9. Шерех чорних крил (продовження)

До ранку футляри з кори сіллонського дерева, котрі містили в собі дорогоцінні сувої з історії Ельберу, були перенесені до підземної скарбниці. Скарбниця ця знаходилася в катакомбах, якими було пронизано острів. В такі ж футляри було вкладено малювання з галереї палацу. Вогнедан власноручно зняв зі стіни свого кабінету малювання з Конвалії Ставської, а в покоях Дани обережно прибрав до футляру давнє малювання з себе – Принц Яблуневого Саду підніс до вуст флейту.

-Можливо, тільки малювання…, - пробурмотів, - тобі на згадку, кохана…

Малювання з Дани він теж заховав. Воно було єдиним, бо войовниця не любила позувати. На тлі квітучої вишні його кохана тримала на руках дитинча, вбране в малесеньку вишиваночку.

-О, крихкий світ, - прошепотів Повелитель. А у великій залі воїни мовчки знімали зі стіни картину, на якій Властимил Діл вітався з Богорівними.

Дана цієї ночі чергувала на стрілецькій вежі, і Повелитель був з того лише радий. Вона б сказала, що він передчуває поразку… Що не треба ховати книг і малювань… Що коли вже так – нехай воно все піде з вогнем і осиплеться попелом…

Глибоко під землею, у вапняковій печері дбайливі руки воїнів-дивних вкладали скарби боговладського палацу поруч зі скринями, повними золотих ельберійських червінців, та виробами з золота, що належали правлячому роду. Книги, картини, статуетки… Старовинна скринечка для письмового приладдя - власність Повелителя Святослава. Батьків перстень з державною печаткою... Вогнедан нещодавно замовив собі власний і вже отримав замовлене, але все не міг розлучитися з перснем, який наче зберігав тепло таткових рук. Нині Повелитель обережно поклав персня до скринечки і зоставив у скарбниці. Останніми речами, що їх передали йому до рук чорногорці, були дві різьблені рунами квітанські скриньки з перлинами - дарунок князя Буревія на честь народження у Вогнедана сина і спадкоємця. Всього, звісно, не врятуєш, але хоч щось…

На світанку Воїслав вишикував свій маленький загін в саду, перед колодязем, через який вони проникали до підземного ходу. Нині в колодязі не було води. Повелитель, котрий зостався внизу сам, повернув важіль, і хід відрізали від колодязя важкі двері, що не відріжнялися від камінної кладки і були витвором Богорівних. Вони не пропускали до ходу в печеру ні вологу, ні навіть повітря. Піднявшись нагору, Вогнедан повернув ще одного важеля, замаскованого під камінь. Поволі почала підійматися вода, закриваючи сходинки, вибиті в стіні.

-Мої воїни, - мовив опісля, - поверніться до мене обличчям…

Гридні майже безшелесно розвернулися до Повелителя.

-Я наказав вам відвернутися не тому, що не довіряю вам, - сказав Вогнедан, - але моанські пси шукатимуть скарбницю, бо про її існування знають всі особи з п’яти правлячих родів. А отже – знає і зрадник. Однак, про її місцезнаходження Лемпарт Драган знати не може, бо князь Володар не передавав йому цієї таємниці. Наш острів пронизано потайними ходами, і шукати тут можна до безкінечності. До того ж я пораджу котромусь з волхвів накинути на це місце ману. Якщо, не дай Боги, хтось з вас потрапить живим до ворожих рук, ваше незнання деяких дрібниць може стати вам у пригоді…

-Стійкість чорногорців, мій Повелителю, - стиха відповів десятник-горянин, - увійшла у примовку...

-Покажете її у битві, - всміхнувся правитель, - сьогодні наші приятелі-північани намагатимуться здолати тихі води Дани-ріки. Ходімо, Воїславе, я маю одягтися... для перемовин. Пан Лемпарт напевне запропонує нам здатись...

Наче у відповідь на його слова вітер доніс до них ревіння рогу. Вогнедан знову усміхнувся підбадьорливо і наказав десятнику чорногорців привести коней для нього і для Воїслава.

Перед тим, як їхати до брами, Повелитель зайшов до кімнатки, де зазвичай перебував перед виходом до посланників. Там очікували на нього клейноди Ельберу - корона о п’яти променях з еллонським каменем та меч, прозваний Державним.

Вогнедан затягнув пояс з мечем поверх вояцького кунтуша. Вдягнув на голову блискучий обруч. Камінь спалахнув блакитним сяйвом.

В залі Воїслав одягав прапор Ельберу просто на бойовий спис Ще вчора воїни-данадільці закріпили на стіні стародавню обережну корогву сонцеславів з сонячним ликом на блакитному тлі. Корогва ж Краю мала супроводжувати Повелителя.

- Все як слід, - мовив Веданг, - можемо їхати дивитися на те паскудство...

Невеличкий загін під’їхав до брами, коли ріг, надсаджуючись, заревів втретє. Вогнедан доручив коней чорногорцям і піднявся східцями до вартової вежі на стіні. Лучники і воїни, котрі завмерли на своїх постах, розступилися, пропускаючи Повелителя.

-Обережніше, милий брате, - стиха мовив Воїслав, - ці поганці не знають ні совісті, ні чести. З них станеться й стрельнути...

-Не влучать, - холодно озвався правитель. Він був таким спокійним і впевненим, наче й не тягав цілу ніч важкі торбини разом зі своїми воїнами.

Посланники під білою корогвою сяк так здолали річку на якомусь плотику з уламків моста. Їх було двоє - товстий моанець, чий писок був знайомий Вогнедану, і не хто інший, як пан Рудан Логін.

Поміркувавши, Вогнедан згадав, де бачив посланника. То був не хто інший, як вельможа на прізвище Шагратін, котрий приїздив свого часу до Боговладу з принцом Чорріним.

-Самі старі друзі, - мовив Дракон з-за спини Повелителя, - на обід запрошувати будемо?

- О, неодмінно, - мовив Вогнедан, - пан Шагратін дуже любив, здається, паштет з гусячої печінки?

-І їв його руками, - пирхнув Веданг, а хтось зі шляхтичів-лучників дозволив собі хихикнути, - але то все було нічого перед обстрілом нашого столу вишневими кісточками з десерту.

Рудан тим часом загорлав, надсаджуючись:

-Мешканці стольного міста! З вами говорить від імені Імператора Великої Моанії, покровителя усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Астеону, Моозу, Страгії та князівства Зелемінського й Ведангського Іркана Чорріна...

-Швидко ж він, - прошипів Дракон, - прибрав до рук моє князівство... Але я ще живий...

-... вельможа Шагратін, замісник Імператорського Воєводи Ріміна!

-О, і цей тут, - сказав Веданг люто, - непереможний воєвода Рімін... Цікаво, він хоч одного разу ходив до битви? Чи волів посилати своїх обідранців?

-Пан воєвода, - прошепотів якийсь з лучників, - напевне боявся порвати одяг...

-О, ворожий меч - це погибель для вишуканого вбрання, - додав ще хтось зі шляхтичів, і Вогнедан відчув щемливу ніжність до своїх дивних, насмішкуватий норов яких ніщо не могло зломити. Він опустив вії, прикривши очі, що раптово стали вологими, і став уважно слухати Рудана, котрий аж зі шкіри вилазив, щоб його краще було чути.

-Якщо ви, - кричав Рудан, - відкриєте брами і віддастеся на ласку переможця...

-На ласку варвара? - почув Вогнедан у себе за спиною вже й зовсім непризвоїте, - хай Боги милують, але ж ми не збоченці...

Від цих Ведангових слів воїни-люди, забувши про присутність Повелителя, вибухнули сміхом.

-О, не так голосно, - обернувся до них Вогнедан, - я розумію, що це ще смішніше, аніж вистава в Народному театрі, але...

-Але мені чомусь хочеться пристрелити актора, - прошепотів Гордислав Яблуновський, котрий стояв в шерезі лучників якраз поруч з Повелителем.

-О, не будь жорстоким до блазня, Гордиславе, - озвався з шереги Мирослав Вишневський, - він грає як вміє...

-... то пан воєвода у своєму великому милосерді збереже вам життя!

-Я просто розчулений, - зітхнув Веданг, - все життя мріяв стати моанським рабом...

-Прості ельберійці, - горлав далі Логін, - не мусять помирати задля жменьки вельмож, котрі раді принести їх в жертву своїм гордощам! Добрі люди Зелеміню та Ведангу з власної волі підкорилися Імператору, щоб нарешті стати вільними від тиранії гостровухих і рівними перед Богом та Святим Старцем! Вони видали головами нелюдей, котрі чинили спротив їх визволенню, а найперше - князя Вартислава Ведангського, найстрашнішого виродка з проклятого роду!

-Воїславе, - владно мовив Вогнедан, відчувши, як похитнувся його хорунжий, - тримайся, Воїславе! Твій батько загинув у битві, або, в крайньому разі, моанські пси підібрали його непритомним на полі бою. Оця гниль і вказала на нього, або це зробив Лемпарт. Та я думаю, що паскудник свідомо говорить лжу, аби посіяти розбрат поміж людьми і дивними.

-О, краще б батькові загинути, - прошепотів Воїслав, - мій татко такий гордий... Він...

-Гордощі - це наша зброя і наша слабкість, - лагідно сказав Повелитель, - можливо все, що верещить внизу гієна, є неправдою... Відваги, милий брате...

Воїслав важко дихав, але поволі заспокоювався. Повелитель поглянув на озброєних ремісників, котрі приготувалися до битви з усією розважливістю, властивою кругловухим ельберійцям. Один з них діловито помішував у казані якесь смердюче вариво, наче не звертаючи уваги на крики знизу.

-Оце якби, - мовив ремісник голосно, наче сам до себе, - Його Ясновельможність дозволила мені, недостойному, та й відповісти цьому крикунові. Але ж вельможний пан Вогнедан такого не дозволить, бо у нас же ця... як там її... тиранія...

-Підійдіть сюди, добродію, - озвався Вогнедан, відчувши, що потрібно трохи послабити страшне враження від Руданових слів, - ви маєте щось сказати імператорському посланнику?

-А так, ваша вельможносте, - сказав боговладець, - маю, і багато...

-То говоріть, - мовив правитель, - тільки будьте обережні і не дуже висовуйтеся.

Ремісник висунувся з бійниці і заволав так, що його, мабуть, почули й на тому березі:

-Слухай сюди, зелемінський зраднику! Передай своєму хазяїну, що, коли їм вже так хочеться до нас у гості, то брама осьдечки! Нехай постукають, може відчиниться! Бажано - лобами, бо кращої зброї нема в усьому моанському війську! Це ж вашого поганця-моанця хватили мечем по черепу, цілитель склеїв черепки докупи, а мозок забув вкласти! А моанець отямився та й говорить: Нічо’, хло’, воно мені тільки заважало...» А ти, сину болотяної жаби, ще заплатиш за зраду! І ти, і ота друга погань, разом з якою ви соромите свої вуха, та всіх добрих людей і дивних! І передай своєму воєводі, що не бачити йому нашого стольного міста як власної товстої гепи! Скажи йому, що смердючим котолупам з Півночі нічого не перепаде з наших земель! Хіба що - в глибину і в довжину на людський зріст! Я не кухар, а канатних справ майстер, але зварив воєводі Ріміну незлого супу - нехай пригощається, сучий син, та подякує! А все, що я тут говорю, сказано з дозволу Вогнедана Повелителя, бо Його Вельможність не хоче сквернити губу гидкими словами, якими я тут вас, засранців, назвав!

Наприкінці цієї натхненої промови голосно реготали не тільки люди. Шерега лучників, забувши про ельфійську стриманість, аж втратила стрій від сміху. Навіть Воїслав ледь усміхнувся, і вище перехопив корогву.

Внизу Рудан щось пояснював моанською мовою пану Шагратіну. Потім загорлав знову:

-Ви всі про це пошкодуєте, вилупки! Отого, що горлав, пан воєвода накаже повісити догори ногами! А вже вашому Вогнедану краще було б і на світ не родитись! Ми підберемо для нього особливо красиву смерть!

Щось свиснуло у повітрі. Стріла вп’ялася в землю біля самих Руданових ніг. Логін підскочив, як опечений, а тоді кинувся до свого плотика наввипередки з товстуном-моанцем.

-Хто стріляв? - стиха спитав Вогнедан.

-О, я винен, - озвався від бійниці Стражислав Вишенський, - я хотів трохи полякати оце паскудство... Щоб воно не оскверняло наш слух виттям і гавкотом...

-Непризвоїто, - мовив Повелитель, - опісля перемоги відсидиш в арешті...

-З радістю, - просяяв Страж, - я навіть запишу це собі до нотатничка. Опісля перемоги - до арешту. А то ще забуду...

Моанці, напевне, не дуже-то й сподівалися на успіх перемовин, бо одразу ж почали лагодити переправу трохи навкіс від воріт, там, де під водою ховалася мілина і у мирний час стирчав обережний знак. Це напевне була порада Лемпарта, бо навряд чи воєвода Рімін визначив це місце на око.

За кілька днів на острові, оподалік стін, виріс другий табір. Дні ці ельберійці проводили в пильнуванні на своїх становиськах. Лучники стежили за тим, щоб ворог не підходив ближче, чим на політ стріли, одразу ж знищуючи необережних. Вогнедан відзначив, однак, що моанці вправно наводять наплавний міст, на який з жалем косилися лучники через завелику відстань, і зрозумів, що штурму слід очікувати дуже скоро.

Красномовний ремісник, котрого звали Будимир Ялівець, та ще кілька чоловік з ріжних гільдій старанно прилаштовували на стіні рами для катапульт. Жінки робили з клоччя кулі і просочували їх чорною «земною кров’ю». Запас каміння вже очікував свого часу. Страх та напруга проминули - більшість боговладців ходила на вартування стін наче на роботу.

Воїслав трохи отямився від страшної звістки. Вони з Вогнеданом ніколи не говорили про долю князя Вартислава. Наче не торкалися до відкритої рани. Дана, котра чула слова Логіна, намагалася не залишати Веданга самого. Тепер їх скрізь бачили втрьох - Повелитель, войовниця Дана та Воїслав, котрий раптово постаршав і став дуже схожим на свого батька.

Моанці рушили на штурм прозорим осіннім ранком... Схід сонця цього дня був неймовірно багряним...

Повелитель якраз відбував свою варту. Побачивши, що наплавним мостом вояки тягнуть важкі довжелезні драбини, він наказав сурмити до битви. Срібний ріжок заспівав «Тихий ранок» - звичаєвий сигнал тривоги. На цей звук відгукнувся з-за стіни хрипкий рев рогу...

-Лучники! - чулися дзвінкі голоси дивних офіцерів, - до бою!

-Катапульти, - ревів ведмежим басом добродій Ялівець, якого Вогнедан призначив старшим над ополченням, - готуй!

Вогнедан теж став в шерегу лучників. Він усміхався. Очікування атаки вимотало його, як і багатьох інших людей і дивних. Небезпека нині здавалася п’янкою, наче росавське вино.

Не тятива нині натягнена на вигнутий данадільський лук - душа правителя Ельберу.

«Ти маєш меча у руці, Вогнедане... Ти мусиш спинити це зло...»

-Лук - теж незле..., - відповідає він своїм думкам, а Воїслав озивається, трохи не зрозумівши:

-До рукопашу ще дійде... Зіграємо спершу на струнних...

Злива стріл впала на атакуючих, смертоносна злива з ясного неба...

-Друга лава - стріляй!

Вогнедан опускається на коліно, одночасно вихоплюючи з тула наступну стрілу. Свист над головою... Пішло...

-Перша лава - стріляй!

Стріли летять без перерви... Мертві вороги встилають берег... Мертвими падають біля бійниць воїни-ельберійці, бо з берега стріляють моозькі лучники, з тих, хто свого часу перейшов на бік завойовників. Моозці чудово володіють луками, це відомо ельберійцям ще з сивої давнини... І ось уже жони зносять вниз перших поранених і вбитих боговладців, а добродій Ялівець рявкає зло:

-По моозьким свиням... На-атягуй... Ві-ідпускай! Чортової мами діти, хто ж так натягує... Недоліт! Ганьба на ваші вуха! Ще раз... Камінь до місця... На-атягуй... Не щультесь, бісові діти, кого мають повісити, того стріла не вб’є... Я, принаймні, заговорений... Ві-ідпускай! О... Добре, синки, а то я думав, що теслярська гільдія здатна тільки дерево тесати...

Багато воріженьків... Ой, як багато... Берег роїться від них, як від черви... Ось вже впали драбини, вчепившись гаками в стіни.

-Дивні, мечі до бою! - чує Вогнедан власний голос .- Славимо Бога Грому та Блискавиці! Підніми, могутній Боже, зброю! Піднеси душі наших воїнів! Будь з нами, Вогонь Небес!

- Боговладці, до битви! - кричить Будимир, неабияк гордий зі свого командирства. Вогнедан знає - майстер канатних справ пишається тим, що віддає накази добрим людям так, як і Повелитель шляхті. Добродій Ялівець є природженим воїном, котрий з якихось причин не захотів домагатися шляхетства. Нині він використовує свої здібності вповні, забувши навіть про властивий кожній живій істоті смертний страх.

-Хай славиться Боговлада! - кричить на весь голос Гордислав Яблуновський.

-Ельбер! - гукає Вогнедан, а на нього з виступця стіни вже стрибає здоровенний варвар з вибалушеними очима. Північанин підбадьорює себе криком, від нього смердить потом, страхом і отим напоєм, про який Воїслав колись говорив, що в ньому добре вимочувати смолоскипи.

У варвара в руці навіть не меч, а недбало відкована залізяка. Ще б пак, хіба на таку орду напасешся добрих мечів...

Рухи Вогнеданові відточені літами навчання у волхва Бранибора. Вогнеданів навчитель нині теж десь на стінах... Треба бути гідним його. Треба вижити у битві...

Влучний удар відправляє моанця до його пращурів. Вогнедан розвертається до другого ворога....

-Сме-ерть!

Це добродій Будимир з якоюсь штуковиною в руках... Вогнедан встигає помітити лише широкий розтруб. І те, що руки поштивого канатника обмотано ганчір’ям... Язик полум’я з того розтрубу бурхає просто в обличчя нападнику, котрий намагається зіскочити з драбини на стіну.

-Смерть свиням! - кричить Будимир, - синки, відпихай драбину!

«Синки», люди та дивні впереміжку, списами підважують драбину, і та, обвішана людськими тілами, валиться назад, прибивши при падінні ще й тих, хто знаходився на землі.

Вогнедан позбувся третього ворога... Четвертого... Вбивши шостого моанця, він зрозумів, що атака захлинулася...

Ворожі тіла боговладці скидають зі стіни вниз. Десь стогне поранений... Непорушно лежать загиблі... Неподалік Будимир, ще розпалений боєм, охоче пояснює оточуючим принцип дії «драконова вогню».

-Це стара штучка, ще з тих часів, коли наші хлопці билися з Імперією Лугерби. Я взяв креслення зі старих сувоїв... Розтруб з випаленої глини...

Вогнедан відзначає про себе, що пана Ялівця треба занести до шляхетських списків. І офіційно призначити тисяцьким над ополченням. Очі Повелителя тим часом вишукують Дану, Дану, місце якої було на другому становиську...

Онде вона, Дана... Усміхається... Руку тримає якось незручно... Вогнедан раптом згадав, що він є не тільки вишколеним воїном... Що він ще вміє зціляти... Нехай він слабший, за оцю ось жрицю-срібну, котра не йде, пливе поміж пораненими, вишукуючи найтяжчих. За нею поспішає знахар-травник...

Але він, Вогнедан, не фаховий цілитель, котрий не має права витрачати силу на легкі рани... Він може віддати її тим, кого любить. На ньому самому - ані подряпини. Пощастило... А Дана... Ось і Дана...

Вогнедан гоїть її рану, сидячи біля бійниці. Поруч присаджується Воїслав, весь перемазаний сажею від Будимирового вогнемета.

-Напевне на сьогодні все, - говорить, - до речі, сьогодні перший день Осіннього карнавалу... Не злі були танці, однак...

-Милий брате, - лагідно говорить Вогнедан, і повиті зажурою Воїславові очі трохи веселішають.

Дана, бажаючи випробувати загоєну руку, приносить друзям поїсти. Трохи кулеші, трохи сала. Зовсім проста їжа, якою нині харчується трохи не всеньке місто.

-І цей хлоп, - оповідає десь поруч Будимир, - приховав у себе в льосі копчений окорок.... Ми, звісно, говоримо йому: «Твоя захланність не гідна воїна. До того ж командиру належить левова частка...»

Регіт... Вогнедан теж мимоволі усміхається. Пан Будимир, від сьогодні пожиттєвий шляхтич, занадто галаслива особа. Однак і хоробра неймовірно. Канатник до вподоби Повелителю власне оцією своєю незнищенною впевненістю в собі.

-І почав він його краяти, - басить далі Будимир, - очі бігають, рука тремтить. Ріже, наче чужого гаманця з поясу зрізає...

Втома заважає Вогнедану дослухати, чим закінчилася історія про жадібного приятеля пана Будимира. Щоб не заснути, Повелитель вийняв з-за поясу флейту. Вона тепер завжди з ним, як і зброя... Зіграти... Забути те, що позбавив нині життя кількох істот, не гідних жалю, але все ж таки… Забути обвуглені тіла, котрі зосталися там, де пройшовся «драконів вогонь». Забути, як скидали зі стіни мертвих ворогів. Забути...

«О, забути, - віддається в головах ельберійських воїнів, і навіть пан Будимир припинив оповідати історію про дільбу запасів жаднюги та розчулено прислухався, - забути про втрати і біль… Згадати про минуле щастя… І сподіватися, що в майбутньому ми знову станемо щасливими, бо нам вдасться не забути, ні… Пережити Ніч Богів і побачити світанок.»

Воїслав Ведангський сидить, притулившись головою до камінного зубця стіни, і намагається забути. Забути тривогу за кревних, забути страх за батькову долю… Забути… Відпочити… Про спокій співає флейта, про щемливий спокій осені… Про прозоре повітря, не осквернене димом пожеж… Про те, що було колись, і все одно з’явиться в майбутньому.

Пан Ялівець, котрий ще не знає про зміну свого статусу, говорить пошепки, коли замовкає остання нота:

-Оце, наче наново народився.. Як можна такій істоті дозволяти ризикувати собою… Ви б нам лише грали, Повелителю, а ми б уже під ту музику…

Вогнедан відкладає флейту і з задоволенням підвищує прилюдно пана Будимира до шляхтича і тисяцького. Канатних справ майстер на хвильку розгублюється, а тоді говорить:

-Ніколи не думав, що отак пощастить на старість. Тепер зосталося лише одружитися з панночкою. Але ж пан Будимир красиво думки свої викладати не вміє… І добрі люди звуть його, сиріч мене, найбільшим лихословом на весь наш куток. Жодна панночка не піде заміж за чоловіка, в якого лайка у горлянці не застрягає.

-Деякі панночки, - воркоче Дана, котрій дуже сподобався новоспечений шляхтич, а особливо – його промова, адресована Рудану, - збирають списки солоних слівець. Тільки вони це приховують. Одна моя чорногорська подруга… Незаміжня подруга… Має вісім зшитків таких слів і виразів. Після війни я вас познайомлю, пане Будимире. Ця гідна панна мріє вийти заміж саме за пожиттєвого шляхтича, бо вважає, як і князь Влад, що надмірна витонченість лише псує природню рівновагу…

-Якщо ця панночка схожа на вас, вельможна пані Дано, - відповідає поважно пан Ялівець, - то я з радістю… Сини мої виросли, жінка померла… Саме час позалицятися до красуні-горянки. Недостойний пан Будимир нагадає вам про вашу обіцянку одразу ж, як нам на виручку прийде військо князя Чорногори. Я тій панночці для її списків наговорю такого, що її гарненькі вушка…

-Почервоніють? – всміхнулася Дана, - о, та панна не з соромливих…

-Але ж я маю складати для неї віршовані похвали, - тягне далі Будимир, - а я того не вмію…Я тільки лаюся добре.

-Вона більше полюбляє історійки на зразок отієї, про моанця, - мовить Дана весело.

-О, такого добра…, - розпогоджується ще більше Будимир, - Сів Чорт Чорнобожич з північанином горіхи лузати, хто швидше, мовляв… Чортяка зубом – трісь та трісь… Моанець лобом – лусь та лусь… Чортяка говорить – «Нечесно! Я зуба зламав, а у тебе лише ґуля на лобі…» Північанин полапав голову і говорить жалісно: «Брехали тато, що я розумний, а розуму у мене лише з куряче яйце... Весь назовні і виліз.»

Змінюються охоронці стін, лише пан Будимир, розохочений підвищенням, не йде додому, а поважно ходить укріпленнями і дає всьому лад. Зрештою він повертається на старе місце і питає здивовано, побачивши Повелителя з жоною та Веданга:

-Вибачте, а чого вельможне панство не йде спочивати? Поганці вночі не полізуть до бою, може і завтра не сунуться, доки не вигадають якоїсь гидоти, щоб і гарячого сьорбнути, і не обпектися.

-О, порожній палац, - стиха відповів Вогнедан, - там забагато тіней… Ми вирішили заночувати тут, доки не звикнемо до його тиші.

Повелитель дійсно зостався на ніч поміж вартівників, загорнувшись в плащ, який йому приніс малий Птаха. Хлопчина побував у битві і пишався цим. Вогнедан скуйовдив йому волосся і мовив з усміхом:

-Проб’ємося, друже?

-Атож, - сказав паж солідно, - тільки так. І ніяк інакше.

***

«Тільки так, і не інакше», - щодня повторював про себе Вогнедан. Боговлада трималася… Добре трималася. Вони пережили ще три лобові атаки і найдовший штурм, коли північани підступили до трьох брам одразу. До четвертої підходу не було – вона виходила на спорожнілий порт для річкових суден.

Не було, однак жодної звістки. Ні з Чорногори, ні з Квітану. Вогнедан припускав, що гонець міг не пробратися через кільце облоги. Але ж з півдня вже мало підійти військо… Справжнє військо, бо Повелитель обороняв Боговладу з полком гриднів та наспіх зібраною раттю з ремісників та біженців-шляхтичів.

Військо Влада, або «срібна дружина» Буревія… Або вони обоє разом…

Обложена Боговлада жила проте звичним життям. В місті навіть гралися весілля. Незважаючи на втрати, падіння бойового духу не спостерігалися. Всі вірили, що з допомогою Богів та війська з Півдня, моанців виженуть під три чорти з Данаділу, а потім очистять від них Веданг та Зелемінь.

Вогнедан ходив до храму Сонця, провів ніч на пагорбі, намагаючись щось відчути, або побачити знак. Та теплий вітер не торкнувся його обличчя. В усіх боговладських храмах клали треби за стародавнім зразком. Люди і дивні жертвували храмам найдорожче, щиро вважаючи, що сила пожертви вмилосердить далеке Небо.

Панотець Лего блукав вулицями і закликав покаятися. Від його вигляду боговладці дратувалися, а дехто і лаяв ішторнійця лихими словами. Вся столична громада мейдистів приймала участь в обороні трохи не з першого дня облоги. Не торкаючись зброї, вони, проте, носили поранених до нововідкритих шпиталів, приносили захисникам їжу та воду і вишукували по місту каміння для катапульт.

До ішторнійця примкнуло лише кілька осіб, котрі і супроводжували панотця. Серед них був відомий Вогнеданові добродій Тутовик, дочка якого виїхала з міста, а зять днював і ночував на стінах. Колишній майстер шовкових справ вважав, що опиратися Божій волі гріх, і, якщо Боговладі судилося загинути, то так воно і станеться. За подібні думки, висловлювані вголос, його кілька разів били, та поштивий ремісник не вгамовувався.

Вогнедан вже звик ночувати в спустілому палаці, порожнечу якого не міг заповнити гурток позосталих челядинців. Звик підхоплюватися від крику срібного рогу з ратуші, коли варвари наважувалися на нічний штурм… Звик разом з суддею Кречетом та тисяцьким Будимиром що три дні підраховувати запаси харчів і розподіляти їх за кількістю наявних в місті осіб, викреслюючи зі списків загиблих. Звик бачити в цих списках знайомі прізвища… Звик до занадто спокійного, сумовитого Воїслава.

Не змінилася лише Дана… Тільки вона… Їхні гірко-солодкі обійми поміж двома нападами вливали в Повелителя життєву снагу. Щоразу, коли Вогнедан бачив її опісля бою, з окривавленим мечем, зі ще не вистиглим смертоносним шалом в очах, він бажав своєї жони так сильно, що ледве втримувався припасти при всіх до милих вуст… І з жахом думав при тому, що станеться, коли одного разу він не віднайде її після бою серед живих.

Наближалася Велика Ніч… Повелитель, котрий став трохи марновірним, вирішив, що, якщо столиця протримається до цього свята, то вистоїть не тільки Боговлада, але й весь Ельбер. Його двадцять другий день народження мав ознайомити кінець числа судьби, а отже – й нещасть, що впали на країну, душею якої був Вогнедан Ельберійський.

За три дні до Вогнеданового дня народження до нього привели особу, перемазану брудом, мулом і тванню. Особа тремтіла від холоду – осінь цього року була прохолодною.

-Мій Повелителю, - ознаймив пан Спалах Іровит, поручник Ведангської ровти, котрий якраз того вечора перевіряв пости біля палацу, - оця істота пробиралася через сад для прогулянок в саме такому вигляді. На всі запитання відповідає, що мусить говорити з вами… Воно настільки бруднюще, що важко визначити навіть форму вух…

Неймовірно брудна особа блиснула зубами і вимовила:

-Не дивно, що пан поручник мене не пізнав, бо я й був-то у Боговладі лише раз – на коронації Вашої Вельможності. А до вас, мій Повелителю, татко хотів колись послати мене і брата, аби ми навчалися складати вірші…

-Владислав? – невпевнено спитав Вогнедан, - Владислав Пард?

-Владан до послуг Вашої Вельможності, - виправив юнак, що ледве вийшов з підліткового віку, - Владан Пард, наймолодший з лігва… Це два роки тому Владислав був таким, як я нині.

-Пане Іровите, - мовив правитель, - звеліть челяді нагріти води і принести щось поїсти.

За годину відмитий і ситий чорногорський княжич сидів в кабінеті Повелителя, де вже не було ні малювань, ні гобеленів. Вогнедан запросив лише Воїслава та Дану, бо поява Владана могла означати все, що завгодно. Не вистачало лише у місті панічних чуток.

-Дякую, Ваша Вельможносте, - ґречно сказав юнак, - дозвольте привітати пані Дану, добру подругу мого дитинства, та пана Воїслава, більше відомого як Ранок…

-О, ті добрі часи, - ледь всміхнувся Дракон, - Боги мої, хто б нині мене вислав до Чорногори…

-Боюся, - сказав Владан, - що змін у вашому житті було б небагато. У Чорногорі йде війна…

-Ішторн? – спитав Повелитель опісля страшної мовчанки.

-О, вовк кинувся одночасно з гієною, - зітхнув молодий Пард, - тому ми й не вирушили до Данаділу… Ігворра і досі в облозі…

-Ігворра в облозі? – вимовив Вогнедан, - це гірше, ніж я думав…

-Вони вдарили по всьому кордону одразу, - сказав юнак, - і прорвалися до Ігворри. Але тут застрягли. Багато міст-фортець ще б’ються, Повелителю. Чорногора не здалася і не здасться… Батько готує вилазку і спробує розірвати кільце…

-А наші рідні? – спитав Повелитель.

-Всі у Високому Замку, - мовив Владан заспокійливо, - принц Світлян, княжич Воїрад, а також усі прибулі з Боговлади жони.

-Що з фортецею Лелег? – втрутилася Дана.

-Цей горішок ішторнійці не розгризли, але вони прорвалися сусідньою улоговиною Триглавої, і зруйнували Лелече Гніздо та ще кілька сусідніх маєтків… Достойна пані Лаванда загинула, вельможна пані Дано… А остання звістка від пана Дзвенислава поштовим голубом була все про те саме: Лелег в облозі.

-О, моя друга мама, - сказала Дана безпомічно, - вона нікому не зробила зла… Який жорстокий світ…

-Я звав її Льяванда, - зітхнув Вогнедан, - бо не вмів вимовляти по-чорногорському твердо. Та й досі не вмію… Гаразд. Отже – допомоги з Чорногори не буде…

-Як тільки відіб’ємося, - сказав Владан, - то одразу рушимо через Помаранчеву долину…

-А з Квітану не було звісток? – спитав Повелитель.

Владан опустив голову. Тоді зняв з шиї невеличкий футлярчик для листів, який не пропускав води.

-Від батька, - сказав, - я не можу говорити…

Вогнедан відкрив футлярчика і розгорнув листа. Воїслав опустив голову. Він зрозумів одразу.

«Мій Повелителю і милий родичу,- поволі читав правитель, - Чорногора нині у стані війни. Ігворру оточено… Більшість міст ще тримається, і я сподіваюся на те, що вони триматимуться і надалі. Але я не можу виступити вам на підмогу, а Буревій вже ніколи не підніме меча… З Квітану прибув вісник горя – «срібну дружину» Буревія розбито під Крепимировом, де вони намагалися перегородити варварам шлях на Побережжя. Оті мерзотники, котрі тримають в облозі Боговладу, є лише одним крилом моанського війська, а друге одразу ж рушило на Квітан. Князь Буревій Ллєг загинув як і жив – відважно. Вісник ознаймив, що моанці не взяли жодного полоненого з його дивних. Княжич, нині князь Вітровій, живий – він був відісланий батьком з сотнею срібних на Сіллон, укріплювати острів. Там же і троє онуків Буревія. Це, принаймні, дає надію… Ще оповіли мені, що під Жерделем моанці оточили обоз з Ведангу, який йшов під проводом однієї з княгинь, моєї родички Владислави. Всі жони й діти, коли зрозуміли, що їм не вирватися, вирішили не осоромити свої вуха рабством і ще більше огидними речами, яких тільки й варто очікувати від моанських псів. Жінки допомогли померти дітям та одна одній… Не знаю, чи живий нині хтось з Ведангів, але прекрасні квіти Зоредива та Зоряниця вже спочивають у дубовому гаю пращурів разом зі своїми матерями-княгинями… Подробиці цього такі страшні, що я не стану їх описувати.

Владан нехай зостанеться при вашій особі. Мій молодший син є моїм улюбленцем. Я з жахом думаю про те, що, може ви вважаєте мене зрадником, і тому… Владан Пард матиме за честь битися поруч з Повелителем.. Влад

Повелитель мовчки поклав сувоя на стіл. Тоді сказав стиха:

-Владане Пард, мені не потрібен заручник, бо твоєму батькові я довіряю, як собі. Але залишайся тут, бо зворотній шлях…

-О, я й сюди ледве пробрався, - сказав юний чорногорець, - думав уже – кінець мені.

-Вогнедане, - мовила Дана, - мій володарю, ви білі, мов стіна… Що там, в тому листі? Адже Чорногора тримається, і є надія…

-Нема Буревія і квітанського полку, - мовив Повелитель спокійним невиразним голосом, - немає князя, що однаково володів мечем і пандаром… Нема його воїнів – жоден з них не здався в полон… Заплач, Воїславе – ти втратив сестер, і їхні матері загинули теж…

Веданг схопив листа, не питаючи дозволу, пробіг очима. Поклав на стіл..

-Мені приснилося, як це було, - мовив глухо, - тільки я все не вірив…

«- Вози, - твердо командує Владислава Ведангська, - вози в коло…

Вона знає, що це не допоможе, але хоч трошки стримає нападників. Лучники з охорони стріляють влучно, але ворогів так багато… Так…

Поруч з нею юна пані Лозинська тулить до грудей немовлятко. Дитя заходиться криком.

-Не віддам, - шепоче вона, - і сама не здамся… Краще разом…

Владислава чула од біженців, що варвари не щадять і отаких малюків. Вона сама бачила напівбожевільну кругловуху жінку, котра оповідала, що перед її очима моанський вояк роздушив чоботом голівку немовляті.

Пані Ясна сидить під возом, обіймаючи Зоредиву та Зоряницю. Вона дивиться на Владиславу як на останню надію.

-Відправ нас до пращурів, сестро, - говорить Ясна Гроза, - відправ нас спочатку, бо у мене не зведеться рука на наших дітей…

Цільно стріляють веданзькі лучники-охоронці, даючи жінкам час для страшного вибору.

-Я не хочу помирати, - розгублено мовить мала Зоряниця, - мені страшно...

-Ти хочеш бути рабинею гидкого моанця? - різко питає Зоредива. В чорних очах дівчинки мерехтять багряні вогники. Вона вже майже доросла, ця юна князівна.

-Дівчинко моя, - мовить Владислава, - не свари сестричку, вона є дитям... Обійми її, притули до себе...

Владислава Літавич, войовниця, недарма вчилася володіти мечем... Зоряницю вона вбиває в спину, проти серця, а Ясна Гроза з застиглим усміхом покірно схиляє голову під меч.

-Я зараз, донечко, - шепоче вона, - зараз наздожену...

Палаючі очі Зоредиви зустрічаються з нелюдськи зосередженим материним поглядом. Владислава нині не відчуває, що обриває життя живим істотам. Холодна ельфійська лють виблискує в очах войовниці. Пізніше вона, можливо, збожеволіла б, але для Владислави Ведангської не буде «пізніше».

-Мамо, - говорить дівчина, - я не наважувалася... Я кохала Повелителя ще тоді, коли він був Принцом Яблуневого Саду... Я не насмілювалася йому про це сказати... Бо він назвав би мене дурним дівчам...

-Я знаю, - мовить Владислава, - я знаю...

-Я хочу бути гідною свого коханого...

-Я знаю...

-Я готова до подорожі, мамо...

І Владислава відправляє доньку у позасвітню подорож... Потім дивиться довкола... Пані Лозинська лежить мертва біля сусіднього воза. З грудей у неї стирчить руків’я ножа, яким вона тільки що вбила свою дитину...

Войовниця підіймає меча, на якому ще не застигла кров її рідних і обертається лицем до ворогів. Жменька воїнів-охоронців скупчилася біля неї.

-Хай славиться! - кричить вона з чорногорською вимовою і бойовий шал захльостує її розум...»

-Я бачив це уві сні, - повторює молодий Дракон з тихим розпачем, - та не оповідав нікому - думав не збудеться... Мама Владислава... Вона дійсно... могла. О, мої сестри, квіти Гнізда Драконів...

-Через кілька літ, - мовить Вогнедан, - Зоредива була б мені гідною жоною. Може, в наступних життях...

Він смикає за шнур дзвінка і на порозі кабінету з’являються обидва пажі одразу - гінкий худенький Тополина, котрий вже скоро має вийти з пажеського віку, та невеличкий кремезний Птаха.

-Зробіть заспокійливої настоянки, - мовить Повелитель стиха, - і не покидайте нині Воїслава, бо біда накрила дім Драконів.

-Якої мені ще настоянки, - шипить Воїслав, - чому зараз немає штурму? Я б їх зубами гриз...

-Зостанься з ним, Дано, - говорить Вогнедан до жони, - бо мені потрібно поговорити з Владаном.

Вони виходять до саду - Повелитель та підліток-чорногорець. Вогнедан раптом згадав Високий Замок, і двох хлопчиків, котрі просилися до арешту, аби тільки не навчатися віршувати... Скільки оце Владану? Шістнадцять? Напевне, бо чотири роки тому він був одного віку з загиблим пажем Світляном.

-Владане Парде, - говорить Повелитель, - як ти потрапив до міста?

-Ви не знаєте, напевне, - шепоче Владан, - але з оцього саду є підземний хід за стіни. До отого будиночка, який належав Повелителю Святославу. Коли наші батьки були юними, то влаштовували там вечірки... Три Дракони та їхні приятельки... Подалі від очей Повелителя Святополка, котрий був дуже суворим, і тому...

Вогнедан лише головою покрутив. Він не міг уявити батька веселим гулякою.

-Власне, цей будиночок, - продовжує Владан, - і наказав збудувати над катакомбами котрийсь з ваших пращурів. Якраз для потаємних зустрічей закоханих. Через ріку я перебрався вплав, а біля берега довелося відсиджуватися під водою. З очеретинкою в роті. Потім ледве знайшов ту хатинку - моанці пограбували її й підпалили. Тепер там лише обвуглені стіни... Але льох цілий. Там, де хід. А вихід - вихід ось...

Чорногорець показує на гарнесенький камінний грот якраз навпроти задніх дверей бальної зали. Грот загороджено витими ґратчастими дверцятами.

-Батько дав мені ключа, - говорить Владан, - а то б довелося кричати з-за ґраток пробі. Хід там, всередині. Двері з потаємним важелем. Четвертий камінь зверху. З вигляду - не відріжнити від стіни...

-У кого ще такі ключі? - різко спитав Повелитель, - і хто ще знав?...

-Тільки Три Дракони, - поспішно відповідає Владан, - з молодших ніхто, я певен... Якщо навіть вам Повелитель Святослав не віддав ключа, то навряд чи про хід відомо напівкровці. Та й він вузесенький, той хід, я в деяких місцях ледве протискувався.

-Дай мені того ключа, - звелів Вогнедан, - так буде надійніше.

-О, звичайно..., - чорногорець видобув з-під сорочки витого ключа на шнурку, - я певен, що десь серед речей вашого татка лежить ще один, такий же. Взагалі-то я міг не мокнути в річці, бо батько знає місцезнаходження тунелю Богорівних, котрий проходить під дном ріки і має вихід просто до міста. Але ж ви знаєте Влада Парда. Він сказав, якщо мене схоплять моанці і катуватимуть, то я зможу видати лише цей прохід, з якого не можна вибратися без зайвого шуму. Мене - то упіймала варта одразу, як тільки я виліз з цього клятого грота.

-А де цей вихід, він не говорив? - спитав Повелитель ледь стривожено. Він зовсім забув про існування тунелю.

-Ні півслова, - урочисто сказав Владан, - наскільки я розумію, це навіть не таємниця, просто про той тунель усі забули. Забули настільки, що Охоронець Клейнодів не передав вам ці відомості.

-Князь Вартислав знав про тунель? - мовив Вогнедан ще більш занепокоєно, - це зле... А князь Володар?

-Власне, про тунель чули всі, - хмикнув юний дивний, - тим більше - боговладці. Ми, чорногорці, і то маємо його описи у Високому Замку. А от точне місцезнаходження в тих сувоях не вказане, ну і хвала Богам. Князю Володарю воно було просто не потрібно, хай добре відпочивається йому в гаю дубовім, а от князь Вартислав напевне знав усе.

-Можливо, - вимовив Повелитель, - Вартислав у полоні... А якщо Лемпарт чув про тунель...

-О, ні..., - прошепотів Владан, - пан Вартислав... Так жаль... Бідолашний родич Воїслав... Але я дійсно не знаю, де цей чортів тунель. Батько говорив, що замолоду Троє Драконів облазили його весь... Там сухо, а місця стільки, що військо може пройти трохи не в бойовому шику. Лише на самому початку потрібно розгребти завали, а в самому місті хід замасковано якимись дверима і закрито на замок. Де ті двері, я не знаю, але те, що їх зачинено...

-Будемо сподіватися лише на те, - зітхнув Вогнедан, - що князь Ведангу або загинув, або помре в муках, не виказавши ходу. Боги мої, як це страшно - говорити так про особу, повага до якої не має меж... Не проговорися Воїславу - він не мусить знати про нашу розмову.

По місту було оголошено, що підмога з півдня затримується, але надійде обов’язково. Однак, чутки про війну ще й з Ішторном таки просочилися до міста. Вогнедан підозрював, що не без допомоги панотця Лего, котрий подвоїв свій проповідницький запал. Зрештою, Повелитель наказав судді Кречету посадовити крикуна під арешт, що той і виконав з превеликим задоволенням.

З Квітану нарешті добралася особа з певними вістями. Це був срібний дивний рідкісної сміливості, котрий проник до ворожого табору під маною і дочекався штурму, під час якого і здався захисникам стін. Коли юнака привели до Повелителя, той з задоволенням пізнав Хмару Вигорича.

- Вже якщо хто і міг вижити в цьому пеклі, - сказав Вогнедан, приймаючи уклін відважного красеня, - то це тільки особа, яка гидує ворожими мечами... Боги мої, що ж сталося під Крепимировом?

- О, нас погубила наша ж гордість, - відповів юний воїн, - власне, ми попереджали пана Буревія... Ми - це я, мій друг Промінь Горич, старший брат Світляна, та Вихор Елл... Ми виробили тактику лісового бою... Ми запропонували пропустити псів мимо Крепимирова, а тоді відстрілювати їх на лісових дорогах наче хуторяни білок - стрілою в око. Я, щоправда, ніколи не кривдив тварин, але для моанців радий був зробити виняток.

- І князь Буревій не погодився, - сумно сказав Вогнедан.

- О, він був певен перемоги, - зітхнув Хмара, - і дійсно, опісля того бою, пси втратили бойовий запал і досі товчуться біля мурів Жерделю і Дару... Але ж які втрати... Сам Буревій... О, як він бився... Пси розіп’яли його тіло на брамі спустошеного Крепимирова. Глумились над мертвим... Але ж це була даремна жертва, мій Повелителю... Ви тільки уявіть собі, мій князь сказав нам, коли ми піднесли йому нашу пропозицію, що це некрасиво... І повів срібних до битви... Ми, троє, ясна річ, теж стали до бойового шику... Зі слізьми на очах, мій Повелителю… Не за власну долю ми побивалися, за долю всіх дітей зорі Сіллон… Квітанський полк, і шляхетське ополчення… Красива була битва. Ми косили варварів як траву, аж доки затупилися мечі…

Вигорич поволі розв’язав поворозки на своїй вишиваночці, яку він прихитрився зберегти в усіх своїх пригодах, прикриваючи маною посеред варварського війська. На грудях під сорочкою був страшний шрам від абияк загоєної рани, котра знекровила б одразу людину, але тільки приголомшила срібного.

Повелитель звів руку, від якої почав струменіти потік сили, але Вигорич прикрив груди рукою.

-Ні, - сказав, - це відзнака. Щоб князь Вітровій, підлеглим якого я є нині, не сказав, що шляхтич Вигорич відсидівся в кущах під Крепимировим, доки пси знущалися над його батьком… Буревій був ще живим, коли його… Нас важко вбити, але іноді зайва живучість…

Вогнедан встав з-за столика. Пройшов по своєму спустошеному кабінету… На голих стінах не було на чому зупинити зір, щоб відігнати від себе видиво зраненого Ллєга, котрий помирав у муках.

-Вихор бачив це, - говорив далі Хмара, - Вихор Елл… Горич теж вижив – нашій трійці пощастило занадто. Щоправда, ми всі троє володіємо маною, але нам прийшов би край без допоміжних загонів…

-Що за загони? – поцікавився Воїслав, котрий сидів тут таки і уважно слухав Хмару.

-Ми взяли до війська наших селян, - відповів срібний, - офіційно – як обслугу обозу. Я готував їх до війни у лісі. Під час того страшного бою вони були у нашому таборі, у Вербаві. Вербава опісля того, як збожеволів Вербинський, була під покровительством роду Горичів, і тому… Вони підійшли вже опісля битви, без наказу… І винесли звідти ще живих. Всього нас вціліло зо два десятки. Це ті, в кого вистачило сили втримати ману, доки варвари грабували мертвих і добивали зранених.

-Яке у них озброєння? – спитав Повелитель.

-Озброєння наше – мечі і луки. В основному – луки, їх зробити найлегше. Стріли мої люди мали свої, - в Квітані багацько мисливців, - збирали на полі бою, ну, і по лісових хуторах працюють кузні.

Вигорич опустив голову. Мовив ледве чутно:

-Поки я валявся зраненим, моанці побували в моєму маєтку… Татко дав йому таку поетичну назву - «Лісовий хутірець»… У мене не зосталося нікого, окрім молодшого брата, котрий нині на Сіллоні з Вітровієм. Татко, обидві неньки, дві сестрички… Я сам поховав їх по-людськи, в землю, бо ніколи було робити краду. О, ці оболонки, знівечені псами до невпізнання… А загін Горича знайшов розбитий обоз…

Він замовк і глянув на Воїслава. Той мовив спокійно:

-Я знаю…

-Промінь зробив для них все, що було можливим, - сказав срібний, - спільна могила… Князівен поклали поруч з матерями. Вони обидві, і Третя Княгиня, вбиті чорногорським мечем. А отже – не страждали… Пані ж Владислава полягла в бою…

-Хай славиться…, - прошепотів Веданг, - вона була чудовою жінкою. Я любив своїх неньок, а сестричок обожнював… Мені навіть приснилося… як вони полягли…

-О, ці виверти розуму, - мовив Хмара якимось скляним голосом і ошкірився, від чого його витончене лице стало страшним, - я теж бачив одне видіння… Та мова нині не про те… Я, вибачте мій Повелителю, по власній волі оголосив себе намісником Квітану за відсутньости вельможного Вітровія. Вони нині заблоковані на Сіллоні ішторнійською фльотою, і тому…

-О, ще й це, - сказав Вогнедан, - але Сіллон вважався неприступним з часів мого діда.

-Князь Вітровій напевне вважає так само, - сказав Вигорич, - а я бажаю йому втриматися. Однак, потрібно ж, аби у Квітані був лад, неправда ж? Тому я і пробрався сюди – за затвердженням… Чи може Ваша Ясновельможність думає, що я занадто високої про себе думки, але в лісі має бути отаман, як говорять мої кругловухі. І бажано – один, а не так як у моозьких партизанів: де троє шляхтичів, там троє командирів.

-Я думаю, - мовив Повелитель, - що ти зладнаєш з цим, Вигоричу… Своєю владою я доручаю тобі намісництво над Квітаном, аж доки Вітровій Ллєг, або хтось з його роду, не зможе прийняти командування.

Хмара підвівся з кріселка, на якому сидів під час бесіди і схилився в звичаєвому уклоні. Тоді випростався і стис руки на грудях.

-Коли я вже своїх поховав, - вимовив протягло, - ми зробили засідку на Жердельській дорозі. Оця вишиванка, що на мені, є смертною сорочкою. Мої люди зняли з мене ту, в якій я у бій ходив…червону всю зняли і вбрали мене для поховання. Але я видряпався швидко, хоча у нас з лічців була лише кругловуха відьма. Отже, тоді мене від вітру хитало, однак бажання помсти… Моанські пси нині оточили Жердель і Дар, але їхні роз’їзди нишпорять по околицям. І ми наскочили на один такий роз’їзд… Ми розстріляли їх із засідки, о це некрасиво, зате яке доставляє задоволення… А кількох прихопили живими. У старшого на поясі – мені й раніше про таке оповідали, але тоді я це вперше побачив… Низка вух на мотузці…

Вогнедан подивився непорозуміло, і Вигорич знову ошкірився в страшнуватому усміху.

-Низка гострих вух, - мовив протягло і торкнувся пальцем до кінчика власного вушка, - це у псів ознака відваги. Скільки вбив, мовляв, нелюдей, стільки й вух на поясі. А про мене, вони відрізали їх у мертвих, здолавши одного вдесятьох. У цього паскудника шість пар було на мотузочці… Вух… А одні вушка – дівочі, з жіночими сережками. Я питаю пса астеонською, моанської бо я не знаю: «Ти убив шістьох ельфів?». Паскудник зрозумів і насмілився це ствердити. Тоді я звелів моїм людям дати собаці меча, і дістав свою «Квітку жерделі»… О, я не убив його, але тричі вибивав у нього зброю. І це бачили всі: мої люди і полонені. А тоді я спитав своїх хуторян, чи добре вони слухали волхвів, і чи гарно знають історію Краю… І спитав у своїх людей, чи пам’ятають вони, що робили їхні предки-сонцеслави з астеонськими піратами, буде таких вдавалося захопити живими. І мені відповіли мої квітанці, що їхні пращури прив’язували бандюг за ноги до двох молодих дерев і відпускали ті деревця… Тоді я наказав взяти бранців, усіх, окрім одного, у якого не було мотузочки з вухами, і зробити з ними те саме…

Хмара визивно підвів голову, очікуючи від Повелителя якогось слова. Вогнедан мовчав… Зате Веданг усміхнувся так само як і Вигорич. Нехороше усміхнувся, прикривши віями очі з багряним вогнем в глибині.

-І ми це зробили, - продовжив Хмара, - щоправда хтось із моїх сказав: «Мій пане, але ж наші пращури тоді були незміненими, і відаючі повчали нас, що так робити зле…» Однак вони послухали мене, отамана і намісника… Ми розвісили кишки ворогів на поживу воронам. Мене навіть не знудило, а от з хлопців багато хто не стримав нудоти. Занадто це некрасиве видовище… Останньому бранцю я відтяв вуха власним мечем і звелів, щоб той явився до свого воєводи, здається його прізвище Гранін, і передав тому воєводі, що Хмара Вигорич, намісник Квітану за відсутньости князя Вітровія, почав збирати круглі вуха моанських виплодків і збирається довести їхню кількість до сотні. А вуха самого Граніна будуть завершенням мого зібрання…

Вигорич ще раз обдивився обох вельмож, намагаючись впіймати погляд Повелителя. Не почувши ні слова, озвався знову:

- Я сам катував полонених, і наказував це робити своїм людям. Своїм зміненим ельберійцям, яких ми сотні років навчали відчуттю краси та гармонії… Скажіть мені щось, Повелителю… Скажіть, що я божевільний, і мене потрібно зарубати на місці, як скаженого пса… Призначте мені суд і кару… Скажіть же що небудь, я з радістю прийму слова зневаги…

Вогнедан підійшов до зрозпаченого Вигорича і мовчки обійняв його. Голова срібного воїна схилилася на плече Повелителя.

-О, ви не зневажаєте мене, - прошепотів Хмара, - не зневажаєте… Я відчуваю силу вашої любові – вона струменіє з вашої душі. Мій Повелителю, я вже присягнув собі накласти на себе руки, опісля того, як ми викинемо з Ельберу геть останнього ворога.

-А ось це, - сказав Вогнедан владно, - я тобі забороняю, друже Вигоричу. Навіть не думай про самогубство. Ти вчинив зле, і сонце твого духу нині пряжить над випаленою землею. Але я забороняю тобі помирати від власної руки. Виживи, або поляж у битві. Оце тобі мій суд і кара, відважний воїне…У кожного з нас в безоднях духу мешкає звір… Зазвичай його утримують ланцюги звичаїв, укладених Богами, але трапляється так, що вони рвуться в ту хвилину, коли ти бачиш, що коять у явному світі ті особи, які ніколи не намагалися скувати цього звіра. Мейдизм незмінених, друже Хмаро, є кайданами для звіра їхнього духу, але мало хто з них здатен припнути його на ланцюг Повчаннями Святого Старця. Головне, щоб ти розумів, що творив зло, бо вороги наші несвідомі і цієї простої істини.

Повелитель трохи не силою посадовив Хмару до кріселка і послав свого Птаху за напоями і їжею. Квітанець потроху заспокоювався. Страхіття, які він носив в собі, не зникли, але відступили, принишкли.

-Ти головне не бійся, - озвався Веданг, - що хтось із наших тебе зневажатиме. Я б сам їх…. На поживу воронам.

-О, мені соромно перед людьми, - зітхнув срібний, - адже все, чому ми їх навчали, розвіяло вітром при першій же біді. Я не повинен був влаштовувати ту показову страту… Більше того, я мав би стримувати своїх воїнів від зайвої жорстокості, як-то і належало б поштивому дивному. В моєму загоні багато хто втратив близьких, і то я почув докір… «Тоді наші пращури були незмінені»… Мене і досі пече встид, коли я згадую цього кругловухого і його слова. Однак, я не відмінив свого наказу.

-Коли ти повернешся назад, наміснику? – спитав Вогнедан лагідно.

-О, не далі як сьогодні ввечері, - відповів Хмара, - мої лісові браття не повинні залишатися без командира.

-Твій прихід, - мовив Повелитель, - неначе подарунок мені на день народження. Адже я вже знав про загибель «срібної дружини», і думав, що з Квітаном все скінчено. Але Квітан бореться, його міста тримаються… Сіллон в облозі, але не здається. Б’ється Чорногора, і я сподіваюся на розум і військове щастя Влада. Ми ще виграємо цю війну, мій любий наміснику Квітану.

Вигорич обережно взяв тонкими пальцями срібну ложечку і зачерпнув нею гарячої кулеші.

-Про війну з Ішторном, - мовив, прожувавши, - я теж знаю, були у мене особи звідтіля… Я маю на увазі – з Чорногори. Неяка пані Черна… Вона теж срібної крові.

-Черна? – перепитав Вогнедан.

-О, так, - мовив Хмара, - вам я маю право… Ця жінка – військова таємниця князя Влада… Ота, що зрушила на ішторнійців лавину під час Війни Стихій… Тут, у Боговладі, живе її сестра-близнючка, жриця храму Сонця.

-Пані Срібляна? – спитав Вогнедан навздогад. У храмі Сонця Боговлади служило декілька жриць-срібних.

-Начебто так, - кивнув Вигорич, - Влад за допомогою пані Черни прорвав облогу… Вона задіяла свої здібності на межі дозволеного.

-У мене тут його син, - сказав Вогнедан радісно, - але княжич вибирався з оточеної Ігворри.

-Облогу прорвано, - повторив Хмара, - і Владу, можливо, дійсно пощастить. Черна здатна змусити до покори сили Тьми…

-О, жриця Чорнобога, - пробурмотів Веданг, - щось я таке чув…

-Вона говорила, що до отих сил, - мовив квітанець, - потрібно підходити в захисній броні духу, як наші предки-елли підходили до певних пристроїв в захисних костюмах для тіла. Влад послав її пробратися на Сіллон до Вітровія, бо вона, окрім всього іншого, має якісь знання про малий леаран.

-Корабель предків! – вигукнув Веданг, - вони хочуть підняти в повітря «Сіллонелл»?!

-Якщо це вдасться, - сказав Вигорич, - це буде ще одною можливістю виграти війну.

-Влад, - ніжно мовив Вогнедан, - розумник Влад… Дякую тобі, Хмаро, ти повертаєш нам не тільки надію, ти даєш нам упевненість. Але бережи себе… Адже нині вечір Великої Ночі…

-О, так, - зітхнув Хмара, - але в душі моїй стільки тьми, що лихі сили, котрі, як говорять мої квітанці, виповзають цієї ночі у явний світ, мабуть, приймуть мене за свого.

-Головне, щоб моанці прийняли тебе за свого, - сказав Вогнедан, - тримай ману, і поменше думай про свої провини. Очищуватися духом будемо опісля перемоги.

-Мені сон отой снився, - зітхнув Вигорич, - я говорив уже, що начебто навіть не сон, але видіння. Нібито я є людиною, прізвище моє Вигорич, але звати мене чи-то Крук, чи-то Ворон… І нібито Ельбер таки під владою моанців, а я є повстанцем, і мою родину теж убито… Так все повторювалося в тому дурному сні… Тільки у сні я мав дітей і жону… Теж людей… І сам був з виду викапаним кругловухим, у мене навіть вуса були. Я був повстанським сотником, а за головного у нас нібито був воїн з роду Ведангів. Його так і звали – Воїн… Дивно, еге ж?

-Може, то моє наступне втілення? – сумно сказав Дракон.

-О, не відаю, - пробурмотів Хмара, підчистивши тарілочку шматком хліба, по-селянськи, - в тому сні я знав ще одного Веданга, нібито родича цього Воїна… Страшний такий з виду юнак, але веселий… Все насміхався і над ворогом, і над собою…

-Оце напевне був ти, Ведангу, - мовив Повелитель підбадьорливо, - схильність до єхидних жартиків навіть в майбутніх втіленнях…

-Вас я теж там бачив, - мовив Вигорич, - ви були тому Ведангу однолітком. Не Воїну, тому Дракону, котрий негарний з обличчя. Зате ви нітрохи не змінилися… Той Веданг, якого звали Воїном, батьком вашим був…Тільки ви це приховували, бо моанці стратили б вас, якби дізналися, що ви є сином повстанця…

-Недобре видиво, - сказав Дракон, - це ж скільки поганці пробудуть в наших краях, щоб ми змушені були викурювати їх звідси навіть в наступних життях? З мене так цілком досить їх і в цьому народженні.

-Забудьте про видива, - звелів Вогнедан, - це наші болі й страхи виплескуються назовні. Нам потрібно лише не осоромити свої вуха в будь-якому втіленні, а там уже – що Боги схочуть.

Пізно ввечері Вогнедан особисто провів Хмару Вигорича до підземного ходу в гроті. Він розумів, що ризикує, але не хотів втрачати свого гідного намісника. Хмара запевнив свого володаря, що його мана є непробивною, і тут таки показав свої здібності, зосередивши волю. За хвилину перед Повелителем стояв зарослий бородою моанський вояк в оксамитному ельберійському шляхетському кунтуші, одягненому на голе тіло, і роздертому попід пахвами. На ногах у цього гідного сина Півночі були селянські шкіряні чоботи, теж зідрані з якогось мерця, а в чоботи заправлені вовняні порти, заляпані чи-то брудом, чи-то кров’ю. При поясі бовтався величенький меч в дерев’яних піхвах. Вогнедану навіть здалося, що від доблесного воїна смердить.

-О, це дійсно…, - тільки й сказав Повелитель. Моанець ошкірився, показуючи попсовані зуби.

-Подумати тільки, - сказав він переливчастим голосом Хмари, - що чотири роки тому саме цієї миті найбільшою мрією шляхтича Вигорича було стати переможцем Змагань Великої Ночі. І як же побивався отой шляхтич, коли зостався лише п’ятим.

-Чотири роки тому, - сумно мовив Вогнедан, - відомий тобі Принц Яблуневого Саду трохи не вчинив самогубство удвох разом зі своєю нареченою, бо суворий батько наказав йому взяти ще одну дружину, аби підтримати рід Лларанів. І дуже пишався, що виграв оті змагання, а отже – помирає переможцем.

-Ви не шкодуєте, що вижили тоді? – тихо озвався квітанець.

-Ні! - відповів Вогнедан твердо, - бо хто б боронив нині Боговладу? Йди, друже Хмаро, бо на твій вигляд моя рука сама тягнеться до зброї. Але тебе може видати голос… Будь обережним. Виживи… Я сподіваюся на зустріч.

Моанський вояк схилився в звичаєвому уклоні. Вийшло це у нього так кумедно, що Повелитель усміхнувся мимоволі. Хмара пірнув до грота і зник у темряві ходу. Вогнедан старанно зачинив двері і замкнув грота ключем князя Влада.

«Нічого не втрачене…, - сказав він сам собі, - проб’ємося…»

Зараз він, Вогнедан, піде до Великої Зали, куди він запросив всіх вільних від варти шляхтичів. Вони читатимуть вірші і складатимуть «ланцюжки». Вони гратимуть на ріжних інструментах і слухатимуть, як тужить за минулим флейта Повелителя. Тільки цієї ночі музика буде не джерелом тихого суму, а сповненою світлих сподівань. Вони вип’ють по краплі росавського вина і всі разом зустрінуть світанок Великої Ночі. На жаль, з ними не буде Дани – войовниця вартує на стінах, а вояцький обов'язок для його коханої понад усе. Однак, він зустріне її зранку і доторкнеться долонею до її щоки… І скаже, що її образ завжди в його серці… А потім, якщо не буде якоїсь тривоги, вони віддаляться до спочивальні, і Повелитель на годину забуде ці місяці облоги, і свій меч, залляний по руків’я кров’ю опісля кожного штурму, і Воїслава, котрий марніє на очах, і застиглий погляд Хмари Вигорича та його страхітливі оповіді.

Він, Вогнедан, намагається не втрачати спокою духу.. Але може це лише тому, що найближчі його живі… Що його син у безпеці, а не лежить десь з розбитою голівкою… Що Дану жодного разу навіть не поранило серйозно, а легкі подряпини войовниця за рани не вважає… Невже можлива загибель дружини і сина може привести до того, що звір і його душі зірветься з ланцюга?

-О, не діждуть, - мовив він стиха, - я нищитиму ворогів без жалості, але не буду змагатися з ними в жорстокості…

Там, у Великій Залі на нього очікували любі серцю дивні захисники Боговлади. Він вибере з них переможця у складанні «ланцюжків» і назве його першим у цьогорічних змаганнях. А битися з темними силами вони будуть на стінах.

Повелитель вийняв з-за поясу флейту, спробував на ній початок нової мелодії, котра склалася у його розумі просто зараз і пішов до зали легкою ходою дивного воїна.

***

Біженці, котрі за вказівками судді Кречета Птахи, поселилися в домі Лларанів, зовсім не здивувалися, коли там з’явилася ще одна дивна пані, вбрана в жалобу. Жалобне вбрання нині не було дивиною, ті, хто не міг добути білої тканини на одяг, робили собі хоча б пов’язки на рукави, а серед втікачів з Ведангу та Зелеміню не було родини, яка б когось не втратила.

Самітня пані зайняла собі кімнатку при книгозбірні. Вона ні з ким не розмовляла і нікого не тривожила. Сама носила собі воду для миття, сама її гріла на кухні, потульно приймаючи послуги більш вправних осіб, коли доводилося розтоплювати пічку, або розпалювати пальник, щоб зварити собі напій. Три ведангські шляхтянки, котрі зі своїми дітьми та челяддю отаборилися в домі Лларанів, шепотілися потиху, що бідолашна жінка втратила мабуть всю родину, і тому…

Чаяна була лише рада з таких стосунків. Вона ходила до державних складів за біженською пайкою, записавшись до списків як панна з роду Зоредивів. У Рогволода Зоредива, судді з Зелеміню, якого Чаяна чудово знала, була сестра Рогдана… Оскільки Зоредиви мешкали аж під Збраславом, Чаяна не думала, що хтось із них вижив і дібрався аж сюди.

Оскільки по біженським спискам люди і дивні відшукували кревних, була небезпека, що рекому Рогдану Зоредив віднайде той з її зелемінської рідні, кому пощастило вибратися з пекла, на яке перетворилося князівство Зелемінь. Однак, Чаяна ніколи не боялася прикрих несподіванок і знала, що її, чистокровну дивну, в шпигунстві не запідозрять, а вона завжди може сказати, що соромиться свого брата-зрадника, і тому…

Чаяна й сама не знала, чому вирішила зостатися. Вона не боялася якогось прикрого ставлення до себе з боку Влада Парда, котрий чудово знав її батька. Вона розуміла, що її загибель у взятому варварами місті нічого не викупить і нічого не доведе. Вона і не бажала гинути… Не бажала й повертатися до палацу, де почувала б себе зайвою.

Вогнедана вона бачила часто. Верхи на його улюбленому коні чорногорської породи. Коня Повелителю подарував на честь коронації князь Влад, і прекрасна тварина була одної масті з Даниним Ізгліяном. Звався жеребець Татошем, як чародійський кінь однієї з чорногорських казок.

Поруч з Повелителем завжди була Дана і незвично похмурий Воїслав. Чаяна знала, чому принишк Дракон – юнак нині був князем без князівства. Ведангські біженки оповідали довгими вечорами ріжні жахи про напад моанців, і з тих оповідок Чаяна дізналася про те, що молодші княгині Ведангу з доньками вирушили до Квітану, а княгиня Ружена зосталася обороняти Гніздо Драконів.

-Князь Вартислав, - шепотілися жони, - напевне загинув у битві… А пані Ружена… О, вона є зразком відваги, а в Драконовій Вежі можна довго витримувати облогу… Однак, хвала Богам, що хоча б менші паростки роду…

Оця трійця – Вогнедан з жоною та його Дракон безмірно дратували Чаяну, доводячи їй, що у світі є те, чого вона ніколи не зазнає… Палке кохання та щира дружба. У неї не було ні друзів ні подруг, а її почуття до Повелителя Ельберу швидше нагадували зненависть, аніж кохання.

Все було б інакше, аби він приходив до неї вечорами опісля облоги. Щоб сідав біля її ніг і грав свої чудові мелодії для неї одної… Щоб вигнав геть цього огидного Воїслава, який і прозвав її, Чаяну, зразком пристойності на межі зловісності. Вона тоді зраділа – яке вдале маскування. Але все ж таки, хто тягнув цього набриду за язик…

Хіба вона винна, що те, що в інших країнах зветься пристрастю, бажанням влади, жагучістю натури, в Ельбері звуть божевіллям… Чаяна не вважала себе божевільною – вона була, на її думку – найнормальнішою з усіх ельберійських вельмож та їхніх жінок.

Прихистком Чаяни в ці моторошні місяці облоги стала книгозбірня Лларанів. Коли Чаяна переїздила до Боговлади, вона не брала з собою сувоїв з Зелібору – боговладська книгозбірня її роду повторювала зеліборську один до одного.

Зараз від зеліборської книгозбірні мабуть не залишилося нічого, окрім попелу. А шкода… Там були з біса цікаві сувої. В тому числі і для поганця Лемпарта, котрий ніколи їх не читав.

А Чаяна нині вже вкотре перечитувала життєпис принца Ярополка Безіменного, написаний ним власноручно. Оригінал зостався в книгозбірні Зелібору, а тут у Чаяни була копія… Повна копія – навіть у книгозбірні боговладського палацу «Записки Безіменного», або, як їх ще називали «Одкровення Безіменного» були копією недокінченою.

Чаяна зацікавилася цим твором, коли серйозно захопилася мейдизмом. Принц Ярополк Саламандр був мейдистом, прийнявши цю віру вже на засланні. Свої записки він вів у формі щоденника, нотуючи день за днем та з тугою згадуючи столицю, куди йому не було можливості повернутися.

«В моїх жилах, - читала знову Чаяна знайомі рядки, - кров дивних і кров синів цієї землі. Кров, зіпсута диявольським чародійством. О, я знаю, скажуть, що прихід дітей зорі Сіллон, їхні хитромудрі пристрої, та їхні нелюдські здібності не є чародійством… Так, воно не є чародійством, як його розуміють певні побожні особи мого сповідання. Але всі ці речі, якими користувалися предки-дивні, є спротивом волі Єдиного Бога. Ні люди, ні будь які інші особи не повинні намагатися здолати Всесвіт і змінити світ, в якому ми існуємо. Так в’язень не має права вийти з темниці, або прикрасити її стіни. Ось приклад – забутий нині тунель під дном Дани-ріки. Хіба це не спроба змінити властивий хід речей? Щоправда його визнали небезпечним для оборони столиці, і тому ми нині забули, де він і знаходиться. Але ж сам задум! Задум! Змінити волю Бога, котрий оточив певну частину суші рікою… Навіть звичайний міст, на мою думку, є проти Божої волі, а що вже говорити про таке страхіття. В юності, коли я ще був язичником, і мною рухала хлоп’яча цікавість, я віднайшов вхід до тунелю. Це – стіна підвалу ратуші, яка свого часу булла задумана як своєрідне закінчення цієї клятої споруди. На місці ратуші в давні часи була ринкова площа, і, за задумом дивних, на цьому місці мали стояти склади і гамазеї з ріжними товарами. Але тунель було завалено з зовнішнього боку, а цей вишуканий урядовий будинок, яким я милувався в молодості, збудовано, щоб прикрити вхід.

Це неймовірно жахлива річ – цей тунель… На кожному кроці видно сліди потуги, якої мешканцям цього світу навряд чи домогтися… Тунель йде під дном ріки, але в ньому сухо, і звідкись поступає повітря… Склепіння оброблене пристроями дивних… Я простоював там годинами, пишаючись в язичницькому недовірстві своїми пращурами. І лиш тепер зрозумів все зло подібних споруд і речей, котрі ще трапляються в Ельбері…»

Чаяна твердо знала, що в палацовій книгозбірні знаходиться список «Одкровень», в якому немає цього опису. А отже, Вогнедан напевне не знає, де вхід до тунелю. Хоча йому, можливо, оповів про це князь Вартислав, або батько-Повелитель. Оповів як державну таємницю…

Жінка почала відвідувати майдан перед ратушею. Біля урядового будинку весь час товклися воїни, міщани, біженці… Просто собі зайти до будинку і спуститися до льоху вона не наважувалася. Суддя Кречет, котрий нині тут і жив, міг її впізнати, та й не тільки суддя.

Але ж з біса цікаво було подивитися на цей вхід до тунелю… Тунелю, вихід якого там, де палають вогнища головного табору моанського війська. І де її любий брат Лемпарт мабуть кусає собі лікті, дивлячись на недоступну Боговладу. О, Чаяна добре знала, скільки нападів закінчилося невдачею. Боговладці б’ються як оті самі мейдистські чорти, про яких весь час згадував принц Безіменний. І навряд чи моанці візьмуть місто до Зимового Сонцестояння… А там, дивись, ще й підмога прийде… Як не від Влада Парда, то з Квітану.

Щоправда, який-то мейдистський проповідник горлав на вулицях про війну з Ішторном… Ну то й що… Нехай Влад вирветься з своїх гір навесні – від того нічого не зміниться. Запасу харчів у місті, як запевняв біженців Кречет, вистачить надовго.

Одного дня, коли Чаяна знову кружляла довкола ратуші, мов білий птах, все звужуючи кола, то побачила, як двоє вартівників тягли попід руки літнього чоловіка в мішкуватому чорному вбранні. Чоловік впирався і репетував. За ним, на поштивій відстані, йшов гурток кругловухих з високим здорованем у лахмітті на чолі.

-Покайтеся! - кричав старий з виразною чужоземною вимовою, - близький суд, і страшною буде розправа! Той, хто опирається гніву Божому є ще більшим грішником, аніж той, хто є Божою карою! Слухайте Святого Старця! Коли до Аграми, що в Лугербі, підступили кочівники, Святий Мейді сказав: «Горе! Горе вашому місту! Прийшов день розплати! Всі горді і пишні стануть соломою в печі Божого гніву! Не зостанеться від родів їхніх ні галуззя ні кореня! Той, хто може битися, помре від меча, і той, хто не в змозі битися, помре від меча! Дітей ваших повбивають на очах ваших, а жінок ваших візьме завойовник! Спустошено землю вашу, і гради ваші спалено вогнем, а ворог випасає коней на ваших полях! О люде безбожний, многогрішний, твої провідники зробили тебе лихим, і завели тебе в пітьму! Нині блукаєте ви стезею зла та стезею неправди!» Так говорив Святий Старець мешканцям Аграми, та не слухали його грішники!

Почувши галас на площі почали збиратися люди і дивні, а з ратуші вийшов суддя Кречет Птаха з виразом знудженості на вродливому обличчі чистокровного.

-Що тут за крик? - спитав він неголосно, - я вже був подумав - варвари у місті.

-Наказ Повелителя, пане Птахо, - доповів вартівник-данаділець, - Вельможний Вогнедан наказав замкнути пана ішторнійця в арешті, бо той своїми зойками псує оборонцям відпочинок опісля вдало відбитого штурму.

-Але ж як складно дідусь оповідає, - додав другий воїн, - та хоч би раз щось хороше сказав... Все кряче, мов ворон - смерть та смерть... І так щодня попід нею ходимо.

-Слухайте Святого Мейді, котрий говорив мешканцям міста Аграми, - знову заголосив проповідник, а його невеличкий почет з вірних присунувся поближче, ловлячи кожне слово, - «Нічого не зостанеться від князів ваших, ні з чисельності їхньої, ані з їхньої пишноти! Хто на полі - помре від меча, хто у місті - від мору та голоду! Гордість вельможних буде зломлено, а святощі їхні збезчещено! О, відважний володарю! За те, що ставиш ти дух свій нарівні з духом Божим, спровадить Єдиний на тебе чужий люд, який поміж народами є ґвалтівником і грабіжником! І піднесуть чужинці мечі свої на вроду твою, і на мудрість твою, і принизять тебе в очах підданців! Чи скажеш ти: «Мій дух є богорівним», дивлячись в очі катам своїм, бо ти ж тільки людина, і слабким є тіло твоє!»

Гурт ведангських та зелемінських біженців почав недобре перезиратися. Якийсь дивний в приношеному ведангському кунтуші і зі слідом свіжої рани на чолі, мовив стиха:

-Оце цікаво мені... В тій бідолашній Аграмі жив же незмінений люд... І правитель той напевне був звичайною людиною. Невже ніхто не рубонув мечем того старого дурня Мейді за те, що він підривав дух воїнства і оскверняв честь правителя?...

-Правитель Аграми, - озвався добродій Тутовик, - був лихим, пихатим і жорстоким язичником. За що його і покарано нападом кочівників хото.

-Пробачте, шановний добродію, - обернувся до нього ведангець, - якщо правитель Аграми був таким, як ви говорите, то хай би його самого і карало небо... За що ж знищувати місто? Дітей вбивати, жінкам робити зле? До того ж, з того, що верещав тут цей незмінений, я втямив лише, що правитель той був і вродливим, і мудрим, а про те, що дух наш є богорівним, і наші волхви вчать. І ми теж дурнями не є, а добре розуміємо, що цей дідок має на увазі зовсім не правителя Аграми, коли вигукує на всю Боговладу отакі цитатки. Це ж кого він хоче віддати катам до рук? Чи не вельможного Вогнедана?

До біженців підійшло четверо ремісників, озброєних списами.

-Що тут коїться, шановне панство? - спитав один з боговладців, - часом нікого не побили? Ви, просимо дуже, добродія Тутовика не чіпайте - Народний театр закрито, так він у нас нині замість першого актора. Його і бити нецікаво, бо він не опирається, а тільки кричить, що страждає за правду.

-А намагалися? - вже спокійніше спитав шляхтич з Ведангу.

-О, разів декілька, - пояснив ремісник, - я сам трохи до нього руку не приклав. Старого проповідника бити - сорому набратися по самі вуха, літня усе ж таки людина. А шовкопряд наче навмисне напрошується на бійку. Нещодавно його відлупцювали хлопці з його ж таки бувшої гільдії. Зять його, пан Громослав Водинський, поліг смертю хоробрих, так цей святий та божий навіть на похорон не прийшов. Не хотів бути присутнім на язичницькому похованні. Слово за слово - і шовкопряди, ну ремісники з Шовкової Гільдії, накинулися на добродія Явора втрьох... Втім, він у нас вже навіть не Явір: як його дражнять нині, добрій людині і не вимовити.

Пан Кречет тим часом роздивлявся невеличкого сувійчика, на якому добре знайомим Чаяні почерком було написане кілька фраз. Князівна, користуючись загальним замішанням підійшла трохи не впритул до судді Кречета і стала біля громадки мейдистів, поруч з якоюсь жінкою, теж закутаною в головне покривало трохи не по самі очі.

-Слухайте Святого Кілені! - закричав знову ішторнієць зірваним голосом, - «Праведним - та винагорода! Ті, хто страх перед Богом має - ті будуть його власністю! І видно буде ріжницю між праведним та нечестивим! Ті, що пишалися перед вами силою своєю та розумом своїм, стануть попелом під ногами вашими! І будете ви топтати гордих і зневажати мудрих, бо в покорі сила ваша!»

-А хай йому неладне, - зітхнув суддя Кречет, згортаючи сувоя, - і куди б його замкнути? В будинку суду вже сидять під арештом мародери, котрі під шумок намагалися обікрасти порожні будинки... Якось воно не годиться - садовити отаке разом зі злодіями...

-Може добродій проповідник наверне злодюжок на мейдизм, - хихикнув ремісник, котрий заступався за Тутовика, - і вони перестануть красти...

-І стануть убивати, - буркнув Кречет, - наш Повелитель, як там у цього крикуна: «вродливий і мудрий», ходить по місту, маючи за спиною самого Воїслава, або свою красуню-жону. Не вистачало нам тільки до всіх інших бід втратити душу нашого Ельберу... Гаразд... В ратуші є льох, де тримають вина для державних свят. Сподіваюся, добродій ішторнієць не вип’є всіх наших запасів.

-О, то в ратуші ще є вино? - з цікавістю запитав ремісник.

-Опісля перемоги, - мовив суддя з долею єхидства, - ви нині у війську, добродію, а пити у військовий час воякам забороняється.

Вартівники, котрі тримали ішторнійця, потягли його до ратуші. Він заволав так, що його почули на іншому боці площі:

-Слухайте Святого Кеяна, коли той проповідував на площі обложеного стольного міста Агувори: «Господь промовив переді мною: «Ось Я даю вам дорогу життя і дорогу смерті! Хто сидітиме в цьому місті - помре від меча, і від голоду, і від моровиці; а той, хто перейде до Божих воїнів, що вас облягають, буде жити і вбереже душу свою! Бо це Я віддав це місто на пожертву своїм вірним, і так воно станеться!»

Шляхтич-ведангець побілів так, що шрам на його обличчі став темно-багряним. Рука його смикнулася до зброї. Хтось з біженців заспокійливо поклав йому руку на плече.

-Облиште божевільного, мій друже. Лише з ласки Повелителя цього огидного старого ще не скинули зі стіни.

Кречет Птаха провів очима свого в’язня і мовив втомлено:

-Шановні люди і дивні, виставу закінчено. У кого немає справ у ратуші, йдіть туди, де можете бути корисними. А ви, добрі мої мейдисти, майте на увазі - годувати цього паскудника держава в моїй особі не збирається. Останній його виступ був особливо огидним. Якщо не бажаєте, щоб ваш ішторнійський приятель помер з голоду - приносьте йому їсти самі.

Поволі невеличкий натовп розійшовся, і на площі зосталося шестеро - добродій Тутовик та його супутники. Постоявши, вони мовчки почвалали геть. Чаяна рушила за ними.

Вервечка мейдистів звернула до міщанської дільниці. Побачивши на другій вулиці заїзд під назвою «Веселі шовкопряди», Чаяна втямила, звідки пішло прізвисько майстрів шовкових справ. Люди на вулиці траплялися зрідка - в основному чоловіки-ремісники, або біженці, яких можна було пізнати по зношеному одягу і якомусь відсутньому поглядові. Жінок та дітей не траплялося майже зовсім, окрім таких же злощасних втікачок. Боговладці дивилися на вбитих горем людей і дивних з розумінням, з розпитами не лізли, а намагалися допомогти то одежею, то якоюсь їжею з власних запасів, смачнішою за біженську пайку.

Добродія Тутовика та його супутників скрізь зустрічали недобрі погляди. Якийсь кругловухий хлопчак, котрий явно нудьгував біля воріт садиби через відсутність товаришів по іграм закричав на всю вулицю:

-Божевільні! Йдуть божевільні!

Вервечка, не звертаючи уваги на вигуки і зневажливі погляди зустрічних, увійшла до двору колись багатого, а нині зовсім розореного будинку. Посередині двору, на камінних плитах, виднілися рештки великого вогнища. Під ноги Чаяні підкотилася розбита статуетка-образок Матері-Землі в її дівочому весняному втіленні. Вітер ганяв шматки обвуглених книжкових сувоїв, а ближче до ґанку Чаяна трохи не спіткнулася об згорілий наполовину звій боговладського шовку.

Всередині будинку було так само порожньо і голо. Тутовик провів своїх гостей - Чаяна вже зрозуміла, що це був власне його будинок - до кухні і почав порпатися у печі, вишукуючи чогось їстівного.

Врешті господар облишив марні пошуки і дістав з полиці паляницю та невеличку сільничку. Тутовик покраяв хліб на сім частин, навіть не спитавши у Чаяни, хто вона така, та як її звати.

Інші п’ятеро вірних теж не противилися появі в їхньому гурті нової особи. Хоча Чаяна і була загорнена в покривало так, що видно було лише очі, але, щоб поїсти, вона мусила зняти з обличчя запону. Однак, її лице чистокровної знов - таки не викликало ні в кого ні нарікань, ні запитань.

В гурті, окрім добродія Тутовика, було троє жінок і двоє чоловіків - усі боговладці, судячи з вимови. Хазяїна вони називали «братом Кілеаром», а себе - такими ж самими іменами, які траплялися Чаяні в прочитаних колись писаннях Святого Мейді. Один з чоловіків був ще зовсім юнаком, заглибленим у себе настільки, що він навіть не чув, коли до нього зверталися.. Жінки тоді починали шепотітися, що брат Генд розмовляє з Господом. Другого чоловіка, похмурого бороданя, всі звали братом Ітроном. Жінки називалися Орта, Мідана та Нерла.

Перед вбогим обідом Тутовик прочитав довжелезну молитву каліченою ішторнійською мовою. Чаяна пригадала собі, що у передмові до якогось габіденського списку ішторнійська мова, а власне - староішторнійська вважалася священною і єдиною, яка не могла вразити слух божества мейдистів. Тоді це здалося князівні чудним - адже ні сам Святий Старець, ні його учні не були ішторнійцями.

Ішторнійська молитва стала для Чаяни остаточним доказом того, що її супутники є кіленарами. Власне кажучи, вона це зрозуміла ще на площі, коли побачила цей гурток поруч з відомим їй панотцем Лего.

Дожувавши свою скибку, Тутовик спитав у Чаяни:

-Вам є де жити, сестро? Якщо ви бажаєте перебувати в громаді...

-Бажаю, - відповіла Чаяна, в голові якої вже почали складатися обриси подальшого плану дій.

-Яке ваше законне ім’я?

-Франа, - миттю відповіла Чаяна. Франою звали сестру святого Кеяна, того самого, котрий так невдало проповідував на вулицях обложеного стольного міста Агувори. Невдало, тому, що роздратовані його проповідями язичники-агуворці повісили проповідника на ринковій площі. Однак його сестра виконала волю Єдиного, і впустила до міста ішторнійське військо. З усіх агуворців Військо Боже, а власне військо новоствореної Ішторнійської Імперії, зоставило в живих саму тільки Франу та її близьких. Згадавши, що в якомусь з габіденських списків «Діянь Святих та Блаженних» Франу було названо «розкаяною блудницею», Чаяна трохи не розреготалася вголос.

-Пройдіть нагору, сестро Франо, - сказав Тутовик, - і займіть будь-яку вільну кімнату. Я живу нині сам, і тому...

Чаяна підвелася з-за столу і рушила у вказаному напрямку. З кухні вона вийшла у величеньку вітальню, теж порожню, без усяких меблів. На підлозі лежали згорнуті коци, їх було чотири, з чого Чаяна втямила, що чоловіки громади ночують тут, і що панотець Лего також квартирував у колишнього майстра по шовку.

Нагору вели сходи, піднявшись по яким, Чаяна опинилася на другому поверсі. Тут було чотири спочивальні, і в трьох з них лежали коци - по одному. Меблів в покоїках також не було.

Четверта спочивальня не була так спустошена, як три попередні кімнати. Тут стояло широке подружнє ложе, щоправда без білизни і хоч якогось укривала, невеличкий столик, шафка... На стіні висіло скособочене малювання - шляхтич-дивний та людська дівчина неймовірної для кругловухих вроди тримали, зімкнувши руки, білу троянду.

-Земля тобі пухом, Громославе Водинський, - хмикнула Чаяна, - напевне тебе зарили у землю, бо в Боговладі вже давно не розпалюють поховальних вогнищ. А твоя краля у Чорногорі знайде собі іншого дурня, який поласиться на її вроду.

Жінка сіла на порожнє ліжко і замислилась. Звісно, вона не збиралася їсти сухий хліб з цими дурнями, а чи блаженними - кому як зручніше. Та промова панотця Лего, і те, що його замкнули саме в тому льосі, підштовхнуло її до подальших дій. До того ж, мейдисти, як вона знала, були особами легковірними і ні в чому б її не запідозрили. Самі вони, хоча й годували проповідника-чужинця та давали йому притулок, напевне не зробили б нічого у зло Боговладі. Судячи з відповідей пана Тутовика розлюченому шляхтичу, ремісник-мейдист не брав слова проповідника за керівництво до дії. Навпаки, Чаяна чула від когось зі своїх сусідів по Дому Лларанів, що для оборони стін працюють «навіть мейдисти».

Отже, пополудні того самого дня, Чаяна, знову закутана по самісінькі очі в біле покривало, рушила до ратуші з вузликом у кошику, до якого добросерда громада зібрала їжу своєму душпастирю. Перед тим, як звернути на майдан до ратуші, вона побувала у Шляхетській дільниці і видобула з шафарні Дому Лларанів ще одне біле жалобне вбрання, яке і вдягнула на себе поверх того, що було на ній. А перед цим підділа під перше вбрання ще одне - вбрання зелемінського вивідача, яким вона користувалася в Зеліборі під час своїх походеньок, і яке взяла з собою до Боговлади. Надмір одежі маскував її постать і робив незграбною.

В ратуші ще товклося багато народу, і Чаяна, маскуючи ельфійські переливи голосу та навмисне незграбно ступаючи взутими у шкіряні черевики ногами, спитала у котрогось з вартівників, чи може вона передати їжу заарештованому проповіднику та прийняти його благословення.

На цьому благословенні і тримався весь її задум. Вартівник міг взяти у неї вузлика, а саму вигнати геть... І тоді... Втім, Чаяна була впертою особою...

Однак, її провели до льоху одразу ж. Вартовий, очевидно попереджений суддею Кречетом про подібні з’яви, відчинив перед нею двері льоху, замкнені - як одразу ж втямила Чаяна - лише на засув. І навіть дав їй ліхтар.

-Постукаєте, коли наговоритеся, - сказав вартовий. Чаяна потульно кивнула і прожебоніла:

-Я прийду ще завтра ввечері...

-Авжеж, - буркнув охоронець, - годуйте дармоїда.

До льоху вели широкі кам’яні східці. Це дійсно був підвал якогось складу, перетворений на винний льох. Панотець Лего вигідно розташувався на скринях з росавським вином. Йому дали матрац та укривало, а в кутку поставили цебро для природніх потреб. Хоча в підвалі було холоднувато, проповідник цим не переймався, а пильно читав Святе Письмо при недогарку свічки, видно також залишеному добросердими вартовими.

Побачивши Чаяну, ішторнієць ледве кивнув головою. Вона підійшла поближче і поклала біля нього вузлика.

-Хай благословить тебе Бог, - мовив Лего хрипкуватим баритоном, - а святий Мейді хай буде тобі заступником...

-Дякую панотче, - зашепотіла Чаяна, намагаючись говорити різкіше, - але вам загрожує велика біда... Отой чоловік, на площі, котрий ганив вас, доніс Повелителю Вогнедану, що ви закликаєте видати його у ворожі руки. Повелитель у гніві... Він призначив вашу страту на завтра...

Лего побілів. Очі його вилізли на лоба, а тіло затремтіло, наче у пропасниці. Чаяна трохи не хихикнула вголос - стати великомучеником ішторнієць явно не поспішав.

-Панотче, - зашепотіла знову Чаяна, - я, недостойна, ладна постраждати замість вас. Я віддам вам верхнє вбрання, і ви вийдете з льоху з моїм кошиком. Йдіть до брата Кілеара, туди, де жили весь цей час. Вони ще нічого не знають - я почула про це випадково. Нехай вони вас заховають, доки все затихне.

Ішторнієць навіть не спитав, а що ж станеться з Чаяною, коли вартові помітять підміну. Він був трохи вищий за свою «рятівницю», але, коли нап’яв на себе біле вбрання і загорнувся у покривало, то перетворився на мовчазну закутану постать, в якій не можна було роздивитися її статі.

-Постукайте у двері, - прошепотіла Чаяна. Сама вона натягнула довгу хламиду ішторнійця, зморщивши носика від смороду, задула недогарок, і натягнула на голову ковдру.

Панотець з гідною похвали витримкою піднявся східцями і затарабанив у двері льоху. Вартовий відчинив йому, забрав ліхтар і випустив назовні.

***

Коли двері зачинилися, Чаяна опинилася в повній темряві. Але світло було їй не потрібне -«нічний зір» дозволяв їй бачити нутрощі льоху, заставленого діжками та скринями. В «Одкровенні Безіменного» не говорилося, яка саме стіна була дверима до тунелю, але Чаяна вважала, що це стіна південна, яка якраз і виходила на ріку. До того ж, до ратуші, саме з південного боку примикав найбільший парк у місті, який боговладці поетично називали Пташиним Гаєм. Недарма ж на цьому місці ніколи нічого не будувалося... Гай було насаджено над тунелем, і за століття він і насправді став малесеньким лісом посеред міста.

Принц Ярополк писав, що він, щоб проникнути до тунелю, мав витягнути зі стіни певний камінь, за яким ховалася система важелів. Чаяна зітхнула і розпочала пошуки.

Через кілька годин вона поїла хліба з власного вузлика і видобула зі скрині пляшечку росавського. Сьорбнувши напою просто з горлечка, жінка поставила пляшку і знову пішла до стіни.

Камінь знайшовся тоді, коли Чаяна вже серйозно почала думати, що їй сказати судді Кречету, коли той віднайде її в льосі замість проповідника Лего. Весь її задум тепер здавався їй ідіотським - адже механізми за стільки літ могли просто зіпсуватися. До того ж протилежний кінець тунелю міг бути заваленим так, що вона б просто не вибралася звідтіля. Принц Ярополк, щоправда, запевняв у своєму щоденнику, що він вибирався на поверхню через якийсь душник. Але, за стільки літ душника просто могло вже не існувати.

Однак камінь знайшовся, і стіна поволі повернулася. Без скрипу, чого найбільше боялася Чаяна. Сходи вели вниз... Металеві сходи. Тут же був важіль для закриття дверей.

Повернувши важіль, Чаяна відвернулася від стіни, що поволі стала на місце і закрокувала тунелем, роздумуючи, що про вхід до нього з ратуші не знає навіть суддя Кречет, інакше б він зроду не замкнув там ішторнійця. Панотець Лего, звичайно, не знав про тунель, але задля обережності...

Цікаво, чи знає про тунель Вогнедан... Чи відчуває він щось зараз?

-І піднесуть чужинці мечі на вроду твою, і на мудрість твою..., - пробурмотіла Чаяна, ослизаючись на гладенько шліфованому камені.

Якщо у неї все вийде, то вона попросить воєводу Ріміна зберегти Вогнедану життя... І подивиться, що станеться з його духом...

Чаяна рухалася так вже досить довго, поволі втрачаючи відчуття часу. Вперше в житті в її серці заворушився страх. Врешті, вона вперлася в завал з каміння. Не в стіну, саме в завал, замаскований, очевидячки, під природню купу каміння, які часом трапляються на березі Боговлади.

Жінка скинула біле вбрання, зоставшись в одязі вивідача. Опустила на лице сіточку... Знаючи варварів, вона хотіла дібратися до братового намету без зайвих пригод. Всьому свій час - і війні, і коханню...

Цікаво, що там нині надворі... Чи вже стемніло? Чаяна раптом згадала, що сьогодні вечір Великої Ночі... Боги мої, чотири роки тому... Вона, Чаяна, котра володіла мечем незгірше за Лемпарта, який її і навчав, змушена була складати букетики з квітів поруч з тією недотепою Ставською... Авжеж, зразок пристойності...

Тоді вона теж була в чорному... Звичай... А Вогнедан... Переможець Вогнедан... Срібна гілка з золотим листям в його руках... Його обличчя, сповнене гордовитого суму... Холодний голос Святослава... А потім вона, Чаяна, побачила даровану Повелителем переможцю гілку в волоссі огидної чорногорської дівки...

На пошуки лазівки пішло багато часу, але Чаяна таки віднайшла її, і вибралася на поверхню. Тунелем явно хтось нишпорив, і то не в часи принца Ярополка - душник не був забитим землею, або чимось заваленим ззовні. Щоправда, знаходився він під великим каменем, і ззовні нагадував лисячу нору.

Було темно...По зорям Чаяна визначила, що стемніло нещодавно. Табір варварів був зовсім поруч - про це говорили галас і сморід від вогнищ, відхожих ям та немитих тіл. Двоє вартових якраз стояли десь зовсім поруч. Жінка лягла на землю і поповзла.

Чорна тінь нечутно ковзала по табору, ховаючись за стосами хмизу для вогнищ та наметами, котрі часто були схожі на укривало, розтягнене між чотирма палицями. Розкішними були лише намети знатних, і Чаяна швидко віднайшла потрібний їй намет під корогвою Зелеміню.

Лемпарт та Рудан грали в кості. Вигляд у них обох був знуджений до краю.

-Три..., - говорив Рудан, викидаючи кості на стіл, - ну, я хоч радий, що гостровухий пес нарешті отямився. Навіть ти говорив - здохне, здохне... А так, з ним вже тиждень можна говорити...

-Воєвода, - озвався Лемпарт, - пропонує катувати його на тому березі. Просто перед брамою. Воїслав там - він же хорунжий гриднів, і тому не поїхав до Ведангу...

-Вогнедану, - сказав Логін, - байдуже до Воїслава, і до його батечка... Він оповість ще одну байку про те, що задля дерева роду варто пожертвувати гілкою... Чорта з два вони відчинять браму, навіть якщо Вартислава стратять перед очима всієї Боговлади. Тільки зліші бу... О!

-Не горлай, - сказала Чаяна спокійно, - це не месник з оточеного міста. Це тільки я...

-Сестро! - радісно крикнув Лемпарт, зриваючись з місця, - я думав, ти в Чорногорі! Як ти потрапила сюди...

-Прийшла поговорити зі своїм нареченим, - сказала Чаяна холоднокровно, - з паном воєводою... Я згодна на шлюб і навіть прийняла мейдизм, що може підтвердити боговладська громада вірних... Нині мене звати Франою, братику Кеяне...

-О, ну Франою так Франою, - сказав Лемпарт, - тільки ти вбери щось інше, а то моанці приймуть тебе за дияволицю.

-У мене немає іншого вбрання, - мовила жінка, позіхнувши, - нехай подивиться, чи личить мені чорне... Я хочу поговорити з Ріміним просто зараз, бо маю чудовий подарунок до дня народження Вогнедана, Повелителя.

Лемпарт знизав плечима і накинув на себе довгополий моанський одяг, схожий на недбало скроєний кунтуш-переросток.

-Ходімо, - сказав, - поговорите...

Намет воєводи знаходився в середині табору. Чаяна з цікавістю роздивлялася варварів, їхній одяг і обличчя. Лемпарт таки накинув їй на плечі важкого плаща, замаскувавши вбрання і постать.

Перед воєводським наметом стояла грубо зроблена дерев’яна клітка. В ній сиділо двоє якихось осіб, наскільки могла Чаяна роздивитись, закутих у кайдани. Поруч було вкопано стовпа для покарання провинних вояків, і якийсь з них те покарання відбував - здоровань в шкіряних штанях замашно хльостав прив’язаного до того стовпа винуватця батогом.

-Прості звичаї, - зітхнула Чаяна єхидно, - звичаї незіпсутого зайвою освітою народу.

Воєвода був в наметі не сам. Питво до кухля йому наливала напівгола дівчина невідомо якого походження. Обличчя її було схоже на непроникну маску.

-До вас прибула наречена, - мовила Чаяна моанською, коли вартові біля намету почали розпитувати Лемпарта кого це він привів, і воєвода рявкнув, щоб припинили галас, - а ви розважаєтеся зі шлюхами.

-Чяна! - загорлав Рімін, - Чяна, суко блудлива! Ти таки прийшла!

-«Сука блудлива» - це похвала? - спитала жінка, усміхнувшись, - я отримала вашого листа, пане воєводо? Ви насправді хочете зі мною одружитись? Я задля цього навіть прийняла мейдизм. Можете звати мене Франою, бо ви все одно жахливо нівечите моє ім’я.

-Франа, - засопів воєвода, - ну хай буде Франа... Так навіть краще... Гей, там! Вина і наїдків!

Чаяна пройшла до намету і граційно влаштувалася на горі подушок.

-Вино і наїдки, - сказала, - я не дуже голодна... Але за наші заручини вип’ю.

Вино приніс обірваний слуга-моанець. Чаяна взяла важкий золотий келих страгійської роботи і сказала лагідно:

-За наш майбутній шлюб. Я хочу обвінчатися в мейдистській церкві Боговлади. Вона невеличка, але дуже мені до вподоби.

-Чяно, - буркнув воєвода, - тобто Франо... Я назвав тебе сукою - ти сука і є... Ми застрягли під цим клятим містом, і не маємо змоги розгризти цього горіха. Щоправда у мене з’явилася деяка надія - ми захопили у Веданзі бранців...Вельможу та його вістового Звірюки ледве дихали, але нині вже майже отямилися. Вельможу звати князь Вартислаф...

-О, - розсміялася Чаяна, - вони не обміняли б на Боговладу навіть самого Вогнедана.

-Спробувати треба все, - сказав Рімін, - я хотів умовити його написати листи до свого сина і до правителя. Ублюдок не бажає цього зробити... Сьогодні ввечері з ним ще поговорять, а завтра я накажу хльостати його бичем просто перед головною брамою. Варто, приведіть елберета... Нехай, до речі, він подивиться, яка баба мене любить...

Вартислава Ведангського не ввели - втягли до намету... Його гаптована вояцька сорочка присохла до зраненого тіла. В чорних очах, що тільки й жили на змученому обличчі, палахкотів багряний вогонь.

-Востаннє пропоную тобі, звірюко ельберетська, - мовив воєвода, - напиши листи до боговладських вельмож. Розкажи їм, що опиратися немає сенсу. У мене забагато війська, щоб ви могли чинити опір.

Вартислав усміхнувся страшним, дійсно нелюдським усміхом. Потім помітив Чаяну. Опустив вії... Але так і не озвався.

-Шлюха оця ваша, - сказав Рімін, - прибігла до нас по власній волі. Бо зрозуміла, на чиєму боці сила. Баби - вони розумніші - одразу чують переможця. То що - писатимеш?

Тиша у відповідь. Тиша, і тяжке дихання змученого ельфа.

-До стовпа, - сказав воєвода, - спершу оте вовченя, що при ньому... Може жалість заговорить. А тоді - самого.

Вартислава витягли з намету. Рімін махнув слузі, щоб знову налив кубок.

-Трохи не забув! - гукнув до вартового, - пошліть за чортовим сином Логіним. Він любить ці розваги. Нехай пограється бичем. Ти не бажаєш, Лемпарте?

-Та я не проти, - мовив зелемінець, - з вашого дозволу, воєводо, я принаймні подивлюся... А може й прийму участь...

-Ох і не люблять оцього вашого Вартислафа мої Кеян з Руданом, - зареготав воєвода, коли Лемпарт вийшов, - завжди тут, коли я наказую сікти цих вовчих виплодків. То що, Чяно...чи якщо волиш - Франо... Відзначимо заручини...., - моанець додав непристойність, - як слід?

-Я ж сказала, - мовила жінка, - тільки опісля весілля у боговладській церкві.

-Тьху на твою дурну голову, - заревів воєвода басом, - чи ти, курво, хочеш, щоб я знову тебе... як того разу?

-Вам, мій наречений, - мовила Чаяна манірно, - тільки оце саме у голові. А я прийшла вам сказати, що ви завтра вранці будете у Боговладі.

Знадвору долинув крик... Кричав якийсь молодик, майже хлопчик.

-Казна що, - сказав Рімін на очах тверезіючи. З розпусного п’яниці раптом прозирнув вояк, котрий пережив кільканадцять переможних походів, - неможливо...

-Можливо, - сказала Чаяна, - там тільки потрібно багацько дурної сили. А втім - у вас вистачить людей...

Воєвода слухав Чаяну мовчки. Крики надворі теж замовкли. В наметі запанувала тяжка мовчанка. Наложниця воєводи скулилася в кутку, і здавалося дрімала. Чаяна позирнула на неї і сказала:

-Вигнати під три чорти. Сьогодні ж...

-Опісля весілля, - проревів воєвода, - у боговладській церкві! Гей, хто там є! Вістові! Підіймай вояків! Старшин до мене! Послати за ріку - завтра зранку буде штурм! Будемо відволікати увагу! А ми тим часом! Чяна! Ай да Чяна! Швидко ворушіться, таке і таке вашій матері!

Воєвода підхопився з подушок і широкими кроками заходив по намету. Чаяна з усміхом спостерігала за ним. Рімін раптом схопив її за руку і витягнув надвір.

Біля стовпа для покарань лежав непорушно молодий ведангець в такій же просоченій кров’ю вишиванці, як і у Вартислава. Юнак ледве дихав. Біля нього стояв, позіхаючи, моанський вояк в шкіряних штанях, що виконував обов’язки ката.

Вартислав обвис на ланцюгах, очевидячки теж непритомний. Рудан Логін з жалем згортав батіг.

-Воєвода, - сказав, - не велів вбивати до смерти...

-Сучі сини, - рявкнув Рімін, - киньте це падло, не потрібні мені його листи. Завтра ми будемо у Боговладі! Чуєте? Завтра!

І голосно зареготав, обійнявши Чаяну за плечі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.