AD ASTRA

non est ad astra mollis e terris via [1]

Сенека

Страх ніколи не минає. Він, як хвороба, від якої неможливо одужати. Від якої не створили ліків. Кажуть, що страх − це корисний інстинкт. Можливо, адже саме страх не дав мені загинути. Хоча тому, хто побував  у пеклі важко повернутися до нормального життя. 

***

І знову той самий сон. Радше спогад, що з кожним разом ставав дедалі чіткішим і реалістичнішим. 

Це було, як підключення до мережі «Авалон», коли свідомість завантажують у симуляцію.    

Я знала, що зараз потраплю в той день, у ту ж мить, коли тато блідий і наляканий пізно вночі повернувся додому. 

«Збирайся, Лілі! Пакуй речі, бери все необхідне.  У нас є лише дві години!»

«Куди ми їдемо? Що сталося?»

Батько наче ошпарений носився між поверхами нашого будиночку й щосекунди нервово позирав на старий годинник, який носив на лівому зап’ястку. 

Витягнувши великі валізи з горища, він заходився безладно заштовхувати туди всякі речі, все без розбору.  А зелені очі за окулярами-півмісяцями збуджено сяяли. 

«Потім, Лілі. Все потім. Немає часу на пояснення. Збирайся, доню, збирайся» — безперервно бурмотів він собі під ніс.

Коли до будинку підлетіла чорна міністерська машина, я була налякана не менше за татуся. Не розуміла, що відбувається, проте, вже знала, відчувала десь глибоко в серці, що щось погане от-от має статися. 

З машини вийшли люди в темно-синій формі, не представившись, взяли наші валізи й заштовхали мене на заднє сидіння, пристібнули двома пасками безпеки, неначе я мала дитина. 

Ми довго кудись їхали, а тато мовчав, уважно слідкуючи за дорогою. Коли за тонованим вікном з'явився стартовий майданчик космопорту — то мені здалося, що я зараз помру. Серце так шалено стрибало в грудях, що аж стало боляче дихати. 

«Ми кудись летимо, татусю?» — та батько далі похмуро мовчав. 

Глибоко занурений у власні думки, він, як завжди, не чув мене. 

Коли машина зупинилася, батько витяг мене в темряву й мовчки повів за руку у великий білий купол центру польотів.  

Вперше я опинилася в стінах ОЦПК — це святеє святих усіх космічних місій. Та роздивитися все як слід, не було можливості, батько й далі тяг мене коридорами, наче ляльку. Зрідка пригальмовував, щоб привітатися з незнайомцями, напевно друзями, та щоразу все міцніше стискав мій вже червоний зап’ясток. Від болю я кусала губи до крові, а у вухах постійно дзеленчала «Еві».  

Нарешті, у супроводі двох чоловіків у воєнній уніформі, ми ввійшли в термінал. У мене забракло дихання, коли за панорамним вікном з’явився корабель — мов срібна гладенька куля. Навіть біль від синців угамувався.

Справжній корабель! Невже ми полетимо? Я глянула на татуся, він якраз говорив  із черговим співробітником «сфери». 

«..Рою, ти певен? Якщо повернешся — то віддадуть під трибунал».

«Це необхідно, Джордж».

Батько знову стис мій зап’ясток, я аж зойкнула від болю. 

«Лілі має летіти сьогодні».

Чоловік зітхнув і потер перенісся: «Ну гаразд, тобі видніше, — відступив у бік, щоб ми могли зайти до шлюзу. — Я про все домовився. Грант знає. Не хвилюйся, друже, ви з Лілі в надійних руках».

Джордж поплескав татуся по плечу й ми рушили далі. 

— Лілі, ти спиш? — тепла рука струсонула мене за плече, з переляку я сіпнулась, зойкнула, широко розкрила очі.  — Прокидайся, доню. 

Батько низько схилився наді мною, вільний від ременів амортизаційного крісла. 

— Ой, ми вже летимо? — я глянула в ілюмінатор, за ним ще блищало світло далекого місяця.

— Летимо, —  він якось сумно мені усміхався й поплескував по плечу. — Ходімо, привітаємося з капітаном. 

Я озирнулася, напевно, решта пасажирів втекли одразу, коли капітан дозволив залишити крісла. 

Курс на Марс був прокладений, тепер жоден із  нас не повернеться на Землю. 

Блакитно-зелена намистинка на чорному атласі порожнечі — наш втрачений дім, стрімко віддалявся в ілюмінаторах. 

За цим було сумно спостерігати, тож я навіть зраділа, що не доведеться весь час сидіти прикутою до пасажирського місця. 

У найбільшому модулі, що радше нагадував простору залу на батька вже чекало з десяток незнайомців, а я змушена була супроводжувати його. 

Попереду нас очікували кілька годин смертельної нудьги. Як же ж складно бути донькою такої відомої людини.

Кольоровий натовп, незнайомі обличчя, всі усміхнені й щасливі. Звісно, щасливі. Це ж був останній і найбільший корабель-розвідник, що тікав із Землі. 

— О, невже це ваша донька, Рою? — високий, сивий чоловік у темно-синій формі ОЦПК, зустрів мене здивованим поглядом. 

— Так, капітане Гранте, — батько відповів із люб'язною усмішкою. — Це моя Лілі.

— Пані Лілі, ви вже така доросла! Пам’ятаю, востаннє ми зустрічалися, коли ви ще гралися в Sims-симуляції й носили рожеві хвостики. 

Я знітилась, проте хутко потиснула простягнуту широку долоню. Обличчя в капітана було гладеньке, як у юнака, а от погляд темно-синіх, наче водяні кратери очей, вражав своєю глибиною. 

Мене, аж струснуло від неприємної здогадки. Чи капітан Грант людина? Напевно ж. Не може бути, щоб в ОЦПК допустили до такої посади ксеніта-покруча чи бляшанку-андроїда.

«Ти не маєш так на них казати», — я здригнулася, раптом пригадавши останню суперечку з батьками, тоді ми вчотирьох ще жили разом на березі Червоного моря.  

«Та ж всі так їх звуть, а буває й гірше. Недолюди, мутанти, синтетики!»

Мама й молодша сестра на мої слова не відреагували. А голос тата довгим відлунням гудів у спогадах: «Ксеніти — це звичайні гібридні організми, вони теж люди, хоча на молекулярному рівні їх тіла побудовані з інших кислот. Людина, яка відрощує собі штучний орган не перестає вважатися людиною, чи не так?»

Темні очі капітана Гранта дивилися так пильно, ніби щось вишукували в моїх думках. Покручі вміють читати думки, а чи вміє капітан Грант? Та нащо я хвилююся, може він звичайний собі андроїд.

— Добрий день, капітане, — я ввічливо усміхнулася, бо сьогодні маю грати роль маленької леді. 

Не варто засмучувати батька, цей місяць і без мене видався важким.

— Чи ви добре себе почуваєте?  

Капітан міцно тримав мою долоню. 

— Звісно, — я стенула плечима, урешті-решт кого хвилює невелике запаморочення, тим паче, що «Ева» просканувала мозок і не виявила жодних відхилень.      

— Це перша подорож Лілі, — тато обійняв мене за плечі, притулив до себе.  —  Капітан Грант дуже досвідчений пілот. Не хвилюйся, доню. 

— З технологіями мережевого керування та ШІ будь-який жовторотик впорається, — капітан Грант гмикнув, схрестив руки на грудях, правий кутик губ сіпнувся вгору. — Рою, мене взяли на корабель не за роки льотного досвіду. 

— Певен, що причина у твоїй харизмі, друже. 

Батько й капітан засміялися, якось напружено, трохи удавано. Проте, вони єдині, хто удавав радість, решта пасажирів виглядали веселими, аж занадто життєрадісними. Пили безбульбашкове шампанське у високих келихах, жартували, хтось навіть танцював у кутку. 

— Не хвилюйтеся, Лілі, обіцяю, що зроблю все можливе й неможливе, аби доправити вас безпечно на Марс до матері. 

Звісно, капітан Грант не помітив, як батькове обличчя посіріло. Весь цей час  згадка про матусю й молодшу сестру була під забороною в нашому будиночку на березі. Я міцно стиснула кулаки.

— Саме так. Дуже сумую за ними, — я вимучила усмішку, оглядаючись по сторонах, шукаючи куди б втекти від небажаних розмов.

«Вона мене покинула…покинула…покинула!..»

— Капітане, то це і є наші важливі гості?

До нас приєднався юнак у формі. Високий, стрункий, як і решта присутніх — незнайомий. 

— Так, Деміне, — Грант зустрів юнака легкою усмішкою. — Рою, Лілі дозвольте відрекомендувати вам — лейтенант Іворі мій помічник.  

Вродливий і замолодий для звання лейтенанта, юнак усміхнувся кожному почергово. 

Батько похапцем потис йому руку, нервово й безглуздо закивав головою. 

— Вітаємо на борту «HJ-20», — Демін поспіхом відповів на привітання, сховав руки за спиною, й виструнчився. — До стрибка залишається одна година, відпочивайте.

— Лілі, якщо бажаєте мій помічник проведе вам невелику екскурсію кораблем, — втрутився Грант. — Певно, у вас багато питань? А ми тим часом проведемо діагностику й підготуємо звіт для керівництва. 

— Так-так, це чудова пропозиція! ОЦПК просили вийти на зв'язок, щойно ми займемо близьку орбіту Місяця, — батько поплескав по спині й обережно підштовхнув мене до Деміна. — Лілі, побудь із лейтенантом Іворі, гаразд?  

Я помітила, як вони з капітаном стурбовано переглянулися. Зрозуміло, хочуть поспілкуватися наодинці.   

— Гаразд.

Я байдуже стенула плечима, хіба в мене є вибір? 

— Матиму за честь, — Демін схилив голову й став до Гранта боком. — Ходімо, міс Лілі? 

— Можна просто Лілі, — машинально виправила я, зітхнула й попленталась за юнаком. 

Лиш раз озирнулася, помітивши, як Грант схилив до батька сиву голову, а на високому чолі з'явилися напружені зморшки.  

Демін провів мене повз веселу юрму, підвів до шлюзу, зачекав і притис долоню до сенсорної панелі. Двері відчинилися й ми потрапили у вузький, порожній тунель. 

— Отже, ви ніколи раніше не літали? Вам, напевно, цікаво, як тут все працює? 

— Я читала інструкцію перед запуском, — байдуже оглянула білі стіни. — Але охоче послухаю вашу версію.

Демін усміхнувся. Цікаво скільки ж йому років? А капітану Гранту? Батько говорить із ним, як зі старим побратимом, а тато в  нас не молодий. Ми з Лізі були бажані й доволі пізні діти відомого подружжя Вітарів. 

Наше народження стало справжньою сенсацією, проривом у технології штучного запліднення. Двійко цілком здорових нащадків від батьків, що перехворіли на ЗікаX — справжнісінька фантастика. Ми з Лізі росли без жодних ознак мікроцефалії. Молодшу сестру-близнючку мама так і звала крихіткою-несподіванкою. 

Цікаво, чому мама, втікаючи обрала саме Лізі? Чому лишила мене батькові? Я стисла кулаки так міцно, що «Ева»,  аж задзеленчала у вусі, попереджаючи про можливий емоційний зрив і травму верхнього шару епідермісу на долонях. 

Я зітхнула. Демін щось там говорив, розповідав про екіпаж нашого рейсу, проте я не слухала. 

З чергового білого тунелю ми вийшли в біло-синій модуль у формі сфери, він чимось нагадував шкарлупку яйця. По середині порожнечі за прозорою скляною трубкою висів велетенський блакитний згусток світла. 

Я вражено зойкнула й заклякла перед сяйнистим дивом. 

— Це ядро, — підтвердив мої здогадки Демін. —  Квантовий мозок корабля. 

Згусток світла пульсував, а крихітні тоненькі мацаки вирували в повітрі, що нагадувало рух величезної нервової клітини. Он він який штучний мозок. 

— Це Кора, фактично вона пілотує кораблем і слідкує за всіма системами. З таким керівником, ми з Грантом, лише допоміжний персонал. 

Я розгублено дивилася на надпотужне ШІ, відчувала дивний наплив натхнення.

— Вона нас чує? — пошепки запитала я, не наважуючись відвести погляд. 

— Звісно, чує. Кора! — Гукнув Демін і згусток світла на мить застиг, прислуховуючись.

— Вітаю, лейтенант Іворі. Чим можу допомогти? — звідусіль залунав приємний жіночий голос. 

— Привітайся з нашою поважною гостею, міс Лілі Вітар, — Демін всміхнувся кутиком вуст.

Блакитний згусток випустив сотні тонких протуберанців і завертівся жвавіше.

— Вітаю, пані Лілі. Я — Кора, штучний інтелект корабля. Як бажаєте, щоб я до вас зверталася?  

— Лілі, можна просто Лілі, — волосся на загривку настовбурчилося, а шкірою стрибали сирітки.

Це було таке дивне відчуття. Стояти на містку й дивитися на найрозумнішу машину, що коли-небудь була створена на Землі — Deos EX.

— А що двигун, це правда, що ми полетимо на супершвидкості? 

Демін ствердно хитнув, склав руки за спиною й виструнчився.

— Двигун Еріка Ленца, так це правда міс Лілі. Цей прототип названий на честь вченого, що запропонував нове вирішення рівняння, щоб оминути Теорії відносності. Він довів, що існує така конфігурація викривлення, яка не потребує використання темної енергії. Просторово-часовий континуум за тим рівнянням створює солітони — компактні й стабільні хвилі, що зберігають форму та постійну швидкість. 

— А хіба ця теорія не була відхилена його колегами? — Я гмикнула, як зачарована витріщаючись на пульсуючий розумний шар світла. — Адже для створення солітонів, чи як їх там, потребувалося багато енергії? Конкретно багато енергії. 

— Для створення пузиря діаметром сто метрів потрібно  перетворити в енергію масу тридцяти Юпітерів, — втрутився ласкавий голос Кори. 

— Так, але з часом ця проблема була вирішена, — Демін відмахнувся від зауваження, мовби маса тридцяти Юпітерів, то була якась несуттєва дрібничка. — Маємо стабільне рівняння, перевірені першими стрибками прототипи двигунів, фактичне підтвердження їх роботоздатності. За нами майбутнє людства, міс Лілі. 

— Дивно, мені здавалося, що підкорення далекого космосу, то була просто мрія людства, а не єдиний план на майбутнє. Та, схоже нині єдине, що нам лишається, це якнайшвидше накивати п’ятами з рідної планетки. 

Я схопилася за сріблясте поруччя, стала навшпиньки, аби краще бачити блакитне диво за склом. Чомусь мені подобалося спостерігати за щупиками-протуберанцями, що виривалися з блакитного сонця. 

— Ви не романтик, міс Лілі. 

— Ні, ваша правда, — я зітхнула. — У родині Вітарій є лише два романтики, наші з сестрою батьки. Великі вчені й водночас безнадійні романтики. 

Демін усміхнувся кутиком губ, наслідуючи капітана Гранта.

— Приємно це знати. 

Почувся сигнал попередження, білими стінами стрибнув спалах червоного світла.

— Лейтенанте Іворі до стрибка залишилося тридцять хвилин, рекомендую екіпажу зайняти місця й приготуватися, — попередила звідусіль Кора. — Я викликала капітана Гранта.

— Вибачте, міс Лілі, мусимо зупинити нашу екскурсію, — Демін знизив плечима.

— Не страшно, лейтенанте. 

Цю швидку прогулянку в будь-якому випадку складно назвати екскурсією. Я встигла лишень подивитися на корабельний ШІ. 

— Можна просто Демін, міс Лілі, — виправив він ласкавим голосом й усміхнувся.

Демін покрокував до шлюзу, а я ще раз озирнулася на блакитне сонце, що зависло в порожнечі. 

Людський фактор зник із рівняння, все регулює машина, за всім наглядає всевидюче око ШІ. У цьому відчувалося щось неприродне, щось неприємне, як в існуванні ксенітів. 

Дванадцять пасажирів хутко повернулися на місця, не дочекавшись третього попередження.

Капітан Грант і лейтенант Демін зайняли крісла на містку. Їх двох було навіть забагато для такого розумного корабля. 

— Всі системи працюють, як наші справи, Кора? — Грант пробіг пальцями по віртуальній клавіатурі, перевіряючи показники життєзабезпечення. 

— За п’ять хвилин ми вийдемо в задану точку для стрибка. Увага, вхідне голосове повідомлення з Землі, — Кора попередила приємним звуковим сигналом. 

— Вивести в ефір, — наказав Грант і глянув на екран, що завис над головою. 

— Говорить диспетчер ОЦПК. Корабель HJ-20, самозваний «Британія», для вас відкрито стартове вікно. 

Грант усміхнувся. «Британія», Еван як завжди увімкнув режим Джокера. Ще раз пробіг по віртуальній клавіатурі, остаточно звіряючи всі дані.

— Диспетчер, говорить «Британія», віддаємо штурвал нашій дівчинці. Кора?

— Я тут, капітане. Системи функціонують, життєзабезпечення працює на сто відсотків. Все готово до стрибка. 

Грант зручніше вмостився у велике біле крісло, амортизаційний наповнювач міцно зафіксував тіло. Диспетчер від'єднався й екран зв'язку погас. 

— Аби цей експеримент вдався. Нині ризикуємо не лише нашими життями, — Грант зітхнув. 

— Вони всі знали на що підписалися, — Демін гмикнув, пристебнув пасок і дозволив кріслу охопити себе в м'яких хмаринках. — Втікачі, ренегати й політичні біженці… нащо взагалі ти в це вплутався? Їх не готували щоденно останні три роки, як нас. Це просто люди, Гранте.  

Капітан зітхнув, пригадав, як схоже питання нещодавно задав парламентарю і своєму доброму другові. 

«Нащо ти в це вплутався, Рою?»

Рой Вітар відповів ледь чутним, надтріснутим голосом. Він схуд і зблід із часу їх останньої розмови. Я помітив, що він хворий. Важко хворий, проте нічого нікому не каже.  Розрив із Мелоді сильно підірвав його без того поганеньке здоров’я. 

«Це єдиний спосіб захистити її»

— Бо це єдиний спосіб їх захистити, Деміне. Наші пасажири не погані люди, — він міцно заплющив очі, відчуваючи слабке коливання корабля. — Вони просто народилися не в той час і не в тому місці. 

Слова Гранта обірвалися й зависли в повітрі, набуваючи незвичної матеріальності, наче об’єкти, що збиралися втілитися зі звуку та думки. 

Сплеск нової зірки міг би осліпити, якби не захисні екрани на ілюмінаторах  і щит Кори. Енергія від двигуна влучним пострілом  розірвала час і простір, створивши для срібної капсули з десятком душ різнобарвний неоновий вихор. Задзвеніла струна, і корабель засмоктало в барвисту червоточину. 



Бридкий дзвін у правому вусі, все не змовкав. Від нудного дзеленчання пульсуючий головний біль ставав нестерпним. Мозок от-от мав тріснути й розійтися по швах, як моя сукня на випускній вечірці. Гарний жарт мені влаштував Євін Мортіс. Ніколи йому за це не пробачу, ніколи… Господи, що ж воно так дзеленчить?! 

— Заткнися… — прошепотіла я сухими вустами, шершавий язик повільно сіпався у розкритому роті. — Мамо, я не піду до академії… Ще кілька хвилинок…. Вимкни нарешті цей клятий будильник, Лізун!

Спогади й біль переплелися у свідомості в химерний клубок. Я була одразу на нічному даху після вечірки, плакала, ображена витівкою Євіна Мортіса й лежала в білій палаті лікарні, а наді мною схилилося мамине бліде обличчя. Великі очі зовсім червоні від сліз, із чорними мішками від недоспаних ночей. До правої руки кріпилося одразу з десяток катетерів, а відчувала я себе не ліпше за відбивну. 

— Мамо, що відбувається? Я що помираю?..

Пробелькотіла я крізь клятий дзвін у вусі. 

— Ти не помреш, Лілі. Доню, слухай мій голос. Ти нізащо не помреш! 

Вона боляче стисла мою вільну від катетерів руку. Струмочки сліз полилися блідими, впалими щоками. 

Матуся знову заплакала й притислась чолом до моїх слабких пальців. Я спробувала присісти, марно, бо майже не відчувала власного тіла. 

Воно здавалося мені чужим, та порожнім, мов та велика біла мушля, що ми з Лізі якось знайшли на березі. Сестра полювала на перлини, а я палицею штовхала мертвих медуз у брудний коловорот. 

Море тоді довго штормило й на берег крім пластмаси приплило багато дивовижних речей. 

«Зосередься, Лілі!» — звідкілясь гукнув голос капітана Гранта. 

Я зіщулилась. Море, щаслива Лізі, бліда мама, наляканий батько, старт корабля — все поглинула порожнеча. А тоді мені наче хто ляпаса дав. Я широко розкрила очі й ковтнула повітря. Звернулася калачиком.

Я літала… Ні, вірніше я парила між сріблястими стінами модуля. Замість порваної рожевої сукні на мені була дурнувата тено-синя форма співробітника ОЦПК. Хоча ніякий я не співробітник, я просто пасажир. 

Стеля. Стіни. Крісла. Ілюмінатор. Стеля… 

Я кружляла по колу, як іграшковий вертун. Нудота підступила до горла, проте "Еві" все ще працювала, а отже робила все можливе й неможливе, аби покращити мій фізичний стан. 

Система внутрішнього моніторингу біоритмів дзеленчала, як скажена, попереджаючи про серйозні ураження. 

Я тицьнула великим пальцем за правим вухом і вимкнула сповіщення. Дике дзеленчання урвалося, а я опинилася в цілковитій німоті. 

Спробувала озирнутися, тихенько гукнула про допомогу. Мій писк проковтнули звуконепроникні стіни. 

Нарешті вдалося зачепитися за спинку крісла й припинити своє кружляння. 

Я втупилася в чорний ілюмінатор, та зовні чекала, лише космічна порожнеча. Темна, зловісна й ворожа. Я здригнулася. Волосся на загривку стало дибки. Чорне міжзоряне ніщо позирнуло на мене у відповідь. Жваво уявила криву посмішку на порожньому чорному обличчі.  

— Тато! — скрикнула я, знову ледь чутно, озирнулася. 

Дванадцять білих крісел стояли порожні. Усі пасажири зникли з модуля. 

Серце неприємно стислося в грудях. Стало боляче, як того разу, коли від маминого крику здригалися стіни:

«Я більше цього не витримаю, Рою! З мене досить, чуєш? Досить!» 

Вона носилася будинком, пакуючи речі у велику валізу. А ми з Лізі нажахано тулилися до кутка, спостерігаючи за скаженою сваркою. Тоді мама підскочила до нас і схопила молодшу сестру за руку. 

«Ходімо, Лізі. Нам тут більше не місце!»

І вони пішли. Зникли з нашого життя наче ніколи не були його частинкою. Багато ночей після тої сварки я згадувала її слова і намагалася зрозуміти, чому мама обрала сестру, а не мене? Чому схопила й потягла в ніч Лізі? 

— Татусю! 

Мені відповіла тиша. Жодного звуку, окрім слабкого рипіння амортизаційної речовини під моїми вологими пальцями. 

Щось сталося зі штучною гравітацією корабля, проте Кора чомусь не сигналізувала про серйозне пошкодження. 

— Куди всі поділися? 

Я закашляла, страшенно хотілося пити. Горло пекло, наче зсередини пазурами подерли, а в роті було так сухо, ніби в мене кілька днів ні краплини не було на вустах.

Я глипнула на чорний ілюмінатор. Порожнеча глянула на мене у відповідь. Поза спиною пробіг мороз, я міцніше вхопилася за спинку крісла.

Отже, вибір у мене не великий, або залишатися в пасажирському модулі, безладно дрейфувати далі й чекати на повернення батька, або спробувати з’ясувати, що сталося після спалаху блакитного сяйва.  

Під серцем болісно стискалося. Я розвернулася до шлюзу, зігнулася навпіл і щосили відштовхнулася від крісла. 

Все життя мріяла літати, проте не сподівалася, що навіть така дурнувата мрія втілиться. 

Безладно замахала руками, та з третьої спроби все ж вчепилася в срібне поруччя, що ледь помітно випирало з гладенької стіни модуля. 

Отак, щосили чіпляючись пальцями й теліпаючи ногами, я допливла до дверей, ляпнула долонею сенсорну панель, двері шлюзу з шипінням роз’їхалися. Попереду був порожній сліпучо білий коридор. 

Я заплющила й розплющила очі, попливла далі, відштовхуючись від стін. 

Дивне, неприємне передчуття звивалося під серцем, боляче жалило груди, як щупальця медузи. Волосся теліпалося високо над головою, ледь не чіпляючи низьку стелю. Та замість того щоб насолодитися станом невагомості, я хутко перетнула коридор, зависла перед шлюзовими дверима. Вже простягла руку, та щось тримало мене. 

Передчуття, чи просто страх?

— Кора, — покликала я хрипким голосом і знову закашляла — терміново маю знайти воду. 

У відповідь мовчання. Жодного звуку, бодай якогось писку чи дзижчання двигунів. Корабель-привид? 

Я здригнулася й притисла правицю до сенсорної панелі. Вона блимнула, двері повільно заковзали в різні боки. 

Це був «бенкетний» модуль, де екіпаж і пасажири відсвяткували відбуття на Марс. Здається, також порожній. Пригашене світло й довгі тіні створювали неприємний контраст з яскравим коридором. 

— Агов! Є хто живий? — гукнула невпевнено й схопилася за горло. 

У сутінках щось ворухнулося. Зовсім поруч від мене, на відстані двох стрибків хтось плавав у порожнечі між білими стінами, повільно обертаючись навколо своєї осі. Хтось із дорослих у темно-синьому комбінезоні. 

— Татку, це ти? Капітане Гранте? Деміне? Що тут сталося?

Фігура в комбінезоні здригнулася, раптом припинила обертатися й поволі повернулася до мене… 

Я закричала, тихенько, бо горло шалено пекло. Заклякла на місці, щосили вчепившись у поруччя. 

Навіть у сутінках я розгледіла його обличчя: сіре, аж попелисте, понівечене, мовби подерте кігтями, страшенно пожмакане, немов старе пап'є́-маше. Волосся сильно порідшало, оголивши спотворений череп. А очі — чорні-чорні, без райдужки й білків, втупилися в мене байдужим, дзеркальним поглядом. Те, що лишилося від розпанаханого рота розтяглося, аж до вух.  

То була не людина, якесь страховисько витріщалося на мене на відстані в два стрибки. Воно захрипіло, забулькало й потяглось до мене довжелезною, тонкою, як лозина рукою. 

Я хитнулася назад у коридор, та вогкі пальці зіслизнути з  поруччя і я безпорадно завовтузилася в невагомості. 

— Лі..лі… — пробулькотіло чудовисько, тягнучи до мене тоненькі, зліплені з розкачаного тіста руки-лозини. — Лілі.

Вдруге я заклякла, затамувала подих, нажахано глянула на істоту, що кликала мене. 

— Татку?.. 

Від страшної здогадки ким була ця істота в грудях запекло ще дужче. Ні-ні, як таке могло статися? Як?! Спонтанні мутації? Ні, не можливо! Не може людський організм змінитися так радикально за кілька годин! Я була певна, що промарила дві-три години, не більше. Така стрімка мутація, такі страшенні зміни фізіології — не можливі! Я радше повірю, що добряче гепнулась головою і зараз марю. Але повірити в те, що бачила, в те, що сталося з батьком — ні…

— Лілі, Лілі, — безладно бурмотіла істота, повільно наближаючись. Тонкі крижані пальці торкнулися моєї щоки. Щось лихе зачаїлося в цих чорних очах.

В останню мить, я зібралася з силами й відштовхнулася від стіни ногами, полетіла геть від істоти. Спиною врізалася в щось м'яке вологе. Озирнулася. То був чоловік, чорна шкіра, обличчя нормальне,  людське. Він сидів поруч із нами.

— Сер, прошу вас! Мені потрібна допомога… 

Коли чоловік проплив трохи вперед, я проковтнула решту слів. У нього не було ніг. Між стінами плавала, лише половина сусіда. Від поясу — нічого, наче тіло обережно розрізали навпіл.

Я затисла рот рукою, та крик виривався між пальцями. Хвилею розітнув зовсім не порожній модуль. Справді, тепер я бачила, куди поділися всі наші подорожні. 

Вони були тут. Всі одинадцять. Хтось більш, а хтось менш пошматований. Декілька сірих,  із чорними очима, як у батька. Великим залом безладно плавали руки й ноги, та решта частин тіл. У голові запаморочилося, мене знудило. «Еві» прокинулася й задзеленчала у вухо. 

— Ні, ні, ні…

Я щосили стала гребти руками й ногами. І от притислась до стіни. Чорноокі створіння зосереджено пильнували за моїм переміщенням, а тоді синхронно, наче плавці,  рушили до мене. 

— Татко, татусю…  

Двері з шипінням розкрилися і яскравий білий промінь розітнув зал навпіл. На порозі завис капітан Грант. Він обвів модуль спокійним поглядом і зупинився на мені. 

— Лілі?  

Капітан Грант не змінився, принаймні з обличчям й очима в нього все було гаразд, і здається, всі кінцівки лишалися на місцях. 

— Швидше!

Він схопив мене за плече й рвонув до себе. Ми вилетіли в білий коридор, а шлюзові двері з шипінням закляпнулися, залишаючи чорнооких сірих створінь у бенкетній залі. 

Я важко дихала, часто хапаючи повітря. Шлунок вивертало від нудоти. У голові паморочилося. «Ева» дзеленчала у вусі, сповіщаючи про викид адреналіну.

— Вони.. там. Вони всі.., — затиналась я, та чіплялася пальцями за руки капітана Гранта, як потопельник за рятівника, і тягла його, тягла на дно. 

— Лілі, дивись на мене! — капітан схопив мене за плечі й щосили струсонув. — На мене, Лілі! 

Я поглянула на нього. Від пильного погляду темно-синіх очей чомусь стало легше. 

— Ти жива, чуєш мене? Все буде добре, Лілі. Ти будеш жити, обіцяю. 

«Ти будеш жити, Лілі» — повторив мамин голос із спогадів про лікарню. 

— Ти розумієш мене? 

Я непевно хитнула головою. 

— Гаразд, тоді ходімо. 

Капітан Грант потяг мене за руку довжелезним білим коридором, періодично позираючи на шлюз. 

Він зупинився, притис долоню до білої стіни, а та яскраво спалахнула, світло в коридорі миттєво притихло, й на стіні з'явився круглий екран. 

— Що сталося, капітане? Не розумію, нічого не розумію. 

Я тремтіла, слова ледь чутно виривалися з подертого горла, проте капітан мене розчув.   

— Схоже, хтось зламав мережу… 

Грант зіщулився, цівочка цифр стрибала екраном і відзеркалювалася в його темних очах. 

— Так і є. Дивись, — він тицьнув пальцем у маленьке віконечко, проте я не розуміла, що саме маю там побачити. — Це сторонній сигнал. Можливе проникнення.

У віконці замерехтіло блакитне сонце, що плювалося протуберанцями — то Кора. Схоже, вона досі активна, хоча чомусь німа. 

Усередині блакитного шару звивалося щось їдко-золотисте. Великий жовтий згусток, що формою нагадував пухлину в тілі ядра. На екрані з’явилося попередження.

«Увага, виявлено сторонній контакт!» 

Чим би, або ким би не був цей «контакт», виглядав він досить зловісно. 

— Останні вказівки з Землі. Збій в синтаксисі призвів до навігаційної помилки, — пробасив Грант тихо й зловісно. 

— Помилка? — я закліпала, світло від екрана боляче різало очі. — Чекайте, то де це ми? Де ми? — охопила себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння.

— Невідомий сектор, — прокоментував капітан, стежачи за цифрами. — Якщо вірити розрахункам Кори, ми в двадцяти тисячах світових роках від Землі, — Грант опустив руку, видихнув крізь стиснуті зуби. 

Віконце з цифрами зникло, а бліде обличчя капітана витягнулось від подиву. Напевно я виглядала не менш приголомшено. 

— Та хіба… та хіба ж таке можливо? — я затнулась, ковтнула клубок, що застряг у грудях. — А всі ті люди?.. Мій татко, що з ним?

— Я не знаю, Лілі, — капітан схопився за тім'я й притисся чолом до стіни. — Схоже, щось сталося, коли корабель був у гіперпросторі.  

— Але ж, вони там, вони мертві! — я скрикнула так голосно, аж луна полетіла білим коридором. — Скалічені й мертві. І мій тато, він тепер… він тепер чудовисько! 

Капітан Грант мовчки дивився на мене. Я підлетіла до нього й стала лупити кулаками в груди.

— Зробіть щось! Це ви винні! Ви в усьому винні! 

Мій запал швидко згас, залишилася злість і холод у серці. Я вовком позирала на капітана Гранта й хотіла його вбити… Відкрити шлюз і штовхнути до тих потвор. Чому він живий, а мій батько перетворився на чудовисько? Чому я жива, коли решта пошматовані й мертві? 

— Гіперперехід на довгі відстані з пасажирами був експериментом, Лілі. Рой це знав. Я попереджав його про можливу небезпеку, — капітан говорив тихо й спокійно, на противагу моїй істериці та люті. — ОЦПК не робило повномасштабних досліджень, нам невідомо, як перехід у гіперпростір може відобразитися на людині. 

Грант зітхнув і вів далі:

— Наш корабель зареєстрований, як  розвідувально-пошуковий, класу «HJ», проєкт «HyperJump». Летіти мали вдвох, я і мій помічник. Мінімальний екіпаж, так само, як у решті кораблях, що стартували одночасно. Лілі, мені шкода, що так сталося. Не уявляю, що спричинило такі жахливі мутації…

Я побіліла від гніву, вчепилася в синій рукав і  щосили ляпнула капітана по щоці. Грант навіть не спробував мене зупинити. 

— То це все експеримент для ОЦПК? Так? Кляті вилупки! Я думала, ви везете нас із татком на Марс, в колонію! Я думала ви знаєте, що робите!

— Так і є, Лілі! Так і мало бути. Все це нещасний випадок. Розумієш? Жахливий збіг обставин.

Капітан Грант прибрав мою руку, та я встигла добряче подряпати його гладеньку мармизу. Лють і ненависть палахкотіли в жилах. Здавалося, що  в грудях от-от щось вибухне. Та замість чергового крику, я лише прошепотіла. У мене зірвався голос. 

— Тато нічого не пояснив, нічого не сказав, — сльози покотилися по щоках. 

Бажання вдушити капітана Гранта раптом змінилося шаленою втомою. Серце затопив жаль і скорбота. У мене залишався, лише батько, а тепер я втратила і його. 

— Він нічого не пояснив. Лише сказав, що ми відлітаємо на Марс, що їдемо до мами й Лізі, що ми знову зможемо жити разом, бути сім'єю.

Я заскімлила, припала до білої стіни. Саме тоді рука капітана ніжна, тепла, а не холодна, як була в мого батька, опустилася на чоло. 

— Чому ми живі? Чому? 

— Бо ми не люди, Лілі. 

Я отетеріла від почутого. Приголомшено витріщилася на капітана й забула, що хотіла плакати. 

— Гаразд, слухай мене уважно. Це б мав пояснити Рой, — Грант скосив погляд на шлюз. — Проте, не думаю, що він зможе. 

Капітан важко зітхнув, притулився спиною до стіни й знову схопився за голову, схоже йому боліло. 

— Твій батько дізнався, що в парламенті зареєстрували закон про обов'язкову примусову анігіляцію всіх організмів створених на базі ксенонуклеїнової кислоти, — Грант перевів важкий подих, поглянув на мене уважними темними очима. — Рой, твій батько, він знав, що за цей законопроєкт проголосує більшість. Він знав, тому знайшов нас. Домовився з ОЦПК. Підкупив керівництво. 

— Не розумію до чого тут законопроєкт?.. — Я кусала губи, обхопивши себе руками, у голові народилася страшна здогадка.  

— Ви хочете сказати, що… Ні-ні. Не хочу чути. Не хочу!

— Проте мусиш! — Грант схопив і струсив мене за плечі. — Подивись на мене, Лілі. Подивись! 

Я звела погляд, крізь сльози й злість гладеньке обличчя Гранта неприродно збільшилося.

— Ти ксеніт! 

— Ні, ні… ви брешете! Брешете! — заскімлила я. 

— І я теж. Ксеніт.

Він ударив себе в груди, міцно стис мій зап'ясток сильними пальцями. 

— Тому ми живі, тому не пошматовані й не мутували. 

— Цього не може бути. Чому ви мені брешете?

Грант заскреготів зубами, проте голос його далі звучав спокійно й навіть співчутливо. 

— Лілі Вітар, справжня Лілі Вітар, старша донька прем'єр-міністра Роя Вітара — померла у віці чотирнадцяти років. Ти реплікант, результат ризикованого експерименту. Тіло виростили в штучному лоні, а в мозок завантажили свідомість Лілі, спогади Лілі, почуття Лілі, всі нейронні зв’язки Лілі.

Я дико метляла головою, прагнучи викинути слова капітана з думок, та запізно. Той пазл, що раніше видавався мені безладними шматками, раптом склався. 

— Вона знала... — ця проста відповідь принесла не лише біль, але й несподіване розуміння й полегшення. — Вона все знала. 

Я поглянула на капітана Гранта. Темно-сині очі, вглядалися в мене.

— Тому ми живі? — прошепотіла я, коли мовчати стало боляче.  — А вони чудовиська? Але як таке можливо? Як ми опинилися так далеко від Землі? 

— Думаю всі відповіді варто шукати в ядрі, — Грант знову плеснув по стіні долонею й викликав дисплей. 

Золота пляма на блакитному сонці значно збільшилась.  

— Щось проникло в Кору, як би неймовірно це не виглядало. А, можливо, проникло в кожного члена екіпажу й стало збудником інфекції. 

— А Демін, ваш помічник? 

Грант розгублено глянув на мене, на обличчя лягла тінь.     

— Він теж… як ми? 

Відповіді я не дочекалася. Боковий шлюз зашипів і розкрився. У коридор влетів лейтенант. Вірніше те, що від нього лишилося.  

Ні, він не став сірим, як мій батько й жменька пасажирів-мутантів. То було щось жахливіше за видовжену, пожмакану сіру людину. 

Демін виріс вдвічі, а в плечах став втричі ширшим. Тіло перекосило в правий бік і на спині виріс величезний горб. 

З під рясно порваної уніформи звисали срібні проводи, що звивалися, як мацаки восьминога. З роззявленого рота стікали червоні й білі струмочки. 

Скажений погляд прозорих безкольорових очей прикипів до Гранта. Жахлива механічна версія книжкового Квазімоди поплила до нас. 

— Він був андроїдом, — прошепотів Грант і щосили штовхнув мене до протилежного шлюзу, а сам міцніше вчепився в стіну. 

Демін врізався в капітана на швидкості й вп'явся у нього усіма кінцівками, неначе п'явка. 

За спиною капітана до стелі потяглася цівочка крові. Він досі міцно тримався за стіну, а кволою рукою набирав на панелі команду. 

— Тікай! — прокричав Грант не глянувши на мене. — Доберись до ядра. Швидше!

Моє тіло само собою зарухалося наче хтось смикнув за невидимі мотузки. Рука знайшла панель керування, відкрила шлюз, а я влетіла в білий коридор й закрила за собою двері. Глянула в маленьке віконце. 

Капітан Грант все ще чіплявся за стіну, а скажений андроїд намагався чи то удушити його, чи втиснути у власне спотворене тіло. 

Залунав сигнал тривоги. По білій стіні поповзли спалахи червоного світла.

— Увага, декомпресія! — проголосив голос Кори. 

Я не встигла навіть здивуватися. За шлюзом зашипіло, мовби хтось увімкнув вакуумний пилосмок. Корабель легенько хитнувся. А наступної миті  маленьке віконце забризкали юшки крові. 

Я жахнулась, відвернулася вбік і затисла рот рукою. Не втримала  жалюгідний вміст шлунку. Утерла рот рукавом і відплила якомога далі від блювотиння. 

Кора більше не подавала ознак життя. Мене охопила суцільна тиша. До ядра вів довжелезний коридор. 

Тремтячи від п’ят до маківки, чіпляючись брудними пальцями за ковзке поруччя, я поплила далі. Навпомацки. 

Сльози великими намистинами відривалися від очей і зависали в просторі. А хвилин за десять, я дісталася великого шлюзу.

Цікаво, чи мама знала, що я ксеніт? Це тому вона забрала Лізі й втекла на Марс? Не захотіла мене бачити?

Думка про те, що я не людина поволі змішувалася з усіма побаченими жахіттями, розбавляючи панічний страх, що тис на груди, мов якір. 

«Не людина… не людина… покруч… клятий ксеніт… чудовисько» — гупало у важкій голові. 

Дзижчання «Еві» вже сприймалося, як фон. Як ревіння хвиль за стінами нашого будиночку, чи буботіння дощових крапель. 

Я притисла долоню і двері шлюзу відчинилися. Хоча не мали, бо ключа доступу в мене не було. Хіба що Грант непомітно завантажив їх у мій мозок. 

Чи ксеніти на таке здатні? Добре розумію, чому парламент проголосив всіх покручів поза законом. 

Попереду з’явився великий модуль-сфера, блакитне сонце висіло в трубці посеред пустоти. Здається, нічого не змінилося. 

Залетіла в модуль, двері з шипінням зачинилися за спиною, а я вчепилася в срібне поруччя, оглянулася довкола. 

— Кора! — покликала з надією. 

Та квантовий мозок мовчав. Щоб не трапилося під час стрибка, це вплинуло на ШІ. 

Люди мутували, андроїд здичавів, а квантовий комп'ютер, здається, помер. 

Проте корабель досі дрейфував, а система життєзабезпечення працювала. 

Я підпливла до панелі керування й без особливої надії тицьнула в неї долоню. 

Знову корабель розпізнав мій відбиток і над головою розгорнувся величезний пливучий екран. 

— Просканувати ядро, — скомандувала я, голос одразу зірвався на кашель. 

Комп'ютер слухняно виконав команду й зверху з'явилося блакитне сонце в мініатюрі, попливли цифри та незрозумілі закарлючки, а тоді з’явилася золота пухлина. Вона займала половину квантового мозку й продовжувала рости.

— Що ж ти таке?

Я відчувала, чим би не була ця пухлина, та саме вона причина, чому Кора мовчить.  

— Еее… Можливі варіанти видалити сторонній сигнал?

На екрані з'явилися нові цифри, складні технічні слова. Я зрозуміла, лише останнє речення: «Мануальне під'єднання до ядра»

— Під'єднання? — Я затнулася. — Як це? Як мені здійснити під'єднання?

Екран згорнувся й погас. Натомість зі скляного ковпака випали дві прозорі трубки, тоненькі катетери зі сріблястими голками на кінці. Вони зависли в повітрі на відстані простягнутої руки від мене.  

Я схопила найближчий катетер, витріщилася на гостру голку. Неприємне передчуття стисло груди. Та вибору я схоже не мала. 

На екрані миготіла рухома картинка, як намальований чоловічок встромляє голку в потилицю, точнісінько в заглибину під волоссям. 

Я здригнулася, нажахано стисла катетер. Оце так «мануальне під'єднання»,  схоже на процедуру лікування мозку. Зітхнула, прибрала волосся й замружилася. 

Чи голка хоча б стерильна? А це безпечно для людини, чи то ксеніта?.. Рука тремтіла, та раптом завмерла. Тіло знову рухалася саме собою. 

Одним швидким ударом я встромила голку в шию. Болю не відчула, бо «Еві» заблокувала нервовий імпульс. Видихнула, вчепилася пальцями за поруччя, нервово завмерла очікуючи, що станеться. 

У очах замиготіло, як при підключені до «Авалону». Свідомість начебто розширилася. Смуток, біль, страх і порожнеча в мені  миттєво зникли. Натомість я відчула, як щось живе завовтузилося в голові, почало обмацувати мої думки. 

Щоб не сталося в гіперпросторі, і чим би не була ця золотава пухлина в ШІ, вона була жива. Жива й розумна. 

«Привіт, Лілі» — бадьоро відгукнувся голос капітана в моїй голові. 

«Гранте? — я здригнулася, пальці намертво вчепилися в поруччя. — Але ж… ви мертвий».

«Мертвий? Яке примітивне слово, — я бачила життєрадісну усмішку на гладенькому обличчі. — Я не можу бути мертвим, тому що ніколи не був живим».

«Що? Я не розумію… Що відбувається, капітане? Що сталося з кораблем? Що мені робити?». 

Секундна пауза, невидимий Грант обмірковував відповідь. 

«Схоже, коли корабель стрибав із псевдореальності, через неправильні координати він опинився в темному Всесвіті. Здається, так це звуть ваші вчені. Усього на кілька наносекунд, проте цього було достатньо. Дуже прикро. Ті особини в яких не було первинної біохімії почали розкладатися.  Штучний розум корабля не витримав викиду високоенергетичних часток, проте встиг «вчепитись» за мене.  Дивно, як все тут не розлетілося на шмаття. Та запевняю, я скоро все виправлю, не хвилюйся Лілі. Ти в цілковитій безпеці».

«Безпеці? — я гмикнула, відчула як сльози струмочками стікають з очей, але не вниз до носа, а вгору по скронях. — Це так ви називаєте те, що відбувається? Всі померли! Всі мертві, я єдина лишилася! Єдина…одна на мертвому кораблі…говорю сама з собою…».

«Ну, ти розмовляєш зі мною, тому вже не можеш вважатися єдиною. А я, Лілі, житиму допоки живеш ти. Бачу ти хочеш зустрітися з мамою? Бажаєш отримати певні пояснення…То що летимо на Марс?».

 «Але ж, як?.. Ви ж щойно мені казали, що до землі сотні тисяч світових років!».

«Двісті п'ятдесят тисяч за вашими вимірами. Це темний простір, — відповів Грант таким буденним тоном ніби розповідав про погоду. — Ми вже коло Марсу, просто з цієї позиції тобі не помітно. Лілі, не треба намагатися одразу все осягнути. Краще займи капітанське крісло, там тобі буде зручніше». 

Корабель трусонуло, модуль заповнило тихеньке урчання двигунів. 

«Я обіцяв доправити тебе до мами, і я виконаю обіцянку». 

«Гаразд…» — наче в мене є вибір. 

Я розмазала сльозу з щоки. Солона, — як у людини, у звичайної людини. 

«Але не від'єднуйся від мене. Добре?» — попросив капітан лагідним голосом. 

Присутність чужої свідомості трохи віддалилася і я розплющила очі. 

Виявилося, що я вже сиджу в кріслі, затиснута між амортизаційним наповнювачем, а з голови в мене стирчить трубка катетеру. 

Коли це я встигла перелетіти на місток? Я вовтузилася, спробувала встати, проте ремені безпеки міцно тримали груди й живіт, голову затисло між «подушками». 

Переді мною розгорнувся велетенський екран, а на ньому  зависла неосяжна химерна порожнеча, розшита крихітними білими цяточками. 

Краєм ока я вихопила блискуче сонце ШІ, що плескалося в прозорій трубці. Уже не блакитне, як раніше, а яскраво золоте. 

— Координати перевірені. Місце призначення Марс, — повідомив безбарвний жіночий голос.  — Штурвал передано капітану.  

Я навіть спробувала покрутити головою, шукаючи Гранта. Однак, на містку була лише я. Єдина жива істота на кораблі-привиді. Думати, що сталося з мутованими пасажирами не хотілося. Хоча, здається, не єдина «розумна» істота. 

— Стартове вікно відкрито, — сповістила Кора. 

«Приготуйся до стрибка», — попередив голос мертвого капітана. 

Корабель затрясся, наче в судомах. 

— До старту залишилося: десять, дев’ять… 

Порожнечу на екрані розірвав сліпучо блакитний вихор. Мовби довжелезний коридор викладений з осяяних цеглинок. 

Чорні й золоті зорі безперервно стікали по блискучим стінам, плескалися, наче рибки за склом океанаріума. 

Я відчула спокій та полегшення. Вперше за довгі місяці, що жила разом із батьком. Та страх від пережитого не минув навіть, коли світ поглинуло живе, химерне сяйво нової зірки. 

*** 



[1] Не має легкого шляху з землі до зірок