Казки

Селище налічувало близько тридцяти хат, школа, державна установа де був голова села й помічник. в селі звісно ж були діти яким потрібно було навчатись й знайомитись з довколишній світ й природу, яка оточувала. Там був один викладач точніше викладачка.

Звали її Маряна, яка була також мешканкою села, але я на деякий час вона її залишила за ради навчання в місті й повернувшись стала там викладати.

Діти, які жили знали, що до лісу ходити не можна, бо там живе лісова царівна й за дарма турбувати її не варто, але часом все ж таки дітлахи бігали до неї без супроводу дорослих.

Одного разу в влітку Микита й Марко побігли до лісу з кошичком збирати гриби і ягоди. Це два сусідських хлопчаки, які дружили їм було по сім років вони вже ходили до школи де їх навчала Маряна. Хоч вони й проходили на уроках їстівні та неїстівні гриби й так само ягоди. Вони то вчили, але на цих

Заняттях Микита постійно займався власними справами (малював), а Марко уважно слухав й записував все те, що розповідала вчителька. Микита не дуже любив вчитися йому більше подобалось малювати й створювати різних персонажів він мріяв про те, що одного разу поїде з села й створить цікаву

гру з фантастичними героями, які малював він. Марян хотів лише досліджувати природу, ліс, його мешканців та ті природні явища, які тільки бувають у світі. Саме тому вони вирішили піти в ліс без дорослих оминаючи будинки. Обидва хотіли познайомитись з лісовою царівною, але й при тому назбирати грибів та ягід, щоб їх можна було віднести додому. Йдучи не протоптаною стежкою вони бачили багато чого цікавого й незвичайного те що в час прогулянки з дорослими не побачиш й не почуєш. Чому не почуєш, а дуже просто, коли в ліс заходять дорослі й ліс просто шарудить між листами дерев, але коли там діти то вони співають свої пісні або ж розмовляють між собою тихо й пошепки. Пташки в лісі не просто переспівуються між собою, а вони розмовляють.

Білки не просто перестрибують з гілки на гілку, а тихо під носом собі бубнять про те, що скоро осінь й треба готуватись до неї.

- Мар'яне ти чув ? - звернувся до друга Микита.

- Що чув? - Відповів той.

- Що? Дерева ? - перепитав Марян

- Так й не тільки.

- Так звісно ж чув я не глухий. Але мені здається, що ось ця наша з тобою вилазка вийде нам боком ми ж не попередили дорослих.

- Та ну годі бубоніти теж не дід старий, щоб постійно бухтіти.

- Микито я не бубоню, а просто констатую факт того, що ми з тобою робимо доволі безвідповідальні речі.

- Та ну тебе. Ми лише на пів години назбираємо хутко грибів та ягід й підемо додому.

- Ну подивимось. Май на увазі час тут плине інакше ніж у нас в селі.

- Та ну...А ти звідки знаєш?

- Я на відміну від тебе уважно на уроках слухати Маряну Сергіївну

- Ну добре тоді не зволікаймо й підемо. О до речі я вже бачу перші гриби.

- То не гриби. То поганки ти хіба не бачиш, яка в них там шапка?

- Так бачу червона з цяточками вони такі класні - із захватом у голосі говорив Микита.

- Дурень то вони отруйні ці гриби їх навіть в руки брати не можна не те, що їх тримати.

- Сам ти дурень я й сам знав просто перевірити тебе що хотів - з ноткою суму й образи відповів Микита.

- Так

- О дивись це червоні ягідки це ж калина. Вау.

- Ну то не калина то шипшина дика. Й знову ти був не уважний на уроці.

- Сам ти не уважний я все знаю.

- Микита вже пройшов час й нам потрібно повертатись додому, а інакше ми ризикуємо натрапити на хижих лісових мешканців, а мавки тут нема зараз. Як я так розумію вона десь в іншому місті й часу її шукати ми не маємо.

- Ну добре. От тільки я чесно кажучи не знаю куди нам йти я вже заплутався звідки ми прийшли ?

- Ну ми.- Замислився Марко уважно оглядаючи все довкола

- Гадаю нам потрібно знайти де є мох й там

Почувся дуже сильний свист, шурхіт дерев й рослин та вже за хвилину біля хлопців стояла незрівнянної краси дівчина.

Хлопці трохи злякались й заціпеніли, але це було лише на хвилину.

Вітаю Вас мої юні друзі. Як ваші справи ? Я так бачу заблукали ?

Це була чарівна красива лісова діва яка була вбрана у все зелене волосся в неї було темне з переплетеними гілками дерев.

Вбрана вона була в довгу зеленого кольору сукню, яка була просто до землі, але, однак було видно її ноги, хоча ні скоріш за все пальці. Руки повністю

приховані під рукавами. Обличчя в неї було красиве, як у справжньої принцеси.

- Вітаю пані Мавко - першим від заціпеніння прийшов до себе Марко це мій друг Микита. Ми тут трохи заблукали. Чи не могли б ви допомогти нам вийти з

лісу, бо по моїм підрахункам вже через декілька годин почне сутеніти й нам тут не бажано знаходитись.

- Приємно познайомитись з вами. Я можу звісно ж вам допомогти ви не хвилюйтесь. Марко, а що з твоїм другом ? - Звернулась вона до хлопчика.

Марко поправивши окуляри точніше зсунув їх ближче до носа.

- Та нічого в нього це звична справа він просто хотів дуже з вами познайомитись й зараз не вірить своїм очам просто от і все за секунду відійде.

- О дякую тобі за роз'яснення. Якщо ви готові, то прошу вас йти, бо час тут йде не, бо по за його межами.

Мавка якийсь час показувала їм шлях повз зарості й високу траву й через деякий час вони опинились на стежці.

- Марко, а розкажи но мені чому ви завітали до лісу самі без дорослих. Він є небезпечним для вас я хоч й дивлюсь за всім, але інколи трапляються прикрі речі.

Оскільки ліс великий переміщатись й мені з одного кінця в інший потрібен час.

- Знаєте краще це питання вам вартує задати саме Микиті, бо я йому говорив про те, що йти зараз без дорослих й не повідомивши навіть їх є небезпечним.

Він вічно мене не слухає й потрапляє в різні халепи.

- Ні в які халепи я не втрапляю - озвався Микита який йшов поряд з Мавкою. - Я просто не можу всидіти на місці й про вас нам розповідав Мольфар. Казав, що ви існуєте й що ви дуже добра й красива, а ще ви з ним товариші.

- О приємно чути такі слова від того старого дідугана. А він хіба вам не говорив що не можна ходити до лісу самим ?

- Так говорив - тихо присоромлено відповів Микита - але я так хотів назбирати грибів і ягід, а ще побачити вас.

- Ну то як назбирали ?

- Ні не вийшло й від цього сумно, але те, що ми зустріли вас то дуже радісно - з рум'янцем на щічках проговорив Микита.

- Ну то я можу допомогти ми з вами зараз будемо проходити повз невеличку галявинку там ви зможете назбирати чорниці й поряд є гриби.

- Дякую вам пані мавко.

- Будь ласка, але пообіцяйте мені що ви більше не ходитимете сюди самі, бо я не завжди можу бути поряд на жаль в цьому лісі живуть й лихі

звірі та чарівні створіння як можуть буди не добрими.

Підійшовши до галявини там й дійсно було все що потрібно було хлопцям вони назбирали й рушили вперед.

й через декілька десятків кроків вже був просвіток з якого виглядали будинки селища.

- Ну, що любі друзі. Було приємно з вами зустрітись й допомогти вам. Тепер прошу йти далі вас самих, бо далі йти я не можу. Й пообіцяйте

мені, що ви більше не прийдете сюди самі. Особливо ти Микито.

- Пані мавко я вам обіцяю що сюди більше сам не прийду. Чи можна мені прийти з дядьком Гуцолом?

- Так звісно з ним ми також давні друзі буду рада бачити якщо ти прийдеш з ним й Марком наступного разу. Я обов'язково покажусь.

- О чудово. Дякую вам за те, що провели нас й допомогли з ягодами та грибами.

- Нема за що. Не забувайте, що ходити в ліс самим не можна.

Останні ці слова Мавки лунали з подихом вітру, адже хлопці, що духу чкурнули вперед й чули тільки як голос їхньої чарівної лісової подруги віддаляється.

Вийшовши з лісу вони пішли щасливі й усміхнені додому. На щастя хлопці не отримали на горіхи від батька тільки Микиту мама злегка пожурила.