Історія однієї скрині

Давно я не була в батьківській хаті!

Раніше кожного літа їздили сюди з чоловіком і сином.

Мами з татом рано не стало.

Але в село ми навідувалися до тітки Галини, Гелі, як її в родині називали, рідної сестри батька, і будинок підтримували.

Тітка весь свій вік прожила поруч з батьками.

Заміж не вийшла.

Мене і братів допомагала глядіти.

Бувало мама насварить, а я біжу до тітки жалітися, а вона так вислухає мене уважно і назад до мами відправить, бо маму треба слухатись.

Я обожнювала ці мандрівки в рідне гніздо!

Невеличке село біля річки чимось манило мене до себе.

Все там було до ладу: і краєвиди, і милі хати, і щирі люди.

Ловко, як кажуть місцеві.

Село має лише дві довгі вулиці Стару і Нову та хутір.

На початку Нової на одному кутку поруч примостилися невелика церква, сільрада, контора, школа, лавка, невеликий сквер та цвинтар.

Чи то для зручності чи хто зна для чого.

Товари до лавки привозили рідко.

Туди йшли більше щоб поговорити та обмінятися новинам, ніж щось купити.

По селу влітку їздило багато машин - діти навідували своїх батьків.

Тричи на тиждень їздили автівки і довго сигналили, а коли люди виходили з дворів – зупинялися і відкривали багажник – то був такий собі магазин на колесах.

Коли ми з чоловіком та сином йшли вулицею з зупинки автобуса, всі віталися і розпитували нас, а під вечір приносили нам домашнього молочка, меду, яєць десяток, а сусідка Митрофанівна пригощала смачнезними виргунами і давала банку малинового варення.

Всі були як одна велика родина!

Лише там я відчувала таку щиру гостинність.

Допомогти чи пригостити було звичною справою.

І робилося без підтекстів чи очікувань, а просто по – сусідськи.

Ми їхали сюди з задоволенням.

Тут забувалася щоденна метушня, п’янило чисте повітря і тиша.

Та й тітці хотілося допомогти.

Вона розпитувала нас про все, цікавилася нашим життям, піклувалася і переживала.

Годила, зустрічала, виглядала.

Завжди пакувала нам городину, сушені ягоди і горіхи, аромантні трави на чай, закрутки...

А як вона готувала!

Найсмачніші пироги ми куштували лише тут.

Великі, ароматні, з різними начинками та рум’яним верхом. Тітка виймала їх з печі, а ми бігом хапали. Неймовірно гарячі. Неймовірно смачні.

Це був смак дитинства. Безтурботності. Затишку і рідості.

Їхати сюди завжди хотілося. Всім.

Синуля тут мав свої активності: навчився кататися на велосипеді і плавати, допомагав батьку щось лагодити.

Вони разом змайстрували в садку дерев’яний стіл з лавками з обох боків під накриттям.

Це стало нашим улюбленим місцем для вечірніх посиденьок.

В батьківській хаті майже все зберіглося від часів її будівництва.

В двох кімнатах і сінях були побілені крейдою стіни і пофарбовані дошки підлоги.

Ткані доріжки, старовинний стіл і стільці, ліжка з перинами, велика скриня, вишиті рушники, ікони і фотографії в рамочках.

Ми щороку старалися підремонтовувати хату і покращувати умови для тітки: заліплювали глиною шпарини в стінах, потім білили крейдою, фарбували вікна, прали на річці доріжки та фіранки.

Чоловік займався проведенням комунікацій до будинку, підмурував ганок, замінив паркан.

Звичайно допомагали з городом, то святе.

Тітка не дуже дозволяла змінювати щось в будинку, але на деякі речі все ж таки погоджувалася.

Таким чином з’явилася невеличка ванна кімната в сінях, подвійні вхідні двері, новий ганок, батареї під вікнами і подвійна система опалення: газовий конвектор та дров’яний котел, вмурований в піч.

Можна було вмикати газ, або топити і по всій хаті ставало тепло.

Ще оновилася кухня.

Навпроти печі з плитою та лежанкою стояла нова робоча поверхня з умивальником, газовою плитою, електродуховкою та холодильником.

Стіл і стільці були батьківські.

Під вікном стояла дубова лавка.

В одній кімнаті тітонька ще дозволила покласти новий килим ( поверх нього все рівно настелила нові ткані доріжки), і поставити диван.

Цю кімнату бабуня Геля берегла і майже не заходила.

Там все було нове: старовинне ліжко з периною, ковдрою зі збитими великими подушками, ікони на покутті, шафа з різьбленням, в середині якої були охайно розложені букетики сухої лаванди.

Кімната регулярно провітрювалася і завжди була прибраною.

- Як приїдете жити, буде вам і комната, - щороку казала тітка.

А ми нічого не відповідали, так лише угукали.

Ми живемо в передмісті столиці і своїй дитині мріємо купити квартиру або добудувати щось до свого житла.

Але стареньку ображати не хотіли, тому думку свою з цього приводу не озвучували.

Щороку мешканців у селі ставало менше і менше.

Більшість людей навідувалася влітку на відпустки та канікули.

Молодь виїжджала в міста і ми помічали все більше і більше пустих хат.

Ми теж почали їздити рідше: то навчання, то робота...

А коли чоловік від нас пішов, то додалися ще фінанси.

Я старалася знаходити хоч декілька вихідних і сама приїзжала до тітки підтягти якусь роботу.