Зміст

1.

Світовидові коні

/Саґа з дванадцятого століття/

Було в іні часи, коли руси йшли з венедами...

І ті захотіли забрати Богів своїх до моря

І там угніздитися.

І немало градів і храмів там побудували,

Бо були багаті.

І ті храми прикрашені золотом і сріблом.

І багатьом дерев'яним Богам честь віддавали десятиною.

І те було відомо іншим народам.

І вони дивились на те і заздрили,

І воювали з ними...

* * *

І краще маємо зникнути, але ніколи

не бути в рабстві,

І поклонятись Богам іншим...

Позаяк се йде ворог на нас,

то ми взяли мечі,

І, натхненні сказаними Матір'ю (Славою) словами,

Що майбутнє наше славне,

Пішли на смерть як на свято...

ВЕЛЕС КНИГА.

Над Руяном займався світанок. Острів ще лежав у темряві, тихий і сонний, та над морськими хвилями вже тремтів багряний пруг, і рожеве світло заливало крейдяні скелі Вітового півострову.

Велимир, син Величарів, знав, що має трапитись зараз, але все одно затамував подих.

Наче вогняний зблиск пробіг небокраєм, і на білих скелях постала Аркона, вся одразу, з городищем і валом, з будиночками передмість. А над містом, в чистому вранішньому повітрі, як величезна лодія, пливла гостроверха Святиня Світовидова...

Руян лежав у темряві. Лиш стольне місто його гойдалось на рожевих Дажбожих долонях.

Ще якась мить - і темрява чорним плащем зісковзнула з лук Руяну. Видиво зникло. Займався погідний день, навіть дуже погідний для північного літа. А Велимир ніяк не міг відірвати очей від міста на білих скелях. Очі ті зробилися вологими, і юнак квапливо струснув головою, аби Божидар, наставник, не помітив такої недоречної для воїна розчулености.

-Колись питав, Велимире, як можна відчути Божу присутність, - тихо озвався волхв, - нині ти її відчув. А тепер ходімо. Віщий чекає на тебе.

Години за дві вони дійшли до городища. На тихих вуличках передмістя не було нікого, люди вже стали до роботи, і лише запізнілі жінки з водоносами віталися: з Божидаром шанобливо, з Велимиром - лукаво і загонисто, навіть напівзнайомі. Зовсім незнайомого люду для Велимира, що виріс у городищі, тут і не було. Ось крокує його навчитель у мистецтві бою, молодий ще здоровань Бажан Радомислів на прізвисько Буєсть. Прізвисько воїн отримав за палкий норов та шалену відвагу. Світовидове лицарство - кінна дружина Святині, до якої належав Буєсть, і досі переповідає з захопленням, як в останній напад урманів Буєсті вдалося здолати берсерка, з яким інші не змогли зладнати і вп'ятьох. Побачивши учня, Буєсть звесела підморгує і розгладжує вуса:

-Щасти, Велимире!

Воїн здогадується, що сьогодні буде вирішуватись доля Велимирова, а тому, проминувши їх з Божидаром, обертається і ще раз повторює:

-Щасти!

Велимир змахує рукою на знак подяки і теж розгладжує вуса, вірніше, те місце, де вони мають вирости. Нещодавно юнакові минуло сімнадцять весен, він побував у першій битві і убив свого першого ворога, молодого урмана, в тій самій сутичці, що і Буєсть - свого берсерка. Цілком доросла людина, отже... Ось тільки вуса чомусь не квапляться рости.

На майдані перед Святинею безлюдно. Велимир зі своїм супутником проходять вигадливо різьблену дерев'яну браму і опиняються на дворищі перед головним входом. Тут теж тихо, тільки на дерев'яній же лаві під стіною сидять четверо - двоє жінок, хлопчик - підліток і дівча, дуже на того хлопця схоже.

Мати Дивина... Тітка Світанна... І тітчині діти, двійнята, Славута і Славця. Весь рід Велимирів.

Весь, бо батько Величар поліг у війні з данцями, бо чоловік його сестри Світанни Гостромисл загинув одинадцять літ тому, обороняючи прибережний Градець від тих же данців таки, і там же загинув материн брат Станимир, головний волхв Святині Градця. В Градці ж загинула і вся інша рідня матері Дивини, а що сталося з нею - про те мати не любить згадувати.

Тож материн рід не може прийти на посвячення, а рідня батька Величара, окрім сестри Світанни, лишилася в далекій Руси, на берегах ріки, званої Дніпром-Славутою.

Давно вже тітка Світанна, а тим більше її діти, і вбираються як венеди, і говорять як венеди, а як продражнили їх Киянами, так і досі звуться. Хоча ні Славця, ні Славута, ні навіть сама тітка ніколи того Києва й не бачили.

Батькова рідня - з діда-прадіда рідновіри, сам же Величар був волхвом Перуновим і одночасно воїном-захисником невеличкої громади, що не визнавала над собою ні князів, ні боярів, ні жерців віри ромейської. Від утисків княжих і вирушила жменька русичів з родинами своїми шукати місця, де нема ні князів-зрадників, ні попів християнських.

Єдиним же місцем, де славин міг вільно хвалу своїм Богам возносити, лишився Руян.

-Видко, не вбережешся від лихого люду і на острові серед моря, - жалілася було тітка Світанна на долю свою вдовину, - хто ж інший данців на Руян нацьковує, як не жерці латинські, нічим не кращі за грецьких!

Нині тітка перша обіймає Велимира, сяючи карими очима, і шепоче:

-Щасти...

Славута, брат у перших, має лише п'ятнадцять літ і споглядає на Велимира заздрісно. Хлопець бо аж рветься до чинів звитяжних і снить битвами та зброєю. А сестра його Славця підморгує лукавим оком і крадькома показує родичу кінчик язика. Аби не дуже пишався.

Мати Дивина підходить останньою. Лице її бліде, аж прозоре, і очі прозоро-зелені тужно дивляться на сина:

-Щасти, надіє моя...

В юності схожа була Дивина на ельфійську князівну, та й нині, маючи дорослого сина, все ще прекрасна арконська відунка. Лише сумна, наче й досі терпить від якогось давнього болю.

Велимир обводить очима рідних, позирає скоса на непроникне лице Божидара і рішуче переступає поріг Святині. Дубові різьблені двері з рипом зачиняються за ним.

Се вже третя посвята в житті Велимировім в п'ять літ прощався він з дитинством, в дванадцять - з отроцтвом, але тоді стояв він межи таких, як і сам, отрочат, та й Божидар, попри всю свою мудрість наставницьку, усе ж таки не правитель Руяну.

Знайома заля Святині ледь заспокоює Велимира. Багряні запони на стінах нагадують про битви, минулі та майбутні, але на місці Меч Аркони, велетенський клинок в прикрашених золотом піхвах, що є по руці хіба самому Світовиду, чекають своєї години вузда та сідло для Божого коня і корогва-станиця повернута світлою, блакитною стороною, і сміється на ній золотий лик Дажбожий.

Бо нема війни, поки що нема, і схований образ Гнівного Сонця, чорного на багряному тлі, і запнуті дорогі килими-завіси довкола Святого Місця, але Велимир знає - там він, Світовид чотириликий, найлюбіший Бог венедів, покровитель Руяну.

Віщий з'являється як завжди нечутно. Велимир звично схиляє коліно, мовби під час свята, і відчуває на волоссі суху маленьку руку Верховного.

Ніхто не знає, скільки літ старому Молибогу, древні арконські бабусі – і ті не можуть пригадати його юність. Сам Велимир часом вважав, що Віщий осягнув таємницю безсмертя і є таким же вічним і незнищенним, як арконська Святиня.

-Встань, Велимире...

Юнак підіймається і несміливо підводить голову. На нього дивляться сірі, ледь насмішкуваті очі Віщого. Занадто молоді для старечого поважного лиця, довгобразого та довгобородого. Густе сиве волосся утримує золотий обруч, карбований різами, полотняне вбрання, як і завше, сліпучо-біле, а у руці тримає Молибог довгого посоха - знак влади та сили.

-Сьогодні має усталитись твоя доля, сину Дивини, - поволі заговорив Віщий,- ти є сином відунки зі жречеського роду, а рід твого батька - волхви з Руси. Ти мав би увійти до Кола, але...

Велимир і сам знає, що заважає йому стати служителем Світовида. У нього, сина волхва і відунки, немає ні здібностей, ні потягу до жречества. Недарма оповідала мати, що він, маючи рік від народження, потягнувся на пострижинах до батькового меча.

-Ти лише добрий воїн, Велимире, - продовжує Молибог, - у тебе немає здібностей цілителя, немає Дару відуна, а бути жерцем-служителем завадить тобі твоє занадто палке серце. Не сприймай це як пониження, але увійти до Кола ти не зможеш. Пам'ятай, що за волею Богів кожен має бути на своєму місці. Мудрий мусить правити, сміливець - воювати, розважний - господарювати на землі, або займатися торгівлею, а вмілий - ремеслом своїм. Той же, хто має натуру слуги чи раба - має бути рабом чи слугою. І горе країні тій, якою правлять слуги лише на тій підставі, що вони є синами мудреців!

Велимир поволі зітхає. Коло - то найвища мрія кожного руянця. Зрештою, в краї, яким правлять волхви, це єдиний шлях сягнути влади.

Та влада – це щось далеке і суворе, а ось тут, поруч - блиск мечів, і запал бою, і ворожа кров на лезі клинка...

-То моя доля - боронити Руяну, Віщий?

-З часом, - озивається Молибог лагідно, - зможеш стати до лав воїнів Бога. Якщо зумієш відзначитись.

-То ж дайте мені пробу, Віщий!

-Проба вже чекає на тебе, сину Величара. На весні тут були люди від князя Ніклота. Пам'ятаєш?

Велимир киває, згадавши сумовитих неговірких бодричів-посланців, та їхнього старшого - темноокого княжича Вратислава. Він, Велимир, прийшов якраз на святинний двір навідати Буєстя, що ніс службу в охороні храму, і добре роздивився посланників.

-Ніклот готується до війни й прохає підмоги. На нього рушили сакси в союзі з данцями. Вже мали кілька дрібних сутичок. У нас зараз мир з королівством Данським…, але родичам треба помагати. Ніклот просить зброї, поки що лише зброї, та може доведеться посилати й дружину. А щоб її послати, треба, щоби конунг Данії не надумав напасти й на нас.

Велимир ще не розуміє. З ним ніколи до цього часу не говорено про такі серйозні речі.

-Зброю повезе купецька лодія, - продовжує Віщий, - є в Градці один торговець, що не вперше виконує мої доручення. Та листи до Ніклота і тамтешніх жерців я можу довірити лише воїну, і воїн той має зробити все, аби дощечки не потрапили до ворожих рук. Є нині кілька хрещених душ, котрі служать герцогу Саксонському, і ці відступники знають наше письмо. Оце і буде твоєю пробою, сину Величарів... Зладнаєш?

Велимир облизує вуста і говорить:

-Так...

-То ж склади присягу, воїне, і йди назустріч долі!

З дверцят у протилежній стіні виринає служитель і тягне за мотуз, що звисає зі стелі. Килими довкола Святого місця поволі розсуваються. Один з чотирьох ликів Божества дивиться просто на Велимира. Лице грізне, сповнене спокійної величі і чимось нагадує півзабуте чоловіче обличчя з такими ж довгими вусами. Лице батька Величара.

-Перед Ликом Світовидовим, - говорить волхв, а Велимир молитовно повторює,- присягаю Мечем Аркони та її корогвою вірність Богам своїм і Землі своїй а також Роду свому. І чують це і Боги, і чури, і пращури, і бачиш мене ти, Світовиде Арконський, а інших свідків не потребую!

Молибог побожно бере до рук великий ріг, окований золотом, що висить на грубезнім золотім ланцюгу при боці Образу.

-Пий, Велимире...

Юнак ковтає духмяного питва, що пахне медом і травами, і по жилам йому наче пробігає полум'я.

-Про решту розкаже тобі Божидар, - говорить Верховний, віднімаючи ріг від вуст молодого воїна. - А Рід твій нехай знає, що єси ти воїном, сину Величарів. І пребуде Матір-Слава з тобою до смерти твоєї.

Велимир ще раз зводить очі на лик Світовидів і шепоче липкими від свяченого меду вустами:

-Вірним до смерти буде воїн твій! А інших свідків не треба присязі моїй, Світовиде Арконський.

***

Мати Дивина збирає сина в дорогу. Тут-таки, в світлиці, скупчилась вся нечисленна челядь: дві дівчини з весі, що пораються в оборі, материна учениця Вістуня, дівча років десяти, та раб-данець Сіньотлі. Речей небагато - торбина з харчами, дві чисті сорочки, меч батька Величара - зброя, гідна хоча б і князя. По лезу золотом наведена блискавиця Перунова та охоронні рези, що складаються в такі слова: "Напувай лише ворожою..." Тітка Світанна говорила, що меч цей зачарований і не використовувався ніколи у братовбивчих війнах. До того часу, поки Володимир, київський князь, не розтяв Русь надвоє, зрікшись Богів своїх.

-Того дня, - оповідала колись тітка малому Велимирові, - як волхви-воїни осквернили сього меча кров'ю відступників, зникли чари, що дозволяли володарю меча одному стати проти сотні. Але все одно - це зброя хоробрих. ЇЇ заповів твоєму батькові його навчитель, теж волхв. Його, того Перунича, убили княжі люди під час ворохоби, та не вдалося їм взяти меча, бо батько твій, Величар, що бився поруч, прийняв спадок свій просто з руки загиблого.

Велимирові доводилося бачити мечі з Руси, меч Величарів на них не схожий - довший і легший. Та служила зброя вірно батькові, не підвела в першій битві і сина.

А що таки загинув Величар і, може, судилося загинути йому, Велимирові, то за сотні літ багато хазяїв змінив меч Перунів, і всі вони були гідні зачарованого клинка.

Дивина вдягає сину на шию оберіг з бурштину, що міниться м'яким світлом, і шепоче:

-Повернися живим! Я молитимуся за тебе.

-Поворожіть мені на долю, ненько, - пропонує юнак напівжартобливо-напівсерйозно, та Дивина хита головою:

-Є часи, коли її краще не знати. Але й без ворожіння відчуваю тінь, що нависла над тобою. Стережись багряного ока і скаженого вовка... Будь обережним, дитя моє!

У дворі Сіньотлі сідлає коня. Питає стиха, почувши Велимирові кроки:

-Чи не на війну іде господар?

-Ні, Сіньотлі, охоронятиму торгову лодію.

-І далеким є шлях ваш?

-У Новгород Великий.

Для всіх, навіть для родини, Велимир відпливає до Новгороду. Така воля Божидарова.

Сіньотлі зітхає:

-Далеченько. Аби до Роскілле...

Данець потрапив у полон рік тому, під час невдалої висадки, і є особистою здобиччю Велимира. Має відробити ще чотири роки, бо викупу за нього платити нікому.

-Літа пройдуть швидко, - потішає Велимир. Синьотлі зітхає:

-Куди мені повертатись? Зманули мене у набіг зайшлі урмани, брехали, що в Арконі вулиці золотом мощені...

Сіньотлі не вікінг-воїн, а бонд-селянин. Доля таких у поході – прислужувати воякам в надії на рештки здобичі. Під час битви їх ставлять попереду, аби не повтікали. Або змушують штовхати саморобні тарани під дощем стріл та каміння.

-Тут годують добре, і робота звична, - продовжує данець, - от і подумую я, чи не залишитись... назавше. Рідних у мене нема...

-А воля, Сіньотлі?

-На волі - здихаєш з голоду. На біса вона, така воля! Головне, що ситий і не битий. От тільки біда, господарю, що погани ви...

-Молися по-своєму, хто тобі боронить, - знизує Велимир плечима.

-Пані господиня така дивна... У нас би сказали, що відьма вона...

-Мати і є відункою, - сміється Велимир, - не бійся її, Сіньотлі, а краще дивись господарства. Коня пришлю з ким-небудь із Градця, аби доглядав...

-Аякже, не сумнівайтесь...

-Бувай...

Сіньотлі відчиняє важкі ворота обори, і Велимир пускає коня вскач. Аби не було зайвих сліз, він попрохав матір не проводжати його до брами. Дурненька Вістуня і так зараз, певне, хлипа на всю хату.

А мати зронить дві-три сльозини, та які ж вони тяжкі, ті сльози...

В Градці Велимир швидко знаходить потрібну лодію і торговця. Лодія зветься "Либідь", а купець - Лагодою. В чолов'яги кругле, смішливе обличчя, і сам він круглий увесь, наче барило.

-Люблю, хлопче хильнути пива...

Але за ласкавим ім'ям та розхристаною зовнішністю - натура тверда і витривала.

-Виходимо завтра. Готовий?

-Авжеж...

-Найняв я тебе, знацця, як охоронця. Люди у мене надійні, не вперше виробляємо такі штуки. Зброю завантажили, зверху полотно та шерсть... Все як слід!

Руян споконвіку славився своїми тканинами. Особливо - з тонкої шерсти. Чимало ярлів у данців та свеїв пишаються багряними плащами "з острова Рюген".

Послання Молибогові, три тоненькі дощечки з випаленими на них різами, зашиті в тканину і є нині в шкіряній торбинці при боці у Велимира. Лагода підморгує йому:

-Менше знаєш – довше житимеш!

Шукаючи, кому б доручити коня, раптом загледів Велимир свого знайомця, Мислика Любечарового, разом з яким вчився у Буєстя. Добре усе склалося, бо Мислик якраз повертався до Аркони.

Батько Мисликів, Любечар - воїн, що водив руянську дружину в числені походи, тримає нині хутір поблизу Аркони, бо є вже застарим для раті. Самого ж Мислика ні навчитель Буєсть ні волхв Божидар не визнали гідним вояцької долі – занадто повільним та неповоротким був юнак, а для мечного бою це велика вада. Та й витримки вояцької хлопчина не мав, а вчитись вважав за зайвий клопіт. Тож і залишився син Любечарів на батьковому хуторі назавше.

Мислик тоді озлився на всіх, і на Велимира теж, але зараз наче трохи відтанув:

-Чи далеко зібрався, майбутній чародію?

-У Новгород, - коротко відповідає Велимир, якому не сподобалась насмішка в голосі колишнього приятеля.

-Невже ти став торговцем, сину жриці?

-Охоронцем.

-Ось так? А як же подальше навчання? Ти був у Святині?

-Був.

-Що вирік Віщий?

-Я воїн...

Мислик пирскає:

-Усе? А я сподівався, що будеш ти згодом нами рядити. Чим ти не вгодив наставникам своїм?

-Правитель вирішив, що моя доля - меч. А його вустами говорить Світовид.

-Мій батько, - говорить Мислик, - водив дружину в набіги на данців і князем звався! А я мушу порати худоби...

-Бо не зумів впоратися зі зброєю, - не втримується Велимир.

-У християн князі правлять, і син князя є князем же. Та і у бодричів теж, хоч вони і вірять Світовиду.

-Божидар, наставник, говорить, що таке стало можливим лише в погибельні віки, а до того було скрізь як на Руяні - і лад у світі був.

Мислик спльовує і говорить з серцем:

-Дурнем єси, Велимире, і дурнем загинеш задля чиєїсь слави.

-Слава Світовидова тобі чиясь уже? - каже Велимир озлившись, - лишайся здоровим, сину Любечарів, ліпше я попрошу про послугу когось іншого.

-Та чого ти... - задкує Мислик, - вже й розсердився. Діставлю я коня твого...

"Чого він на мене в'ївся? - думає Велимир, повертаючись на лодію Лагоди, - отже злющий чоловік, нічим пес... А чого казиться - невідомо. З таким вояцьким вмінням, як у нього, в першій же виправі поліг би безславно. А воно ще правити хоче, наче є розумнішим за Божидара..."

Ночує Велимир на сувоях тканин, під голим небом, і зорі підморгують йому: " Не спиш, хвилюєшся, хлопче?" Ось так почувався перед першою битвою, коли серце завмирало від солодкої тривоги.

А ранком "Либідь" вийшла на шлях морський, і Велимир старанно працює веслом, намагаючись не вибиватися з ритму. Білі скелі Руяну лишилися в минулому, хистка лодія – теперішнє Велимирове, а майбутнє... Жаль, що мати не погодилась його передбачити. А втім, так ще й цікавіше...

***

Шлях морем, потім водами широкої Одри, а там - суходолом до Дубина, фортеці Ніклотової.

Люди князеві чекали в умовленому місці з конями. Доводив ними княжич Вратислав, той самий, що приїздив на Руян.

Син Ніклотів не набагато од Велимира старший, тонкий, темновусий і якийсь сумовитий. В дорозі якось одразу потоваришував з Велимиром, а надто, як узнав, якого руянець роду.

-То Дивина, відунка, твоя мати?

-Так, княжичу.

Похилив голову Вратислав, а тоді мовив:

-Коли був я в Арконі - ворожила вона мені на долю...

-І яка ж ваша доля, княжичу?

Темним вогнем спалахнули очі Вратиславові:

-Загину я страшною смертю, свій край обороняючи!

-То є доля, гідна воїна, - вимовив Велимир стиха, - і пряма дорога на луки Сварожі...

-Певне, що так, - сказав Вратислав, - та нести це знання - тяжко.

А сам Ніклот, височенний рудий чолов'яга, ні долею, ні майбутнім не журився:

-Або ворога вкласти - або самому пропасти! Битиму саксонських псів, доки є в руках сила.

І старший син його Прибислав схожий на батька - такий же рудоволосий і насмішкуватий. Обидва, і батько і син, щиро дякували за поміч руянську, а послання Віщого Велимир передав як належить - самому Ніклоту та головному волхву Дубина, Далевиду.

Вратислав опікувався гостем, водив до Святині міської і до Перунового Гаю, за городище, та все журився долею бодричів та славинів усіх:

-Вчепилися ми в цей куток, та й ледве тримаємось... Були міста, храми... В сусідів-лютичів - Радогост на озері, ще дід розказував - краси невимовної. Все кляті сакси з тевтонами попалили, понищили. А найстрашніше - купують вони наших людей, душі їхні купують! Хто мертвому Богу, що на хресті висить, поклонився - вмирає для роду. Свої своїх нищать! І хто ж у відступництві перший - знать! Ті, що мають боронити і люду, і віри! Венед іде на венеда, бо на одному є хрест, а на другому нема! Перекинчикам нашим сакси права дають та титули. Та землі дарують, себе при тому не забуваючи. Хто не хоче скоритись або продатись - сюди іде, або до хижан з прусами... А далі що? Море та Руян, всіх не вмістити Руяну...

-Якби об'єднатись якось, - озвався Велимир, - за наших Богів та й стати всім укупі...

-Якби! - вигукнув Вратислав, - дядько мій у перших воїн був славний! Та од саксів хрест прийняв! Звався Воїслав, нині Готфрід... Готфрід фон Шверин, бо зі Зверина родом. Люд свій же, венедський, утискує так, що плач стоїть на землях його! Я й досі не розумію, за що він продався! За шовки та оксамити? За замок, що йому кріпаки будують? Та невже ж гірше жити, як пращури - в дерев'яній оборі, зате на волі?

-Божидар, мій наставник, говорив, - сказав Велимир, - що плата від мертвого Бога за зрадництво - влада, тим Богом освячена. У нас, на Руяні, всім рядить Коло - волхви та мудреці, а князем зветься той, що військо веде до битви. У вас же князі правлять, але волхви їм ради радять, а для найважливіших справ збирається віче. А у саксів - кожен знатний може на підданого свого чоботом наступити, а селян, що опісля воїнів шануватися мусять, понижено до слуг і рабів.

-Далевид наш, - озвався княжич, - теж водно говорить за погибельні віки та про те, що на землі не стало ладу. Може і справді настала погибель наша, тільки я їй не піддамся, а опиратимусь до останку. А до Готфріда фон Шверина доберуся ще, не поможуть йому й лати саксонські...

-Підете ви, княжичу, - мовив Велимир зі щирим жалем, - назустріч кривавій долі своїй, відункою вгаданій Але, може це єдиний шлях нині для синів Матері-Слави...

-Не смерти я боюся, сину Дивини, - вирвалося у Вратислава, - а того, що гинути мені доведеться в муках межи ворогами. Солодка загибель зі зброєю в руках, та не судилась вона мені, бо захоплять мене вороги зрадою, а зрадить хтось такий, як дядько Воїслав - хрещена душа з чужим іменням. Це знання я несу, вгинаючись під його вагою. Вірно говорить Дивина, мати твоя: “лише сильний може дозволити собі розкіш взнати смерть свою.”

Всю дорогу зворотню не виходив Велимиру з пам'яти Вратислав Ніклотів та слова його болючі. То про загибель славинів думав юнак, то про зрадництво знаті, а то про долю... Доля... Долю виправи військової ворожить священний кінь Світовидів, списи ногою переступаючи, долю людини - відуни-ясновидці... І, хоч попереджають вони, провидці, людей про вагу цього знання - та бажаючих взнати долю не меншає. З Данії, з королівства свейського, з Новгорода, з Києва далекого добиваються до Руяну люди, часто й хреста маючи на шиї. Про долю свою довідатись. А тільки, чи потрібно її знати?

***

До ріки дібралися руянці без пригод і віднайшли там "Либідь", цілу та неушкоджену, під охороною воїнів Ніклотових. І рушили водою до моря. Лагода, поки йшло гостювання, встиг обміняти сукна свої на хутра та віск і нині руки потирав:

-Спродам це данцям - матиму ще й зиск...

У Градці данських та інших купців чужоземних завжди багацько. Страхіття, які оповідають про "поганський Рюген", їх не лякають - були б прибутки. Лагода за життя своє набачився ріжного люду і тепер повчає Велимира:

-З людьми чужоземними треба обережно... Нікому вірити не можна, бо є такі, що лжу говорять навіть перед ликом Світовидовим, або перед Христом своїм...

-Кому ж ви вірите? - всміхався Велимир.

-Собі та Богам. Сам себе не зрадиш, а Боги поможуть... Люд же нині зіпсутий. Обважать, обрахують... Навіть новгородці, в яких купецьке слово колись понад усе було.

-Як вважаєте, чому псується світ, дядьку Лагода?

-Ти між волхвами жив - тобі видніше... Але псується таки.

В морі захопила лодію буря. Дві доби гнав їх вітер кудись на захід, втратила "Либідь" вітрило з ликом Дажбожим, мачту довелось віддати хвилям, а веслярі лиш намагались втримати кораблика свого, аби не перекинутися. Їли розмоклі солоні сухарі, та й то похапцем. До стерна кермового,місця найважчого, ставали по черзі. Велимир меча батькового припнув собі за спину, хоча скинув і чоботи, і сорочку на випадок, якщо доведеться тонути. Лагода проревів охриплим басюрою:

-Сорочку зняв - меча зоставив, кістко вояцька! Люблю таких!

Лагода та його гребці не втрачали духу, бо не вперше були в такій пригоді, а Велимиру від страху перед шаленим морем тьмарилось в очах. Однак, тримався юнак, сам себе підбадьорюючи та шепочучи всі молитви, які тільки міг пригадати.

Третього дня увійшла лодія в туман. Вітер трохи ущух, веслярі перепочили. Лагода говорив впевнено:

-Десь поруч - Шеланн, а це Ересунн... Далеко нас занесло. І то Богам дякуючи, мені раз було - мандрував нехотячи трохи не до Ісландії.

Велимир стояв якраз біля стерна і перший побачив багряний зблиск в туманних пасмах. Наче драконове око...

"Стережись багряного ока" - майнуло в голові, і тут лодію закрутила сильна течія, а туман трохи порідішав, і вже не тільки Велимир, всі інші побачили, що несе їх на скелі.

-Стережи-ись!

А багряним світлом блимав маяк.

Лагода рявкнув коротку команду, лодія черкнула скелю, ламаючи весла, але проскочила таки, пройшла, та попереду, біля ослизлого каміння, вода шумувала, як у казані, "Либідь" знову вдарило, на цей раз кормою - і Велимир, не втримавшись, полетів у хвилі.

Та сама течія, що погубила "Либідь", врятувала життя стерновому. Покрутила, вдарила об каміння, і ледь живого вижбурнула на пологий берег нижче скель.

Лежить Велимир, і ввижається йому, що вдома він, а поруч вештається по хаті Сіньотлі та щось воркоче по-своєму.

Трохи знає данську Велимир, але не може розібрати слів, лише голоси різкі, та мова наче схожа на ту, якої вчив його раб довгими зимовими вечорами.

"Один - то Сіньотлі, а решта де ж взялася?"

Знову туманом застилає очі, і несеться лодія просто на багряний вогонь...

-Стережи-ись!

Очі розплющує, врешті, Велимир, - немає ні хвиль, ні "Либіді".

Льох - не льох, пивниця - не пивниця... Вікна вузесенькі - під самою стелею. Під спиною - в'язка соломи. Меча нема, лише пруги червоні там, де вп'ялися у тіло ремені піхов. На правому боці - величезний синець, плече обдерте до крови, але ребра, здається, цілі, руки, ноги, голова - також...

"І куди ж це я потрапив в лиху годину?"

Важко думається Велимирові, але думати треба... Земля ця - напевно данська, льох - пивниця заможного бонда, а то і ярла. Занедбана пивниця, бо в кутку лежить лише кілька порожніх діжок. Подальша доля Велимирова ­­­в руках хазяїна льоху. Відпустить, чи забажає викупу, а чи звелить вдягти на несподівану здобич нашийника та приставить до роботи - молодий, здоровий раб в хазяйстві не зайвий.

Та тільки він, Велимир, не Синьотлі, аби скніти у рабстві. Смерть або втеча - два шляхи для бранця, і обидва ведуть на волю...

Рипнули двері, з них здоровило якийсь в шкіряній безрукавці варкнув данською:

-Виходь...

І вийшов Велимир на замкове подвір'я. Зліва - служби якісь: загороди, хатинки челяді, десь рохкають свині...

Це, очевидячки, задній двір. Над головою нависла кам'яна галерія, попереду - масивна стіна панського будинку. Здоровило провів Велимира дверима до великої залі, де нема нікого, лише стіл та лави, та зброя на стінах.

Далі - дверцята, за ними сходи... Сходи ведуть до покоїку, гарно вбраного, з витканими шпалерами на стінах. У вузеньке вікно просочується подих моря.

У різьбленому кріслі з високою спинкою сидить чоловік. На ньому синій камзол з рубчастого оксамиту, а на плечі недбало накинуто червоного плаща з руянської тканини.

Лице у чоловіка округле, трохи не ніжне; на впертому, різкому для такого лиця підборідді - ямочка. Чорне хвилясте волосся забрано в хвіст.

Чоловік в плащі мовчки дивиться на Велимира темно-синіми уважними очима, і юнак чомусь пригадує людей з острова Ерін, що рік тому прибули до Аркони ворожити на долю.

Не схожий хазяїн замку ні на данця, ні взагалі на сканда. Чимось він Велимиру навіть подобається, і руянець наважується розпочати розмову.

-Чи не підкаже вельможний ярл розбиткові, що це за земля?

-Це острів Шеланн, а замок Фенгонборг, - відповідає чоловік у плащі, - але тут запитую я. Відповідай правдиво і швидко. Хто ти є?

-Велимир, син Величара...

-Ободрит?

-Ні, я з Руяну. По вашому - Рюген. Аркона.

-Отже, ти поганин, - робить висновок ярл, і Велимир відповідає:

-Мій Бог - Світовид...

-Як сюди потрапив? - продовжує допитуватись данець.

-Лодія налетіла на скелі.

-Йшли розбійничати?

-Торгувати.

-Ти - торговець? - мружить ярл насмішкувато сині свої очі.

-Охоронець товару.

Данець гмикає і каже:

- Однак, ти дорожиш зброєю...

Очі Велимирові давно вже прикуті до столу перед ярлом. Там лежить меч батька Величара...

-Добра зброя, - звільна говорить данець, - занадто добра для славина. З вашого люду - кращі раби, аніж воїни. До речі, де ти вчився нашої мови?

Велимир зрозумів образливий натяк і відповідає лагідно:

-Від свого раба-данця... З данців добрі раби. Слухняні...

Ярл мусив би вибухнути гнівом, але він мовчить. Сині очі вп'ялися в лице Велимирове, наче вишукуючи знайомих рис.

-Хто твоя мати? - раптом запитує данець, і Велимир відповідає ледь здивовано:

-Дивина, жриця...

-Як, кажеш, її звали?

-Дивина...

-Коли вона померла?

-Була жива, як виходив я в море, - говорить Велимир, ще більше чудуючись.

-Вона... бувала в Данії?

-Була у полоні, - неохоче відповідає юнак, - у ваших... Два роки. Я тоді ще дитям був.

Лице ярла - мокре від поту. Він говорить, наче сам до себе:

-То вона жива... Жива... І це її син... А я не повірив Хальфдану...

Питання чудернацькі розтривожили Велимира, і він переходить до діла:

- Що хоче хазяїн Фенгонборгу за мою волю?

В очах данця - божевільні вогники...

-Волю? - питає він, - і ти хочеш волі, сину Дивини? Та від сьогоднішнього дня - ти є моїм рабом, хлопче з Рюгену, і вона, відьма з Аркони, ніколи не побачить сина! Того сина, що любіший їй від мого!

-Не знаю, до чого тут моя мати, - різко говорить юнак, - але я народився вільним і помру вільним, і це так само вірно, як те, що мій Бог - Світовид!

-Ідол з Аркони тобі не допоможе, - озивається данець з лиховісною посмішкою, що викривила красиве обличчя, - надто як ти потрапив до Гаральда Скаженого Вовка... Коритись же я тебе навчу. Гей, там! Візьміть цього раба і вдягніть на нього нашийник!

Та Велимир уже давно насторожі, надто ж як почув ім'я ярла. Коли знайомий уже здоровань у безрукавці та ще один заходять до покоїку, юнак відстрибує вбік і хапає важкеньку дубову лаву, що стоїть під стіною.

Вояки добувають з піхов мечі, але Велимир розмахується лавою і опускає її на того, хто поближче. Краєчком ока помічає збоку дверцята, що раптово розчахуються... Ще один ворог?

Та в дверях стоїть невеличке хлоп'я, крихке і тендітне. Голова на тонкій шийці наче аж хилиться під вагою пишного русявого волосся.

-Батьку!

Лице ярла, що з хижим усміхом спостерігає за Велимиром, блідне від ляку:

-Хальфдане, назад!

Велимир миттєво оцінює ситуацію, кидає лаву і хапає хлопця, затуляючись ним, як щитом.

-Мого меча, ярле!

Данець, зціпивши зуби, шпурляє йому меча. Велимир підхоплює зброю лівицею і пірнає в прочинені двері, не випускаючи хлопця з обіймів.

За дверима - півтемний коридорчик, в кінці ще одні двері, ледь відхилені. Велимир вбігає до кімнати, швидко обдивляється довкола і задвигає засув на важких дверях.

Звідси хай ще його спробує виколупати хазяїн Фенгонборгу... Тим більше, коли ярлу дороге життя синочка... Велимир жбурляє хлопця у крісло і каже суворо:

-Не ворушись!

Сам починає нишпорити по кімнаті. Це - жіночий покоїк: в кутку припала пилом невелика арфа, поруч - підставка для книг, на ній грубезний фоліянт, розгорнутий на гарно оздобленій сторінці. Біля стіни - скринечка, розмальована птахами і квітами. Низенький стільчик, над ним, на стіні, розп'яття. Бог християн сумно споглядає на Велимира, схиливши голову в терновім вінці...

Юнак підіймає віко скрині, хапає перше, що лежить зверху - довгий тонкий шарф, і міцно зв'язує ним хлопця. Той не опирається і не кричить. Лише кліпає довгими віями.

Другого виходу з кімнати нема. Вікно затулено дерев'яною рамою зі вставленими в неї прозорими шматками слюди. Юнак починає вовтузитись біля вікна і чує раптом за спиною ламкий хлоп'ячий голосок:

-Під вікном - дах галереї. Доберись ним до вежі, спустися вниз і підніми третю плиту біля північної стіни.

-А що там, під плитою? - питає Велимир, оговтавшись від несподіванки.

-Хід за стіни. Про нього ніхто не знає. Тільки я і Хнельд.

-Хто це - Хнельд?

-Відьма...

-А чого це ти так за мене піклуєшся? - насмішкувато каже руянець, - найрозумніше, сину ярла, тебе не слухати, а вибиратись на власну руч.

Хлоп'я в кріслі підводить на Велимира знайомі до болю прозоро-зелені очі, і страшний здогад спирає арконцю подих.

-Як звали твою матір? - питає в надії, що помилився.

-Дивина, - відповідає хлопчик тремтячим голоском, - Дивина з острова Рюген. Мені сказали, що вона утопилась, але я завжди знав - вона жива.

Велимир закушує губу до крови. Меч батька Величара тремтить в його руці.

-Ти мене уб'єш? - питає хлопчик спокійно, - скажи тільки, сину Дивини, вона... мама згадувала за мене?

-Я ніколи не чув ні про яких данських ублюдків! - вибухає Велимир.

Прозорі очі хлопчика наповнюються слізьми.

-Поганин! - кричить він, - раб!

-Помовч, а то і справді знесу голову, - загрожує Велимир. Хлопчик починає судомно хлипати:

-Я думав, - шепоче він, - що вона хоч зрідка згадує мене. Я знав, що вона втекла, а не померла, знав, що маю брата... Знав, що ти з'явишся тут після бурі. Сказав батькові - він не повірив.

-Як-то - знав? - розгублено питає руянець.

-Знав і все. Я бачу... Коли доторкаюсь до арфи бабусі Медб, то бачу, як мій дід Торквілль убив її батька та матір на острові Ерін... Убив у неї на очах. І ще мені сняться дивні сни... Хнельд, відьма, говорить, що це видіння. А панотець Гьюкі каже, що в мені сидить біс...

Велимир мимоволі береться за свій оберіг, прохаючи у Богів помочі. Дар, в якому вони відмовили сину Величара, прокинулись в дитині Дивини від данського ярла.

-Я стомився, - хлипає хлопчик, - челядь мене боїться... Навіть Мальфріда, рабиня, що виняньчила мене. Батько мене любить, але він нечасто буває вдома, бо служить конунгу. Я не знаю, що зі мною коїться. Я ненавиджу тебе, старший брате, але не зраджу! Пробивайся до вежі!

Велимир відчиняє вікно, змірює оком гострий хребет даху, тоді повертається до хлопчака і каже:

-Посидь тут тихо... Згода?

Малий киває, і Велимир розв'язує на ньому шарф. Проводить долонею по русявій голівці:

-Тримайся, брате! Як тебе звуть? Хальфдан?

-Угу...

-Відваги, Хальфдане! Я розкажу матері, що у неї гарний син...

Хальфдан підхоплюється з крісла і мовчки притискається до Велимира усім своїм тремтячим тільцем.

-Ну, - говорить руянець, - я пішов...

-Я буду за тебе молитись, - говорить хлопчик, - я бо письменний, отець Гьюкі навчив мене латини, і я прочитав уже весь молитовник бабусі Медб!

Велимир кидає швидкий погляд на стіну. В пам'яті спливає грізний лик Світовидів і усміхнене Сонце на корогві. Це - оборона, а від чого може захистити мрець?

-Йому, - киває він на розп'яття, - не треба...

Личко Хальфдана стає суворим:

-Ти поганин, і це зле... Але я хочу, аби ти врятувався. Як правильно зветься твій покровитель?

-Мій Бог - Світовид.

-Хай він допоможе тобі! Іди!

Велимир вагається. Хлоп'я з поглядом дорослого... І з Даром руянських відунів... Таких не лишають в живих слуги Мертвого Бога. Взяти його з собою? Але як? По тім даху пройде не всякий дорослий...

-Ми ще зустрінемось, - говорить врешті, - часом не знаєш, чи дійду я до вежі?

-Ні, - з мукою мовить Хальфдан, - не знаю. Я не вмію цього викликати сам.

Велимир припасовує меча за спину і зіслизає на гребінь даху. З кімнати долинає грюкіт і різкий голосок Хальфдана. Певне, ярл таки наважився висадити двері, незважаючи на небезпеку, що загрожувала хлопцю. Велимир крок за кроком просувається вперед. Ось і вікно-бійниця, досить вузьке. Юнак проштовхується в нього, обдираючи плечі. Тепер швидше вниз...

Та на сходах вже воїни ярла, двоє перших у кольчугах - бірнах та круглих шоломах. Батьків меч звично лягає в долоню руянця. Вниз йому вже не пройти, напевне, зате можна прихопити з собою супутника у потойбіччя. Аби не нудно було самому вирушати вдалечінь.

Велимир цілить в горло данця і меч його, мов змій, знаходить таки щілину. Чоловік поволі завалюється назад, хапаючись за шию. Його напарник намагається підсікти руянцю ноги, але той спритно перестрибує на сходинку вище.

Ззаду на незахищену голову Велимира падає удар. Тьма застилає очі і в тій тьмі - голос ярла:

-Спинись, Гіндульфе, він потрібен мені... Живим!

***

Син вікінга Торквілля та Медб з Еріну похмуро дивиться на свого бранця:

-Поміг тобі Світовид, руянцю? Додому закортіло?

Велимир поволі підводить голову. Біль пронизує його від прив'язаних до гака рук до стіп, що ледве торкаються підлоги.

-Ти насмілився звести руку на мого сина!

Велимиру вдається торкнутися підлоги кінчиками пальців. Та ноги не втримуються, зіслизають, і новий спалах болю обпікає зв'язані зап'ястки і напружені плечі.

-Ти сам, клятий язичнику, сам проситимеш мене про рабський нашийник! Повчи його коритись, Гіндульфе!

Руянець намагається не кричати, та стогін все одно зривається зі зціплених вуст. Тонкий довгий ремінь раз за разом обвивається довкола його тіла. З ран починає цебеніти кров.

-Говори, ублюдок: "Я раб Гаральда Торквілльсона..."

Велимир ладен сказати все що завгодно, аби припинити муки. Все його зболене тіло благає про це. Але щось незриме всередині юнака змушує його не тільки не вимовити рятівних слів, але й плюнути кров'ю з прокушених вуст в лице ярла Гаральда.

Батько Хальфданів, ошкірившись, витирає обличчя. М'які кельтські риси стягуються в страшну вовчу гримасу:

-Вогню, Гіндульфе!

Велимир б'ється в путах, намагаючись ухилитись від дотику розпеченого заліза, та марно, все марно, і його захльостує біль, сильніший за попередній...

На березі, на скелі, багряним світлом блимає маяк...

Лодія несеться по кривавих хвилях назустріч своїй погибелі...

-Стережи-ись!

Крізь шум у вухах - переляканий жіночий голос:

-Вельможний пане, ваш син помирає!

Гаральд Торквільссон кидає до півпритомного бранця:

-Коли я повернусь - то начувайся! Пес!

Велимир без сил обвисає на мотуззі. Покусані вуста шепочуть, благають:

-Мій Бог Світовид... Візьми до себе!

З минулого долинає голос Божидара, наставника:

“Хто в яві раб - той у вічність відійде рабом..."

Померти зараз... Вільним... Боги...

Материні очі, сповнені суму, напливають із темряви...

"Поворожіть мені на долю, ненько..."

Чи то у вухах дзвенить, чи то малий Хальфдан торкається до арфи полонянки Медб...

"Чи згадувала про мене ...мама?"

Що ж ти мовчала, ненько, всі ці роки? Невже я не зрозумів би?

Княжич Вратислав схиляє горду голову:

"Вмирати межи ворогами... Тяжко..."

-Хнельд, він ще живий!

Цей голос, різкий і пронизливий, ріжниться від маячливого шуму в голові.

-Хнельд, переріж мотуз! Стань на діжку!

Тіло Велимирове сповзає на підлогу. Юнак скрикує голосно, ще не вповні отямившись.

-Хнельд, він житиме? Хнельд!

-Не поспішай так, Хальфдане Гаральдссон, - буркотливий старечий голос, - і не горлай на мене, я бо не найманець твого батька. Житиме твій славин, ярл ще не встиг його понівечити.

-Я відчув його муки! Це було дуже боляче, Хнельд! Я аж зомлів... Дурна Мальфріда перелякалась і побігла за батьком.

-Брат відчуває брата, - бурчить Хнельд, - гарний ти хлопець, Хальфдане, але пропадеш межи християнами...

-Помовч, Хнельд, і поможи Велимиру!

-Та зараз... Зараз...

Руянець ледь розплющує очі і здивовано дивиться на стару ягу, що клопочеться над ним. Бабця страшна, обдерта, тхне од неї риб'ячим лоєм, на голові ­­­лисяча шапка, це по теплій-то порі. Але очі розумні і ясні насмішкувато зиркають на всі боки.

-Ну, ось, Хальфдане, живий твій приятель... Хе!

-Велимире, ти мене чуєш? - голос хлопця.

-Так... - шепоче руянець.

-Я визволю тебе! Ідти можеш?

-Не зможу йти - то повзтиму! Аби на волю!

-Хоробре серце! - хихикає Хнельд, змащуючи рани Велимирові якоюсь смердючою мастю, - в давні часи такі серця сканди підносили Богам на золотій тарелі. Як не тремтить пожертва на блюді - отже не тремтіла і в грудях...

-Хнельд! - докірливо каже Хальфдан, а яга все хихоче:

-А твій Бог, Хальфдане, не любить хоробрі серця! Йому до смаку смажене людське м'ясо! Ось і цього місяця п'ять чоловік спалили у Гельсінгньорі за наказом єпископа!

-Не богохульствуй, Хнельд, бо накличеш лиха! - благає хлопець, але яга гмикає єхидно:

-Такий милосердний Бог, як твій, Хальфдане Гаральдссон, не повинен звертати уваги на пасталакання старої баби. І хіба я кажу неправду, і в Данії не приносять вогняні жертви новому Богу? Варто було зрікатися старих...

Кощаві руки яги тим часом роблять свою справу, і біль відступає настільки, що руянець над силу сідає, а потім і встає на хисткі ноги. Хальфдан хапає його за руку:

-Ходімо! Ходімо!

-Моя зброя! - каже Велимир, - де мій меч?

-У батька! Але я його добуду. А зараз ходімо, братику!

Хлопець вигинається і зазирає Велимирові в очі:

-Можна тебе так називати, сину Дивини?

-Ти мені мов побратим тепер, - намагається всміхнутись юнак. Хальфдан виводить його до сусідньої пивниці, а відьма дрібоче за ними, щось буркочучи.

-Де є варта? - питає Велимир.

-Варта надворі, - заспокоює хлопець, - а це - льохи тієї вежі, куди ти йшов з мечем в руках...

-З підземним ходом?

-Так...

-А що з тобою зробить твій батько, хлопче? Він не повірить, що я сам утік.

-Як і дізнається - то не вб'є - пирхає хлопець, - дивись, онде та плита! Хнельд!

Стара підважує костуром камінь, що піддається несподівано легко.

-Там, внизу, стовпчик, і він обертається, - пояснює Хальфдан, - я і сам можу відкрити. А тепер Хнельд поведе тебе, а я принесу твою зброю.

-Ти дуже ризикуєш, - розчулено говорить Велимир, але хлопчина лише пирхає і махає їм рукою.

Довгий шлях підземеллям вимучив Велимира. Масті Хнельд поволі втрачали силу, а хід був такий вузький, що в деяких місцях і справді доводилось повзти. Зрештою, напівзомлілому вже руянцю почувся хлюпіт морських хвиль.

-Вилазь! - каже Хнельд, і юнак над силу протискується в шпарину між камінням. Яга термосить його:

-Вставай! Ходімо!

Замок мріє вдалині похмурим громаддям. А тут - берег затоки, всіяний камінням, поруч - скеляста западина кручі.

-Он туди, нагору.

Лазити по скелях вміє кожен руянець, але Велимир знесилився настільки, що кілька разів ледве не зірвався в море. А стара видряпується поруч з ним як сімнадцятка, та ще й хихоче. Оце хихотіння - останнє, що почув юнак, опинившись в якійсь печерці. Очі знову заслав кривавий туман.

-Е, юначе, ти зовсім хворий, - бурчить яга, - не було мені мороки на старости літ - виходжувати славина з Рюгену...

Велимир її вже не чує. Він спить.

***

"У лісі конунг ельфів жив... Тіль-тіль, висока трава. Красуню Керсте він полюбив. Тіль-тіль, висока трава..."

Велимир звільна розплющує очі. Він лежить на розісланих шкурах, нагий, прикритий лише вовняною ковдрою. Опік на грудях акуратно перев'язано шматком полотна, рани від бича змазано тим самим бридким мастилом. Тіло болить і ниє, але терпіти можна. В глибині печерки з завішаними шкірами стінами Хнельд чаклує над вогнищем і наспівує вісу про нещасливу Керсте, котра покохала князя ельфів.

"Дарую я арфу тобі золоту... Тіль-тіль, висока трава, - бурмоче Хнельд, а від багаття приємно тягне смаженою рибою, - заграй на ній, як потрапиш в біду... Тіль-тіль, висока трава..."

Пісна довга і жалісна. Красуня Керсте народила ельфу сина, і добре жилося їй в Ельфінгеймі, але їй закортіло побачити рідних, і ельф відпустив її додому. А у рідному селі священик наказав спалити і її, і дитя на вогнищі, попередньо охрестивши ельфеня. Бідолашна Керсте ледве встигає вдарити по струнах арфи...

"Ельфи гуляли собі на лугу, - бурмоче Хнельд, - тіль-тіль, висока трава... Почули арфу золоту... Тіль-тіль, висока трава... Швидше сідлайте мого однорога, Керсте кличе на допомогу!"

Велимир лежить і уявляє собі цю Керсте в білому чепчику, керсетці та смугастій спідниці... Ось її з дитям ведуть на страту, та не землею - повітрям мчать чародійські коні-однороги, і лісовий конунг,зеленоокий красень з вогняно-рудим волоссям, уже наклав на лука несхибну стрілу...

"Від стріл ельфійських рятунку не буде, тіль-тіль, висока трава... Загибель певну несуть вони людям... Тіль-тіль, висока трава..."

Віса закінчується щасливо: Керсте врятовано, її дитя теж, лихих людей і священика наздогнали стріли ельфів. Хнельд куштує рибу, облизує пальці і задоволено прицмокує.

-Отямився, - говорить до Велимира, - їсти хочеш, рюгенцю?

Юнак відчуває, що смертельно зголоднів. Хнельд підносить йому на дощечці шматки риби і засохлу вже перепічку. Велимир жадібно жує, а стара вже мугиче іншої:

-"Кинувши урманських фьордів тихі води,

Кораблі-дракони я водив в походи.

Золота здобув я і здобув я слави

Та мене не любить донька Ярослава..."

Цю пісню Велимир знає, далі у ній йдеться про те, як зневажає сміливого вікінга слов'янська діва у золотій гривні. Хтозна чого зневажає, може не вабить її піратська слава конунга урманів, або бридиться вона його закривавленим золотом...

Останні слова він говорить вголос, і Хнельд хихикає:

-Адже вони таки одружились - Гаральд Сміливий та донька конунга русів Ярислейфа... Ось і покладайся на жіноче серце... А як загинув Гаральд, то красуня Ейлізіф стала дружиною нашого конунга, і тут, на Шеланні, дожила свого віку. Видно, припало їй до вподоби золото вікінгів.

Велимир зітхає розчаровано. Звісно, життя не пісня... Хоча його матері так і не припало до вподоби золото Гаральда Торквільссона. І Славці, любій подружці, мабуть теж би не припало... Славця... Чим не слов'янська діва? Золотої гривні у неї, щоправда, нема, бо не носять руянці золотих прикрас, лише Боги пишаються золотом та із золота куто вінець Верховного... Однак, у Славці є чудове намисто з перлів, і карі оченята, і випнуті сміхотливі вуста...

-Бачу я, славине, що думаєш ти нині про дівку! - хихикає Хнельд, - а отже - починаєш одужувати!

Велимир закашлюється і червоніє. Очі його зупиняються на мечі, притуленому до стіни. Це його меч, отже Хальфдан виконав свою обіцянку.

-Що там з малим? – питає стиха.

-Я хвилююсь, – озивається Хнельд, - чотири доби його нема. З того часу, як приніс меча.

Юнак затривожився – хлопця бо могли покарати за його втечу. Ярл любить сина, може і любить, але Велимир добре пам’ятає його шалені очі. Скажений Вовк – добряче родове прізвисько… Якщо з Хальфданом щось сталося…

-Весь рід ярлів Фенгонборгу – скажені пси, не вовки навіть, – мовить Хнельд, – а у всьому винен замок…

-Замок?

-Атож, славине… За часів конунга Гаральда, Синьозубим прозваного, жив у Фенгонборзі інший рід, рід славних воїнів, а ярла звали Фрітьоф Бойова Сокира. То був чоловік справедливий, хоробрий і ­жорстокий – справжній вікінг, яких немає нині. А тут, де ми сидимо з тобою – данці шанували Богів своїх, і завжди досить було і пожертв, і молитов.

Стара хитає головою, наче жалкуючи за чимось.

-І от, рюгенцю, конунг Гаральд, Синьозубим прозваний, в чужих краях розуму набравшись, звелів усім данцям хреститись. І обурився люд, та погодились ярли, усі, крім Фрітьофа з Фенгонборгу. І послав конунг Гаральд сюди дружину, і довгою була битва, та врешті сам ярл Фрітьоф і люди його з мечами в руках увійшли до Вальгалли. А кр­ов дітей та жінок спливала зі стін ручаями, бо збіглися до замку з довколишніх селищ усі, хто не хотів визнавати нового Бога. Люди ж конунга не щадили навіть немовлят.

В словах старої вчувається понурий ритм саги, і Велимир слухає, забувши власні страждання. Хнельд уже не здається йому ягою, натхнення освітило старече обличчя, зробивши його гарним.

-Ти, певне, не християнка, Хнельд? – питає юнак, і Хнельд хитає головою:

-Слухай-но, славине, наші Боги були жорстокі, але не брехливі. Як і ми… Аси піклувалися про дітей своїх, Одін прийняв страшні муки, аби принести людям знання-руни, а Тор позбувся руки, аби припнути на ланцюг вовка Фенріра, пожирача світу… Та почався уже Рагнарьок, почався і закінчився, а люди навіть того не помітили, а той, хто помітив, помер з мечем у руках. І забуті руни великого Одіна, і вовк Фенрір вирвався на волю, а змій Мідгарду підіймається з безодні! Я, Хнельд, на власні очі бачила Чорного Вовка, він стояв біля вогнищ, на яких вмирали люди, і звався Абсальон, єпископ Данський!

-Наші Боги живі, – говорить схвильований Велимир, а Хнельд відповідає вже без колишнього піднесення:

-Нікому не врятуватись від обіймів вселенського змія. Ні Богам, ні людям. Але я недокінчила саги… Вів же дружину Гаральда-конунга, Синьозубим прозваного, ярл Торстейн Скажений Вовк. Цей Торстейн був берсерком і не боявся ні людей, ні духів. Кров п’янила його, нічим хмільне, і байдуже йому було, кого вбивати. А від того, що його побризкали водою та вдягли на шию хреста, він не став милосерднішим. Конунг подарував йому замок вбитого ним Фрітьофа і нагородив гойно, та Боги, яких зневажив Торстейн, наслали на нього божевілля. Він повісив на мурі свою жону Гудрун, перерізав власних дітей і сам утопився. В живих лишилося одне дитя, якого не помітив божевільний батько, і це від нього, славине, пішов нинішній рід ярлів Фенгонборгу. Та прокляття Богів не зникає зі смертю винуватця, і втрачали розум ярли, а жодна з їх жінок не помирала своєю смертю. Врешті, ні данські, ні свейські, ні урманські діви і ногою не хотіли ступити за мури проклятого місця! Ярли почали брати за жон полонянок. Медб з Еріну я добре пам’ятаю, бідолаха все лила сльози та молилась свойому Христу, аж поки не померла з туги, а ярлу Торквіллю випустили кишки твої, рюгенцю, родичі, ободрити. Гаральд… Гаральд був трохи м’якшим за свою рідню, аж поки не спопав твою матір. О, то була не сльозлива Медб! Від її зневаги могло тріснути й каміння. Навіть народження дитини не примирило їх. Гаральд зробив помилку, велику помилку – він захотів охрестити руянку, аби узаконити шлюб і сина. Та душі людей з Рюгену твердіші за камінь, а Дивина до того ж була ворожбитка. Вона сказала йому: “Гаральде Торквільсон, ти тримаєш у полоні моє тіло, але не душу. Доля говорить мені, що ти заплатиш за мою ганьбу, ставши рабом мого старшого сина. А коли не хочеш, аби трапилось щось гірше – не лізь до моєї душі!”

Велимир нарешті втямлює, чому ярлу так кортіло його зламати. Гаральд злякався пророцтва.

-Однієї ночі вона зникла з замку, – продовжувала Хнельд, – покинувши дитя і знявши усі прикраси, якими її обдарував ярл. Всі і досі вважають, що вона утопилась. Лише малий, як підріс, вірив, що мати жива.

Біля входу, завішаного ковдрою, якийсь шерех, і до печери вповзає гномик у дорослому плащі і з великим мішком за плечима.

-Це я, Хальфдан…

Велимир усміхається:

-Де був так довго, брате?

Хлопчина вивільняється від мішка і радісно вигукує:

-Тобі вже краще? Краще?

-Набагато. А ти як?

Хальфдан повертається спиною і гордовито демонструє свіжі басамани від ременя:

-Батько мене запідозрив! У замку і в околиці був справжній трус! Але я не виказав, де ти ховаєшся, а на руїни капища вони не полізли, бо бояться Древніх Богів і Хнельд…

-Скажений пес, – бурмоче Хнельд, дістаючи своє мастило, – дитя хилиться од вітру, а батечко хапається за батіг…

-Я сильний і вже дорослий! – гордо заперечує Хальфдан, – і батько вдарив мене всього тричі, не те, що Велимира… Я одразу зомлів, і він злякався. Ось я приніс їжі, Хнельд. Добре нагодуй пораненого, йому потрібні сили. А я побіг, бо мене можуть шукати.

Хальфдан зникає, нетерпляче відтрутивши стару з її ліками. Хнельд починає длубатись у мішку, а Велимир лежить без руху, чогось усміхаючись. Малюк розвіяв тугу, яку на нього нагнала стара.

“Змій Мідгарду… Здолаємо! І з вовком поборемось… І я побачу знову, як сонце сходить над Арконою, скажу Славці, що вона гарна, обніму неньку…”

А Хнельд знову мугиче якусь вісу, і так спливає час.

***

Коли вже зовсім видужав Велимир, Хальфдан приніс йому чисту одіж, чоботи і трохи грошей. Хнельд пораяла йти побережжям до Гельсінгньору, а якщо там не вдасться прилаштуватись на якусь лодію – то добиратись до Роскілле і там шукати щастя.

Велимир, глянувши на нещасне личко Хальфдана, раптово пропонує:

-Ходімо зі мною!

-З… тобою? – заникується малий.

-На Руян до матері. Вона полюбить тебе, обіцяю. А тут ти загинеш.

-А батько? – питає малий серйозно, – він же без мене пропаде. Стане таким же

звіром, як дідусь Торквілль. Та й не забувай, Велимире, що Рюген твій у тьмі поганській. Не можна мені туди їхати. Може колись я й прийду до вас – оповідати про світло Христово…

-Чи не в жерці ти зібрався податись, Хальфдане Гаральдссон? – питає Велимир

здивовано.

-Панотець Гьюкі говорить, що це моя дорога. Я бо у гріху зачатий, і народжений поза шлюбом, і сатана говорить моїми вустами. Я мушу стати ченцем і, може, загину, проповідуючи, як колись єпископ Адальберт у землях прусських.

-На Руяні не вбивають чужоземних жерців, – говорить Велимир лагідно, – їх на нього просто не допускають. Ти, братику, приїзди погостювати з добром і миром. А чужих Богів не треба нам на землі Світовидовій. Ми ж чекатимем на тебе – я… і мати.

-Ми зустрінемось, – мовить Хальфдан, – але якось не так… Буде кров… Багато крови… Буде битва… Норн! Доля! Я не хочу! Не хочу!

-Велимир з жахом притискує до себе хлопця, а той б’ється у нього в руках, повторюючи:

-Норн!

-Іди, славине, – сумно говорить Хнельд,– я подивлюсь за ним. Це пройде… У нього бувають такі напади. Провидця треба вчити з дитинства, ти сам це добре знаєш, але розумію його лише я, а який навчитель зі знахарки…

-Бережи його! – прохає Велимир, і стара відповідає урочисто:

-Берегтиму, доки жива!

Люди ярла давно вже покинули шукати втікача, бо малий Хальфдан передбачливо відв’язав у селищі човна і спихнув у море. Та й сам Гаральд тиждень тому виїхав до Роскілле, переконаний, що син Дивини вийшов човном у море майже на певну загибель.

А Велимир іде собі та й іде, крокує у вказанім Хнельд керунку, ночує в злиденних заїздиках, а то і просто в лісі. Як спитають щось – говорить майже правду: йшли з Новгорода лодією, налетіли на скелі, всі загинули, а він, дивом урятувавшись, потрапив у полон до розбійників. На доказ останнього показує рубці на тілі. Добросерді бонди охають і підливають до кухля дармового пива. Меча юнак замотав у ганчір’я і заховав під плащем.

Та зброя таки згодилась йому в дорозі. Вже неподалік від Гельсінгньору надибав він невелику купецьку валку, на яку напала ватага лихих людей – чи то збіглих рабів, чи то просто злодіїв.

Охорона у торговця невеличка, чоловік п’ять, зате сам він, білявий велет з розкішною бородою, крутить довкола себе не мечем навіть, а якоюсь деревиною і реве басюрою:

-Дорогу! Повбиваю! Я не звідкись там, а з Новгороду! Розступись, народ, Васька

Буслаїч стояти за себе буде!

Велимир мимоволі пирхає, руки вже вивільняють зброю. Словен сподобався йому з першого погляду.

І ось уже кидається руянець до битви із звичним вигуком:

-Мій Бог – Світовид!

Новгородець видимо зрадів нежданій помочі:

-Гати їх, руянцю, за мною не пропаде! Скільки вас там?

-Три десятки – за мною, – командує Велимир данською, – до битви, Руяне!

Розбишаки в латах нерішуче зупиняються.

-Рюген! – пролітає слово, – Рюген…

Ще мить – і поле битви порожніє. Лише четверо мертвих лежать на землі та стогне поранений охоронець.

Новгородець спирається на свою палицю і говорить задоволено:

-Славно! Добра бійка розганяє кров. А де ж твої люди, руянцю?

-Всі тут! – всміхається Велимир.

-Чудасія! – дивується купець, один, без ватаги… А що тоді тут робиш?

Велимир повторює свою історію про загибель “Либіді” і розбійників, що тримали його в льосі та катували. Буслаїч пропонує, не сходячи з місця:

-Наймайся до мене! Хведька ось поранило, а люди мені потрібні. Мої лодії стоять в Роскілле, а я подався з товаром до Гельсінгньору, тут бо восени тінг і ярмарок. Платню покладу добру – один такий охоронець вартий десятка.

-Я можу лише відробити дорогу до Руяну, – всміхається Велимир.

-Іде! – мовить Василь, – опісля Шеланну я туди і збирався за тканинами вашими.

Вони скріпляють ряду, вдаривши по рукам, і новгородець реве басюрою:

-Шельмо! Де ти, Шельмо!

З-під воза визирає худий гостроносий чоловічок.

-Це мій прикажчик, – рекомендує Василь, - рідкісний боягуз. Шельмою його не дражнять, а звуть, бо хрещене ім’я він і сам забув. А ти як звешся?

-Велимир, син Величарів.

-Шельмо! – наказує Буслаїч, – пораненого перев’язати і на воза, Велимирові – коня, а сам пішки підеш, аби знав, як ховатись.

Дорогою новгородець все лає нападників:

-Пронюхали, пси, що їдемо ми з великою виручкою… Не смійся, я тобі довіряю… Міг, звісно, десь і ляпнути зайве, сп’яну. Зустрів знайомого варяга, що київському князю Мстиславу колись служив. Ну, і хильнули ми. А потім з кимось побились, а з ким – забув уже. Ти любиш битись?

-Задля чого? – непорозуміло питає Велимир.

-А просто… Я, коли молодший був, ох, і бився ж! Особливо любив зійтись навкулачки. Іду вулицею і шукаю зачіпки. Старі люди кажуть, що нас, новгородців, колись Перун прокляв за те, що зреклись його. Мовив, ніби: “Раніше бились ви по ділу, нині будете без діла.” Я тому не вірю, але у нас і справді багато ласих до бійок. Мати моя Мамелфа молебнів замовляла зо дві сотні, аби я спокійнішим став. Та й попи не помогли – яким був, таким і залишився.

Підморгує Велимирові:

-На морі-окіяні, на острові Руяні… Сказав за попів і згадав – це ж у вас там попи усім правлять? Страхіття та й годі! За Бога – бовван дерев’яний, а…

-У нас не попи, а волхви, – різко уриває Велимир, – а Богів моїх не чіпай, новгородцю, вони у душі моїй!

-Ну, зовсім як моя мати Мамелфа! – пирхає купець, – в душі-і… Хто її, ту душу, руками торкав? Я ось, Василь, Буслаїв син, не вірю ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай, ні в бездонне пекло, ні в господень рай! Мати мене трохи не відіслала до монастиря на покаяніє. Уявляєш: я – і раптом у монастирі…

Велимир знизує плечима, ще не охоловши від образи. Буслаїч каже примирливо:

-Ну, досить уже, а то он у тебе навіть губи побіліли. Ти, видно, теж шалений, а вдаєш із себе спокійного та розважливого. Я чого попів не люблю – у мене вдома, як батько зник, весь час товчуться ченці та юроди – мати приважує. А батько мій диваком великим був – ходив на лодіях до Царгороду і почув там, що є країна ім’ям Гіндія, багатства неміряного. І подався він шукати тої Гіндії, та й по сю пору шукає, більше як двадцять літ. З того часу мати звихнулась: все молиться та молиться, а мені тоскно робиться від тої нудьги щоденної. І скільки я не богохульствував, не покарав мене Господь, а в Святому Письмі стільки брехні понаписано, що зневірився я. Тобі, як поганину, зізнаюсь: в Гіндію вірю, що вона є, бо бували там люди і бачили, Бога ж ніхто не бачив, а отже… Отже нема його.

Велимир згадує схід сонця над Арконою і слова Божидарові про присутність Божу. Чи нема такого місця у Новгороді, а чи розучилися люди оту красу бачити? Як оповісти про це Василеві? Для торговця новгородського Бог – мертвий, і відвернулась від тої мертвости жива душа, в існування якої не вірить веселий забіяка…

Більше Буслаїч не заводив подібних розмов, і час минав у балачках про бійки, пиятики та прибутки. В Роскілле сіли вони на лодію, і Велимир знову працював веслом, аж поки піднялися з моря білі скелі Руяну.

А у Градці прибережному – радість. Тільки-но Велимир ступив на берег – знайомий голос:

-Живий! Живий, сину Величарів!

Глянув Велимир – перед ним Лагода. Схудлий наполовину, але живий і цілий. Шість чоловік врятувалися з “Либіді” разом з Лагодою. Правдами і неправдами дісталися додому.

-Тебе ось, – гуркоче Лагода, – чекає раб твій з конем. Каже – мати твоя прислала, бо провідала, що ти вернешся. Два дні женем, говоримо, що ти загинув – не вірить і не йде.

Дійсно, біжить до них Сіньотлі і кричить на всю пристань:

-Повернулись, господарю! Я знав, що ви повернетесь, бо пані господиня сказала очікувати!

-Дивоглядія! – чудується Буслаїч, – чував я про ворожбитів арконських, але вперше на власні вуха чую, що ворожіння збулося.

А через кілька хвилин вже домовляється з Лагодою про якусь спільну оборудку:

-Одне погано, золоті монети на вашому острові не ходять…

-Сріблом розрахуємось, - гуде Лагода, – а то полотном…

-Навіщо Світовиду вашому стільки золота, як не користається з нього?

-Не нашого розуму діло, про те волхви відають.

-А як щодо тканини з вовни?

-Зведу я тебе з одним чоловіком, а той уже…

Велимир же вирушає до Аркони верхи. Поруч біжить Сіньотлі і хапливо оповідає, як сумувала пані і як раптово виправила його з конем до Градця.

А вдома – радість, сльози і поцілунки, і мала Вістуня висне на шиї, а Славця Киянка, наче і не маленька вже, однак теж наділяє цілунками.

“Слов’янська діва” – раптом згадує Велимир і відповідає на поцілунок так гаряче, що Славця злякано озирається на матір Світанну, а брат її, Славута, жартівливо мовить:

-Сватай, віддамо!

Дивина, відунка, дивиться на сина і плаче, плаче, а він її заспокоює:

-Ну, все гаразд, ненько… Я вдома… Все гаразд…

А коли вони врешті залишаються самі, то наважується сказати:

-Я був на Шеланні, мамо.

Дивина ледь здригається.

-Там є замок, мамо… Фенгонборг.

-Гаральд такий же скажений, як і рід його, – сумно каже Дивина, – я Богам дякую, що він тебе не понівечив…

-Я бачив там не тільки ярла Фенгонборгу.

Дивина блідне ще більше. Велимир говорить заспокійливо:

-Ваш син схожий на вас. Має щире серце і відунський Дар…

-Нещасне дитя, – схлипує Дивина, – ще й цей тягар сироті при живій матері…

-Чому я не знав про це?

-Бо мені занадто боляче згадувати…

-Цей чоловік… Гаральд…знущався з вас?

Дивина хитає головою:

-Ні, синку… Він по-своєму навіть любив мене. Віддав сукні своєї матері і її прикраси. Ніколи не зачепив і пальцем… Та я ніяк не могла забути, що це він убив брата Станимира… Між нами стояли пожежі Градця і кров на стінах Святині… Лише коли народився Хальфдан, я зрозуміла з жахом, що люблю дитину ворога, а отже якимсь чином і його самого.

-Чому ж тоді утекли? – різко питає Велимир, і Дивина відповідає спокійно:

-Бо я любила твого батька, синку. І не хотіла його зрадити, покохавши ворога. Мені довелося вибирати між дитям Лади і дитям сваволі.

-Але ж батько Величар тоді уже загинув…

-Не можна зраджувати навіть мертвих, – озивається Дивина, – єдиний мій біль – ота моя нещасна дитина. Вони погублять його, ті люди, бо Дар пророчий є прокляттям для хрещених душ.

Опускає очі і просить:

-Розкажи мені, Велимире, про дитя моє…

І говорить юнак, довго говорить, описуючи пригоди свої, і замок данський, і ярла, і хлопчика з сумними оченятами ясновидця.

Мати торкається його шрамів і шепоче:

-Геть озвірів, вовк данський… Він і те дитя мені замордує…

-Я пропонував братові йти зі мною. Він відмовився.

-Бо не вміє зраджувати, – зітхає Дивина, – аби він хоч щось мав від мене. Яку-то пам’ять… Оберіг. Тільки як передати?

-Я спробую, – обіцяє Велимир.

Довго горить світильня в хатині Дивини, і не спить цієї ночі й хлопчик в мурах Фенгонборгу.

-Чи згадуєте мене… мамо?

***

Минає час, тече, мов між пальцями морський пісок…

Велимир давно вже не безвусий юнак… А за першою пробою настала друга: пішла таки дружина руянська на поміч Ніклотові.

Для Велимира – друге випробування, для родича його Славути – перше… Рвався Киянин до битви, аж стримувати доводилось. Не визнавав хлопець ні щита, ні кольчуги, йшов до битви, мов берсерк –в самій полотнянці. А на всі Велимирові докори – одне казав:

-Предки так перемагали, а чим я гірший? Ворог все одно до мене не підступиться

більш ніж на довжину меча.

Мечник зі Славути дійсно був добрий, недарма говорив учитель його Буєсть, що цей хлопець колись його замінить. А як в одній із сутичок розкидав він вояків, що оточили пораненого вже княжича Прибислава, життя йому врятувавши, то більше ніхто не вважав за молодика Славуту Киянина. Княжич же Прибислав опісля бою пив зі своїм рятівником побратимську чару, мужність його вихваляючи.

Були Велимир зі Славутою і у битві біля Дубина, коли Ніклот впень розгромив союзне саксам данське військо, а сакси покинули союзників своїх напризволяще, життя свої рятуючи.

В страшну халепу потрапили данці – в лісі перехопило їх Ніклотове воїнство, і впали впоперек шляху заздалегідь підпиляні дуби, що ними славились землі бодричів. А з-за дерев летіли важкі стріли, від яких не рятували навіть лицарські лати.

Жменька лишилась від війська данського конунга, жменька зранених похмурих бранців. І серед них – Гаральд Торквілльсон, ярл Фенгонборгу.

А узяв у полон гордого ярла Велимир, син Величарів, витягнувши з-під величенького дерева, гілля якого придавило данця до землі.

Гаральд Торквілльсон кусає вуста від приниження. Стоїть він перед Велимиром, обдертий зі зброї, в залитій кров’ю сорочці, а Славута та інші руянці навперебій дають поради свому товаришу, до якої роботи приставити полоненика.

Велимир же не знущається, не шкилює, а думає про своє. Перед походом він послав до Фенгонборгу Сіньотлі, достроково звільнивши того з рабства. Данець мав принести звістку від Хальфдана, але не повернувся. Чи то загинув у дорозі, чи то просто побоявся сунутись у лігво Скаженого Вовка.

-Сталося так, як говорила мати, ярле Гаральде? – озивається руянець врешті.

Ярл ненависно блискає синіми очима і мовчить.

-Ви хотіли втекти від долі, замучивши мене? Та пророцтво збулося, бо ніколи не помиляються арконські відунки…

-Я не раб, я вікінг! – вибухає Гаральд, – і помру як вікінг! Не тобі, щеня зламати мене! Ви, славини, не вмієте битися чесно! Чи ти здолав мене у битві, сину Дивини, що звеш рабом своїм? Ми потрапили у засідку, хай, а союзники полишили нас на поталу зграї дикунів. Не багато чести в такій перемозі!

-Звісно, – мовить Велимир спокійно, – більше чести палити мирні міста та розбивати Святині. Тоді, у Градці, ви були чесні? Мій дядько був волхвом Дажбожим, а вони ніколи не беруть зброї до рук. Ви убили його, ви захопили матір… Честь… Хто б сказав… Та мені не потрібна ваша ганьба, і я не стану припікати вас вогнем, як ви робили зі мною. Я відпущу вас на волю за однієї умови. Але ви мусите присягнути мені лицарським словом, що виконаєте її. А я дізнаюся, чи є у вікінга… честь.

Гаральд здивовано глипає на Велимира, геть розгублений. Потім питає хрипко:

-Що ж то… за умова?

-Ви передасте Хальфдану Гаральдссону дарунок від матері і вітання від брата. А якщо він, коли виросте, захоче навідати Руян, ви не будете йому того боронити.

-Що вона казала за мене? – питає раптово ярл.

-Що кров її роду лягла межи вами. Та вашого сина вона полюбила. Вона й досі плаче за ним.

І вовчий вишкір злоби поволі покидає лице данця. Він говорить:

-Я приймаю умови і даю лицарське слово. Але звідки така… витримка у тебе, такого молодого. Невже ти не ненавидиш мене?

-Мій наставник Божидар говорив, що пробачати має право лише сильніший, – сухо каже Велимир, і його бранець опускає голову.

Ярл Гаральд Торквілльсон від’їжджає до Данії, везучи сину дарунок, оберіг з бурштину, такий же, як у Велимира. Обточений камінець, схожий на маленьке сонечко. Дорогою Гаральд кілька разів поривається викинути поганську гидоту, і лише згадка про пережитий сором не дає йому цього зробити.

Хальфдан же материн дарунок повісив на шию, поруч із золотим хрестиком, і відтоді стала йому частіше снитись сумна жінка з такими ж зеленими, як у нього, очима.

А час іде… Велимир є уже воїном кінної дружини храму, бо споконвіку служать Святині Аркони лицарі-вершники на білих конях.

Триста воїнів Бога коряться лише Верховному жерцю Святині Аркони, правителю Руяну – віщому Молибогу. Не мають права вони на військову здобич, усе, що спопадуть, кладуть до ніг Світовидових, та честь служити Сварзі і Богам на ній така висока, що заміняє цим людям земні багатства.

На п’ятий рік свого вояцького буття сів на білого коня Велимир, син Величарів. І того ж самого року з’єднав його Віщий Молибог зі Славцею Киянкою рушником шлюбним.

Славута, аби не відстати від родичів, теж привів у дім жону. А згодом і Славця Велимирова і Добряна Славутина вже й дітей колихали на радість Світанні та Дивині.

Згадував іноді Велимир брата свого данського, і сумом сповнювались очі його. Та не було вістей з Фенгонборгу, а навідати Шеланн не міг руянець, бо ворожнеча між язичниками - славинами та їх сусідами-християнами знову палахкотіла високим вогнем, і був то вогонь Рагнарьоку.

Знову намагалися данці висадитись на Руяні, і знову скинули їх в море діти Світовидові. Біля самих дракарів, на березі, вирував бій, а розгром довершили кіннотники, серед яких був і Велимир.

Коли ж ховали мертвих, побачив раптом Велимир серед ворогів мертвих знайоме лице з м’якими кельтськими рисами і зрозумів, що ярл Фенгонборгу ніколи вже не побачить сина.

Та данець був ще живий і пізнав Велимира. Довго намагався щось сказати, Велимир не міг розібрати слів, бо кров бурхала пораненому з горла. І жаль брав руянця і злість… Злість на ворога нерозумного, жаль до Хальфдана, котрий лишився нині на світі сам.

-Чого знову прийшли сюди з мечем? – спитав, не чекаючи відповіді, та поранений

раптово мовив чітко:

-Скажи Дивині, що я…

Кров знову линула умираючому горлом, і так і не зрозумів Велимир, чи любові

слово просив передати Гаральд жоні своїй нешлюбній, чи ненависти, а чи просто пам’яти. З тим і помер Гаральд Торквілльсон, а тіло його Велимир, порадившись із матір’ю, яку викликав на узбережжя, поклав в один із захоплених дракарів, обіклав за допомогою друзів в’язками соломи і вивів другим човном у море, а тоді наказав підпалити.

Вогняна лодія понесла у Вальгаллу душу ярла Гаральда, а Дивина з того часу стала спокійніша, наче позбулася давнього жаху. Вшанування ж загиблого пояснювала так

-То була душа шалена і невпокорена. Якось він казав мені, що хотів би бути ось так похованим, незважаючи на те, що хрещеним є.

А поки руянці відбивали данських нападників, бодричі стали самі проти саксів, і

загинув у битві відважний Ніклот, сини ж його змушені були відступити в ліси до сусідів-хижан.

Вартислав же, молодший син Ніклотів, швидко по тому дійшов до краю свого нелегкого шляху. Обманом взято його до брану, а зрадив княжича один з його хрещених родичів, про відступництво якого не знав молодий бодрич. Рік тримали сакси воїна в місті Ілові, піддаючи страшним мукам, тоді ж повісили на радість ворогам та на пострах підкореним. Оповідали потім, що йшов на смерть спокійно син Ніклотів, бо вистраждав свою долю ще на волі бувши.

Прибиславу, його брату, пощастило більше. З боями повернув він собі частину земель бодричів і фортеці Велеград та Любеч. Сакси, теж маючи тяжкі втрати, вирядили до Любеча єпископа Гамбурзького, котрий так промовив перед зібраним віче та похмурим Прибиславом:

-Що князі наші саксонські досі погано з вами обходяться – не дивно: невеликий бо гріх погано поводитися з язичниками. Ви мусите змінити віру і підкоритись Творцю, перед яким схиляються ті, що правлять світом. Тільки ви зостались поганами на цих землях, тому вас усі і грабують.

А Прибислав раптом сказав різко:

-Дайте нам ті ж права, що у саксів, і ми будемо християнами.

Захвилювалось віче, хто мовив, що дійсно – досить уже цих воєн, хто звав князя зрадником, хто кляв, хто і плакав, єпископ же до неба руки звів:

-На найзапекліших спадає благодать господня…

Сильний чоловічий голос перекрив гамір:

-Не буде тобі щастя, сину Ніклотів, бо зрадив ти живих Богів і мертвого батька!

Прибислав відмовив голосно:

-Велимире Величарів, посланнику руянський, не тобі мене судити!

-Ти бажаєш за суддю брата Вратислава, зрадженого і замученого? – спитав воїн

Світовидів, – зупинись, Прибиславе! Не врятуєш ти цим люд свій, лише в рабство люте обернеш, і зникнуть славини з землі цієї, наче й не було їх! Подивись на чорного жерця – це ж вовк Фенрір, а церква його – змій Мідгарду, і обидва шукають, кого б пожерти!

-Скажи, Велимире, волхвам своїм, – мовив Прибислав, – що скінчена борня наша…

Хай ідуть незгідні до хижан, чи до прусів, чи перебираються до вас – з тим і край союзу нашому. І вам раджу – піддайтеся. Бо неминуча ваша загибель, і сліпі ворожбити руянські, бо не бачать її.

-Брат твій, Прибиславе, – озвався руянець, – долі своїй йшов назустріч, її не лякаючись. Те саме зроблять руянці, а ти іди, приміряй саксонського нашийника. Та будь-яка смерть краща за собаче життя!

Коли повернувся додому Велимир, то оповів Віщому про все, що чув і бачив.

Зітхнув старий Молибог:

-Самі ми лишилися нині, воїне. Ні хижанам, ні прусам не зібрати того війська, що було у Прибислава. Задавлять їх поодинці, а ми… Ми – остання твердиня Богів наших і маємо стояти насмерть, хоч би отой твій змій Мідгарду, Велимире, підвівся біля наших берегів…

А сонце виринало з хвиль морських наперекір усьому, і щоранку сяяла у рожевім

світлі Аркона – найдорожча коштовність Руяну. І вірив Велимир, що житимуть Боги славинів, доки є у них оборонці і молільники. Слова знайомих молитов мали присмак терпкого меду, скуштованого в день присяги, а лик Світовидів з роками все більше зливався в пам’яти з рисами загиблого в обороні Руяну русича Величара…

“Не можна їх зрадити… Не можна!”

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.