Страх маленької дівчинки

Світле пухке волосся розтріпалось. Заплакані очі дивились злякано і з благанням. Тіло скувала паніка від страху.

-Будь ласка, мамочко, будь ласка, не треба… там страшно… не треба, -накотила істерика.


-Як ти мене дістала, ти усе життя мені споганила. Сил більше не має на тебе. Невже ти з першого разу не розумієш? Чого я повинна тобі триста разів повторювати? Посидиш тут і подумаєш. І тиждень ніяких мультиків,- дівчинка була запхана до комірчини та зачинена.

Сльози відразу висохли, рот відкривався і закривався, наче риба хапала повітря. Було так лячно, що якось само собою змокли трусики. Мама знову відлупить, скаже, що навмисно. А маленькі рученята щосили гупали в зачинені двері з надією, що зараз мама повернеться і відчинить. Нехай взагалі ніколи не пустить гуляти з дітьми або залишить без мультиків. Лише б не так. А кроки дорослої людини все далі йшли від зачинених дверей.

Так було часто. Не так щоб кожен день. Все ж дівчинка намагалась хоч іноді слухатись. Та чомусь не виходило. Особливо коли так хотілось погратися з мамою, а вона з якоюсь тіткою розмовляє, ще й кожен раз каже, що то по справі. То сидить у телефоні чи дивиться телевізор і кожен раз це дуже важливо і все потім. Гратися самою було нецікаво. Друзів дітей не було. Іноді мама брала з собою, а там були діти, але то були друзі на день. А хотілося б, щоб поряд були, у сусідній квартирі чи хоча б у цьому домі. Тому кожного разу як мама казала, що вона зайнята, дівчинка починала плакати. Жінка дуже не любила такі моменти й малечі діставалось. А бувало, як сьогодні. Мама й так була не в настрої, дитячі сльози вивели з себе, а сльози переросли в істерику. Мама відлупцювала, а потім найстрашніше - комірчина. Там в комірчині хтось жив. Вона відчувала подих і погляд невідомої істоти. Дівчинка пісялась від страху, і дуже боялася розказати. Тихо переодягалась, щоб мама не знала.




 Це було щастя. Цілий місяць у бабусі у селі. Літо, ягоди на городі та друзі з ранку до пізнього вечора. Повертатися не хотілося, але за мамою дуже скучила. Вже з ранку на неї чекала. Спеціально прокинулась раніше, щоб не пропустити її приїзд. Виглядати на вулицю бігала. І вже замучила бабуню питаннями. Нарешті після обіду дочекалась. Обійми та така довгоочікувана зустріч. Мама слухала про усі новини, що сталися у її донечки і посміхалась. Їй було все-все цікаво: і про нових друзів, і про те, як навчилася вона на велосипеді їздити. "Купиш і мені велосипед, як у Ріти? Добре?" І про песиків, які у сусідки з’явились.


-Візьмімо руденького собі? Будь ласка. Ну будь ласочка, мамулечко.


-Ми не можемо тримати у квартирі собаку, люба, - мама була дуже категорична,- хто буде з нею возитися, вигулювати її?


-Я. Я буду. І годувати, і гуляти, і навіть прибирати, і слідкувати за нею. Мамо, будь ласка.


-Вона буде псувати речі. Досить скиглити! Чого ти рюмсаєш? Сказала ні, значить ні! Ніяких собак.

Усю дорогу мовчали, бо дівчинка була пригнічена, а мама роздратована. Чомусь дуже хотілося вірити, що мама погодиться на собачку. Дівчинка вже і ім'я їй придумала, і вже не раз уявляла, як вони будуть ходить гуляти. Як куплять собачці гарненький ошийник. А ще вона подарує своїй собачці отой синенький бантик і така вона буде гарнюня. А тепер крах усіх дитячих сподівань. І приїхавши додому, щось знову пішло не так. Переодягатися і їсти не хотілося, а потім і речі свої розкладати. Тому знову сварка з мамою і дитяча істерика.

-Краще ти залишила б мене у бабусі, ти погана мама.


-Тоді іди і шукай собі іншу, -мама відчинила двері та викинула дитину з квартири.

Потім, правда, швидко впустила, бо що сусіди скажуть, як побачать дитину, яка ридає і проситься додому.
 В коморі дуже страшно. Вона не забула на скільки, але не очікувала знову тут опинитися. І за що? Вона ж попросила пробачення за свою поведінку.




 Матуся дуже гарна сьогодні. Вона одягнула нове плаття. Щось смачно пахне на кухні. Дуже схоже на очікування Нового року. Буде якесь веселе свято. Але прийшов не дід Мороз, а дядя, мамин друг. Подарував мамі квіти, а донечці подарував ляльку і сказав, що вона принцеса. Хороший дядя; він подобався і мамі, і малечі. Пізніше мама розповіла, що скоро вони будуть жити разом з ним. Тільки пізніше, бо зараз він живе з іншою тьотею. Але вже скоро переїде до них. Мама чекала. Іноді ходила щасливою, а іноді злилась і плакала. Тоді доня обіймала її і казала, що все буде добре. Можливо їм не потрібен дядя, у якого є інша тьотя, а він не хоче жити з ними. Мама обурювалась, казала, що мала нічого не розуміє і відправляла її у свою кімнату.




Сьогодні мамі хтось подзвонив, вона довго розмовляла, а потім почала збиратися.


-Мамо, ти куди?- нетерпляче запитала донька.


-У справах.


-А я?


-А ти залишишся дома і будеш слухняною дівчинкою.


-Я хочу з тобою!


-Ні! Зі мною не можна! Сьогодні тобі доведеться побути самою! Подивись мультики,-мама почала дратуватись.


-Я не хочу мультики дивитись, я хочу з тобою.

-Я тобі ще раз повторюю, зі мною не можна.- вже викрик.


-Будь ласка, мамочка, будь ласка. Я дуже тебе прошу,-почала хапатися за руку.

Мама не витримала і почала кричати. Що мала заважає її щастю, що нянька їй вже не потрібна. Що інші діти в шість років можуть посидіти самі годинку. 
Дівчинка спочатку схлипувала, а потім вже розревілася.


-Мамулечко, ріднесенька, будь ласка, я буду слухатись, я тихенько посиджу, не буду заважати.


-Все! Довела! Йди до кімнати та сиди там і тепер вже без мультиків.


Дівчинка не йшла, мама дратувалась і поглядала на годинник. Потім не витримала, схопила дитину і повела до кімнати. Дівчинка перестала йти й впиралась ногами, мама волочила і тягнула. Дійшло до того, що замість кімнати мати повернула до комірчини.


-Ні… ні… мамочко, будь ласка, я боюся, не треба.


Мала була запхана і зачинена.

Як вона кричала, як благала, захлипувалася повітрям, навіть не чула як мама взяла ключі, вийшла і зачинила двері. Зацокотіли підбори по сходах.

Відчай, бо так сподівалася, що мама відкриє і відправить у кімнату. Вона згодна була і без мультиків, аби не тут. Час потік. Довго-довго вона сиділа, прислухалася до кроків і звуків у квартирі, і жахалася від звуків, які вона чула в комірчині. Здавалося, що от-от вилізе цей невідомий хтось і вхопить її. Стомлена страхами, виснажена сльозами дівчинка заснула. Прокинулась від світла. Двері були відчиненні у дверях стояв батько.


-Тато?


-Привіт моя маленька!- протягував руки, щоб підняти дитину.


-Татусю,-обняла його маленькими рученятами, притулилася і плакала.

Від щастя і щоб поділитися своєю образою.


-Тихо моя ластівка, не плач. Тепер все буде добре. Я буду поруч. Завжди.


-Мене мама закрила…було дуже страшно… вона пішла… я дуже просилась, -схлипувала і до пуття не могла розказати.


-Не ображайся на маму. Вона дуже тебе любить, просто дуже стомилася. Їй самій було дуже важко. Тепер ми будемо з тобою їй допомагати.

Підбори цокали по сходах. Ліфт не працював, а жінка дуже поспішала. Захекалась, видихалась, але не зупинялась. Дома донечка сама. Навіщо вона її у тій комірчині закрила, накричала, насварила. Треба було заспокоїти. Вона така ще маленька. Та і чоловік, який голову морочить, не коштує ані сльозинки її маленької дівчинки. Руки тремтять, але впевнено відкривають двері. Швидкі кроки до комірчини.

-Сонечко? - та вже не має до кого звертатися. Ще тепле тіло забите у куток. І здавалося, що спить дитинка. Та спить вже вічним сном.