Блискавиця Перунова

Блискавиця Перунова.

Повість з 11 століття

Літа 1061 – 1076

І Богові Перуну – громовержцю,

Богові прі і боріння, скажемо,

Живих явищ кола

Не переставати крутити в Яві.

Це він нас веде стезею правою до брані

І до Тризни великої по всіх полеглих

Що йдуть у життя вічне

До Полку Перунового.

Слава Богу,

Перуну вогнекудрому

Який стріли на ворогів верже

І вірною стезею вперед веде

Бо єсть він воїнам суд і честь,

І яко златорун, милостив –

Всеправеден єсть!

Велес Книга. Вояцькі молитви.

Була Перунова ніч…

Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці, котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.

То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.

А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана – вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись – провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило – він знайшов спадкоємця…

Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її – Перуновим Мечем.

- Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, - сказав старий неголосно, - ти спиш, Вогнику?

Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє – хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі, і маленьке вовченя.

- Ні, Віщий, - сказав хлопець, - я слухаю…

- Що слухаєш?

- Перуна…

Старий усміхнувся:

- Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу. Світ предвічний, аби не бути йому повержену.

- А хто переможе? – зі щирим зацікавленням спитав малий.

- Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма – зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.

- А як відбирають до війська того? – спитав хлопчина.

- Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран – так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він – на блискавку.

Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.

- Віщий, - озвався хлопець, - ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.

Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.

- А як він опинився тут, на Хорсиці?

- Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських жерців, - відповів поволі Далебор, - звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині – Перунова Рінь…

- Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? – майже пошепки спитав хлопчина.

- Не чари їхні сильні, лиш дух слабкий у тих, хто чарам тим піддався! – сказав старий різко, - Боги наші, Вогнику, не люблять кволих і безпорадних. Вони дають одним розум, другим – рало, ще іншим – меч для битви, і не їхня провина, що деяким людцям потрібен костур замість меча.

- Віщий, - озвався хлопчина, - а я ось – слабкий і кволий… Іноді мені здається, що навіть Полісун, - він зирнув на вовченя, - сильніший за мене…

Волхв глянув на хлопця, і суворе лице старого ледь полагіднішало.

- Ти не слабкий, - мовив, - буває так, що душа сильніша за тіло.

- Але що мені робити? Чи зможу я втримати меча?

- Треба зробити так, аби тіло доросло до духу, - сказав старий півжартобливо, а потім додав серйозно, - ти не тільки володітимеш мечем, ти сам станеш зброєю!

- Блискавицею Перуновою? – спитав хлопець захоплено.

- Атож… Але це тяжкий шлях, Вогнику. Та тому, хто пройде його, вже не будуть страшними ніякі закляття.

***

Тяжко й залізу на ковадлі, а що вже говорити про чоловіка…

Хлопчина стоїть перед хижкою, де вони живуть удвох зі старим. Між дубами, попереду, видно требище: жертовник, складений з каменю, та Образ Перунів. Все Святилище вкрите густою високою травою, окрім неї на ньому не росте ні кущика, ні деревця, дуби ж оточують його правильним колом, немов охоронці.

Полісун лежить у затінку і співчуває приятелеві. Як хлопець розуміє, коли вовченяті боляче, або коли воно голодне, так і звір відчуває людину. Інших людей жахається вовченя, Далебора-волхва слухається, підкоряючись міці його волі, а ось від маленького чоловічка лине інша сила, м’якша, лагідніша. Але сила є, і “ звір Перунів” – так бо зовуть вовків волхви, переймається муками друга.

Хвилясте русяве волосся Вогникове змокло від поту. Ноги тремтять від напруги. Важкий дерев’яний кийок вивертається зі спітнілих долонь.

Далебор звелів вправлятись, а сам подався кудись і не сказав, коли вернеться. Можна було б, звичайно, й перепочити трохи, свідків би тому не було, а Полісун не розкаже, бо говорити не вміє. Та малий певен – Віщий знає все. А може й самому Перуну захочеться глянути з Вираю на те місце, де стоїть Його Образ. Помітить Вишній недбалість Вогникову – і прощавай заповітна мрія стати воїном Його. Бо слабкі та ледачі ніколи не потрапляють ні до земного, ні до небесного війська Бога Воїнств.

Вперед… вбік… назад… знову вперед… Зранку почав Вогник повторювати один і той самий рух, що зветься “подвійне коло”, а нині сонце вже схиляється донизу. І їсти хочеться, і комарі дошкуляють. А зійти з місця соромно. Далебор не лаятиме, тільки зміряє поглядом зневажливим від голови до стіп, і від погляду цього хоч під землю западися.

- Слава Перуну, Богу прі і боріння, - бурмоче хлопець уривки зі славнів, котрим навчив його старий, - і хай святиться давнє ім’я Його – Індра, бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди… Індра був і пребуде од віку…

Лише Перуничі, жерці-воїни, мають право вимовляти давнє ім’я Бога Воїнств. Вогник розуміє, що довірив йому старий волхв найбільшу з таємниць і пишається тою довірою. Адже й ім’я душі людини не можна називати будь-кому, а тим більше – ім’я Перунове. У нього, Вогника, теж є таємне ім’я… Високою Мовою Пращурів зветься він Карна, Смуток, та вимовити вголос це ім’я зможе хіба що смертної години.

Ім’я душі дав Вогнику старий волхв, котрий не є йому ні дідом, ні родичем. Далебор говорив, що підібрав його, Вогника, тяжко хворим десь у туровських лісах. Хлопець цього не пам’ятає. Не пам’ятає взагалі нічого, окрім того, що прокинувся у Далеборовій хижі з якогось тяжкого сну.

Жони бродників з Протолчої весі жаліють хлопчину, шиють йому одежину, гаптують сорочки. Вогник дари приймає з вдячністю, але не хоче, щоб його жаліли. Ці ж жони прозвали хлопця Вогником, хто-зна чого, може за гордовиту палку вдачу, а може за мрійливі вогники в синіх, гарних, мов у дівчати, очах.

У майбутнього Перунича дійсно горда душа, що не дає оце йому впасти у траву від смертельної втоми. Аби відволіктися, він починає думати про вбрання, дароване тіткою Твердихою, жоною ватага Протолчого, Тверда. Візерунки на сорочці здаються йому знайомими. Взір зі зчеплених свастик нагадує чомусь протяглу пісеньку, чуту хіба що уві сні…

“Люлі-люлі, мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”

У нього, Вогника, звісно ж мусила бути мати… Не з Місяця ж він упав… Далебор у відповідь на несміливе запитання буркнув коротко, що його батьків убили хрещені люди. Закляті чорними жерцями, як і князь Володимир, про якого оце допіру оповідав волхв. Тож і напружує зараз хлопчина втомлене тіло. Він мусить стати сильним… І хто-зна, може йому вдасться знайти убивць… Хіба не допоможе Перун у справедливій помсті?

- Слава Богу Перуну Огнекудру, - знову шепоче Вогник, - який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде, бо єсть він воїнам – суд і честь… і яко златорун, милостив – всеправеден єсть…

Руки повторюють і повторюють один і той же порух вже без участи розуму. Коли з’являється Далебор, хлопчина навіть не помічає ні його, ні щенячої радости Полісунової. Старий підходить і говорить з легким усміхом:

- Досить, Вогнику. Я ось риби приніс. Візьми-но у хижі цебро, та сходи до озерця, принеси водички.

До озера добрий кавал шляху та все лісом. Цебро, здається, важить стільки, скільки і сам хлопець. Порожнє цебро… Вогник нахиляється над водою, аби трохи перепочити, і дивиться на відображення худесенького великоокого хлоп’яти. Далеченько ще йому до витязя з давніх сказань.

Тітка Твердиха якось сказала хлопцю, що він має гарні очі, напевне материні. Тож і намагається Вогник згадати материне лице, але як завжди, даремно. Тільки знову вчувається голос жінки, що жебонить і жебонить безкінечну колискову.

Вже біля хижі, повертаючись з повним відром, хлопець перечепився об корінь і гепнувся на землю. Вода, ясна річ, вилилася геть. Далебор чистив рибу і навіть не підвів голови. Вогник відчуває, що тут-таки, на місці, помре від утоми, але й знає, що відповість на його скарги волхв. «Помреш, - скаже, - отже є слабодухим, і не гідний бути Перуничем. Боги наші не люблять кволих та недолугих…»

Хлопець поволі зводиться на тремтячі ноги, підіймає цебро і знову чимчикує до лісу. Вже присмерком вертається з повним, обережно ставить його біля дверей хижі і падає непритомним. Старий вкладає Вогника на постіль з трави, кладе поруч загорнений в листя шматок запеченої на вугіллях риби і усміхається схвально.

- Упертий, - говорить стиха, - як і рід його… Аби ж я хоч знав, дитино, як звали твоїх батьків… Одне певно – ти онук Гатила Борича, але ж ти навіть ім’я своє забув, не те, що батька з дідом… Смертним сном заснула пам’ять твоя в годину загибелі кревних.

До хижі пробирається Полісун. Вовченя наїлося риби, і тому не подалося гасати лісом, а мирно вкладається поруч з хлопцем. Далебор вкриває їх обох своїм вовняним плащем і думає про те, що з хлопчини, здається, буде воїн. Звісно, нині хлоп’я хилиться од вітру, але ж не слід забувати, що він, Далебор, трохи не з того світу його витяг. Згодом з’явится все – і міць, і стать вояцька. І зможе спокійно вмерти старий волхв, бо знання його не пропадуть марно.

***

- Подивися-но, Вогнику, довкола, - мовив Далебор.

Вони стояли на Хорсицькій кручі, прозваній протолчанами Чорною Скелею. Грізне гудіння Славутича, що продирався крізь камінні перешкоди-пороги, долинало аж сюди. Далебор оповідав колись малому, що саме сюди впали рештки тіла Великого Змія, враженого колись блискавицею Індри. Впали, скам’яніли і загатили ріку. Тоді метнув ваджру Індра – і тріснула загата…

За спинами волхва та його учня вчепився корінням у скелю славетний Прадуб, котрий жив у світі цьому літ з тисячу, якщо не більше. Його, Прадуба, і досі вшановували мандрівники, коли їм щастило дібратися до острова без втрат, або бажалося щасливо перейти пороги.

- Степи ці, Вогнику, - оповідав поволі навчитель, - належали пращурам нашим, котрі берегли і землі, і квіти, і трави свої, і кров свою лили, їх захищаючи. Боролися з ворогом онуки Дажбожі відколи й народжені були. Та ослабла рука їх нащадків – і ворог прийшов у степ…

- Віщий, а де поділися печеніги, що вбили князя Святослава? – спитав хлопець, - це ж десь поблизу сталося, правда?

- Сталося он там, на переправі, - махнув рукою праворуч Далебор, - там його й поховано. При нагоді відвідаємо могилу. А печеніги пішли собі геть… У кочівників немає святої землі, за яку варто загинути. Гірше стало з пашею для худоби – і звіялись, наче дим. Але шкоди вони колись наробили багато. Та ось уже кількадесят літ про них нічого не чути.

Старий вмостився на камені біля самого Прадуба і видобув з торбини невеличкі гусла. Вогник тихо зітхнув. Вчора він увесь день вчився натягати лука і мав посічені тятивою руки. До того ж хлопчина вважав, що вміння грати і співати не належить до вояцьких чеснот.

Далебор наче прочитав його думки, бо сказав наставницьки:

- Знати чини пращурів та оповідати про них мусить кожен Віщий. А особливо нині, коли нема уже ні Велесових Святинь, ні самих Велесичів, котрі Богам творили хвалу піснями. Теперішні співці княжі за ковток меду і Чорнобога самого величатимуть Ясним Сонечком.

Вогник мовчки взяв гусла і поклав на струни свої зранені пальці.

- Ти пам’ятаєш, що я оповідав тобі учора? – спитав старий.

- Про нашестя готів, - озвався хлопець, - і про Бусову загибель… Ті готи були дуже лихими людьми, учителю.

- А чому вони лихі? – спровкола спитав Далебор.

- Негоже воювати нечесно, а саме так захопили вони князя Буса з синами. А вже знущатися над бранцями і взагалі – ганьба.

- А позавчора про що йшла мова?

- Про Святославові походи ! Оце був справжній ар’я, учителю ! “ Іду, - каже, - на вас !” І геть нічого не боявся !

- А що ти сам розкажеш нині?

- Можна, - затнувся Вогник, - ну… Про те, як володар іронців Дар’явуш хотів звоювати Велику Скитію…

- Се, - всміхнувся Далебор, - я оповідав тобі ще на рівнодення, а вже минув Сонцестав… Ну, гаразд… Певно про послання скитів до Дар’явуша оповісти хочеш?

- Ні, - мовив малий, - хоча про мишу, жабу й пташку мені теж подобається. Скити, певне, були дуже хоробрі, коли так сміялись над завойовником. Я про інше… Як скити послали за підмогою до родичів, а самі нападали невеличкими загонами і нищили стрілами іронців, а степ горів довкола на два дні кінного бігу…

Голос Вогника змінився, а пальці, які забули про біль, торкнулися струн, і полинула тиха музика, що підсилювала мову.

- І сказав володар іронців до воїнів своїх, - поволі продовжив хлопець, - “не бачив я ще жодного живого скита, а від їхніх стріл вже полягла третина мого війська! Приведіть мені хоч одного скитського бранця, а як ні – то помрете страшною смертю!” І привели наступного дня до нього полоненика – зовсім юного скита, що, однак, вже носив вояцького чуба, і одіж бранця просякла кров’ю з числених ран.

Спитав його Дар’явуш, чи великим є скитський степ. “ Настільки великим, - відповів юнак, - що жоден з тих, хто приходив сюди з лихом, не повернувся до домівок своїх.” “ Як ви такі хоробрі, - розгнівався володар іронців, - то чому не стаєте до битви? “Хіба мене захопили сплячим? – усміхнувся молодий воїн, - лише на захист могил наших пращурів ми станемо усі проти будь-якої потуги, а щоб знищити вас – досить і летючих загонів! А хочеш побачити хоробрість скитську – звели розв’язати мені руки і віддати меча.”

Далебор схвально кивав головою. Він бачив, що хлопчина так захопився оповіддю, що забув про все на світі. Певне, уявляє себе отим воїном молодим, бо очі горять як вогники, а лице поблідло, і недитяча погорда застигла на ньому. Се, швидше, недолік, бо волхв - оповідач має перш за все вловлювати настрої слухачів, але це ще попереду… Навчиться.

- І завагався Дар’явуш, - линув тремкий дитячий голос, - а молодик спитав насмішкувато:”Тут, у своєму шатрі, посеред усього війська, володар іронців боїться одного скита з мечем, а хоче битись з нами усіма?” Звелів тоді Дар’явуш зняти з юнака пута і віддати йому зброю. Поцілував молодий воїн лезо і мовив:”Добрий меч вартий добрих піхов!” І з цими словами увігнав клинок собі в серце і так помер…

- Добре, досить, - озвався Далебор.

Малий замовк і труснув головою, наче прокинувся зі сну.

- Ти не пропустив жодного слова, - мовив волхв незвично лагідно, - могутню пам’ять маєш, Вогнику…

- Віщий, - прошепотів малий, що навіть не помітив довгоочікуваної похвали, на які старий був скупенький, - мені на мить здалося, що це моє серце пронизано тим мечем…

- Кажуть Веди, що відважні воїни час від часу знову народжуються серед нас, - сказав Далебор розважливо, - може ти і був тим скитом, дитино… Ну, а нині оповім я тобі про нашестя ясів, як і мені колись оповідав наставник, тими ж словами, нічого не змінюючи.

Волхв взяв у хлопця гусла і з-під пальців його полинула сувора клична мелодія.

- Се бо яси йдуть на нас від Дону Великого, кіннотою і раттю незчисленою. І тьма за тьмою текла і текла на нас. І не маємо іншої допомоги, як те, що Боги веліли нам: щоб удесятерили сили свої і виступили проти них. Сам Білобог веде наші раті й кінноту. Навіть відунки, які в лісах були, взяли мечі й пішли з раттю. І побачили кудесниць, які дива великі творили: з перстів, здійнятих до Сварги – раті встають небесні і течуть на ворогів, і знищують їх! Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого! І з’явився Перун, і те повідав нам:” Ото скільки праху на землі – стільки і воїв небесних. Вони будуть битися поруч!” Раті йдуть од хмар до землі, і се дід наш, Дажбог, на чолі їх! І бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на ворога поверглась і розтрощила їх! І Дажбог приніс побіду нашому Роду славному, славу отців держащому і донині на полі перемагати ворогів своїх здатному!

- І Боги йшли на чолі війська, - вишептав хлопець по довгій мовчанці, - в часи прадавні вони помагали онукам своїм. Віщий, що стане з Родом нашим, який зрікся помочі такої?

- Лихі віщування, - озвався Далебор, - ой, лихі… Я сам, Вогнику, лише дещо бачу у Наві11, але дібрався аж до Руяна12-острова, аби саме про це спитати віщунів арконських.

- І що ж відповіли ворожбити руянські? – аж скинувся хлопець.

- Що навіть ім’я наше – Русь, дістанеться сусідам як здобич…, - похмуро відповів Далебор.

Вогник опустив голову. Тоді спитав поволі:

- Віщий, чи може людина змінити долю?

- Свою, певне, може, - мовив волхв, - аби на те було досить сили. Та найчастіше доля вражає сміливця як меч.

- А долю Роду всього?

- Про те лише Боги відають, Вогнику. Одне знане напевне – при найбільшому лиху врятувати може навіть не зброя – слово огнисте.

Малий щось довго обмірковував. Врешті звів на учителя очі:

- Розповідайте ще, Віщий, - попрохав, - я хочу знати все, що знаєте ви!

- Ну що ж, - сказав Далебор, - послухай-но тепер оповідь про Орія та його синів…

***

Далебор сушив зілля. Зібране в ніч Сонцеставу, воно мало чарівну силу, тому старий і беріг кожне стебельце. Поруч, на пласкому камені, лежали принесення бродників – добрячий шмат вепрятини та перепічки з дикого проса. Протолчани дякували Перунові через його жерця за вдалу виправу. Тверд з найвідважнішими чоловіками селища перехопив на переправі лодії, що належали якомусь київському купчині. Цей чолов’яга з хазарською кров’ю в жилах промишляв работоргівлею і йшов лодіями до Царгороду зі своїм живим товаром. Не дійшов… Ватаг протолчан розпорядився здобиччю мудро: жонам, що були на лодіях, запропонував обрати собі мужів серед бродників, а з чоловіків зоставив ледь третину, відправивши решту вгору по Дніпру. Далебора він попрохав при тому, аби волхв визначив, хто з колишніх рабів ще здатен до вільного життя.

- Дрібнішають люди… І куди ми йдемо – невідомо…- пробурчав Далебор, згадавши одного з визволених.. Чоловік той був швидше наляканий ніж радий і жахався всього – засмаглих гордовитих обличч протолчан, їхнього озброєння, його, Далебора… Ясна річ, що він не залишився. А ось жони зосталися усі…

- Жона відчуває силу, - продовжував міркувати вголос старий, - і знає, що від зайця заєць і родиться, а від сокола – сокіл…

Окремо від принесень лежав меч франкської роботи, взятий Твердом у битві. Ватаг хотів, аби волхв замовив на нього взяту у битві зброю. Поруч з мечем Тверд зоставив зв’язаного за лапки півня – необхідну приналежність обряду.

Далебор мав вибрати належну годину і послати за Твердом Вогника. Але учень його десь подівся. Сам, без вірного Полісуна, котрий скривджено заповз від спеки у хижу.

Старий узяв різьбленого ціпка, на якому рахував Кола Сварожі. Шість літ минуло з року Кривавої Зорі. За рік до того він привіз на Хорсицю хворе і кволе хлоп’я, котре навіть не пам’ятало, скільки прожило весен. Нині Вогник вже вийшов з отроцького віку. Далебор вважав, що його підопічному десь п’ятнадцять літ, але постійні вояцькі вправи зробили своє – хлопець мав вигляд зрілого юнака. Волхв учив його володіти не тільки зброєю, але й силою прани, сиріч духу. Та нині молодику було не до магічних обрядодійств.

- Жони, - пробурчав знову Далебор, - самого Перуна колись трохи не згубила жона… Проти жони не діє ніяка сила, бо обеззброїть вона найсильнішого поглядом своїм…

- Вибачте, Віщий, я запізнився…

Вогник з’явився біля хижки нечутно, наче дух. Волхв обдивився його розпашіле лице, розкошлане волосся і спитав спровкола:

- Як її звуть?

Лице юнака залилось темним рум’янцем:

- Я і забув, що ви завжди знаєте все, Віщий…

- Добрий воїн мусить бути добрим не лише до битви, - озвався Далебор, ховаючи веселий блиск очей, - а запізнюватися ти почав ще з Ярилової ночі.

- ЇЇ звати Нежданою, - мовив юнак, - чоловік її, Лют, рік тому потонув у Дніпрі…

- Це та жона, що добре стріляє з лука? – пригадав собі волхв, - так ти у неї тепер навчаєшся… вояцькій справі?

- Навчаюся, - ніяково мовив Вогник, - але не стріляти…

- Бачу, що настав час привчати тебе до справжньої зброї, - сказав Далебор серйозно, - досить ми перевели з тобою паличчя.

Юнак знову спаленів, тепер уже від утіхи. Старий до цього дня навчав його мечному бою так: давав до рук важкеньку дубову ломаку, а сам наступав на нього з мечем, аж поки від міцного дерева не лишалося цурпалля, а груди хлопця не починали кривавити від числених порізів. І ось тепер – справжній меч! У старого Перунича їх було два – варязької та роської роботи. Іноді, під час відсутньості вчителя, Вогник крадькома вправлявся з варязьким мечем. Другий клинок був зручніший і легший, але юнак не насмілювався виймати його з піхов через охоронні рези, викарбувані на лезі.

Нині Далебор зняв мечі з кілочка на стіні хижі і сказав замислено:

- Дам тобі мабуть мій М’єльнір. Він трошки незграбний, але є добрим мечем для початківця.

- А чого він так дивно зветься? – спитав юнак, гордий з того, що вчитель відкрив йому ім’я зброї.

- Здобув я його, коли жив на Руяні, - почав Далебор, - битися доводилося тоді і з данцями, і зі скандами… То вони ходили на Руян війною, то руянці на них. А я був винен за пророцтво велику ціну арконській Святині.

- Як винні? – запитав Вогник, шанобливо беручи меча до рук.

- Ну, прибув я на Руян як оце стою перед тобою. В полотняній сорочці і з тим, другим, мечем. Навіть гусла свої втратив дорогою. Ці ось зробив уже опісля. А Руяном, як я тобі розказував…

- Правлять волхви, - докінчив юнак, - головний же Віщий, правитель Руяну, живе біля Святині Аркони.

- Все так, - погодився Далебор, - і саме він вирішує чи дозволити говорити жриці-провидиці. Адже ворожіння це забирає багато сили, і арконські відунки, буває, платять за нього життям. Тому дорого коштує відання руянське, а я не мав з собою нічого, окрім меча.

Волхва-правителя звали Віщим Радагастом. Був він тоді старшим навіть ніж я зараз. Показний такий чоловік, сивий як лунь, а очі сірі і холодні як північне небо. Ну, так ось він мене і питає:

“ Що ти хочеш знати, прибульцю з далекої Русі?”

“ Хочу, - відповідаю, - знати долю Роду свого.”

Здивувався Віщий Радагаст:

“ Вперше, - говорить, - чую прохання таке. Невже тебе, Перуничу, не цікавить власна доля?”

“Як пропаде Рід мій, - говорю, - то байдуже, якою смертю мені загибати.

“А відомо тобі, воїн-жрець, що великі знання вимагають великої й плати?”

“Маю ось, - відповідаю, - життя і меч. Меча віддати не можу, бо це все, що залишилося мені від навчителя мого, Вогнедара Віщого. Життя ж бери, Верховний, але вже після того, як почую слова віщунські.”

Тоді Радагаст мовив до служителів Святині:

“Ось людина, якій нема діла до власної смерти, а життя своє цінує вона дешевше за наставницький меч. Світовид Арконський приймає таку ціну, русичу Далеборе. Завтра ти почуєш віщування і даси платню свою.

“Гаразд, - говорю, - якщо добрі слова почую – помру з радістю, лихим же буде віщування – для чого й жити людині без Роду!”

Сині очі Вогника пломеніли таким же захватом як і тоді, коли він слухав оповіді про подвиги пращурів. Юнак запитав поштиво:

- Колись ви, Віщий, говорили мені, що лихим було віщування арконське. Що навіть ім’я Роду нашого стане здобиччю чужинців…

- Віщування було лихе, - погодився старий замислено, поринувши у спогади, - довго мовчала Відаюча, довго не озивався Світовид, а тоді сказав її вустами і це, і ще дещо… Сказав, що не загине наш Рід, але до рабства лютого потрапить, і, хоч земля оріянська не вміщатиме крові тих, хто за волю вмер, нащадкам нашим повік тієї волі не здобути, бо зачинилась брама, і не почують їх Боги. І ще сказано було, що страшнішими за ланцюги на руках будуть кайдани на душах нащадків наших. Се зрозумів я так, що судилася русичам найстрашніша у світі доля – доля раба, задоволеного рабством своїм.

- Такого не може бути! – заперечив палко Вогник, - хіба не може з’явитись князь, схожий на Святослава? Який згадає про діяння пращурів і про Богів Русі?

- Чув я, - відповів Далебор, подумавши, - оповідання про те, що став у Царгороді колись до влади князь, базилеус по-їхньому, котрий з дитинства таємно шанував Давніх Богів Елади. І ось як став той базилеус ромеями правити, то захотів повернути назад і Богів, і віру, і храми, сиріч Святині. Та не зрозумів він того, що нема вже еланів, людей мудрих, гордих та жорстоких, котрі тим Богам молились, а є лише потолоч, якій вже віра нова увійшла у кров і в душі. І даремне базилеус будував Богам Святині – не було людей, котрі б шанували щиро тих Богів. Потолоч же вимагала лише їжі, а опісля загибелі базилеуса з насолодою руйнувала відновлені храми. Отже, Вогнику, все може статись, але надії втрачати не годиться.

- А як ви вибралися з Руяну? – спитав юнак опісля довгої мовчанки.

- Сам розумієш, Вогнику, - озвався Далебор, - що опісля такого віщування смертна постіль жаданіша мені була за обійми любки. Вийшов я зо Святині і добув меча, аби сплатити борг Світовидові, та спинив мене Радагаст. Мовив він, що віддати життя своє я можу і у битві. Ось так і став я воїном Руяну. В одній із сутичок з ватагою варягів-здобичників переміг я вікінга, відважного і вправного в бою. Оце ось його клинок, а ім’я зброї я дізнався від нього ж, бо прощався чоловік з мечем своїм перед смертю, наче з вірним приятелем. Спорядив я йому опісля бою пристойне поховання, бойову сокиру зоставив, аби не йшов беззбройним до Вальгалли своєї, а меча таки забрав собі. Не давав я зброї цій нового імені, аби клинок не почав мститись за смерть господаря.

- А що значить це слово по-наськи? – поцікавився Вогник.

- Блискавиця.

Вогник подивився на зброю ще з більшою повагою. Далебор мовив підбадьорливо:

- Я замовлю його на тебе. Це добрий клинок, твердий, як душа сканда.

З того дня Вогник не розлучався з дарованим мечем. Вчитель, щоправда, і не давав йому робити цього. Кожен день був тепер для юнака ніби битвою – старий навчав його, наче з ворогом двобої вів. Вогник уже й перестав рахувати садна, порізи та поразки, коли якось одного дня він зумів ні, не перемогти Далебора, а просто не пропустити жодного удару. Волхв гмикнув щось схвальне, а наступного разу зав’язав юнаку очі і змусив битися всліпу. Знову потекли дні, наповнені болем і втомою.

- Для чого це, Віщий, - насмілився запитати Вогник опісля чергового двобою, - для нічної битви? Але ж я добре бачу в темряві, і міг би…

- Не для битви, - пояснив старий, - для того, аби вивільнити прану, силу духу. Ти маєш відчути рух супротивника перш, ніж він його не те що почне – задумає.

Полісун, котрий за ці роки виріс з вовченяти на величенького сіроманця і мав якийсь занадто розумний погляд як на звіра, утямив, чим можна помогти приятелеві. Якось, коли Вогник намагався з зав’язаними очима вловити рухи Далеборова меча, вовцюга попередив його тихим гарчанням. А тоді почав “підказувати” вже відкрито, аж Далебор нагримав на нього. Ввечері скривджений Полісун підійшов до Вогника, котрий знеможено сидів біля стінки хижі й притулився йому мордою до грудей. Гордий, як і його приятель, вовцюга ніколи не принижувався до собачих викрутасів, і мав лише цей, єдиний вияв ласки. Юнак поклав руку на спину вовка і раптом відчув дивне тепло, що виходило з його власних пальців. Відчуття зникло одразу ж, але вправлятися втемну опісля цього стало набагато легше.

Ясна річ, що навідувати свою подругу з Протолчого юнак став не так вже і часто. Неждана, висока чорноброва молодиця, старша за свого лада літ на десять, не гнівалася, але сумувала.

- І Лют мій був такої ж натури вояцької, тільки що загинув не в битві, - мовила якось, - ти теж колись підеш з мечем своїм і не повернешся.

- Ти кохала мужа свого? – ревниво питав Вогник.

- Не так, як ти – свого меча! – пирхала жінка, - просто покликав він на волю, і я пішла.

- А де рід твій, Неждано? – зацікавився юнак, - я тебе ніколи не питав…

- Рід…, - зітхнула жінка, - у Вовчій весі, що на Київщині. Батько мій – боярина Сохвонія закуп. Майже роб. Батько цього Сохвонія, Вовк-воєвода, вислужив у Володимира-князя маєтки великі, ще й земельки прихопив…не трошки. Та й то стариня мовила, що батько був таки вовком, а син є собакою. Звелів поставити Сохвоній наш у селищі кирикон і утримувати жерця, родом чи-то болгарина, чи-то грека, а люд на треби зганяти силою. Великдень там, чи Купайло – налетить боярин з посіпаками, людей порозганяє, вогнища затопче… По-божний… Та тільки до дівок був дуже ласий хрещений боярин наш…

- А ти сама хрещена, Неждано? – спитав обережно Вогник.

- Я – десяте дитя у сім’ї закупа! – засміялася Неждана, - тому мене так і звуть. Батькові було не до боярських витребеньок. Хоча Сохвоній дізнався про те…як виросла. Я, ладо мій, дівкою гарна була…

- Ти й зараз гарна! – сказав цілком щиро Вогник.

- Де вже мені… От, питав ти, чи любила я Люта свого… Лют був молодим і сильним, а Сохвоній – старим та сивим. Як вибирати між ними – то вже краще Лют. Та тільки недобрим чоловіком був муж мій… Холодний, жорстокий, мов крига. Однак – все одно пішла за ним. Боярин-то наш, як не зумів мене улестити, окликав відьмою і смертю загрожував. А яка з мене відунка? Ну, трави знаю, так їх майже всі жони відають. А нині і зовсім – сама собі господиня. Ось любка маю, а схочу – прожену геть…

- Не любиш мене зовсім? – розгублено спитав юнак. Неждана знову усміхнулась і розкошлала йому волосся.

- Я молода, - мовила, - ти – юний, добре мені з тобою. А кохання, ладо моє, лише в піснях буває та в сказаннях волхва твого.

З настанням осені Вогник навідував Неждану в її хижці, де ледве вміщалось низьке дерев’яне ложе та саморобний ткацький верстат. І те і друге зробив небіжчик Лют, котрий, попри свої вади мав, видно, золоті руки. Юнак якось намагався помогти вдовиці: то хмизу принесе, то впольовану косулю, то в’язку риби. Неждана дари приймала з нехіттю – мовляв не пропаду і сама. Далебор якось сказав, помітивши засмучене лице учня:

- Перша жона запам’ятовується надовго. А остання любка Перунича – смерть вояцька, то й назавжди.

- Віщий, - наважився спитати Вогник, - чому Неждана така лиха?

- Не вона лиха – життя у неї лихе було.

- Невже справді так тяжко нині жити в Русі, як вона розказує?

- Навіть не тяжко, а гидко, - озвався Далебор, - тут їй жити тяжче, Неждані твоїй. На весі, на обробленій вже землі сидіти легше. А любкою боярською бути – і взагалі легко. На м’якому спати та солодко їсти… І всього лишень треба тіло віддати старому нелюбу, а душу – чужому Богу.

- Але вона й Люта не любила! – не втримався Вогник, - вона нікого не любить!

- І таких навідує Лада, - зітхнув Далебор, - тільки іноді запізно.

- А ви когось кохали, Віщий? – раптом вихопилося у юнака.

- Я? – перепитав волхв аж розгублено, - я? Кохав…

- А ким вона була?

- Дочкою відьми, - ледь всміхнувся Далебор, - кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве – стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…

- Але ви не лишилися?

- Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.

- І більше ви її не бачили?

- Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі – юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.

- А як її звали, вчителю? – спитав юнак розчулено.

- Святославою, - озвався стиха Далебор.

- Жона, а ім’я як у воїна…

- ЇЇ батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се – живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.

Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.