5. Метелик на долоні

Розділ п’ятий

Метелик на долоні

Чорногорська сливка у кадовбі, за якою дбайливо доглядав Вогнедан, навесні зацвіла ніжно рожевим цвітом, милуючи очі Дани. Для дівчини зимувати у фортеці було її звичним життям, вона не відчувала ніяких невигод, дуже швидко звикла до нових облич і до того, що служить не під батьковою командою. Якщо ж вона й нудьгувала за фортецею Лелег, то намагалася цього не видавати.

Двоє боговладських засланців теж перестали тужити за столицею, принаймні ззовні. Їхні обличчя посуворішали і пошерхли під гірськими вітрами, котяча недбалість в рухах змінилася точністю, а вміння володіти зброєю можливо втратило боговладський блискучий стиль, зате придбало практичність.

Опальний принц вже змирився з тим, що доживе віку у Чорногорі. Поруч з коханою заслання без визначеного строку здавалося не таким уже й страшним. Можливо, згодом він дізнається у князя Влада чи можна йому перевестися, скажімо до фортеці Лелег, щоб Дана була поруч з батьком Дзвениславом. Веданг, його вірний приятель, був згоден навіть зоставити у Родогорі пані Гордану, бо у фортецях першого поясу не дозволялося перебувати жонам та подругам воїнів. Дана була винятком, бо сама була воїном. Втім, пані Гордана від великого кохання до свого ельфа ладна була переїхати до селища Лелеги, що біля Лелечого Гнізда, і зустрічатися з милим місяць на рік та зрідка - на якесь велике свято.

Тому єдине, що тривожило нині Вогнедана - можливість розлуки. Поява гінця з Ігворри, якого він, до зустрічі з Даною очікував з цілком зрозумілою надією, нині лише нервувала юнака. Однак гонець привозив лише розпорядження князя Влада до пана сотника і тільки.

Та якось, опісля повернення з чергового вартування боговладців викликав пан сотник. Лист, який він тримав у руках, був адресований до його ясновельможності, князя Данадільського.

В листі, який Вогнедан тут таки відкрив, князь Вартислав Ведангський від імені Повелителя сповіщав обох шляхтичів, що вони можуть повернутися до столиці під своїми іменами. Це означало, що вигнання їхнє закінчилося.

Ввечері приятелі і Дана зібралися у Вогнедановому покоїку на нараду. На великий подив дівчини, її коханий мовив, що не бажає їхати до столиці.

-Було вчинено несправедливість, - мовив він, - ми не дочекалися її з’ясування. Пан Лемпарт, наскільки мені відомо, відбув з Чорногори, не провчившись на Прикордонні і року. Пана Змія на моє прохання сповістив про це сотник Вовчур. Зате зелемінець придбав опінію бідолашної жертви заздрісного столичного дженджика. Коли я побачу його у Боговладі, може статися біда. Для чого повертатися з заслання, щоб потрапити сюди знову за те ж саме?

-Але все-таки, - почав було Воїслав.

-Я залишаюсь у Родогорі, - сказав принц, - мені тут до вподоби. Тиша і спокій... Єдине, що може порушити цю тишу - нова війна. Але з цим ми якось зладнаємо, хіба ні?

-Я теж, - мовила Дана, - не дуже хочу їхати... Я боюсь, що правитель захоче розлучити нас вже не прямим наказом, а якоюсь хитрістю. Наприклад, накаже на якомусь балі, чи прийомі змагатись у танці з панною Чаяною... І ти побачиш, якою я є незграбою...

-Ти чудово танцюєш, - мовив ласкаво Вогнедан, - але дійсно - танці Данаділу відріжняються від чорногорських, так само, як життя у Родогорі від життя навіть у Ігворрі, а тим більше - у Боговладі. Саме тому я вважаю, що нам тут буде краще. Нині ми можемо, якщо захочемо, покинути фортецю, зняти будиночок з невеличким садом. Воїслав житиме у своєї пані серця...

-Мені цікавіше, - засміявся Воїслав, - навідувати її в години відпочинку...

-А взагалі, - закінчив Вогнедан, - тепер, коли я є вільним, я не хочу покидати фортецю. Тут моє життя, принаймні, має сенс.

Другого листа привіз посланець князя Влада разом з запискою від самого князя. Листа було запечатано державною печаткою і стояло в ньому лише три слова: «Наказую повернутися. Святослав.»

Влад написав трохи більше від друга своєї юності. Він сповіщав, що Повелителю погіршало зі здоров’ям, а те, що коїться нині на північному кордоні, не може не непокоїти правителя. Князь Чорногори радив Вогнедану виїхати негайно і якось владнати стосунки з батьком.

-Тут уже нічого не вдієш - треба їхати, - мовив принц, - а жаль...

Жаль розлучатися з приятелями було всім родогорським воякам і навіть пану Богудану Змію. Принаймні, сотник виголосив на прощальному бенкеті коротку промову, в якій мовив, що для нього було великою честю намагатися зробити воїна з сина Повелителя. Що ж до княжича Ведангського, то він, Богудан, може сказати лише одне - легковажність дуже часто приводить до біди.

А потім Вогнедан взяв флейту і заграв. Розчулено слухали його чорногорці, знаючи, що довго ще не почують музики у такому виконанні. Оповіді про Принца Яблуневого Саду дійшли й до Родогори, і молоді воїни нині щиро дивувалися тому, що Принц Зі Столиці зовсім не є таким уже розпещеним вельможею, як за нього оповідали в Ігворрі.

Своєму приятелеві Ратиславу Летичу Вогнедан залишив вірша, написаного з вишуканою простотою поруч з власною замальовкою гірського краєвиду:

«Якщо і варто жить на цьому світі,

То саме тут,

Де сивиною хмар

Гірські вершини

Повсякчас покриті.»

-Через півсотні років, - мовив розчулено пан Ратислав, - старий Летич, як мене тоді називатимуть, буде усім показувати малюнок, підписаний рукою Повелителя Вогнедана...

-О, не варто..., - озвався Вогнедан, - можливо - вигнанця Вогнедана...

-Мій принце, - мовив Летич підбадьорливо, - вся залога вважає, що вас недарма пробачено так скоро... Напевне, несправедливість з’ясовано, і тому...

Принц лише зітхнув і стис, за ельберійським звичаєм, не долоню а зап’ясток Ратислава. Поруч Воїслав прощався з паном Барткевичем, якому тільки-но подарував свою дорожню гітару.

-Гарний інструмент, - сказав, - на добру пам’ять... Ти чудово граєш, Ростиславе...

Сумно нам буде без вас, - зітхнув гірський дивний, - дам вам, княжичу, добру пораду... Викличте у Боговладі якогось лиходія на поєдинок, перемагайте і повертайтеся до нас...

-О, - засміявся Дракон, - вельми вдячний... Чому б ні?

Пані Гордана зронила сльозу, коли Веданг заїхав до неї востаннє і подала коханому невеличкого сувійчика, на якому було її рукою написано нехай і не дуже вишукано, зате щиро:

«Для чого вибрав весну для розлуки?

Востаннє бачити того,

Кого люблю,

О цій порі -

Чи є ще гірша мука...»

Втім, Веданг запевнив свою подругу, що пришле за нею і вона житиме в одному з передмість Боговлади, куди він і буде навідуватися час від часу. Оскільки Дракони славились не тільки своїм джиґунством, але й шанобливим ставленням до своїх подруг, пані Гордана сповнилася надій і подальше прощання у них з Ведангом було сповнене не тільки сліз, але й більш приємних речей.

Дана вирішила таки поїхати до Боговлади опісля довгих роздумів. Спершу вона хотіла повернутися до батька Лелега, і очікувати у Чорногорі дня, коли принц пришле за нею челядинців. Вогнедан же переконував її їхати негайно разом з ним.

-Воїславова Гордана, - говорив він до дівчини, - все таки є подругою Дракона. Якщо він і візьме її згодом до свого дому, то вона буде наступною за рахунком, опісля його майбутньої дружини і, можливо, навіть не однієї. А ти є моєю Першою, і хто зна... Я візьму собі ще одну дружину лише в тому випадку, коли ми не матимемо дітей встановлений законом час.

-А де я там житиму? - спитала Дана насмішкувато, - теж у передмісті?

-Я пошлю листа до Боговлади, - відповів юнак, - і звелю опорядити покої поруч зі своїми... Це, власне, і є покої Першої дружини. Ти не хотіла жити в палаці, але це єдиний шлях підтримати твій статус...

-А що скаже Повелитель? - сказала Дана несміливо.

-О, - всміхнувся Вогнедан, - ти не маєш цим непокоїтись. За все відповість твій «дух водоспаду»... До речі... Мені його не вистачатиме, нашого Літавця...

-Весною він стає голосним, - мовила дівчина, - і навіть сповненим шуму... Нині там не пограєш...

-Я гратиму тобі, - пообіцяв Вогнедан розчулено, - в саду під яблунями. На жаль, ми не встигнемо побачити їх цьогорічний цвіт, але надалі...

-Я хочу, - мовила Дана, щось згадавши, - заїхати до Ігворри. Мені потрібно попрохати дозволу у пана Влада покинути княжу службу.

-Так, справді, - сказав юнак, - і я побачу сестру. Біла Ружа схвалить мій вибір.

Дана тільки пирхнула, згадавши, як простяглася долі перед усім ігворрським княжим двором, але промовчала. Дівчина вирішила скоритися волі свого коханого, якого вона називала про себе: Коханий, Якого Я Вибрала Сама...

Отже, шлях до Боговлади почався з відвідин Лелечого Гнізда, де пані Лаванді було залишено для сотника Дзвенислава, котрий перебував на службі, розчулені листи і скромні дарунки від зятя з Боговлади. Самій пані Лаванді Вогнедан привіз найкраще намисто, яке тільки зумів знайти у родогорській крамничці й сережки з підвісками.

-Пані Калина, твоя ненька, - шепотіла на прощання Дані лагідна верховинка, - була б щасливою... Хто-зна, можливо я, недостойна, доживу до того, коли мій названий онук... О, правду говорять, що син родині на радість, а донька - на щастя...

В Ігворрі мандрівники відвідали князя Влада та кілька днів погостювали у Високому Замку. Дана знову потрапила в облогу - і князеві жони, і панна Владимира, і Біла Ружа навперебій повчали її як-то потрібно поводитися при боговладському дворі.

- Головне не бійся, сестро, - всміхалася князівна Владимира, - можливо, я теж скоро прибуду до Боговлади, а дві войовниці родом з Чорногори позбивають дідьку роги...

- Головне - не втрачай погідного спокою, - шепотіла Біла Ружа, - Повелитель Святослав зовсім не є таким уже лихим... Ось побачиш, він буде до тебе добре ставитися...

- Головне, вбирайся як-то належить витонченій панні, - радили обидві княгині, - і не слухай того, що може сказати тобі пан князь Чорногорський, він бо змолоду є трохи... е... різкуватим у поводженні. Говори тихо і належними фразами, до кінця не договорюй, нехай поміж тобою і твоїм співбесідником зостанеться тінь таємничості. Це так приваблює... Коли є можливість, відповідай віршами, своїми, або чужими на вибір... В останньому випадку не забувай додати: «Як сказано...». Коханому своєму не виказуй при людях і дивних надмір ніжності і уваги - так не належить. Меча при поясі не носи, і взагалі не ходи в чоловічому. Дозволяється лише невеликий ніж у піхвах, і то не до кожної сукні... Трохи підфарбовуй личко, але в міру... Перш за все віддай шану Першій Пані Воїдані, а Повелителю принц відрекомендує тебе сам...

- Я вже мала честь розмовляти з Повелителем Святославом, - сказала Дана, зітхнувши, - на змаганнях Великої Ночі. Мало того, я маю сувійчика з «ланцюжком», половина якого списана рукою Великого Ельфа...

- «Великий Ельф» - то старе титулування, яке не прижилося в Ельбері, - мовив князь Влад, котрий зайшов до садочку, в якому його родички навчали принцову дружину як завжди нечутно, - так називали колись Повелителя Святозара, прадіда вельможного Святослава. В ті часи Ельбер намагався укласти союз з астеонцями - ці скажені пірати все таки мали свої збочені поняття про шляхетність, і Святозар вважав, що їх можна якось виховати. Він був єдиним з Повелителів Ельберу, який покохав незмінену...

- О, короната Ріфагана, - озвалася Дана стиха, - це дуже сумовита історія, від якої...

- Від якої, - пирхнув Влад, - хочеться лаятися, наче гарраському погоничу мулів. Хвала Богам, що від цього зв’язку хоча б не було дітей, інакше... Ось вам приклад, шановні панни - старший Володаревич, напівбожевільний син божевільної північанки. Я не знаю, за що його випровадив з Лелегу сотник Дзвенислав, але сотник Вовчур витурив поганця з Владигори за негідне дивного ставлення до слуг. Почалися розмови, що Лемпарт, і отой його кругловухий родич-напівкровка, вдвох соромили свої вуха, караючи своїх кедагів не чим небудь, а канчуками. Ті бідолахи були настільки залякані, що навіть не скаржилися.

- Однак..., - мовила гнівно Біла Ружа, - і в цій істоті тече кров Лларанів...

- Отож бо, - сказав князь, - зрештою, один з цих слуг загинув доволі загадковою смертю... Справа потрапила на зуб до судді Гайчура, якого медом не годуй, а дай зачепитися з сотником Вовчуром через його вояків. Суддя уряджає слухання, на якому пан Лемпарт, холоднокровно заявляє, що оті кедаги є його рабами, купленими на його прохання в Страгії і викладає на стіл купчу... При чому стверджує, що він їх і пальцем не торкнув, але суду зась до його майна.

- Привид З Майбутнього, - мовила Дана, не втримавши належного тихого тону розмови, - ця погань вважає, що наше майбутнє має стати таким. З канчуками і рабами...

- Але, - сказала Владимира, - оскільки в Ельбері немає рабства, то ці незмінені мали отримати волю, тільки-но ступивши на землю Краю...

- О, - мовив Влад, - наші закони для людей і дивних... Не для божевільних... Дійсно, у нас немає рабства, і жоден ельберієць не може назвати рабом іншого. Я можу назвати лише два випадки, коли... Один кругловухий, один дивний... Людину звали Борут Шемків, і був він родом з Зелеміню. Другий - квітанець, а чи данаділець пан Вербинський. Обох визнали несповна розуму. Але ж в Ельбері немає закону щодо прав рабів - іноземців, а в купчій означено, що ці кедаги є майном пана Драгана... Суддя відіслав обох покручів до мене разом з цією справою... і майном...

- Пане Влад, ви визнали їх божевільними? - спитала Дана, - я маю на увазі хазяїв майна?

Половина обличчя Влада Парда викривилася в гіркому усміху.

-Одним Богам відомо, - сказав він, - як мені хотілося наказати моїй варті порубати на шмаття цю парочку... Бо обидва панки, безо всякого сумніву, є божевільними, як гієни з південних островів під час тічки. Але... Я маю стежити за точним виконанням законів, і тому... Доказів їхньої вини немає, решта челяді свідчить, що хлопчина-кедаг зірвався в провалля на гірській дорозі. Хоча чутка про вбивство пішла таки від слуг. Я відправив обох рабовласників до Боговлади, на розсуд Повелителя, а майно відібрав згідно закону про негідне обходження з тваринами. Тепер маю на руках з десяток незмінених істот, з якими достеменно не знаю, що робити. Досвід говорить мені, що звільнений незмінений раб замість вдячности або не знає, що робити зі своєю волею, або ще й намагається ткнути визволителю у спину ножа.

Дана зітхнула ледь розчаровано. Вона-то сподівалася, що, згідно закону про божевільних, у списку яких були ґвалтівники, свідомі вбивці з вигоди чи жорстокості, ті, котрі намагалися відібрати волю у співітчизника, а також ті дивні, котрі не змогли вийти зі стану бойового шалу, і ставали небезпечними для оточуючих, пан Лемпарта вже страчено потиху в якомусь куточку Ігворри. Разом з отим його гидким родичем. Але ж правду мовлять, що дурням щастить - у законі дійсно не було сказано, що можна визнати божевільним того ельберійця, котрий надумав купити незміненого раба.

«Сподіваюся, - подумала дівчина, - що Повелитель звелить розглянути поправку до закону... Яка жаль, що право не має зворотньої сили...»

-Отож, миле жіноцтво, - завершив Влад свою трохи задовгу оповідь, - повернемося до того, з чого ми почали... Ніколи не можна все виправдовувати коханням. Особливо на вершинах влади і сили... Тому я хочу теж дещо порадити панні Дані... Нехай вона зовсім не фарбує миле личко, бо й так є гарною, і ходить у штанях, бо так почуває себе краще, але не гнівить Повелителя і прислухається до його слів. Вогнедан нині замкнувся в своїй кривді, і буде чинити батькові спротив з будь-якого приводу, але панна... О, панна має бути мудрішою за свого коханого... Саме такими є мої Ясмина з Мальвою. Мудрими... А от мені свого часу не вистачило мудрости... Все, моя панно, можна вирішити, не йдучи пробоєм і не кидаючись у безодні спротиву. Варто лише трохи вичекати, або перечекати...

Отож до столиці Дана вирушила з підновленим запасом суконь, хоча Вогнедан запевняв, що все придбає їй на місці, з гарнесеньким ножем-запоясником, дарунком пана Влада і повною головою різноманітних напучень.

Вогнедану вона не насмілилася оповісти про історію з Лемпартом, знаючи, що принц ненавидить напівкровного, власне, якщо можна назвати зненавистю ту холодну лють, яка огортала коханого при вигляді свого неприятеля. Але порадилася з Воїславом, котрий прийняв почуте до відома і сказав задоволено:

-Якщо почвару не засудять, то відправлять назад до Зелеміню. Принаймні, воно не буде навертатися нам на очі.

Одного разу лишень стало сумно Дані - коли гори, чомусь споконвіку прозвані чорними, але які насправді є синьозеленими, з окутаними хмарами верхами, зникли за обрієм.

Вона була в долинах Данаділу... А там, у Чорногорі, зостався батько, добра пані Лаванда, фортеця Лелег, відважний пан Трембич, приязна родина Пардів, княжич Владияр, який колись їй подобався, і на якого нині вона дивилася лише як на брата...

Зосталася в горах юність княгині Данадільської. Що то буде у Боговладі?

***

Рік тому Вогнедан би мріяв про таке повернення.

Належний йому супровід перестрів принца при виїзді з Помаранчової долини, де приятелі та Дана кілька днів погостювали у витонченого косавського судді Велимира Косача. Супроводом, ясна річ, були молоді боговладські шляхтичі на чолі з Брячиславом Ставським.

Подальшу дорогу юнаки вели милі розмови, колись так любі серцю опального принца, а ночували, з огляду на теплий кінець весни, у білих шатрах, розкинутих просто у лузі.

Дана захоплено зойкнула, побачивши Боговладу, і у Вогнедана з Воїславом виступили сльози на очах. Їхнє любе місто з білими вежами стін, Великий Міст та невеличке передмістя біля мосту, розкидані по берегам Дани шляхетські маєточки в буянні садів...

-Тепер співай, зозуле, поки стане

У тебе голосу, - мовив Вогнедан до коханої,

Співай в моїм саду,

Не поспішай

У гори повертатись!

Бо яблуневі сади Боговлади ще не чули твого голосу...

- Здається, що зозуленька твоя, - відповіла Дана стиха,

Разом з тобою

Поблукавши світом

Оплакує

Оманливість життя

Чи не буде цей пташиний спів занадто сповнений суму...

-Що за витончена панна ця войовниця, - пробурмотів Мирослав Вишневський, котрий все не міг забути Даниного удару мечем, котрий і вивів його зі змагань, - а як володіє зброєю... О, Принц Яблуневого Саду назавжди відняв у нас можливість спробувати позмагатись за її увагу...

Вогнедан чув, як чемні шляхтичі стиха вихваляють його кохану і думав про те, що будь за ким з них його Дана була щасливішою, аніж в покоях палацу, опоряджених всупереч батьковій волі. Весь час, поки вони їхали, юнак очікував гінця з наказом, котрий... Але проминуло... Вони в’їжджають до гостинно розчиненої брами... Знайомі гостроверхі дахи, гострі ж шатра храмів... А попереду - курган де сяють мармурові глиби Храму Сонця, і, біля підніжжя кургану Палац Повелителів, котрий довгий час був рідним домом родогорського вигнанця.

Вогнедан, однак, ні в якому разі не виказував тужного настрою. Він мав радіти - він і радів: з належним виразом на обличчі приймав вітання челяді, котра вишикувалася у зовнішньому дворі його мешкання, вітався сам, називав усіх по іменам, питав, як ся мають діти і родини, і поштиві боговладці пишалися тим, що їхній принц не забув про них і у Чорногорі.

Жіноцтво потиху розглядало Дану і дивувалося вибору свого володаря. Юна красуня - дивна в дорожньому вбранні і при повному озброєнні одночасно й милувала око і насторожувала гарненьких челядинок, якими любив оточувати себе принц. Кожна з них мала в глибині серця надію стати його подругою, і стриманість юнака в цих справах дуже засмучувала його прислужниць. А нині і зовсім... Адже, за Вогнедановим листом, для горянки з мечем опорядили покої, що мали належати Першій дружині спадкоємця трону...

-О, яка врода, - шепотілися дівчата потиху, - але ніжність... Чи не буде замало...

-О, діви-войовниці, - перешіптувалися старші за віком жінки, - говорять, що вони нестримні і в битві і в любові...

-Кольчуга на грудях - кольчуга на серці... Якби не було війни...

Дана все це чула, бо людські діви ніяк не могли шепотітися так тихо, аби їх не почуло вухо дивної. Їй було і смішно, і трохи сумно. Якби не було війни... Між нею і Вогнеданом - навряд чи, але що скаже грізний свекор...

-Моя дружина, княгиня Дана Данадільська, - мовив тим часом принц, - вона нині є вашою володаркою, і ви маєте прислухатися до її слів як до моїх.

-Миле моє жіноцтво, - лагідно мовила Дана, - я щаслива буду жити в оточенні стількох гарних личок, у квітнику жіночих покоїв... Я чула, що деякі питають чому я не в кольчузі - але ж у мирний час воїни не вдягають тяжке озброєння. Тиша і спокій завжди прекрасні, тож порушувати їх не потрібно ні в явному житті, ні в глибинах духу... Сподіваюся на вічний мир у нашому з вами існуванні...

Челядинки під ледь насмішкуватим поглядом княгині трохи не стали струнко як вояцька чота. Полишивши дів та жінок гадати про те, що пані почула з їхніх перешептів, а що ні, Вогнедан з Даною у супроводі щасливого Світляна пройшли до улюбленого кабінетику принца-поета.

Тут все зосталося так, як Вогнедан полишив перед від’їздом. В покоях частенько прибиралося, але «мальовничий безлад», так любий душі володаря, слуги не порушували, і Дана одразу трохи не сіла на сувій богознавчих текстів з тлумаченнями відомих волхвів.

-О, - мовив Вогнедан, підхоплюючи сувійчика, - я такий і є... Трошки безладу... Зроби нам, будь ласка, настою, Світляне...

Світлян радісно побіг за ширмочку, на півдорозі спам’ятався і рушив плавною належною пажеві ходою.

-Такий я є, - повторив Вогнедан, - поп’ємо настою з дороги, і я проведу тебе до твоїх покоїв. Там розташовуйся, як тобі зручно, а відвідувати всіх, кого належить, будемо завтра.

-А твій яблуневий сад? - стиха спитала Дана.

-Цвіт облетів, - зітхнув принц, - втім - ми можемо вийти в оті двері, і...

Дверцята з боговладського скла пропускають дівчину до садочку, і вона обдивляється і принишклі під мохом камені, і криничку, і яблуньки... Про сад видимо дбали - клумби опоряджені рукою садівника, на одній квітнуть півонії, друга очікує, коли розквітнуть посаджені на ній зоредиви... Єдиний трояндовий кущ пишається навпроти каменю з місцем для сидіння, і на ньому поки що - єдиний же бутон. Білий.

-Подарунок сестри, - мовить Вогнедан, - кущ білої ружі. Коли я дивлюся на нього, то завжди згадую милу товаришку дитячих літ. А для тебе я звелів посадити шипшину... Ще восени написав листа...

-О, - засміялася Дана, - дуже мило з твого боку вважати мене схожою на дику ружу...

-Колючу, горду і відважну, - прошепотів Вогнедан, - вона ще квітне... Ось подивись...

Квітка дикої ружі... Її обережно зривають тонкі пальці музики... Дані чомусь завжди хочеться притулитися щокою до руки коханого. Вона схиляє голову, і Вогнедан обережно вправляє квітку в її волосся.

-Моя тиха вода, - говорить юнак, - моя дика ружа Чорногори...

Світлян, котрий нечутно виник на порозі саду, вважає за краще піти до кімнати і ще раз підігріти настоянку з данадільських трав.

В свої покої Дана потрапила аж увечері. Вогнедан затримував її в улюбленім своїм саду то цілунками, то музикою, врешті таки відпустив відпочити з дороги, пообіцявши навідатися увечері.

До вечора Дана вже встигла упорядкувати і покої ї себе. Гаряча купіль зняла втому, волосся їй допомогли розчесати покоївки, яких звали - Дана аж усміхнулася - Малинка та Суничка, вбрання для неї було приготоване розкішне: довга шовкова гаптована сорочка, тяжкий халат з оксамиту кольору червоного вина...

-Трошки карміну, - шепотіла Суничка, - і все... Колір обличчя пані не потребує штучних барв...

-Ця шипшинова квітка, - питала Малинка, - вона вже трохи...

-Нехай зостанеться у волоссі, - відповіла Дана. Вона сиділа на м’якому дзиглику перед люстром, а дівчата навперебій пропонували їй ріжні прикраси. Зрештою, дівчина таки вдягнула золотий ланцюжок з підвіскою у вигляді багряної краплі.

-Про таких як ви говорять - пані судьби..., - з неприхованим захватом мовила Суничка, - чи дозволить пані запитати, як ви познайомилися з паном Вогнеданом...

-Милі дівчата, - сказала Дана ласкаво і трохи в’їдливо, - язички боговладських челядинок увійшли у примовку... Але я не буду нічого приховувати - ми познайомилися у бою... При блиску зір і відблисках мечів...

Ротики обох служниць округлилися, і дівчата захоплено пискнули. Вони жадали подробиць, і Дана тут таки вигадала цілу історію, де замість обдертих волоцюг, котрі не знали з якого боку тримати зброю, на неї напали справдешні розбишаки, і, якби не Вогнедан...

Малинка з Суничкою зосталися цілком задоволеними - вони бо найпершими дізналися щось новеньке про загадкову чорногорську пригоду Принца Яблуневого Саду. Задоволеною була і Дана. Відпустивши служниць, вона вигідно вмостилася на ложі у спочивальні, підклавши під спину гаптовану подушечку і взяла до рук книжкового сувоя, привезеного з собою.

Коли дівчина не почула навіть, а відчула шерех легкої ходи дивного, вона вже встигла прочитати трохи не чверть сувоя і перевернутись на живіт, аби зручніше було перемотувати тонесенький квітанський папір.

-Коханий, - мовила вона, не обертаючись, - я мушу сказати тобі, що оті рядки Роси Летич, в яких вона мріє про затишне життя зі своїм милим....

-«Там, де не чути сурми голос ранній..., - озвався голос, схожий на Вогнеданів, - звучить любов в пташинім передзвоні... О скільки щирості в моїм зізнанні... Я хочу народитися востаннє метеликом у друга на долоні... І там же вмерти в лагіднім полоні... Проживши від світання до світання...»

Дана вже стояла біля ложа, поволі схиляючись в уклоні, схожому на танцювальний рух. Святослав, Повелитель Ельберу, дивився на неї з легеньким усміхом. Якби дівчина народилася у Боговладі, то дуже здивувалася б цьому - усмішки Повелителя ніхто не бачив вже літ сімнадцять...

-Роса Летич, - мовив правитель, - чудово віршувала... Є злочином дозволяти талановитим жінкам губити себе у війнах. Війни, мила панно, будуть завжди, а такі, як Роса, або як ви, або... Народжуються рідше, ніж хотілося б нам, воїнам Ельберу. Присядьте, панно Дано. Я бачу тут два кріселка, якраз біля коминка...

Комин затуляла невеличка заслона з вигаптуваною на ній яблуневою гілкою, і звідти тягнуло теплом. Ледь-ледь - зважаючи на кінець весни.

-Мій Повелителю, - сказала Дана, досить швидко оговтавшись, - по перше дозвольте вибачитись за те, що не зустріла вас у вітальні, як-то належить... По-друге, дозвольте нагадати, що я очікувала на зовсім іншу особу, і тому...

-О, звичайно ж, - мовив Святослав все з тим же усміхом, - я радий за свого сина. Ви його кохаєте... А мене, напевне, ненавидите, так само, як і він...

-Ні, мій Повелителю, - сказала дівчина щиро, - навпаки, я шаную в вашій особі маєстат Ельберу, і одночасно - другого батька, якщо, звісно, моя щирість...

-Ваша щирість мене не розгніває, - озвався правитель, - ви знаєте, що це за покої, мила панно?

Покої княгині Данадільської, - мовила Дана, - я звичайно не хотіла ступати на занадто високий поріг, але...

-Але, - сказав Святослав, - так захотів ваш коханий... Що ж... Колись це були покої Конвалії Ставської... Коли вона народила сина, я був трохи заклопотаний тим, як зрівняти її у статусі з Воїданою... Зрештою, я звелів називати обох своїх дружин Пані Краю, без додавання означення. Але менше з тим... Мила панно, ви є воїном, і чудово знаєте стан справ у Чорногорі... Такий крихкий мир... Не так давно він знову повис на волосинці. Можливо, Вогнедан оповість вам, чому... Але нині хмари згущуються і на північному кордоні... Я вірю своїм князям, в тому числі - Володарю Лларану, якого добрі люди звуть Драганом. Але мені потрібно підняти його статус, мила панно... Князь Чорногорський має у себе запоруку моєї милості - Білу Ружу Святославну, яка народить йому онука крові Вогняних Ящерів... Це звичай, мила панно... Запорукою вірності Володаря Лларана має стати принц, або принцеса крові, народжені його донькою...

-Я розумію, - вимовила дівчина, - це... це розрахунок, котрий...

-Прив’яже до мене князя Володаря надією на трон для його онука, - сказав правитель спокійно, - Зелемінь нині є моїм головним болем... Старший син Володаря... Він гарно вміє виправдовуватись в своїх провинах, цей пан Лемпарт... Я йому не дуже вірю, але... Якщо з Володарем щось станеться... Троє Володаревичів мають бути скутими ланцюгом послуху, а для цього мати підстави стати в майбутньому родичами правлячого дому...

-Нехай не буде занадто сміливим з мого боку, - мовила Дана, - нагадати Повелителю, що означений Лемпарт тримав у рабстві живих істот і знущався з них негідним ельберійця чином...

-Володаревич, - сказав Повелитель з несмаком, - присягає, що кедагів купив для нього дядько-моанець Даркан Логін, бажаючи зробити небожу подарунок. Даркан виріс на Півночі, і тому володіти живим майном для нього річ звичайна. Ці бідолахи є рабами з натури, тобто потульні, слухняні, але й ледачі до неможливості. І обидва родичі - пан Лемпарт та добродій Рудан - присягають, що не карають своїх слуг на тілі. Навпаки, вони, бачте, зробили їм краще, бо в Страгії бідолах тільки лінивий не лупцював. Щодо загибелі одного челядинця, то самі ж кедаги твердять про нещасний випадок на гірській дорозі. Однак пана Лемпарта я покарав великою вірою, обох Логінів теж. І подав на розгляд вищої знаті зміну до Правного Уложення, в якій рабство на землях Ельберу є неприпустимим для всіх осіб з іноземцями включно. Але мова не про це, мила панно. Я заручив Вогнедана з Чаяною Драган, ще коли вони були підлітками. Панна має розуміти, що такі злюби є у звичаї вищої знаті. Я сам одружився з донькою Драконів, бувши з нею зарученим волею наших батьків, що не завадило мені накоїти дурниць ні до, ні опісля...

-Мій Повелителю, - мовила Дана найлагіднішим голосом, - дозвольте мені запитати... З ваших слів я зрозуміла, що мені вже не потрібно їхати служити на північний кордон... Я можу навіть залишитися в цих чудових покоях за єдиної умови - визнати сестрою панну Чаяну Зелемінську, від чого я, зрештою, ніколи не відмовлялася. Тоді для чого Ваша Ясновельможність погрозами і недобрим ставленням довели сина до того, що він захотів покинути світ явний і попрохав мене його супроводжувати в цій дорозі? Чи не простіше було з самого початку оголосити принцу свою волю приблизно так, як ви оповіли про неї мені? Невже, вельможний батьку мого коханого, ви дійсно аж так повірили словам провидиці, промовленим в забутті і, може, невірно розтлумаченими? Ви говорите, що хворі, вас тримає у яві навіть не сила цілителів, а ваша залізна воля... Мій Повелителю, невже не краще для вас прожити відпущений вам вік не в холоді, а в любові?... Біла Ружа далеко - я заміню вам доньку... На кордонах неспокійно, але ваш син, єдине дитя Ельберу, стане вашою опорою і джерелом вашого спокою... І тоді все якось владнається... Навіть шлюб з необхідності - зрештою, принц нічого не має проти панни Чаяни, він повстає проти примусу - і тільки...

Святослав поволі підвівся, зупинивши жестом Дану, яка теж почала підійматися.

-Не все так просто, мила панно, - вимовив він отим своїм співучим голосом, котрий завжди розчулював дівчину, бо нагадував їй про Вогнедана, - не все...

-Але ж пане Святославе, - раптом сказала дівчина, подумки махнувши на все рукою, - милий татку Святославе... Я не є вашим ворогом... Я є особою, котра любить вас, бо частина вашої душі дісталася у спадок вашому сину...

І з цими словами дівчина опустилася на коліно, по-вояцькому, молячи Богів лише про одне, не заплутатися в полах халату, і притислась щокою до руки грізного свекра.

Хвилину правитель мовчав, і Дана вже подумала, що тепер її точно відішлють назад до Лелечого Гнізда за порушення правил пристойності, а потім мовив стиха, звертаючись до когось третього, не видного Дані:

-У тебе, сину, чудова дружина. Панна Чаяна, якій ти маєш написати листа, ніколи не порушить правил пристойності, але іноді порушення розчулює... Я тільки що прийняв рішення зберегти однаковий статус для обох твоїх жон - теперішньої і майбутньої... Оскільки панна Дана родичка Ллєгів-Пардів, хоча і вельми далека, то така поступка твоїм безумствам є в межах... Підведіться, мила Дано, я не буду більше вас затримувати...

Дана звелася на ноги і з видимим полегшенням побачила в дверях спочивальні свого Принца Зі Столиці. Вогнедан мав ледь розгублений вигляд і дивився на батька, наче на привид.

-За звичаєм, - сказав Повелитель, - я відрекомендую пані Дану двору Боговлади на балі на честь Сонцестояння. Якщо, мій сину, ви до того не накоїте ще щось, що змусить мене бути до вас суворим. Ваше заслання пішло вам лише на користь - ви маєте красуню-жону і зміцніли тілом. Щодо духу не можу сказати того ж самого - втеча з явного світу без видимих на те причин не є показником сили цього самого духу. Тим більше - зваблення за

собою юної діви, котра вам довіряє. Вам потрібно загартовуватися, пане князю Данадільський. З чим дозвольте вас покинути. Приємного відпочинку.

Коли правитель вийшов, Дана без сил повалилася на розкішне княже ложе.

-Боги мої, - вимовила, - я востаннє почувала себе так опісля того, як батькова залога чотири дні відбивала напад ішторнійських бандитів... Милий пан Святослав... Я назвала Крижаного Правителя татком, і він мене не прогнав з палацу, а навіть затвердив у княжому статусі...

-Ти вмієш творити дива, - сказав Вогнедан, ледь оговтавшись, - батько не лише змінив свої наміри, він прийшов до тебе сам, а це означає, що Повелитель вибачився перед нами за те, що нам довелося пережити з його вини...

Тепер прийшла Данина черга дивуватися.

-Я подумала, що він висварив тебе, - мовила дівчина розгублено, - і не чула жодного слова вибачення...

-О, Повелитель вибачається не словами, - ледь всміхнувся принц, - а добрими справами, одною з яких є визнання тебе за рівню панні Чаяні... Щоправда, я зовсім не прагну одружуватися вдруге так швидко, але...

-Але доведеться, напевне..., - зітхнула Дана, - я б хотіла, милий, щоб ти поступився батькові в цьому питанні і не кривдив отой зразок пристойності і доброї поведінки з Зелеміню. Я навчатимусь у неї гарних манер...

-Однак..., - почав було Вогнедан.

-Коханий, - зітхнула Дана, - Повелитель дійсно почуває себе зле. Це не моя таємниця, але ти мусиш примиритися з батьком. Можливо - навіть коштом власної гордості...

-Ні, ти насправді диво, - пробурмотів юнак, - у тебе і крижаного демона Ельберу уже є якісь спільні таємниці, котрі мені невідомі... Добре, я подумаю над цим, хоча...

-І не називай батька отим гидким ішторнійським словом, - мовила дівчина вимогливо, - ти таки й насправді не знаєш всього... До речі - чи відомо тобі, що Повелитель знає напам’ять вірші Роси Летич?

-Батько ніколи не цікавився поезією людей, - відповів Вогнедан ще більш здивованим голосом, аніж до того, - він завжди ганив князя Чорногорського та князя Ллєга за пристрасть до того, чому «смаку бракує», як говорив колись Веданг Сіллур.

-Але він чудово розуміє «їх таємничій смуток», - сказала дівчина, - а саме так відповів на цей закид Сіллура один з його прибічних дивних. І Веданг Сіллур погодився з його думкою, прослухавши сотні людських пісень. До речі, Його Ясновельможність зволив згадати зовсім не того вірша, якого я читала у хвилину його приходу. Я саме міркувала над віршем «На серці ти носитимеш мене...», бо його зміст...

-Здався тобі схожим на наші з тобою стосунки, - зітхнув Вогнедан, - але я не стану обмежувати твоєї волі і купуватиму тобі пишне вбрання лише з твого дозволу...

-Не тільки..., - мовила Дана, - але не про це... Так от, Повелитель у відповідь на мої вимовлені вголос слова про затишне життя з коханим, зволив проказати напам’ять вірша «Метелик на долоні». Цього вірша немає в жодній збірці Роси Летич, окрім посмертного видання, в якому зазначено, що текст його висів у рамці над ложем войовниці в фортеці Соколиній, де вона служила сотником. Окрім написаного її рукою вірша, під ним стояли ще слова «О, як же бажалося...» Саме тому укладачі збірок віршів панни Роси вважають, що цей твір належить комусь іншому, а панна Роса просто була від нього у захопленні, і тому...

-Я думав, - Вогнедан підійшов до комину і задивився на заслону, котра ніжно рожевіла у відблисках вогню, - що знаю все написане панною Летич... Про що цей твір?

-Про кохання дівчини з людей до вельможного дивного, - відповіла Дана ледь чутно, - ця дівчина мріє народитися знову метеликом і прожити лише день, але поруч зі своїм коханим.

-Ніколи б не подумав, - мовив юнак розгублено, - навіть не чув, щоб... Добре, люба. Я обдумаю твої слова, і можливо...

-Я сподіваюся, - сказала Дана вкрадливо, - більше гостей у нас не буде, і ми досхочу зможемо займатися, скажімо... віршуванням?

-До самого ранку, - озвався Вогнедан, покинувши врешті роздуми, та обійнявши кохану, -

Як то говориться...«Невже і ті,

Хто жив у давнину,

Кохали так,

Як я свою кохану,

І теж вночі заснути не могли?»

- І ми не будемо спати, - прошепотіла Дана, - ми теж...

***

Зранку Вогнедан потиху виїхав з палацу верхи на своєму Воронкові.

Дана ще спала... Кохана Дана, котра зуміла розтопити кригу серця старшого Саламандра... Юнакові, звісна річ, було не до мислі, що Повелитель не полишив свого наміру одружити його з панною Драган, начебто через оті дитячі заручини. Вогнедан добре пам’ятав своє гостювання у Зелиборі, приязних і трохи розбишакуватих хлопчаків Ольга та Яровита, та дівча Чаяну, котре павою пливло по княжим покоям і усім робило доречні, але від того не менш нудні зауваження.

Князь Володар, спокійний і розважливий князь Володар (і як це йому надало одружитися з лісовою дикункою) обожнював доньку. Вогнедан пам’ятав, як він обіймав їх з Чаяною і говорив лагідно: «Ви - чудова пара, діти мої... Ніжні і витончені, не те, що мої опришки, і отой неслух Воїслав...».

Однак, нині Вогнедан вже встиг побувати на засланні разом з тим же Воїславом, одружитися проти батькової волі, трохи не піти з явного світу, а панна Чаяна так і залишилася зразком пристойності і добропорядності.

Донька Володаря є вродливою, можливо має безліч інших цнот, але...

«Подумаю про це згодом, - мовив сам собі молодий вершник, - а нині маю виконати те, що задумав...»

Задумав же Вогнедан таки дізнатися про оте видіння, котре відчутно зіпсувало йому якщо не життя, то, принаймні, батькове до нього, Вогнедана, ставлення.

«Хто попереджений, той є озброєним, - міркував юнак, - я мушу знати, чому... Якщо я достатньо дорослий, щоб служити у Чорногорі шереговим, то маю повне право знати, чого очікувати від власної долі.»

Ось і вузенькі вулички Жречеської дільниці... Невеличкі хатинки потопають у зелені. Срібляна живе на вулиці Дикої Ружі... Гарна назва...

Це так він Дану називає - Дика Ружа Чорногори... Дана... Тиха вода, що греблі рве... Вогнедан вже не мислить себе без її обіймів... Без її очей кольору стиглої вишні... Мати біля себе ще когось... Деякі вельможі вважають, що це - знакомита розвага... Збирають у жіночих покоях ніжні квіти дівочої вроди, та ще й мають подруг у місті. Йому це не потрібно... Але...

Чомусь Вогнедан певен, що, якби не оце видіння, батько дав би спокій його коханню. Дана, зрештою, хоч і є провінціялкою, але з княжою кров’ю в жилах. Нічим незгірша за панночок Лларан, або Ллєг, чиї родові прізвища також переінакшила місцева вимова.

Дівчина відчиняє Вогнедану хвіртку... Вродлива мов писанка дівчина з людей...

Відчиняє, а він же ще не встиг постукати...

Ще одна мовчазна панночка - дивна приймає коня у явно очікуваного гостя. І вказує рукою на доріжку, котра веде в глибину саду, повз будинок.

Срібляна сидить на лаві, вбрана за новою боговладською модою. Рік тому такого ще не носили - на провидиці лише огорнена довкола тіла особливим чином довга смуга шовкової тканини. Одне плече вона залишає вільним, відкриваючи кофтинку без рукавів в тон смузі шовку. Шовк, виріб данадільських майстрів, міниться переливами кольорів - синіх та блакитних.

-Прошу, мій принце, - говорить жінка, - я чекала на вас...

Старі мудрі очі на юному обличчі жриці... Скільки ж вам років, пані Срібляно...

-На подібні питання я не відповідаю, - всміхається жінка, хоча Вогнедан ще й рота не відкрив, - присаджуйтесь, ваша вельможність.

Вогнедан сідає на лаву поруч з нею, перед цим вклонившись якнайчемніше.

-Власне кажучи, - говорить Срібляна співуче, - я мало чим можу вас потішити, а чи згірчити... Видіння... Багато хто наважується... Багато хто наважується даремне... Волхв Благовіст, мій навчитель, створив цілу книгу про природу видінь, але і досі їхню природу не визначено належним чином. Я можу прочитати те, що мовила тоді у забутті перед вашими шановними батьками, але це мало чим вам допоможе.

-А хто записує ваші слова? - спитав Вогнедан раптово.

-Мої помічниці, - відповіла Срібляна, - вони дають обітницю мовчанки... За це можете не хвилюватися...

Жінка простягнула Вогнеданові сувійчика, якого весь цей час тримала у руці.

-Так просто? - спитав юнак недовірливо, - я був упевненим, що це є таємницею...

-Коли настає слушна година, - відповіла провидиця, - таємниця перестає бути таємницею. Якщо ви прийшли за нею, то є достатньо дорослим, щоб...

Вогнедан розгорнув сувійчика. Там було всього кілька рядків, списаних дрібним дівочим письмом.

«Дитинство, сповнене ніжності, юність, сповнена любові...Улюбленець батька, гордість свого краю... Твій дух творитиме вірші і музику во славу краси і світла...Та все це стане причиною твоєї загибелі... Заздрість і злоба відкриють ворогу дорогу... Він стане попелом, твій яблуневий сад... Останній Повелителю вільного Ельберу, сила твого духу не врятує ні тебе, ні те, що ти любитимеш так пристрасно і оборонятимеш так безоглядно... Але вона, та сила, дасть змогу Богам викувати з тебе вогняного меча і повернути до явного світу у належний час...»

-Оце і все? - спитав юнак ледь розгублено. Він очікував більшого... Страшних слів про те, що він, Вогнедан Данадільський виявиться боягузом і зрадником... Що власними руками приведе Ельбер до погибелі... Що він буде повинним в якомусь злі, котре погубить шляхетний світ краси і спокою, - я думав, що... Але чому тоді батько...

-Мій навчитель Благовіст, - мовила Срібляна, - спробував укласти опис того, чому збуваються видіння. Він зробив висновок у кількох словах - майбутнє є таким, якими ми є...

-Як це зрозуміти? - мовив Вогнедан ледь чутно. В голові у нього крутилося : «Попелом... Яблуневий сад...». Минулого року, на Великдень... Коли він стояв у святковому колі...

Спалах… Перед очима, які він не заплющував, інше небо. Багряний присмерк затемнення… Тінь, чорна тінь затуляє світило… І відблиск цього присмерку на землі – як відблиск пожежі.

На багряному тлі – яблуні його саду… З них осипається цвіт. З них опадають не квіти – попіл.

«Ти маєш меча у руці, Вогнедане, - чує він власний голос, - ти мусиш спинити це зло…»

-Віщий Благовіст, - продовжувала тим часом Срібляна, - розібрав приклад, котрий став уже, так би мовити, загальновідомим. Історію певного князя Астеону, не пам’ятаю, як вони там правильно звуться, ті грабіжники...

Коронат, - одрухово мовив Вогнедан, - князь астеонською мовою - коронат...

Отже, коронат Астеону та його корабель... Віщий Благовіст писав, що означений чоловік мав певну свободу вибору. Тобто, він міг не послухати віщунки і продовжувати виходити у море на цьому кораблі... Міг звеліти спалити свого дракара, а попіл розвіяти по вітру... Міг ніколи не з’являтися на березі, де лежав і поволі руйнувався заклятий корабель. Але, зробити це коронат міг за однієї умови - перестати бути самим собою.

-Тобто? - спитав принц вже більш зацікавлено.

-Тобто, більшість астеонців-воїнів вірять своїм віщункам, хоча ті, на мій погляд, зловживають деякими видами грибів, аби виштовхнути себе в навський світ, щоб... Більшість астеонців-воїнів ставляться до своїх кораблів як до живих істот, недарма і звуться ті кораблики «дракони моря», або «звірі морів». І більшість астеонців-воїнів вважають за велику ганьбу загинути не у битві, а, скажімо, потонувши разом з кораблем. Щоб уникнути сповнення видіння, коронат мав перестати бути воїном і астеонцем.

-Дійсно, - сказав Вогнедан, - Він повірив віщунці, бо віщим жонам вірили його діди і прадіди... Він побоявся утонути разом з кораблем, тому, що хотів загинути з мечем у руці... І він прийшов подивитись на помираючий корабель, як приходять до смертного ложа старого друга... Бо він був астеонським коронатом, безстрашним розбійником Північного моря... Якби він був інакшим, то недовго б протримався на княжому столі Астеону...

-Я бачу, - мовила Срібляна з усміхом, - що ви, мій принце, зрозуміли, що долю, на відміну від судьби, котру ми заслужили в минулих життях, змінити можна, але для цього потрібно змінити себе...

-У мене теж було видіння, - сказав принц, - позаминулого Великодня... Я бачив яблуні у вогні... І чорне сонце у небі... Я мав спинити це зло з мечем у руці... Але для цього мені не потрібно змінювати власну душу...

-О, - сказала Срібляна, - глибини вашого духу... Шкода, що ви є єдиним сином Повелителя... З вас міг би вийти ясновидець... Тепер ви знаєте відповіді на ваші питання?

-О, так, - прошепотів Вогнедан, - я нарешті зрозумів, чому батько позбавив мене любові... Справжній Вогняний Ящір, він рушив проти долі пробоєм. Він змінив себе, і намагається змінити мене... «Метелик на долоні»... Дана натякала, а я не міг зрозуміти... Мій батько в юності міг кохати і робити дурниці задля коханої, котра теж була дівчиною-воїном, та ще до того ж - людської крові... Він не є демоном криги і льоду...

-То дуже сумна історія, - сказала Срібляна лагідно, - кохана юного Святослава була закохана у іншого вельможу... Вона загинула, а той вельможа...

-А той вельможа - князь Влад Пард, - сказав принц в якомусь раптовому прозрінні, - ось чому Три Дракони нині майже не бувають разом... Причина тому - не лише каліцтво князя Чорногори, але й оте давнє суперництво... Вірша про метелика дівчина, в яку батько був закоханим, присвятила князю Владу...

-Вам не потрібно бути ясновидцем, - мовила жінка з легким усміхом, - я не відкриваю чужих таємниць, бо ви самі стоїте на їхньому порозі... Я попереджала Його Ясновельможність, що він нічого не доможеться, ламаючи вам життя і душу... В пророцтві сказано, що ви є улюбленцем батька - Святослав почав ставитися до вас якнайсуворіше... Ви є поетом та музикою рідкісного дару, Повелитель вважав за потрібне цього не помічати, а то і не давати вам домагатися належного визнання. Ви покохали - правитель вирішив одружити вас за власним вибором, і сповнити вашу юність почуттям обов’язку... Те, що робив Повелитель, є неприпустимим, але його провина...

-Хотів зберегти мене, - прошепотів Вогнедан, - хотів зберегти Ельбер... А я сказав, що ненавиджу його... Я це йому сказав...

-Він пішов і на це, - зітхнула Срібляна, - він знав, що ви успадкували його незламну волю, незважаючи на ніжність і витонченість, котрі дісталися вам від матері...

-Її насправді... убило ваше видіння? - різко спитав Вогнедан.

-Дитя моє, - сказала віщунка, - в хвилини самозаглиблення я не чую власного голосу... Повелитель не повинен був брати з собою таку ніжну квітку, якою була пані Конвалія... Це дійсно було для неї занадто великим потрясінням. Але вразило її не стільки віщування, скільки подальше ставлення Повелителя до певного синьоокого ельфеняти...

-Хотів зберегти Ельбер, - повторив Вогнедан, - погубив жону... Трохи не погубив мене... О, якби ж це допомогло... Я маю змінитися, аби видіння не збулося, але як? Підкажіть, якщо можете...

-Дитя, - мовила Срібляна, - хіба ж я відаю - як... Та й чи зможете ви змінитися? Найчастіше, жива істота, як отой астеонський коронат, все таки залишається вірною своїй натурі... А якщо намагається змінитись... Скажімо, коли Ішторнійська Імперія готувалася поглинути Гаррас, його правитель прийняв мейдизм разом зі своїми вельможами. Він сподівався, що тоді у Ішторну не буде приводу напасти. Він насильно ввів у мейдистський закон простолюд, частина якого втекла за Чорні гори і змішалася зі вже зміненими сонцеславами. Сумніваюся, щоб цей нещасний вельможа щиро увірував в дива святого з Лугерби. Він хотів врятувати Гаррас... І вважав, що може задля цього пожертвувати свободою духу... Власною і своїх підданців...

-О, не знаю, - пробурмотів Вогнедан, - я напевне не був би в змозі... Тим більше - вони все одно напали, а отже... Наскільки я пам’ятаю з прочитаного, бідолаху задушили у в’язниці... Краще б він загинув язичником і з мечем у руках...

-Ви не зможете змінитись, - мовила Срібляна аж з якимось жалем, - бо тоді то вже будете не ви... Дитя, не думайте про це... Залишайтесь собою... Не беріть прикладу з Повелителя, його боротьба з долею трохи не закінчилася повною поразкою... Смерть Конвалії, ваша зненависть... Пощадіть його - він бореться один, як самітній воїн в чистім полі, не повіряючи своїх думок навіть Вартиславу, котрий єдиний має якийсь вплив на Його Ясновельможність.

-Я подумаю над цим, - сказав юнак, - але я мушу поговорити з князем Ведангським... Зрештою, я заслужив на те, щоби мене не тримали у невідомості: ламали мені душу як зрілому мужу, тож нехай нині і ставляться як до дорослого. В Чорногорі я бачив лише фортецю, нині я хочу бачити світ довкола Ельберу. Можливо де-то там і причаїлося зло... і для того, щоб його здолати, мені не потрібно буде зрікатися власної душі.

Він віддав сувійчика Срібляні, встав і поштиво вклонився. Помічниці провидиці вже вивели Воронка за ворота, наче знали, що розмову закінчено.

Струс був доволі сильним. Вогнедан поволі їхав містом, котре вже прокинулося і жило повнокровним життям. Звернув до міщанської дільниці, сповненої крамничок, хоча не збирався нічого купувати...

Чому він не пішов до Срібляни рік тому? Втім, тепер уже юнак сумнівався, чи отримав би він рік тому таку відповідь... Рік тому... Рік тому він дійсно був дитям, найбільше заклопотаним тим, що батько заборонив йому приймати участь у Змаганнях Великої Ночі, що відбулися в ніч його, Вогнедана, сімнадцятиліття...

Біля однієї з крамничок юнак зупинився, бо його погляд привабила струнка постать доньки торговця у вбранні, схожому на вбрання Срібляни. Дівчина, видимо, навмисне показувала усі принади новомодної одежі, і Вогнедан придбав у її батька подібну, кольору темно червоного вина, та наказав відіслати покупку княгині Данадільській. А сам вирушив до шляхетської дільниці, у дім Драконів.

Там його зустрів Воїслав, ще заспаний, але веселий.

-Нарешті, - мовив, - його вельможність зволили відвідати друга... Важко бути жонатим, еге ж?

-Нелегко, - відповів принц з майже колишнім усміхом. Приблизно так він завжди усміхався, коли пропонував Воїславу зробити щось несподіване... Наприклад - спробувати виманити з лігва розбійника Рибку милуючись Місяцем біля озера Сіллур, - пан Вартислав вдома?

-Поки що, - відповів Веданг, - він збирається до палацу. Але чи не все одно?

Не все, - мовив Вогнедан, - я хочу переговорити з Охоронцем Клейнодів. Від цього, можливо, залежить... Неважливо...

-О, - тільки й вимовив Воїслав, - батько у кабінеті... Сам. З Ведангу приїхала пані Ясна, але вона ще у спочивальні. Хвала Богам - вона є моєю спільницею у справі з Горданою. Батько вчора спробував був обурюватися, але я натякнув йому на те, що у нього навіть не подруга, жона з поселянок. А моя пані Дзвінка як не як родогорська міщанка. Ну, та менше з тим. Я почекаю на тебе . Йди...

Князь Вартислав дійсно був в своїх покоях, куди й провів Вогнедана його паж - такий же з вигляду солідний кругловухий юний ведангець, як і Войко Тополина, тільки що на кілька літ старший. Чорний Дракон поглянув на свого гостя ледь здивовано.

-Кого не очікував - так це вас, - мовив, - молода дружина...

-Я одружений вже півроку, - всміхнувся Вогнедан, - жона мені не набридла, о ні...але встаю я завжди рано. Я у справі, пане Вартиславе...

-Слухаю вас уважно, - мовив Веданг-старший.

-Пане Вартиславе, - сказав Вогнедан, - сьогодні я був у провидиці і на власні очі бачив запис її слів, які згубили мою матір, і трохи не згубили мене. Я маю право знати більше ніж досі - хоч би тому, що на засланні втрачається... ясність погляду. Бачиш лише фортецю, в якій служиш, і власні біди. Я бажаю, аби ви оповіли мені, що коїться на північному кордоні. Це не порожня цікавість - Повелитель прагне влаштувати мій другий шлюб саме з зелемінською князівною, і тим самим...

-Дійсно, у вас змінилися зацікавлення, - мовив Вартислав з легеньким усміхом, - не знаю, як моєму опришку, а вам заслання явно пішло на користь - ви навчилися мислити розважливо. На північному кордоні нині спокійно, але цей спокій... В Моозі йде війна... Якщо його задавлять, то Страгія теж довго не протримається, і ми матимемо спільний кордон з досить величеньким варварським збіговиськом, яке нині звуть Північною Імперією.

-Ми не пропонували їм союз? - спитав Вогнедан зацікавлено, - я маю на увазі моозців...

-Пропонували, - поморщився Вартислав, - Але моозці нині мейдисти. Вони відмовилися від нашої допомоги, і нині програють війну... З північних лісів вибралася зараз досить цікава тваринка доволі хижої натури. Втім, нічого особливо нового тут нема - Моанія захопила землі своїх сусідів уже доволі давно. Якби Мооз був нашим союзником, як у старі добрі часи, ми б уже давно спробували на міцність зброю отих лісовиків... На жаль... Повчання Святого Старця не велять ходити на зібрання поганські, а теперішній правитель Моозу є дуже побожним...

-А Страгія? - спитав Вогнедан, - вони - то ще не змінили віру...

-О, Страгія, - засміявся Вартислав, але сміх той прозвучав невесело, - десяток укріплених градів, і кедазькі села довкола. Страгійській знаті доведеться розплачуватися за розкіш бути рабовласниками...

Мені незрозуміло лишень, - зітхнув принц, - чому Імперія... Зазвичай, народи Крила Змія дуже неохоче сприймали чужинецькі назви, а тим більше - способи правління...

-Мейдизм, - коротко сказав Вартислав, - мейдизм, одним з головних повчань якого є освячення влади Єдиним Богом через його посланників, або жерців. Рано чи пізно, на Півночі мала знайтися голова, котрій закортіло приміряти освячений Господом вінець. І тут уже - хто вхопить його першим... Якщо чесно - я волів би, аби ядром нової Імперії стали астеонці. Цей ворог нам знайомий віддавна, і тому... А моанці... Князь Володар, котрий об’їхав свого часу все Крило Змія, запевняє, що це нащадки отих злощасних хото, котрі були розбиті людьми та дивними під час Пришестя. Втікачі, мовляв, змішалися з місцевими племенами, і... Нічого доброго з тої суміші, ясна річ, не вийде...

-А якщо вони завоюють і Мооз, і Страгію? - мовив Вогнедан, - нас буде затиснено поміж ними та Ішторном...

-Отож бо й воно, - озвався Веданг-старший, - мої вивідачі нині намагаються відкрити очі на небезпеку астеонському коронату Гефіну. Але поштивий морський грабіжник нині зайнятий викорінюванням поганства у своїй країні. Не так давно він звелів викорчувати священне дерево Астеону в Сейвігурі. Дереву близько тисячі літ, і стільки ж воно служить місцем поклоніння. Повстання на захист дерева погубило з обох боків чудових воїнів і міцних простолюдинів, котрі могли б захищати свою країну від вторжників. Найбільше мені шкода бідолашного дуба - він є найшляхетнішою істотою у всьому збожеволілому від релігійних чвар Астеоні.

Вогнедан кілька хвилин обдумував почуте. Загроза... Загроза... Загроза висіла над Ельбером завжди... І від Ішторну, і від тих же астеонських піратів... І від Страгії з Моозом, які були досить неспокійними сусідами. Князь Вартислав не сказав нічого особливо страшного - так було завжди... Хіба немає на північному кордоні Предслави та Збраслава - замка з ключем, як називають ці фортеці зелемінці... Хіба не відрізаний Ельбер від Страгії непрохідними болотами? Хіба єдиний шлях з Моозу до Ельберу не лежить повз Предславу, яку не обминути?

-Я думаю, - сказав врешті юнак, - що деякі видіння просто закликають нас до пильності - і тільки. Але як це пояснити Повелителю?

-Я намагався..., - мовив Охоронець Клейнодів, - і я, і князь Чорногорський... Можливо, мій принце, вам варто самим переговорити з батьком... Ви стали набагато дорослішим за цей останній рік, і можливо...

-Напевне варто..., - сказав Вогнедан, - я вельми вдячний вам, любий пане Ведангу...

-Моє дитя, - мовив Вартислав, - ви завжди були мені за другого сина. Щоправда, спілкування з Воїславом не приносило вам нічого, окрім неприємностей.

-О, ні..., - засміявся юнак, - швидше це я його псував, заохочуючи до ріжних витівок.

-Я завдячую вам його життя, - вимовив Веданг-старший ледь тремким голосом, - немає меж моєї вдячності...

-Як і меж моєї любові до роду Драконів, - сказав Вогнедан розчулено, - Воїслав є моїм родичем по крові, але я бачу в ньому брата, якого ніколи не мав...

-На честь Літнього Сонцестояння, - сказав Вартислав, - Повелитель дає звичаєвий бал... Спробуйте поговорити з Його Ясновельможністю саме тоді. Він любить це свято, і трохи послаблює в ці дні панцир свого духу. Візьміть з собою пані княгиню, вона має деякий вплив...

-На що хворий Повелитель? - раптом спитав Вогнедан впрост.

-Це не моя таємниця, - озвався Вартислав опісля хвилинної мовчанки, - спитайте у нього самого. І будьте з ним лагідніші - його тримає в явному світі лише сила духу і трави цілителів.

З кабінету Охоронця Клейнодів Вогнедан вийшов у зовсім погідному настрої. Його більше лякала невідомість, а небезпека, котра придбала реальних обрисів нової війни, здавалася не такою вже й страшною. Слова провидиці він завчив напам’ять, але вирішив навіть не намагатися з’ясовувати їхній зміст. Аби не вподобитися астеонському князю, котрий намагався втекти від долі, але все одно потрапив під її удар.

Лише під’їхавши до палацових конюшень, Вогнедан згадав, що так і не спитав пана Вартислава, чи з’ясував він щось про двох лучників-мейдистів з Помаранчевої долини. Воїслав мав написати батькові про те, що авторами напису на знарядді вбивства не могли бути ні ішторнійці, ні їхні найманці... А отже... Після того, що принц почув від Охоронця Клейнодів, він не здивувався б, дізнавшися, що нова Імперія вже простягла до Ельберу свою зажерливу лапу. А нова війна з Ішторном, або, хоча б якась прикордонна сутичка була б нині тільки на руку північанам - двоє б’ються, третій вичікує.

Однак, для того, щоб вислідити двох вельмож-засланців, північани мусили мати в Ельбері своїх людей... Двоє вбитих мали зовнішність південців, а отже... Мейдисти-зрадники зелемінського походження, судячи з цитати на стрілі... І якісь їхні приятелі у Боговладі, котрі і послали вбивць по сліду Принца Зі Столиці.

Дана зустріла коханого вже у новому вбранні. Та перш, ніж іти з нею відвідати пані Воїдану, Вогнедан присів до столика, виклав листовно свої роздуми, згорнув написане у сувійчик і доручив Світлянові відвезти листа до дому Драконів.

З відвідин молодята повернулися щасливими. Дана в новому вбранні перевершила всіх двірських панночок. Вогнедан радів її щастю, а коли зайшов до своїх покоїв переодягтися, то Світлян доручив йому згорнутого листка, запечатаного воском з вдавленим у нього відтиском гербу Ведангів.

«Дякую, - написано було в записці, - я знаю...Вартислав»

-Ще б пак, - всміхнувся сам до себе Вогнедан, - це обов’язок любого родича знати все...»

І з чистою совістю юнак подався до Даниної спочивальні.

***

Якщо життя Принца Яблуневого Саду поволі поверталося у звичне спокійне русло, то його вірний друг Воїслав трохи не накликав на свою голову нової біди.

Спершу нічого не віщувало ніякого лиха. Веданг бучно відсвяткував своє повернення до лав палацових гриднів, урядивши бенкет, на якому було урочисто розпито пляшечку росавського вина трьохсотлітньої витримки ( вино дивні зазвичай не пили а смакували трохи не по краплині) та з’їдено безліч фруктів, які очікували своєї години з минулої осені у просторому льосі боговладського Дому Драконів. Приступивши до служби, котра, опісля чорногорської фортеці, здавалася йому відпочинком, юнак не забув, однак, про неяку пані Гордану Дзвінку і відрядив за нею челядинців. До її приїзду вже було винайнято гарнесенький будиночок в міщанській дільниці, і цікаві сусідки нетерпляче очікували приїзду подруги красеня-вельможі, котрий особисто давав вказівки робітникам, що опоряджували це миле гніздечко.

Пані Гордана прибула на початку літа і вигідно влаштувалася у будиночку. Воїславу пощастило з метеликом: його чорногорська подруга хоча й була страшенно ревнивою, але потроху сховала свої кігтики, розуміючи, що їй доведеться миритися з однією, а то і кількома дружинами-дивними. Жінка знала про існування пані Ясни Грози і одразу ж зав’язала з нею листування, сподіваючись, що подібність долі... Добросерда пані Ясна під час перебування у Боговладі не тільки відповідала на листи, але й навідала Гордану, яку Третя княгиня називала на людський лад невісткою, в її прихистку.

Отже, Гордана була задоволеною, а це означало, що Воїслав відчував себе повноправним покровителем ніжної істоти, відданої на його ласку. Залишалося тільки повідомити батька, котрий знав багато державних таємниць, але про те, що коїться в посімействі Драконів, завжди дізнавався останнім.

Від Вартислава син отримав доволі сильного прочухана. Князь Ведангу вважав, що його одинак є занадто юним для того, аби заводити утриманок. Про Воїславові походеньки і так до його заслання легенди ходили. Певні пані, чиї імена залишилися у таємниці, нині лише зітхали, обговорюючи чорногорське захоплення юного княжича. Батько ж його вважав, що добрі люди і дивні спершу одружуються, а тоді вже...

Вартислав непокоївся недаремне - серед ельберійських вельмож було у звичаї мати чистокровного спадкоємця. Старший син мав бути від дивної - цього правила знать дотримувалася неухильно. Винятки з правила бували дуже зрідка, а таке порушення звичаєвості, як княжич Лемпарт Зелемінський траплялося і взагалі раз у кілька сотень років.

Обидві раси Ельберу, при усій своїй приязні та повазі одна до одної, змішувалися дуже повільно. Причин було декілька, серед них трохи не найголовнішою вважалося те, що люди старіли швидше, ніж дивні. На те, як знатний ельф шанобливо вів під руку свою посивілу жону, дивилися з повагою, але для самої жінки подібні переживання були дуже важкими і часто навіть вкорочували їй віку. Для чоловіка ж з людей завоювати кохання дивної було дуже непросто, і то навіть не через відсутність якоїсь особливої витонченості, чи коротку молодість. Більшість дивних, і чоловіків і жінок, мали потужну пам’ять, котра якраз і дозволяла їм вести насичені віршами й цитатами бесіди. Спілкуватися з вельможами на рівних могли лише винятки серед кругловухих, на зразок знайомого Воїславу судді з Дубна, або тієї ж Роси Летич. Однак, дрібна шляхта мішаного походження вже складала досить великий прошарок ельберійського суспільства і теж почала родичатися поміж собою, створюючи роди, котрі оберталися, наче довкола сонечка, біля певного вельможі-покровителя.

Словом, поміж жерців і мудреців Боговлади уже ходила приповідка, що в Ельбері вже є не дві, а три раси. Ці три гілки ельберійців мирно вживалися поміж собою, при чому родини змішаної крові не цуралися торгівлі та селянської роботи.

Проповіді жерців у храмах, присвячених ріжним божествам, часто зводилися до одного висновку - кожній особі затишніше на тому місці, яке їй визначили Боги. Можна перекувати меча на орало і навпаки, але краще все ж таки використовувати речі за призначенням: мечем захищати країну, а ралом орати землю. Якщо ж рало вважає, що меч з нього вийде кращий, що ж... Нехай спробує... Тільки при тому хай не щулиться від холодних вітрів, котрі дмуть на вершинах духу.

Визначитися з вибором власної долі допомагали все ті ж жерці та провидці. До їхніх порад дослухалися - кругловухі за давнім звичаєм, що виник ще до Пришестя, дивні ж довіряли відчуттям своїх волхвів, незалежно від їхнього походження.

І люди, і дрібна шляхта, однак, щиро бажали зберегти недоторканою свою чистокровну знать, схожу на тих «дітей зорі Сіллон», котрі зійшли колись на землю Ельберу. А щоб не було клопотів з успадкуванням титулів і майна, й з’явилося правило, означене вище.

Воїслав, власне кажучи, зовсім не збирався одружуватися. Його цілком влаштовувало життя вельможного дженджика, котрий навідує теплими боговладськими вечорами то коханку, то подругу і розкошує любощами, як дозволеними, так і не зовсім. Та князь Вартислав був невблаганним і навіть загрозив синові новим вигнанням.

Тож Воїслав почав перебирати у пам’яті знайомих дівчат-дивних, особливу увагу звертаючи на тихість норову та потульність характеру, і зупинився нарешті на добрій своїй приятельці, панні Вишеньці Ставській.

Панна Вишенька, з дитячих літ закохана у свого давнього приятеля, ясна річ не змогла б йому відмовити. Не був проти і пан Брячислав, улюблений брат дівчини, і добрий друг Веданга.

Тим більше, що опісля смерти Чеслава Ставського, батька Брячислава та Вишеньки, котрий був свого часу суддею міста Волинця, що у Данаділі, і загинув від руки злочинців, пан Брячислав вважався головою роду.

Однак, вся Боговлада знала, що пан Ставський дійсно лише вважається охоронцем родового герба. Головою родини була його мати, котра походила з ще однієї гілки, котра свого часу відокремилася від роду Вишневських, а саме - з Вишневецьких.

Пані Власта Ставська, однак, так не вважала. На її думку саме Вишневські відокремилися від Вишневецьких, і мусять мати статус дрібної шляхти. Судовий позов на свою рідню, котра, нібито, уймала їй чести, пишучись титульною родиною, пані Власта подала ще років десять тому. І з того часу трохи не постійно перебувала у суді.

Змінювалися боговладські судді, та пані Ставська була незмінною відвідувачкою цього закладу. Вона судилася не лише з Вишневськими, але й з Вишенськими за статус прізвища і законність герба, з численними сусідами - за якісь справжні та вигадані кривди, а з чоловіковою ріднею - за призначення не її, а сина головою роду.

Окрім пристрасті до судочинства, у пані Власти було ще одне дивацтво, котре завдавало безліч клопоту її дітям. Вдова судді потиху, але затято ненавиділа людський рід.

Ззовні пані Власта ніяк цього не виявляла. Власне, дивні тому і вважалися холоднокровними особами, без пристрастей і душевного вогню, що ці самі пристрасті порушували встановлені ними самими правила пристойності. Та мало хто з добрих людей, котрі щиро заздрили стриманим шляхтичам, здогадувався, яке бурхливе полум’я носять у грудях завжди ввічливі й усміхнені дивні.

Пані Власта ніколи ні словом, ні дією не скривдила жодної людини. Її порушення правил пристойності помічали лише знайомі та родичі. В пишному домі Ставських у Боговладі, домі, звідки колись Повелитель Святослав зволив особисто відвезти до палацу сестру небіжчика Чеслава, юну Конвалію, не було жодного кругловухого челядинця. Пані Власта намагалася брати на службу небагатих шляхтянок і шляхтичів з провінції. Однак, і гостровуха челядь недовго затримувалася в будинку, де стіни, на знак жалоби, вже котрий рік були завішені білим полотном.

Чутки про те, що пані Власта є божевільною, і те, що вона втратила глузд через вуха, потиху розповзалися поміж боговладськими вельможами. Причину називали одну - суддя Чеслав загинув, коли на селище його округу напала знахабніла вкрай банда розбишак.

Волинець знаходився у досить глухому місці, котре і називалося відповідно - Долина Мертвих. Колись, ще до Пришестя тут сталася велика битва поміж двома племенами сонцеславів. Родичі знищували одне одного з такою затятістю, що дно річки Волинки, котра поширшала за сотні літ, і досі було встелене кістками, а місцева дітлашня поколіннями добувала з дна ріки гостряки стріл та іржаві мечі.

Місце для давньої битви було обране не випадково - Волинець стояв на колишньому потрійному кордоні. Тут змикалися землі Данаділу, Ведангу та Зелеміню в ті часи, коли Данаділ звався просто Ділом, а Веданг - Яружаном. Волинецька Долина Мертвих плавно переходила в ліси Зелеміню, які і досі вважалися малообжитими.

От саме цими лісами і пробралися до Данаділу розбишаки, розраховуючи, що нелякані ще данадільці віддадуть свої збереження без особливого опору. Розбійники були звичайною зелемінською ватагою: кілька десятків доволі небезпечних осіб - ельберійців «несповна розуму» та страгійських і моозьких волоцюг, колишніх охоронців купецьких валок, котрим захотілося розбагатіти трохи швидше, аніж чесною торгівлею.

І тут трапилося те, що волхви зазвичай називали «ударом судьби»... Несподіванка... Раптовість... Випадок... В селищі Оршава, куди найперше завітали грабіжники, суддя Чеслав розбирав якусь чергову суперечку поштивих селян про земельне розмежування.

Бій був коротким, але запеклим. Виїхавши на цивільну справу, суддя взяв з собою лише двох воїнів. Дуже допомогли пану Чеславу добрі люди з Оршави, котрі одразу ж забули про всілякі суперечки за межу і пішли на бандитів, похапавши у дворах коси та вила. Загиблих серед оршавців було багато: спершу селяни, ніде правди діти, трохи розгубилися. Та й то, не щодня ж до мирного люду навідуються озброєні пройдисвіти.

Суддя Чеслав та його двоє дивних полягли смертю, гідною шляхтичів. Їхній шалений опір розбишакам дав можливість добрим людям трохи оговтатись. Вартівникам, котрі приїхали з Волинця, не було кого заарештовувати: оршавці вважали, що вбивцям і злодіям нічого дурно їсти громадський хліб.

Тіло звитяжного пана Ставського доправили до його маєтку «Ставки», неподалік Боговлади і там склали для нього погребальну краду. Вдову до закритої труни не допустили, і не тільки через те, що тіла вже торкнувся розклад. Загиблого дивного розбійники понівечили до невпізнання. Власне їх і погубило оте знущання над мертвими вже шляхтичами - захопилися і трохи відволіклися...

Пані Власта перенесла втрату коханого з гідністю, вартої поваги. Однак, опісля того вона і почала порушувати правила пристойності. Спершу невтішна вдова звільнила всю кругловуху челядь боговладського дому Ставських, тоді відмовилася приймати у себе подружжя далеких родичів Вишенських, бо голова роду мав бабусю з людей, заборонила сину Брячиславу приводити на обід Стража Вишенського та Віродана Ружицького, а також і Огнеслава Рамінського, бо той мав брата, який народився від другої дружини Огнеславового батька, а та поштива пані якраз і походила з людського роду Ладків.

Нові челядинці, особи з дивною кров’ю в жилах, дуже швидко помітили, що пані Власта поводиться так, наче ними гидує. Нічого особливого ніби не траплялося, але управительці дому Ставських, збіднілій чистокровній пані з Вишневецьких і далекій родичці пані Власти, все важче і важче було підшукувати прислугу. В будинку поволі закривалися кімнати, а згодом пані Власта наказала забити вхід на другий поверх. Того року, коли Вогнедан з Воїславом повернулися із заслання, пані Власта жила уже вдвох з управителькою, сама готувала собі скромний поживок і перешивала сукні. Зате в будинку не смерділо, за її словами, «отими огидними особами, які...».

Пан Брячислав, поручник Данадільської ровти палацових гриднів, вже давно переселився до вартівні, де й перебував трохи не постійно. Вишенька Ставська служила в якості придворної дами пані Воїдані, і вдома теж бувала нечасто. Звісна річ, вони обидва намагалися допомогти матері, зверталися до цілителів, ходили до Храму Сонця. Та пані Власта, за словами одного з волхвів, не хотіла лікуватися сама.

Їй так легше, - мовив цілитель, - бо є кого винуватити. У сліпої долі немає вух...

Якщо юний Брячислав намагався якось вплинути на матір, то Вишенька тільки сумовито зітхала. Навіть на палацову службу дружина правителя взяла її з превеликим зусиллям - пані Власта не хотіла відпускати доньки. Пані Ставській здавалося, що весь Палац Повелителів просмердівся кругловухими.

Не раз і не два, дивлячись на малювання з дивного воїна в блакитному кунтуші данадільського урядовця, Вишенька благала батька подати мамі з предківського гаю якийсь знак, котрий би впевнив її в тому, що в його загибелі не винні добрі люди Ельберу. Щороку до Брячислава приїздили врятовані його батьком оршавці зі скромними дарами - сувоями тонкого полотна, плетеними козубами ягід. І щороку все важче було відповідати на здивовані питання цих поштивих селян, чому їх не хоче прийняти вдова судді, як - то належить за звичаєм.

Самій же Вишеньці і зовсім приходилося скрутно. Мати заповзялася знайти їй нареченого без краплини людської крові. Вогнедан, лагідний Принц Яблуневого Саду, і той був записаний пані Властою у довгий список осіб, з якими її донька не мала права зустрічатися. Адже рід Повелителів... Походить від Дани Вогняної Ящірки, авжеж... Не від Дани, а від кругловухого Властимила, котрий жер м’ясо і витирав жирні руки об власні штани...

Та Вогнедана Вишенька любила лише як брата. Братик у перших щиро співчував ніжній сестричці, але помогти нічим не міг. Хіба що був у змозі натякнути певному хорунжому ведангських палацових гриднів, що одна мила панна... Лише словечком натякнути. Щоб той знав...

На змагання Великої Ночі пані Власта їхати доньці заборонила. Вишенька, котра на Великодніх змаганнях мала почесне восьме місце, поміж якоюсь панною Лелег з Чорногори та князівною Драган з Зелеміню, зовсім впала духом. Вогнедан був на засланні, в спорожнілому садочку замовкла його флейта... Брат же Брячислав настійливо радив їхати навіть всупереч материній волі.

-Ти маєш розуміти, сестро, - говорив він, - і то без усяких недомовок. Наша бідна матуся від горя... Одним словом, вона поводить себе так, як не личить поштивій дивній. Я обожнював батька, знаю, що й тобі досі пече наша втрата, але перекладати відповідальність за його смерть на вуха... Присягаю, що мені донині байдуже, якого походження було оте паскудство з зелемінського прикордоння, яке не зупинилося перед тим, щоб спотворити обличчя мертвих воїнів. Якщо поганці робили таке з мертвими, то можна лише уявити, як би вони поглумилися над оршавцями, коли б застали їх зненацька. Батько загинув, рятуючи ельберійців, яко і личить шляхтичу. Ми маємо оберігати хвору неньку, авжеж, але я, як голова роду, не дозволю, щоб тобі було зламано життя. Я беру відпустку, і буду тебе супроводжувати.

Вишенька послухала брата, і не пошкодувала. Певний хорунжий-засланець разом з милим її серцю братиком Вогнеданом теж приймали участь у змаганнях, і поруч з ними, та колишніми приятелями - веселими шляхтичами зі стольного граду, дівчина аж навіть трохи віджила і почала усміхатися.

Але опісля повернення додому все пішло по-старому... Палацова служба, ласкава пані Воїдана, котра намагалася замінити дівчині матір, а в ті вечори, які Вишенька змушена була проводити вдома - безкінечне гаптування під ненависне материне шипіння про занечищену кров данадільської знаті і смутні зітхання пані управительки.

Її хорунжого давно вже було пробачено, і палацові чутки говорили про те, що юний Дракон привіз з Чорногори подругу, котру навідує доволі часто. Братик Вогнедан одружився з тою самою панною Лелег, котра мала сьоме місце у великодньому списку, і виборола третю винагороду у Змаганнях Великої Ночі. Палацові чутки говорили про те, що Повелитель, нібито, полагіднішав до сина, якого тримав у великій суворості, і що чорногорська войовниця зіграла в цьому не останню ролю. Вишенька, котра познайомилася з дружиною принца ще на Сіллоні, одразу ж навідала княгиню Данадільську і віддала їй шанобливий уклін, змахнувши рукавами своєї двірської сукні. Дана радісно усміхнулася при вигляді знайомого сумовитого личка, і від того дня називала панну Ставську сестричкою і подруженькою.

Перед самим Сонцестоянням і грянув грім...

***Звичаєві боговладські бали, котрі давалися чотири рази на рік, були великою радістю для данадільської шляхти.

Звісна річ, правитель і на протязі року влаштовував бали та прийоми. Але бали річного кола - то було щось особливе. До них готувалися всю річну чверть, на них зав’язувалися знайомства і укладалися злюби... О, ці бали... Ці ніжні дівочі личка панянок, прибулих вперше з віддалених маєтків... Ці гридні в ріжноколірних одностроях, один вродливіший від іншого... Ці горді вельможі, котрих пізнавали, на яких заглядалися... Ці відвідини народних гулянь святкової ночі... Ці танці біля вогнищ у масках та під маною... Ці пошуки квітки вогнедиву на літнє Сонцестояння, котра, нібито, квітне щирим полум’ям... Ах, ця Княжа Ніч в очікуванні Палаючого Сонця, котре має замінити Яре Сонце Весняного Рівнодення.

Вишенька мріяла побувати на балі... Нехай навіть лише на балі, без отих відвідин народних гулянь... Бал мав відбутися в переддень свята, пишний бал з танцями до ранку, а наступного вечора опісля храмової відправи та очищення вогнем - всенародне гуляння на березі ріки Дани з вогнищами, пусканням з урвиська вогняних коліс, танців з мечами та зі смолоскипами, та іншими вогняними забавами.

Бо Княжої Ночі потрібно, аби все горіло... Таким був стародавній людський звичай, який перейняли і дивні. Вогняні дійства мали підтримати Ясне Сонечко, сила якого з цієї ночі мусила зменшуватися.

Та у юної дивної не було жодної сукні окрім тих, які їй подарувала пані Воїдана для двірської служби. Три сукні, одна з них улюблена - гаптована золотими метеликами по блакитному тлі... Однак, на бал потрібно щось новіше.

Звертатися до Брячислава дівчина соромилася. Але нині поруч з нею була Дана Данадільська. Відважна Дана, котра на всі негаразди відповідала одне - проб’ємося.

Сукню для Вишеньки двірська кравчиня шила у великій таємниці. Дана сама поговорила з Брячиславом, котрий і оплатив з великою радістю сестрине вбрання. Він мріяв, аби Вишенька вийшла заміж і покинула материн дім.

Та перед самим балом пані Власта раптом вирішила навідати доньку у її двірських покоях. Вона застала Вишеньку у розпалі передсвяткової метушні - кравчиня робила останні штрихи голкою, а дівчина, щаслива й розпашіла від радості стояла посеред кімнати у новій сукні, барвистій, наче крила метелика.

Вдова судді зачекала, доки кравчиня доробить останній стібок і віддалиться з уклоном, а тоді підійшла до заціпенілої доньки і різким рухом розідрала сукню від подолу до гаптованого поясу.

-На цьому балі, - пояснила лагідно, - повнісінько певних гидких осіб... Я не хочу, донечко, аби ти з ними спілкувалася. Я замовила ще кілька примірників «Гербовників» за минулі роки і таки віднайду там справді гідну родину, з якою варто породичатися.

Коли мати пішла, Вишенька сіла на підлогу і навіть не заплакала, а тихо схлипнула, наче придушене зайченя. В такому стані її і віднайшла Дана Данадільська.

-Проб’ємося! - сказала войовниця упевнено, - достатньо, мила сестричко, бути просто відважними...

-Забути хочу цей жорстокий світ, - зітхнула панна Вишенька, - а він весь час нагадує про себе...

До балу зосталося півгодини. За цей короткий час Дана припасувала на панну Ставську оту смугу шовку з кофтинкою, яку придбав для неї Вогнедан. У цьому вбранні показуватися на балі поки що не наважувалися навіть законодавиці мод.

-Ти будеш першою, сестричко, - повчала княгиня Данадільська, - тільки тримайся рівно. З твоєю летючою ходою... Ти просто незрівняна... Наступного дня всі панночки кинуться замовляти собі подібне.

Вишеньці було соромно й трохи незручно. Шовк м’якими хвилями обвивав її постать. Вона не рухалася, вона текла, наче річкова хвиля. Перед тим, як зайти до зали, вона згадала пораду Дани і випросталася.

Хорунжий ведангської варти стояв просто у неї на дорозі. Веселий і усміхнений пан Воїслав.

-О, Боги, - тільки й вимовив він, - мила панно Ставська... Я вас ледве пізнав - настільки ви змінилися. Ви маєте вигляд справжньої еллонки, бо говорять, що там, під зорею Сіллон, жони і діви вбиралися саме таким чином. Чи дозволить панна запросити її на перший танок... А також - на два наступні?

-Я дозволяю, - не прожебоніла, а вимовила Вишенька. Твердо і владно. І Дана Данадільська, котра стояла неподалік під руку з Принцом Яблуневого Саду, схвально кивнула головою, увінчаною високою зачіскою.

«Достатньо бути просто відважним», - майнуло в голові у юної панни Ставської, - цілком достатньо... Татко був відважним і віддав життя задля порятунку Оршави... Я теж буду відважною, і нікому не дозволю більше мене мучити. Я люблю маму, але... Татку Чеславе, я так хочу жити поруч з воїном, схожим на вас.»

Воїслав з обличчя нічим не нагадував Чеслава Ставського... Але він був воїном палацової варти... Вишенька була певна, що відвагою її Веданг перевищує навіть принца крові. До речі, віоли вже заграли «Сонячний танок». Повільний і витончений... І маленька рука Вишеньки лягає на руку Воїслава з несподіваною твердістю.

Дракон ніяк не міг втямити, що сталося зі знайомою йому з дитинства потихонею. Незвичне вбрання, котре викликало заздрісні погляди жіноцтва, твердість руки, впевненість рухів... Оскільки якраз останнього тижня князь Вартислав просто таки наказав сину підшукати наречену, загрозивши, що в разі непослуху одружить його сам і з ким захоче, Воїслав одразу ж почав кувати залізо, доки воно здавалося гарячим.

-Я рік пробув вдалині від Боговлади, мила панно, і багатьом приятелям повіряв свої гіркі думи. Вашому брату я надіслав листа, де прохав його:

«Якщо спитають мешканці столиці,

Як я живу,

Про смуток розкажи

Цих гір високих,

Хмарами сповитих!»

О, якби одна певна панна згадала мене добром...»

Але я не отримав від вас звістки, і побачив вас лише на Сіллоні, під час змагань.

-Самотній журавель у очереті, - відповіла Вишенька, намагаючись не вийти з танцювального ритму,

Ячить запізно,

Мріючи про те,

Що там, за хмарами,

Його почують голос...

Я не насмілилася тривожити вас ще одним співчуттям...

Воїслав обімлів. Рік тому ця ніжна квітка не насмілилася б навіть вустоньок розтулити в його присутньости... Втім він знає, чий це вплив... Раптова дружба з княгинею Данаділу... Що ж, тим краще... Можливо, Дана виховає з Вишеньки дівчину-воїна....

На одну думку про це Воїслав блиснув усміхом і з новим здивуванням побачив, як панна Ставська гордовито і трохи зухвало усміхається йому у відповідь.

«Ну ось, - подумав Дракон задоволено, - можу потішити татка... Панна є чистокровною, доброго роду... Журавель, що злітає в небо у гербі ( до речі - який тонкий натяк про це в її вірші), гасло «Дух не вмирає», теж не зле... Батько... Здається пан Ставський був на урядовій службі і загинув, виконуючи свої обов’язки... Років зо десять тому, татко Вартислав ще дуже шкодував за ним - то був його добрий приятель. Брат... Мій добрий приятель поручник Брячислав... Мати... З роду Вишневецьких... Не Вишневських, і не Вишенських... У гербі пелюстка вишні, а гасло «Нам доля невідома, як і їй...» Постійно з кимось судиться - принаймні так оповідав якось Брячислав. Ну то коханню не завада. Звичайно, недостойному Ведангу більше хотілося б мати біля себе таку панночку, як княгиня Данадільська... Але ця відважна соколиця вже сидить на рукавичці мого друга... Бідолашному ж Дракону весь час дістаються тільки ніжні метелики з барвистими крильцями.»

«Ніжний метелик» тим часом востаннє вклонився в такт музиці і посміхнувся так звабливо, що серце влюбливого Веданга одразу ж розтануло.

-Мила панно, - провуркотів він, - як-то говорилося у давнину...

«Ця літня ніч...

Недавно сутеніло -

А вже світає!

До якої з хмар

У гості завітає красень-місяць?»

Чи можу я сподіватися на силу Княжої Ночі, котра буяє в моїх почуттях....»

-Хотілося б

Бодай краєчком ока

У серце зазирнути до того,

Хто запевняє

В почуттях глибоких, - вимовила Вишенька, - хіба не забагато хмаринок для одного місяця?

- Але, принаймні, - шепотів Веданг, - прогулянка до берегу Дани... Княжої ночі удвох... Лише прогулянка...

«Якщо,

Мов нитка у твоїм намисті,

Нас не з’єднає зустріч,

Як мені

Кохання дивні перли не згубити?

Хіба не розчулиться хмаринка? Адже і місяць шукає собі пари, гідної його сяйва...»

-«Якби цей світ, - озвалася Вишенька, трохи ошелешена таким по-вояцькому швидким освідченням, -

був світом без обману

Якби раділа я

Його словам,

Довірившись солодкому дурману.

Та деякі обставини заважають... Моя ненька...»

-Я вкрию панночку маною, наче плащем, - мовив Веданг, - і подбаю про те, щоб вона не натрудила любі ніженьки. О, наступний танок... Панна теж обіцяла його мені...

Вишенька не знала, чим пояснити такий несподіваний спалах почуттів у свого хорунжого, котрий до того дивився на неї як на молодшу сестричку. Щоб не натрудила ніженьки... Вона згадала, як Воїслав ніс її на плечі берегом моря і трохи не зронила сльозу.

До ранку дівчина вже встигла погодитися не лише на прогулянку берегом Дани, але й на поїздку за місто опісля свята. Разом з князем Данадільським та його дружиною, ясна річ... Все буде пристойно... Мама... Ну, то що ж? Хіба не зрадіє пані Ставська, що її донька стане княгинею? Всі дівчата належного часу покидають матусь задля коханих. Брячислав, як голова роду, теж не суперечитиме - дівчата Ставські гідні того, щоб їхня кров вливалася в жили п’яти правлячих сімей... Веданги не є останніми в цьому світі, і хоча тітка Вишеньки вдостоїлася переступити високий поріг Палацу Повелителів, для її племінниці не уйме чести стати Першою Дружиною спадкоємця Ведангу.

-А ваше чорногорське захоплення? - стиха спитала Вишенька. Вони вже давно не танцювали, а блукали палацовим садом обіруч, вичікуючи сходу сонця.

-О, пані Гордана, - всміхнувся юнак, - вона є чудовою, але... Мила панна розуміє, що вельможа завжди ростить у своїм саду кілька квітів... Мій батько... Я люблю своїх названих неньок, а сестричок просто обожнюю. Вони, до речі, нині всі у Боговладі - мама Ружена, ненька Владислава та ненька Ясна. Разом з Зоредивою та Зоряницею. Я познайомлю вас з ними, панно...

-Я бачила княгиню Ведангську у моєї володарки, - мовила дівчина, - як і двох інших княгинь. Вони здалися мені дружною родиною...

-Веданги завжди уміли поєднати те, що інші поєднати не в змозі, - засміявся Воїслав, - коли ми одружимось, пані Гордана відвідає вас... Я певен, що ви поладнаєте...

-Ви так певні, що ми одружимось? - спитала Вишенька ледь здивовано, - ви навіть не спитали моєї згоди...

-А хіба ви не згодні? - ледь розгублено мовив Воїслав, - я вважав, що ніжні почуття... Але пропонувати панні високого роду скороминущий зв’язок... Цього мені не дозволяє ні честь ні совість.

Вишенька розчулилася. Звичаї дивних дозволяли потаємні зустрічі, і іноді минало досить багато часу, поки подружжя оселялося разом. Вельможі вважали, що очікування на закоханця, та розлука з ним на світанку не дає вигаснути почуттям. Зазвичай, батьки дівчини, до якої внадився юнак-дивний, знали і його, і його родовід та чесно робили вигляд, що не помічають таємного злюбу.

Дуже зрідка молодий вельможа одразу перевозив дівчину у батьківський дім, як-то зробив князь Данадільський. А панна Ставська добре знала, що потаємні зустрічі в її домівці неможливі. Хоча Веданги й належали до найвищої знаті, але у її матері було своє розуміння гідного походження. До того ж, Воїслав мав третю неньку з людей і сестричку Зоряницю, а саме за подібне пані Власта відмовилась приймати Огнеслава Рамінського. Ну, і оте чорногорське захоплення за чутками походило з верховинського людського роду. Вишенька навіть думати боялася про те, що станеться, коли пані Гордана за звичаєм прибуде віддавати їй шану, яко визнана подруга дружині. Тим більше, Воїслав може за прикладом батька надати верховинській красуні статус жони. Тоді пані Власта точно утне щось таке, що навіки осоромить вуха всього давнього і чемного роду Ставських.

-Я зроблю все за вашою волею, - вуркотів тим часом Дракон, - але на мій розсуд, найкраще вам буде поселитися в домі Драконів. У нас тиша і спокій, батька час від часу навідують жони, котрі постійно мешкають у Веданзі, але ви поладнаєте з моїми матерями, а тим більше - з сестрами. І Зоредива, і Зоряниця є такими втішними... Я чув від Брячислава, що судові позови розорили вашу неньку, і вона живе в бідності... І тому пропоную...

Вишенька знала, що брат саме так пояснює материні дивацтва. Горді Ставські вважали, що нехай їх краще окличуть злидарями, аніж оповідають про те, що пані Власта Ставська, в дівоцтві Вишневецька, збожеволіла настільки, що зневажає власний люд укупі і поодинці.

-Я згодна, - сказала панна Ставська, - пане хорунжий... Мій Воїславе...

Веданг тільки зараз помітив, що у панни Вишні неймовірно зелені очі. Наче у мавки... І у примарному світлі світанку вона дуже схожа на малювання зі своєї тітки Конвалії, що висить у покоях Повелителя. Носити на серці подібну квітку, гідну ложа правителів... Ні, йому, Воїславу, пощастило. І батько не буде докучати, і дружина - сама краса та витонченість, і подруга є такою, що не сором показати близьким друзям.

-«Не встиг намилуватись - час прощатись», - процитував він, - тож я заїду за вами додому, мила панно... Завтра ввечері...

-О, ні, - поспішно вимовила Вишенька, - не додому... Я перебуватиму на службі. Але пані Воїдана охоче відпустить мене на свято.

-Тим краще, - охоче погодився Воїслав, - отже - у палаці...

Протанцювавши ніч, Вишенька не лягла спочивати, а кинулася за порадою до новоявленої подруги. Княгиня Данадільська напевне підкаже, де роздобути звичаєвий одяг для княжої ночі. Таким одягом мала бути довга лляна сорочка, гаптована по пазусі, рукавам та поділу, а до неї - запаска, котра зав’язувалася на стані. Вдома у Вишеньки давно вже не водилося таких речей - пані Ставська вважала їх людським ганчір’ям.

Дана охоче взялася помагати милій її серцю панні здобувати своє щастя. На пораду були закликані Малинка з Суничкою, які і оповіли, де у Боговладі можна придбати подібне вбрання, якщо воно не було замовлене заздалегідь.

Вбрання Малинка принесла по обіді. Примірявши його, Вишенька щасливо посміхнулася до люстра. З його глибини на дівчину дивилася юна зеленоока русалонька з розпущеними косами, та плетеним оберегом довкола чола. Малинка за її спиною значуще моргала Суничці - панночка Ставська є закоханою давно, але нарешті...

Наряд довершили сандалики з плетеним верхом на дерев’яній підошві. Дана, котра також вбралася по святковому, задоволено дивилася на подругу. Вогнедан обіцяв показати чорногорській войовниці як-то гуляють у долинах Княжої Ночі. А Малинка з Суничкою, розчесавши обом паннам коси, побігли вбиратися самі, хихикаючи й перешіптуючись.

Коли стемніло - прибули двоє приятелів: Вогнедан, вбраний у вишиванку з данадільськими блакитно - золотими взорами-коловратами, і Воїслав, одягнений у сорочку з візерунками свого князівства - переплетеними червоно - чорними квадратами. Сірі вояцькі штани та гаптовані ткані пояси доповнювали картину.

-Пристойні данадільські хлопці, - всміхався Вогнедан до своєї княгині, - взагалі-то не дозволяють ріжним там ведангцям красти боговладських дівчат... Моя пані, може візьмемо панну Вишеньку до родини? Нехай цей дженджик з Гнізда Драконів спіймає облизня...

-Чому б і ні, - сміялася Дана, - панно Вишенько... Як щодо того, щоб стати мені сестрою?

-О, я б мала за велику радість, самими очима посміхалася панна Ставська, - але джиґун з Ведангу вкрав моє бідне серденько і не хоче віддати назад...

О, цей сон Княжої Ночі... Опісля відправи у Храмі Сонця, де дивні дякували Богам-охоронцям цієї землі за притулок і ласку, Воїслав посадовив Вишеньку в сідло перед собою, завбачливо накинувши їй на личко ману. Вогнедан з Даною вже десь щезли, і Вишенька зосталася відданою на ласку свого залицяльника.

Востаннє дівчина була на народних гуляннях ще за батькового життя. Тоді мама веселилася з ними, тоді просторий дім Ставських був відкритим для друзів і приятелів, тоді... Тоді татко сміявся, дивлячись, як маленька Вишенька намагається перестрибнути невеличке вогнище, розпалене для очищення вогнем дітлашні. А коли вона, глянувши, як неподалік парами стрибали дорослі, вхопила його за руку, пан Ставський засміявся і мовив:

-О, не зі мною... Виростеш - візьмеш милого за руку...

Тепер вона вже знала, що вогні Княжої ночі це серйозно, це заручини. Що опісля очищення вогнем вдвох, юнак має вдягти їй персня. Її хорунжий... Милий Воїслав... Він трохи непостійний, авжеж... Але добрий і ласкавий... І уважний, бо помітив її почуття... Тільки чому він так поспішає? А втім... Може воно й на краще. Вона вже втомилася вигадувати мамі все нові й нові причини того, чому вона залишається у палаці на ночівлю без потреби.

-Перелетимо? - питає юнак, показуючи на освячене жерцем вогнище неподалік, - нехай над нашим щастям горить вогонь Княжої ночі...

Поміж вогнищ під звуки сопілок та віол танцюють люди та дивні впереміжку. Хтось сміється, хтось гукає Воїслава на ім’я, хтось з цікавістю питає, хто є супутницею Веданга.

-Це ж не твоя квітка з полонини, ні? Хто ця панна, Воїславе?

-Суджена! - сміється Веданг, і серце Вишеньки умліває від радості і надії, - суджена, панове!

-О, покажи ж її личко... Це ти поклав ману на дівочу вроду?

-Я бачу, панове, як блищать крізь ману русалчині очі! З якої ріки піднялася до тебе, друже, діва потоку? Чи може ти причарував духа верби, що схилилася над водою?

-О, напевне, панна нам знайома, тому і ховає її від нас цей спокусник..Дайте здогадатися... З ким він танцював на минулому балі...

-О, то була діва в еллонському вбранні, вродлива мов писанка. Вона здалася мені знайомою, але...

Вишенька засміялася стиха... Виявляється, що вчора її не пізнав рідний брат. Це ж треба... Ох і дражнитиме ж вона Брячислава опісля. Діва в еллонському вбранні...

-Тобі, Брячиславе, особливо важко..., - відповідає Воїслав, - власне, ваше знайомство продовжиться згодом.

І вони біжать вдвох, біжать до вогнища, і Вишенька на бігу підхоплює поділ сорочки і несподівано легко перестрибує через вогонь.

А біля вогнища сидить стара зморшкувата бабця - відьма з людей. Звичай велить вислухати її повчання.

- Мій дух молодий, - вчить стара жінка, - а тіло, його одяг, вже зносилося. Та я не тіло - я дух. І ти не забувай, юначе, що душа твоєї судженої зостанеться юною до смертної години. Шануй в ній не лише оболонку, але й справжню сутність. І ти, юна діво, чиє личко вкриває тінь... Не відпускай від себе того, хто пройшов з тобою крізь полум’я Княжої ночі. Бо, якщо ви розійдетесь в ріжні боки - не відпустить вас вогняний ланцюг. Будете все життя сумувати одне за одним. Нехай же навіть смерть не розлучить вас, а зведе докупи в дубовім гаї...

- Дякуємо, відаюча, за науку, - в один голос відповідають заручені, і Веданг дістає з під сорочки два срібних перстеники, нанизані на ланцюжок.

- Дракон, - говорить відьма, роздивляючись персні, - рід Веданга Сіллура зостанеться у яві, а його кров не піде у землю. Вдягни персня дівчині, молодий Веданг...

Блищить вогонь на перстениках... У його світлі наче молодшає й лице відаючої. Тінь колишньої вроди проступає на ньому, бо щастя двох закоханих змушує жінку згадати минуле.

-Це несправедливо..., - виривається у Вишеньки, а стара сміється, зрозумівши.

-З роками, - мовить повчально, - меншає краси, зате дух навчається жити у гармонії зі світом. Ти напевне дивна, дівчино, тобі і легше і важче, бо тобі ніколи не доведеться відчути, як засинає дух у спокої. Будь щасливою!

-А мені трохи щастя..., - просить Веданг, але жінка раптово хита головою.

-Чорна рілля, - шепоче вона, - весь світ залитий кров’ю...

-Що, матінко? - питає юнак непорозуміло.

-Будь обережним, - мовить відаюча стиха, - зберігай спокій духу. Пам’ятай про наступне переродження і живи гідно...

-Я аж трохи злякалася, - шепоче Вишенька, коли вони вже відійшли далеко від місця своїх заручин, - вона така... загадкова.

-Говорять, - мовить Дракон, - що відаючі часто відчувають таке, чого не можуть виявити словами. Це милість Богів, бо якби ми усі знали своє майбутнє, то й жити було б нецікаво.

-О, тоді б я зовсім не страждала, - всміхається дівчина, - а очікувала цієї ночі в любові і мирі. Знаючи, що мій Воїслав вдягне мені персня в присутньости жриці.

-Коли мені сповістити твою матір? - питає Веданг, - адже я маю перевезти тебе...

-О, - шепоче Вишенька, - це доволі складно... Можливо, нам краще поки що зустрічатися у палаці... Я мушу підготувати неньку - вона ставиться до мого заміжжя занадто поважно, і хотіла б сама обрати мені нареченого. Якщо я скажу їй, що вже маю судженого...

-Гаразд, - погоджується Дракон, - отже, у палаці.... Я тим часом попереджу батька. Він зрадіє....А Гордана навідає тебе уже в домі Драконів. Хто з нас скаже Брячиславу?

-Напевне я, - мовила дівчина, усміхнувшись, - милий братик не пізнав мене у бальному вбранні... Мої заручини будуть для нього несподіванкою, адже ніхто не знав... Тільки Вогнедан, якому я довіряю безмірно...

-Може він тобі подобався? - трохи ревниво спитав Дракон, - наш Принц Яблуневого Саду?

-Я слухала голос його флейти, і уявляла собі твоє лице, - сказала Вишенька лагідно, - о, ми уже говоримо одне одному «ти»... Так швидко...

-Наша приязнь відзначена була в минулих життях, - сказав Воїслав урочисто, - і нині ми зустрілися знову. Сподіваюся, що і в наступних...

Їх оточив гурт дівчат на чолі з Даною, котра поважно виступала поміж юнок, яко одружена жона, і всі ці русалоньки у гаптованих сорочках потягли Вишеньку до води - ворожити. Поряд з Воїславом зостався лише Вогнедан, котрому дівчата розпустили волосся і вдягнули на голову тяжкий «чоловічий» вінок з трав та дубового листя.

-Ти схожий на лісового духа, - озвався Веданг, - недарма тоді, в Чорногорі, Дана прийняла тебе за втілення Літавця....

-Вишенька - моя родичка, - замість відповіді мовив Вогнедан, - ти вдягнув їй персня?

-Довелося, - сказав Воїслав весело, - батько Вартислав замучив мене, вимагаючи одруження.

-Тільки тому? - спитав принц доволі різко.

-О, ні... Не тільки... Вона така ніжна і довірлива...

-Вона тієї ж крові, що і я, - попередив Вогнедан спокійно, - а дехто говорить, що у мене в душі сталевий стрижень, якого непомітно одразу. Не кривдь її, Воїславе. Я бо знаю, що тобі подобаються зовсім інші жони. Такі, як Дана, або князівна Владимира... Але панна Ставська, хоча й не володіє мечем, але добре володіє собою.

-Я вдягнув їй персня при жриці, - буркнув Воїслав, - і не збираюся кривдити, або покидати...

-Але почуттів, - сказав Вогнедан, - замало...

-Братику Вогнику, - мовив Веданг жалісно, - але ж я просто таки мушу одружитись... Батько...

-Пан Вартислав тут неправий, - озвався принц після довгої мовчанки, - одруження за листуванням, або за волею рідних можливо і бувають щасливими, але не для таких, як Вишенька. І не для мене... А може й не для кого, просто ми, дивні, дуже дбаємо про пристойність.

-Коли прибуде твоя Чаяна? - спитав Воїслав, зрозумівши.

-Наступного року, - мовив юнак якось відчужено, - це недобре - таке одруження. Мене не тягне до жодної жінки, окрім Дани. Можливо, я просто тебе не розумію, і ти здатен кохати одночасно і Гордану, і Вишеньку, і ще когось...

-Але і в цьому є своя приваба, - всміхнувся Веданг, - мені б хотілося, щоб і ти її звідав колись...

-Хіба що в наступному житті, - сказав Вогнедан, заспокоюючись, - ну, а тобі, добрий друже я зичу народитися однолюбом. І щоб твоїм коханням була дівчина-воїн, яка б добряче помучила тебе, перш ніж простягнути руку за заручним перснем...

-Напевне і в цьому є своя приваба, - засміявся Дракон, - куди ви нині?

-Ми з Даною, - мовив принц, - повернемося до Храму Сонця. Я маю поговорити з Повелителем... Саме нині найслушніший час - старші дивні у медитативному настрої, і може...

-Щасти вам Княжої Ночі, - сказав Веданг щиро, - ну, а ми гулятимемо до ранку.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.