Частина 6

Другий поверх, наш круглий стіл, спиняюсь на вході. Через кімнату – згорблений в білій плямі вікна силует – Влад у кріслі вперся грудьми в підвіконня, у бінокль роздивляється щось; миттєве натхнення:

–Влад– тихо гукаю, – дай телефона.

– Нема, унизу. А нашо?

–Та,– кажу.

Шкода. Влад так нахилився, захисні ковпачки з об’єктивів – чорні над чорним, зійшли над головою, що у вікні замість Влада головою повільно –ха-га, гелоу кідз!– веде Мікі Маус; ідеальні, колами, вушка; безжурне звіря

З кишені дістаю свій обмилочок нокії – такою не знімеш, дивлюся на час, ховаю назад, на такій нема чим знімати.

Влад підвівся й ілюзія зникла, відставляє бінокль, перепитує, намагаюся ще пояснити, але що ж

Кличуть всіх по місцях. Десь, вслухаюсь, не знати де саме, щось підвиває, звук уривається, знову гуде.

Завжди, першим відрухом – танк! Чи не танк? Напевно ніколи не знаєш. Хоча, коли турбіна вже поруч десь крутить повітря, й замість гудіння виходить м’який, на тисячах обертів свист, це таки він. А до того моменту

Внизу, поверхом нижче рація знову безбожно рипить, її перекрикує Саня – має дізнатись чий танк, чи не танк, чи що воно там

Вже біля своєї бійниці – аж рот привідкрив, як і всі, наслухаю. Намагаюсь вгадати у звуках ті оберти, бо ця тварь не гуде, гудіти багато що може – над машинне ревіння у неї нудотний, на одній висоті, розсипчастий

Свист? Очима блукаю по стінах, весь увагою там, поза ними. Нарешті кажуть відбій – вже від'їхало; і то була БМП; і воно було наше.

Опускаюся задом на стіл, автомат кладу на коліна. Носаки моїх берців, підлога, сміття, все на що безкінечно дивлюся тут кожного дня, зводжу погляд в вікно: коли отак сів, спину розслабив і ноги приємно важкі, із вікна, на що б не було, можна довго дивитись

За вікном, дуже довго, аж до самого міста – його звідси не видно, купчиться зелень, одна і та сама: горбками дерева, або горбками кущі – на одноманітному тлі пропорції губляться; лише в кілометрі стирчить височенний, прямокутником банер, єдиний посеред зелені орієнтир.

Спину зараз приємно воложить; каску зняв. Угорі, приглушений дахом, починає кахикати генератор – хтось із хлопців поліз, значить маєм електрику

Вранці на першому поверсі прокидаюсь від обстрілу, майже за розкладом – кілька вночі, ранкова перерва і, ось. Цілять не в нас, десь стороною. Виходжу на сходи, біля пальми заварюю кави, знову гуляю униз.

І стикаюсь із Паличем. У касці, автомат за плечем; щасливий, до грудей притискає картонку. Поки я тут валяв дурака, Палич збігав до терміналу. Пригублюю каву, намагаюсь згадати коли я востаннє виходив за стіни, і коли бачив небо, так щоб не з-за вікна

Задиханий, кишені відсторчені, ковтає слова –лед-е встиг!

і коли ще побачу, накочує заздрість

–Палич, ти гониш?

–Вже як назад. Почали. Накривати.

Однією рукою з кишень вигріба, віддає мені сигарети, пухлу пачку серветок; компакт-диск – переклав у ліву кишеню. Проголошує, що усі будем стригтись, і зникає на сходах.

Каву допив, піднімаюся слідом. Заглядаю в кімнати, в одній, там де досі є цілий комп’ютер – і це новина, грають у Контр Страйк. На хвилину завмираю у дверях. Хлопець, свій автомат засунув під стіл, в обшарпанім кріслі клацає мишкою, на екрані туди-сюди хитає стволом, кладе терористів. Тут таки Саня, Льоха і Палич – знайшли вільний подовжувач, стілець притягли, дістали з картонки машинку, рішають хто були стригти

Далі нараз відбуваються: обстріл – за вікном, за усім, чим його затулили, періодично розгонисто ляпає; я укорочую волоси Льосі, за ним слідом Сані – знизу під нуль, вгорі над скронями «шапочка»; на поганенькім екрані замість Контр Страйку іде самурай, сто разів бачений, той що Останній – Том Круз демонструє японцям плюси модерної зброї. Краєм ока дивлюсь на красиву війну: кольорові мундири, ряди вояків, і гармати, що б’ють невпопад із прильотами тут, за стіною.

Тиша. Вже вечір. У кріслі, карком вперся у стіну, сиджу. Без жодного руху. Напарник під стіною навпроти так само нічого не робить, застиг. У нас чергування. На столі по центру кімнати розкидиста пальма, листок за листочком, втрачає у темряві обриси. Втрачають обриси стіни, стільці, напарник і я.

По черзі, без жодного слова, кожні п'ять-шість хвилин, нечутно підходим до вікон, кидаєм погляд

До пейзажу додається далека морквяна заграва – металургійний завод на ненашій, на тій стороні

Вікна без скла, і на самім горизонті, де починається місто, яке звідси все рівно ніколи не видно, тепер час до часу гудуть вантажівки.

Кожен раз щось в мені наслухає, нічого не можу зробити, власне, нічого і не роблю – саме вишукує в шумі одзвуки танка

Неспішно, якось зовсім спроквола здіймається обстріл: десь далеко, у місті – чуємо вихід, іще; рахуєм секунди – довго летить. І приходить – один удар, другий, в тій таки стороні, від нас – Боже, як же приємно – дуже, ну дуже далеко. Далі без слова сидим

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.