу, і забудьте про неї.

– А ти хто такий? Ти що, тримаєш її як заручницю?

– На всі ці запитання ми дамо відповідь у присутності шерифа, а зараз – на виїзд.

– Я агент ФБР, – сказав Стів, показуючи своє посвідчення, – і маю право ставити запитання. Назвіть себе.

– Спочатку озвучте, хто Ви, я не можу роздивитися посвідчення з такої відстані.

– Я спецагент ФБР Стівен Лейк, а Ви хто?

– Лейтенант комендер Дейвид Нелсон, Наві СІЛ тім 6 (Navy SEAL team 6), у відставці.

Зависла довга пауза, двоє непрошених гостей явно не сподівалися на такий поворот подій. Мати діло з «морським котиком» аж ніяк не входило в їхні плани. Тепер вони все зрозуміли. Він їх просто випередив і заблокував у пастці, звідки вибратися можна двома шляхам: погодитися на його умови або піти на конфронтацію, але тоді не обійдеться без місцевого шерифа (може, навіть і без службового розслідування). Якщо ж у них візьмуть тест на алкоголь, то буде великий скандал. Стіва така перспектива не влаштовувала, і він вирішив розійтися з миром.

– Я думаю, Ви мене неправильно зрозуміли, я просто хвилювався за Домінік. Ми повинні були зустрітися ще два дні тому, але вона не приїхала, її телефон був недоступний, і ось я тут, аби перевірити, що з нею все гаразд.

– І як Ви дізналися, де вона?

– У мене є свої ресурси на такі випадки, до Домінік я претензій не маю, – Стів запнувся, зрозумівши, що його підловили на порушенні закону, але вже було пізно викручуватися.

– Стіве, це Домінік має до вас претензії, адже Ви намагалися переслідувати її!

Дейв махнув рукою, щоб Домінік вийшла на ґанок. Стів пообіцяв більше ніколи не шукати Домінік.

– Зараз я віджену машину, можете їхати.

Коли непрошені гості поїхати, Дейв повернувся до будинку. Домінік радісно кинулася йому на шию.

– Коханий, ти мій герой! Який же ти розумний, мужній і сильний! Ти його вклав на землю, як хлопчака, без бійки, без стрілянини. Він відчепився від мене назавжди. Браво! Як я люблю тебе!

– Я дуже радий, що хоч щось зробив для тебе доброго за два дні. До речі, твої 50 доларів – на холодильнику під годинником. Бармен сказав, що просто пожартував.

– А ти скажи бармену що жартувати потрібно з усмішкою, а не зі злістю в голосі.

– Передам обов’язково! А як бути з моєю пропозицією щодо вечері, скільки часу тобі потрібно?

– Дай мені 15 жіночих хвилин...

– Це означає 25-30? – запитав він.

– Ти ж хочеш, щоб твоя жінка виглядала дуже гарно?

– Тоді я готовий чекати й годину, навіть більше...

– Розумний хлопчик, молодець, але не заважай мені й не дивись, це жіноче чародійство, тобі його бачити заборонено.

– Гаразд, не буду, моя чаклунко, – пообіцяв Дейв, провівши її поглядом до ванної кімнати.

– Домінік, а цей шедевр кулінарії, оце суфле можна їсти? Чи можна тільки на нього дивитися? – запитав Дейв, коли вона повернулася й сідала в машину.

– Яке суфле?

– Тебе поцілувати можна? Ти така апетитна, що я здатен себе стримувати.

– Ні, не можна, а просто необхідно.

Їй подобалося спостерігати, як він радів, коли вона дарувала йому свою ніжність і любов. Він зупинив машину перед виїздом на головну дорогу і схопив її в обійми. Вони довго цілувалися. Від її запаху і поцілунків йому перехоплювало дух.

– Може, повернемо назад? Я дуже хочу тебе, – прошепотів він.

– Після вечері, коханий, давай після вечері.

Він скривився, але погодився. Вона закохано дивилася на нього: їй подобалося розпікати його, як умілий коваль розпікає метал у горнилі, але обережно. Він бачив у її очах ті веселі зайчики кохання і все розумів: це була частина її любовної забави. Вона має залишатися для нього небесною зіркою, недосяжною і близькою та рідною, до якої можна на мить доторкнутися, щоб відчути її ніжність і тепло, щоб зрозуміти – вона світить тільки для нього.

Розділ 5

Задоволені вечерею, вони вирішили прогулятися різдвяною вулицею, подивитися на декорації, зазирнути у крамниці, просто побути серед людей. Політав легкий сніжок, сніжинки виблискували, наче кришталеві, у мінливому світлі різдвяних гірлянд. Її обличчя розпашіло від морозу, очі сяяли щастям.

– Зайдімо в цей подарунковий, – запропонував Дейв.

Затишний магазинчик. Якісь дві пані чекали, поки запакують замовлені подарунки. Він відразу побачив те, що шукав. Кришталевий янгол – комбінація прозорого і молочно-білого кришталю дуже високої якості. Він попросив Домінік подивитися подарунки в протилежному кінці залу, швидко купив янгола, хоча і коштував сувенір недешево. Коли Домінік підійшла до нього, він уже тримав у руках запакований подарунок.

– А що ти придбав?

–Та так, невеликий подаруночок мамі на Різдво.

– Покажеш?

– До Різдва не можу, це мій принцип.

І вони вийшли в передсвяткове вечірнє життя подарунків, зустрічей, телефонних дзвінків, привітань і снігопаду, тепер уже лапатого й вологого. Він огортав перехожих, автомобілі, дерева, будинки білим, ніжним покривалом.

–Ти часом не замерзла?

– Трохи.

– Он, через дорогу, я бачу Перис Пейстрі, зайдемо на гарячу каву з тістечками?

– Дякую за запрошення, звичайно, зайдемо.

У кав’ярні було людно. У черзі вони дізналися, що саме тут готують найсмачніші на побережжі озера еклери, кошички з фруктами, профітролі та багато іншого. І все це, як і майже пів століття тому, готується під персональним контролем засновника кондитерської, месьє Арно. Тут вони дізналися, хто минулого літа купив дуже дорогу віллу з пляжем на території Невади, недалеко від каліфорнійського кордону, тому що податки там набагато менші, ніж у «Золотому» штаті. Хто й коли помер, народився і відсвяткував найпомпезніше весілля минулого сезону. Так Дейв і Домінік швидко дочекалися своєї черги, замовили каву й тістечка та зайняли столик на двох біля вікна, який звільнила одна молода пара.

За вікном падав сніг, поспішали кудись перехожі й авто, вулиця виблискувала ілюмінацією – передріздвяний настрій огортав усіх теплом і радістю. Вони стали частиною цієї містерії. Її рука потяглася до його руки, що лежала на столику, і її долоня накрила його руку. Небо послало того, про кого вона мріяла, але як же він налякав її тоді вночі, обізвавши опудалом, шарпнувши машиною так, що вона мало не впала під колеса його авто. А він виявився великою, дуже сильною і доброю «дитиною», готовою пожертвувати собою заради іншого. І вона усміхнулася сама до себе.

– Ти з кого зараз смієшся?

– З тебе, любий. Згадала, як ти мене лякав та обізвав опудалом, як тобі вдалося налякати мене до смерті, аж поки я не зрозуміла...

– Не зрозуміла що?

– Що ти насправді добродушна «дитина» й ніколи не зможеш образити слабшого. Бачиш, у нас із тобою вже є спільна історія.

– Я кохаю тебе, мені дуже соромно за те, що я зробив. Забудь про це, дуже тебе прошу, обіцяй мені.

– Ні, я ніколи не забуду цього, але вже давно пробачила.

– Цікава логіка, щоб не сказати – ніякої логіки... Може, поясниш мені цей французький каламбур?

– Знову ображаєш? Але що зробиш із твоєю слонячою делікатністю… Пояснюю: для жінки справжній чоловік завжди трохи терпкуватий, трохи гіркуватий, як ця кава, яку ти п’єш без цукру. А солодка кава – це жінка, жінка повинна бути солодкою, у цьому її місія. Солодким чоловік буває тільки в одному випадку, коли він альфонс. У жінки завжди найприємніші спогади про її коханого, коли вони гіркувато-терпкі, але смачні, а не солодкі. Тому саме цей випадок я пам’ятатиму до самої смерті, навіть коли все інше забуду.

– Домінік, ти для мене жінка-кросворд. Я ніяк не можу тебе розгадати, ти за дуже складна для мене. І ще, – він перехилився через столик і торкнувся губами її вуха, –геніально-сексуальна.

– Друге тобі підходить, я зрозуміла, а от як бути з першою проблемою?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.