Історія однієї скрині

Я думаю, ми, діти, дуже сміливі.

Ми можемо бути по – дорослому спокійні і безстрашні.

Навіть круті.

Ми є опорою в складні часи.

Але все ж таки ми діти.

Перший вибух мене розбудив.

Я підвівся і подивився у вікно.

Світало.

Я подумав, що в когось вибухнув газовий балон.

Почувся гавкіт собак і я чекав виття сирен пожежних машин.

Ліг.

Проте наступні вибухи дали зрозуміти, що то були геть не газові балони.

Не може бути такого, що відразу стільки…

І раптом я все зрозумів.

Я не міг контролювати себе і пішов до маминої кімнати.

Як в дитинстві, коли снилися дурниці.

Вона мирно спала, була втомлена за дні напруженої роботи.

Була такою спокійною.

Я приліг до неї і перестав дрижати.

Вибухи чулися з різних сторін, віконні шибки вібрували.

Мама прокинулася і обняла мене.

Так я, обійнявшись з мамою, зустрів війну.

- Треба збиратися і їхати.

- Куди, мамо?

- В село, до бабусі Гелі. Там рідна хата, піч, дрова, погріб, колодязь в дворі. Тут не виживимо: зв’язку і світла може не бути, обстріли поруч. Якщо зайдуть – нікого не пошкодують. То війна. Не думала, що таке доведеться пережити, але треба швидко рятуватися.

Я сидів на місці пасажира, мама за кермом.

Зазвичай я їзджу позаду, але зараз все не як завжди. Їхали мовчки і швидко. Тягнулися біля блок постів.

Нас зупиняли військові, оглядали машину і питали куди прямуємо.

Наша маленька джилі вмістила в себе крім нас і купи накиданих речей ще собаку і кота, які вперше їхали в машині і тривожно лежали на задніх сидіннях між рюкзаками.

Почалли збиратися: теплі речі, ковдри, фотоальбоми з усіх часів, ноутбук, зарядки. Окремо ще мама вклала аптечку і документи.

В багажнику в сумках лежали всі продукти з холодильника і морозильника.

Я повимикав всі прилади і зашторив вікна.

Було дивно залишати дім.

Якраз в моїй кімнаті завершили ремонт і все пахло новим.

А ще мама замовила крутий босівській стілець мені для навчання і геймерства.

Таке…

Проте звуки вибухів і дим на горизонті не давали часу думати: треба швидко збиратися.

Ми хапали те, що вважали за потрібне і відразу несли в машину.

Я забрав з кухні три чашки, іменні : моя з фоткою і мамину з татом.

Там ще були вже зтерті написи про таємниці їхніх імен.

Чомусь вирішив, що то цінні речі.

Ми все вимкнули і закрили двері.

Я зняв в телефоні на відео наш спорожнілий дім і те, як ми відїзжали від нього. Хто зна, може в останнє.

Після блок постів дорога ставала пустішою.

Машини, які їхали поруч, теж були заповнені людьми, домашніми тваринами і клунками.

В одній дівчина була так затиснута речами, що я злякався, коли побачив людське обличчя між рябих сумок у вікні.

Люди залишали звичне життя і їхали в невідомість.

Ми не зупинялися.

Згадав, що нічого не їв.

Але й не хотілося.

Кіт вже спав в мене на колінах, а собака розлігся на задніх сидіннях.

Через вікно швидко змінювались картинки.

Ліси, поля, невеличкі села...

Дорога далека.

Я спостерігав за хмаринами в небі.

Навіть рахував їх.

Такі величні.

Нікуди не поспішають.

Пливуть собі своєю дорогою і мовчки спостерігають за людською метушнею. Можуть мати будь-яку форму.

Ніби копіюють те, що сподобалося на землі: то кудлаті баранці, то паща лева чи дракона.

Можуть мати різні відтінки: від прозоро-білих до темних сіро-синіх.

Вони чисті.

Не мають зла.

Може хіба переносять янголів чи людські душі...

Відсьогодні їм побільшає роботи...

Вибухи не чулися і диму від пожеж не бачилося.

Між населеними пунктами вже не було блокпостів.

Проїжджали невеличке містечко і на його центральній площі працівники в помаранчових жилетках порпалися на клумбах, прибирали вулиці.

Не вірилося, що ми в одному часі з ними: люди прокинулися зранку, випили чай з бутербродом і пішли на роботу.

А ми накидали шматки свого життя в машину і рятувалися.

Нас різнили не лише кілометри, а по різному пережитий ранок.

Я думав про батька.

Як він?

Де він?

Як Ліза?

Мама була дуже сконцентрована.

Руки сильно тримали кермо.

Декілька разів вона запитала як я і сказала, що все буде добре.

Ми з усім справимося.

Все настільки швидко відбувалося, що я не встигав усвідомлювати. Інтернет ловив погано.

Але щось вдавалося прочитати.

Танки, колони, обстріли…

Не вірилося, що це реальність.

І в машині потихеньку почали приходити думки, що ми можемо не повернутися додому, що не побачу тата, що, не побачу Лізу...

Рижик нервував на колінах, але я його гладив і ми заспокоювали один одного.

- Можемо зупинитися, перекусити? Хочеш?,- запитала мама

- Ні, давай вже у бабусі.

Бабцю Гелю я пам’ятав з дитинства.

Останнім часом мама більше сама до неї їздила.

Раніше бувало влітку на декілька днів мене з собою брала.

Мале село, крута річка і хата, як на картинці в підручнику з української літератури.

Велике подвір’я, качки і кури в загороді.

Город і сад.

Охайні фруктові дерева і плодові кущі.

Все підгорнуто, прополено і підкошено.

Мені дозволяли ходити в садок і збирати полуницю чи смородину.

Я то не любив, але ягід їв у волю.

Не миючи.

Ганяв на річку збирати ряску для качок.

Там і навчився рибалити та плавати.

Брав старий велосипед і їздив по місцевим доріжкам.

Ніхто не забороняв і не обмежував в часі.

Така свобода: розганявся і забирав руки з керма.

Підіймав їх догори і ловив вітер.

Бабусі в хату провели світло, газ і воду, а вона готувала у печі і брала воду з криниці.

Хоча, вона вже старенька і може все змінилося.

Через п’ять годин вже підїзжали до села.

Бабуня Геля зустріла нас зі сльозами на очах.

Явно постаріла відколи я її бачив востаннє, але трималася добре.

Вона швидко відкрила дерев’яні ворота і мама заїхала у двір.

Бабуся нас чекала.

Виглядала.

Хоча ми не попереджали, що їдемо.

Сама здогадалася чи відчула.

Обняла міцно.

Поцілувала крепко.

Ми випустили Рижого і Черниша з машини.

Вони обнюхували нове місце і тримались поруч нас.

Вражав спокій мирного життя: десь гавкав пес, кукурікав півень, по вулиці ходили місцеві, їхав молоковоз, двоє сусідів розмовляли біля двору – ніби інший вимір.

Ми зайшли в хату.

Тут все було таким, як я пам’ятав з дитинства.

Пахло сушеними травами і чимось смачним.

Дорога виснажила мене і маму.

Ми не мали сил заносити речі чи взагалі щось робити.

Просто сіли на кухні біля теплої печі.

Бабця поралася біля столу, поставила полумисок з варениками, соліннями. Потім насипала в тарілки картоплю і поклала зверху шматочок домашнього масла, який відразу розтавав і розтікався.

З сковорідки переклала котлети.

Запахи були неймовірні.

А ми не їли цілий день, вимучилися.

Тому з апетитом почали наминати всю ту смакоту.

- Слава Богу, що приїхали, - почала бабуня, - мені вже давно тривожно. Душа неспокійна.

- Я вперше в житті так злякалася, - почала мама, - я вже звикла, що виникають труднощі і мені треба їх вирішувати. Але не цього разу.

- Така безпорадність. І тут думка: де мені добре? Де спокійно? Тому я й закомандувала їхати сюди.

- Правильно ти все зробила. І дитині буде тут краще,- погодилась бабуся, - Їжте, ви з далекої дороги. Потім в комнату йдіть, відпочиньте.

Вперше за цей дуже довгий день ми відчули себе ніби вдома, в безпеці.