Частина 7

Ще один день, цей раз ..із бара вишел Владімір, і она поняла, ето он, тот самьій.., гортаю далі, відволікаюсь на чорне – попід стіною наляканим згустком пронеслось кошеня; коти, не знаю скільки їх тут, живуть осібним життям, і з нас майже нікого знати не хочуть; знову втуплююсь в книжку, ковтаю десяток чи два сторінок – найнудотніше в світі читання.

Вночі сунув за бронік, на груди, якось не правильно ліг, і все – зламав свій букрідер – навскіс через екран пішла пляма темних полос.

Ще з годину в темряві так і сяк тицяв читалку, м’яв зіпсутий екран, відмовлявся прийняти реальність. З ранку вже лазив кімнатами. Має ж бути хоч щось. Знайшов тільки це, Любовь капітана – тот, кто йєйо защітіт

Мене з відкритою книжкою потіснили убік, на стіні шукають щербину, що мала б лишитись від кулі. Обдивились усе. Перед вікном, надівши на віник, обережно помаяли каскою. Весь цей час Ігорьок всім доводить, що в його чергування з будинку навпроти бив снайпер. Що точно був постріл, і що ззаду на стінці є слід. Чорті – де він бачив той слід, і що він там чув, всі сміємся. Але до вікон тепер зайвий раз ніхто не підходить

В продовження ранку, вже якось навіть логічно, як перші промені сонця навскіс, чи запах свіжої кави, заходиться обстріл. Згорблені спини у коридорі, удари, вібрація стелі, удари, про снайпера більше ніхто не говорить

Не помічаю як обстріл один міняється другим. Певно, був маленький зазор, проміжок часу, в який я просто не встиг особливо нічого зробити: вслухатись в приходи заняття саме у собі, і не потребує додатних зусиль: сховався, присів і, в принципі, ти при ділах – далі все саме себе зробить. Інша справа. Маю розслабитись. Коли поміж обстрілів теж нічо не робив. Тоді губиться час. Межові його стовпчики. Бодай трохи розслабитись. Поміж ударів приходять одні і ті самі слова. Невже це так неможливо?

Час заступає безперервне вслухання у те, як близько ляпне в наступний момент, а тепер, а от щас – ні на чому складнішому не сконцентруюсь

Затихло. Більше не б'є. Двоє хлопців вже піднялися чинити. На даху у нас генератор, промислових розмірів буда, не хоче вмикатись. Щось там перебило, мабуть знову контакти. Будинком, з різних кінців час од часу доносяться стлумлені звуки, все інше окутує тиша. Підвожусь, ось і цей ранок – все

Беру свою книжку, подаюся сходами вниз. І застаю невеликий ісход: переселяємось вглиб від зовнішніх стін: в одній із кімнат, всі уже бачили, Льоха окремо для мене показує – дірочки від осколків навиліт, після обстрілу свіжі такі дірочки в металевих дверцятах тих шаф, що загороджують вікна. Трохи далі по коридору, в нашій кімнатці вікно ідентичне, і дірочки, такі ж як у шафці, коли лягаємо спати, можуть бути вже в нас.

Веде мене коридором, повертаєм у відгалуження, прямо – якась роздягальня – напхана вщерть металевими шафками, перед нею ліворуч двері у туалет, праворуч прохід у нову нашу оселю, наш новий бастіон

У роздягальні вікна розбиті і навіть без рам, але по накиданих шафках так просто ніхто не пройде, не те що ноги – спину зламаєш. Шафки разом із проміжною стіною творять чудовий заслон, і взагалі, як прикинути, тут з усіх боків від двох стін і більше, і метраж куди кращий, помістимось майже усі

Єдиний недолік – все вкриває товстий шар білястого пороху – хтось, неважливо вже хто, вирішив перевірити тут вогнегасник і нормально так перевірив – при найменшій спробі мести у кімнаті встає густа молочна завіса – без протигазу нічого не зробиш

По черзі, в багато заходів усе замести, тоді перетягнути всі речі. А воно, якщо чесно, нічого робити й не хочеться – тут це майже хронічне, принаймні у мене, коли або уже чимось втомлений, або надто зайнятий тим, аби віддихнуть наперед. І кожний раз як із чимось заходжу в кімнату, бажання робити стає іще менше

Але таки розставляємо столик, стільці. Збиваємо ряд тапчанів, розкладаємо речі, так, тоді сяк – перебираємо всі варіанти, але складена зброя, як не крути, або дуже далеко, або всім заважає. Ну шо ж, як завжди

Лишаю інших битись над розв’язанням, підіймаюсь нагору. Тут є вже електрика, у закапелку гріється піч, лампи на другому поверсі ніколи ніхто не вмикає, не факт що вони тут і є – демаскування, поруч з піччю чистять картоплю, буряк – буде борщ, тільки, шкода, без хліба, весь хліб у нас вийшов, немає ні тут, ані на терміналі

Вагаюсь поміж бажанням допомогти хлопцям з чисткою і взятись за книжку. Чорт!

За день кілька разів покладав собі більше її не відкривати, закидав подалі з очей, і от знову, шукаю де кинув.

–Обережно, кошеня там насрало!

Обходжу місце, акуратно накрите якимсь папірцем. З-під стола дістаю зачовгану книжку. Знову гортаю м’які сторінки – ну як таке можливо читати?! Але. Поки ще не стемніло

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.