AD ASTRA

astra regunt homines,

sed regit astra Deus[1]

Приємна мелодія заповнила бальну залу.  Рімейк стародавнього «Вальс Дощу» Шопена плинув над головами схвильованих випускників, не заважаючи їхнім балачкам. 

Стіни, підлога й стеля мерехтіли під блакитними, зеленими, червоними променями проектора. Щохвилини в повітрі виникав черговий дельфін, що плескався над океанічними хвилями й пірнав кудись в порожнечу. Під величезною світло кулею стрибало дві панди: цілком реальні актори в костюмах. Батьки приклали немало зусиль (і насипали немало кредитів), щоб потішити діточок після здачі великого кваліфікаційного тесту.    

Лілі терпіти не могла вечірки, бали і дискотеки. Танцювала вона доволі незграбно, хоча весь семестр відвідувала класи сальси в студії. Уроки не допомогли,  рухалася Лілі мов пінгвін, збивалася з ритму, забувала найпростіші фігури, а ноги її вічно плуталися у спідничці. Врешті викладачка,  золота призерка міжнародних конкурсів, не витримала такого знущання з сальси і попросила Лілі не гаяти  час, а обрати корисніший для себе клас. Лілі обрала робототехніку. Тепер на вихідних вона програмувала дронів, вчила собак і котів розмовляти, і навіть спробувала розібратися з кодами справжнього аморфа, що батьківський комітет минулого року придбав для коледжу. З програмуванням у Лілі склалося краще, а танці лишилися мрією. Тому вона забилася у куточок і чекала на диво. 

Три години Лілі робила зачіску й макіяж, сподіваючись, що врешті він зверне на неї увагу. Винуватець її страждань однак не поспішав обирати партнерку для вальсу. Євін Мортіс стояв в центрі найбільшої групки та регочучи, сьорбав щось з паперового стаканчика. Цілком може бути, що не виноградний сік. Ерік Саж, рудий хлопчина з яким Лілі відвідувала клас робототехніки, перехопивши її погляд, широко всміхнувся, посмикав Євіна за рукав і кілька разів тицьнув пальцем в її бік. 

Лілі зітхнула, ще раз оглянула яскраву залу, вона була рушила до дверей, як раптом Євін Мортіс озирнувся. Неквапно змірив її зацікавленим поглядом, сьорбнув зі стаканчика й зіжмакав його в кулаці. Лілі здригнулася. Євін Мортіс нарешті помітив її існування, вперше за роки навчання, проте те, як пильно він витріщався на неї, як посміхався кутиком вуст, Лілі не сподобалося. Красень відмахнувся від чергового жартика й закрокував до Лілі, рішуче наблизився. 

— Тут стає нудно, скажи. Можливо ти не проти трохи розважитися? 

Вона отетеріла від несподіваного запрошення. А коли отямившись, простягла Євіну руку, її  стрімко перехопили. Лілі зойкнула, смикнулась, поглянула на того, хто тримав її. Це був юнак зі сріблясто-білим волоссям і ціановими очима. Лілі бачила його вперше в житті. 

— Хто ви? Я вас не знаю...

— Звісно знаєш, Лілі, — юнак всміхнувся, потяг її до себе і став крутити по колу. — Я Арей. 

— Яке дивовижне ім’я… 

Лілі більше не опиралася, дозволивши незнайомцю вести танок. Вона не наважувалася відвести погляд з білого обличчя. Арей виглядав просто неймовірно, наче якась супер модель Авалону, к-поп співак, чи андроїд-компаньйон останньої моделі. Він був значно-значно вродливішим за Євіна Мортіса, вродливіший за будь-кого з коледжу, а рухався як Оріон по воді. Від кожного повороту у Лілі подих перехоплювало. Мрія кожної дівчинки. Аж не вірилося, що цей юнак справжній. Не може така краса належати живій людині, надто гладка шкіра, біла, як в альбіносів, а очі, на перший погляд, цілком людські, сяяли в сутінках, а в променях лазера аж горіли. 

— Гадаєш? 

— А ви… ти людина? — з сумнівом прошепотіла Лілі, та не дочекалась відповіді. Краєчком ока вона вихопила куток, де щойно стовбичила, чекаючи на чудо. Євін досі стояв там, схилився до красуні Вероніки низько-низько. Серце стислося в грудях від спалаху болю. Лілі аж затнулася, хитнулася в бік, та Арей втримав її за лікоть. —  О, ні! Вони зараз поцілуються! 

Арей вхопив її за підборіддя й обережно повернув голову до себе. 

— Дивись на мене Лілі. Це минуле. Не варто боятися того, що вже сталося, — він схилився нижче. — Нічого не бійся. Ти більше не сама, а я  не дозволю образити тебе. 

Зал раптом замиготів яскравіше, радісний гомін стих, вальс завис на високій ноті, а стіни й підлога стали кришитися, мов печиво. Під ногами студентів швидко утворилася чорна діра, та ніхто на це не зважав. Арей огледів рештки зали притис її до грудей. 

— Що це… — Лілі скрикнула, завертіла головою на всі боки. — Що відбувається?!

— Схоже, гравітаційне поле перехопило корабель. Пробач…

Арей розтис обійми, відступив, розкинув руки в боки й злетів… Ціанові очі спалахнули яскравіше за світло-кулю й повітря навкруги Арея замигтіло райдужними зорями. На мить бальна зала завмерла, а одногрупники застигли в дивацьких позах, немов хтось увімкнув стоп-кадр у фільмі.    

— Лілі...прокинься, Лілі!

Її хитнуло вперед. Паски безпеки стисли груди та біль негайно увімкнув свідомість. Лілі розплющила очі. Вчепилася нігтями в м'які поруччя з амортизаційним наповнювачем. Відкинула голову назад, часто хапаючи ротом повітря. По щоках струмочками вилися сльози. 

— Увага! Можливе зіткнення, — Попередив лагідний голос Кори. — Увага!

— Що.. Що відбувається?..

Навкруги блимали червоні вогні. На панорамному екрані зависла сіра кулька, що стрімко наближалася до корабля. 

Лілі смикнулась й зашипіла. Її нудило, голова гуділа й розколювалася від болю, а шия мовби задубіла. З потилиці все ще стирчав катетер, що під'єднав її мозок до ядра — сяючої золотої сфери ШІ. Не дивно, що голова в неї плавиться. Звичайна людина вже б збожеволіла! 

— Гранд…  Гранде? 

«Я тут, Лілі. — голос капітана прорізався крізь біль і з кожним словом набував реальності. — Не хвилюйся. Ми виведемо корабель на  орбіту Фобоса». 

— Ми? — Лілі здригнулася й дужче стисла підлокітники. 

З панелі керування випав чорний штурвал і підплив до її рук. 

— Гранде, я не можу керувати космічним кораблем! Я не вмію літати! Та я навіть сестриним дрон розбила! 

«Заспокойся, Лілі, дихай повільно. Це не так важко, як здається. Кора сама проклала курс, а ми зробимо корегування за необхідності. Ти впораєшся!»

— Ти здурів, — забурмотіла Лілі й вчепилася в кермо. — Ні це я здуріла. Я здуріла!

На екрані вже з'явилися виміри й безліч незнайомих скорочень з цифрами. Гаразд, якісь базові знання фізики та аеродинаміки в неї малися. Проте, навряд чи вона пригадає значення слів: екліптика, перигей та ретроград… 

Зелена лінія, жовта лінія. Орбітальна площина Фобоса та траєкторії корабля відносно Фобоса. Корабель розвернувся проти вектора. Увімкнувся ще один екранчик на ньому відображалися показники вертикальної швидкості. Коли лишалося двісті секунд до перигею увімкнувся двигун. 

«Вирівняй площину, — попередив Грант. — Скоректуй траєкторію».

Значення перигею має лишатися на тридцяти кілометрах? Аби ж вона розуміла, що робить. Зараз її мозок мовби увімкнув якусь сторонню програму й тіло стало чужим.  Вона так зосередилась на корегуванні траєкторії, що забула за орбіти штучних супутників. 

Корабель загойдало, немов у епілептичному нападі. Лілі стисла зуби, з останніх сил тримаючи штурвал. Здається крізь гудіння сирени вона чула страшний лязкіт з яким  корчило метал.  Приземлятися тепер було неможливо та й небезпечно.  Якимсь неможливим дивом їй вдалося  уникнути зіткнення. Усі червоні попереджувальні написи згасли. Корабель перестало трясти. А от Лілі ні. Пальці її намертво вросли в штурвал. Вона судомно дихала, майже задихалася. 

«Молодчинка!»

— Молодчинка? Та я знесла половину багажного відсіку… — Лілі схлипнула й нарешті змусила пальці розтиснутися, поволі опустила тремтливі руки на коліна. 

«Зате решта корабля вціліла».

— Ви справжній оптиміст, капітане…

«Зви мене Арей, будь ласка. Лілі, ти ж вже знаєш, що я — не капітан Грант». 

— Капітан Грант мертвий… Як і всі пасажири й екіпаж корабля. Як мій татусь… Так, я пам'ятаю. — Лілі важко зітхнула й впала на спинку крісла. 

Хоча краще б вона забула про все. Цікаво якби вона не була ксенітом, то хіба б витримала таке колосальне перевантаження? Напевно тиск розчавив би її мізки. 

 — То що далі? Ми прибули на Марс? — вона глянула в елімінатор, але окрім пошрамованого скелями темного обрію нічого не бачила. 

«Ми потрапили в посилене гравітаційне поле Фобоса». 

— То це і є Фобос? Там мають бути колоністи й велика дослідницька станція… Порятунок!  — вона гойднулася вперед, але тої ж митті зашипіла від болю. Голка в шиї посунулась й боляче вп'ялася в м'яз. Лілі схопилася за конектор не наважуючись висмикнути його з рани. 

«Зачекай хвилинку, — попросив Арей голосом капітана Гранта. — Я створю нейроні зв'язки для частинки себе і часточка мене лишатиметься у твоїй свідомості. Так ми зможемо спілкуватися».

Лілі смикнулась і міцніше стисла кабель вогкими пальцями. Насправді вона дуже сумнівалася, що прагне, щоб в її мозок закачали зовсім невідому людству, чужорідну істоту. Щоб Арей що, борсався в її пам'яті? Стежив за нею, а можливо потайки керував?..  Вона досі не розуміла хто Арей такий (чи він золоте сонце, що ширяла в ядрі корабельного ШІ?) і що можна очікувати від мешканця темного всесвіту. Простіше буде обірвати їхній зв'язок просто зараз! Вона стала поволі витягати конектор, схлипуючи від болю й морщачись від відрази. 

«Лілі, зачекай! Не роби цього! Не хвилюйся моя присутність не нашкодить тобі. Я займаю лише кілька терабітів твоєї пам'яті. Будь ласка, не треба мене боятися»

Вона завагалася, пальці завмерли. Вона важко відсапувалась мов повернулася з пробіжки. Цієї хвильки вагань вистачило, щоб Арей зробив те, що хотів. У голові   запаморочилось і Лілі гепнулась в крісло, обхопивши себе руками, тихенько заскімлила.  

«От і все, люба. Бачиш, зовсім не боляче. Не треба плакати, Лілі. Повір, наше поєднання це на краще. Ти ж збираєшся йти до колонії, а зв'язок зі мною тобі ще знадобиться і не раз! Розумію, що тебе лякає моя безтілесність… людському мозку важко сприймати інші життєві форми. Та я не проти втілитися в щось більш привабливе, аби знайти придатну посудину».  

Лілі кулаком стерла сльози й, схопивши конектор, одним порухом вирвала його з шиї, зашипіла. Еві миттєво блокувала пекучий біль і вона нарешті змогла вільно рухати головою. Розстібнула ремені й вилізла з сидіння. Ледь не впала:  кабіну таки сильно нахилило в бік.  

— Тоді домовилися. Щойно я знайду тобі придатну… гмм… посудину, ти звільниш мій мозок!

«Як забажаєш». 

Кутиком ока вона помітила раптовий рух й налякано зойкнула. Біля капітанського крісла стояв… той самий білявий юнак в сріблисто-білому модному костюмі з полімерних волокон. 

— Арей… Це що, ти?    

Юнак всміхнувся і наблизився на кілька кроків. Він виглядав точнісінько як у її сні. Невідомої раси та неприродної краси альбінос з сяючими очима мигдалюватої форми. 

«Я гадаю так тобі буде зручніше». 

— М-можливо, — Лілі знітилася, стала за кріслом. 

Арей  потягнувся до її щоки. Лілі зойкнула й замружилась. То було обережне ледь зрозуміле відчуття, немов би доторк привида, а тоді м'які колючки побігли по шкірі. Більше нічого не відбувалося. Вона зітхнула і наважилась розплющити очі. Арей все ще стояв поруч, проте її не торкався. 

— Ти наче справжній дух, — вона оглянула його й нарешті відпустила спинку капітанського крісла. Сама простягла руку до білого обличчя. Торкнулася. Арей закрив очі. Нічого не сталося, пальці просто пройшли повітря навскрізь, але шкіру на кінчиках приємно защипало. 

— Це так дивно… Ніколи не думала, що буду приятелювати з привидом. Буквально, привидом у машині[2]!

«Фактично, мій розум і є моє первинне тіло, тому не певен про коректність використання цього поняття», — він всміхнувся. 

— Він до всього філософ! Лишень уявити, що я першою з усього людства вступила у контакт з іншопланетною істотою. Лізі луснула б від заздрощів! Красунчики-прибульці то була її тема. Вона мала всі дев’яносто дев'ять постерів дорами "Мій наречений — прибулець". 

Лілі пирхнула в долоньку. Але смішок її миттю згас. Надто свіжими були рани від втрати. А пам'ять про сестру додала тупого болю на серці. Згадувати ті часи, коли вони жили всі разом, коли були родиною — нестерпно! Ще нестерпніше тепер, коли вона втратила все. Усе! Вона застрягла на кораблі привиді й зовсім не розуміє, що робити далі.

«Лілі, все гаразд. Ти не сама. Я ж обіцяв привезти тебе на Марс».

— Ми на Фобосі, — вона не весело всміхнулася. — А двигуни навряд чи запрацюють. Тай корабель от-от розвалиться на шмаття. Завдяки мені... 

«Поки що ми на Фобосі, так. Проте це вже сімдесят п’ять відсотків успіху! Ми підемо на станцію і знайдемо тобі людей. Доросліші представники твого виду точно знатимуть, що робити».  

— Чи варто нагадати, що «доросліші представники мого виду», затіяли весь цей навіжений експеримент з гіперстрибками? — Лілі похитала головою, стисла губи в міцну лінію, тоді приречено зітхнула. — Однак іншого виходу немає. На цій бляшанці ми далеко не залетимо. Не знаю як ти, а я не придатна жити у космічному вакуумі. Начеб-то. — На мить вона загадалася над питанням, а на що здатне тіло ксеніта? Можливо Гранта призначили капітаном експериментального корабля не просто так. Адже у той час, коли прості люди мутували, а андроїд здурів — капітан Грант лишався собою. І вона лишилась. Чи вся справа у первинній біохімії про яку казав Арей?  

...



[1] Зірки керують людьми, а Бог керує зірками

[2] Привид у машині — термін, що ввів філософ Гілберт Райл, щоб підкреслити думку Декарта та інших про те, що розумова і фізична діяльність відбуваються одночасно, але окремо (дуалізм тіло-розум).