Зміст

2.

Вальдемар, конунг Данії, рішучий і відважний, і кров хоробрих у жилах його…

Прабаба конунга – принцеса англів, баба – принцеса свеїв, мати – з Руси далекої, донька Мстислава-конунга, онучка славетного Володимира, Мономахом прозваного.

На честь прадіда свого, ніколи не баченого, і має Вальдемар незвичне для данця ім’я.

При всьому тому Вальдемар справжній вікінг душею і тілом. Ще зовсім юним бувши, бився герцог Вальдемар зі збунтованими ярлами, захищаючи честь стягу конунгів і втратив у тій битві найкращого друга – лицаря Стіґа Хвіде.

П’ятнадцять літ пройшло з того часу, зайняв Вальдемар трон предків своїх, та не забув про загиблого друга. Рід Хвіде любий конунгу, а найлюбіший – Свейн Хвіде, брат Стіґа, ярл Гельсінгньору.

Родич Свейна, Гаральд з роду Скаженого Вовка, ярл Фенгонборгу, теж був в милости у конунга. Задля приятеля свого визнав Вальдемар Данський його нешлюбного сина спадкоємцем титулу і замку.

Вчасно визнав, бо незабаром Гаральд з Фенгонборгу наклав головою, а син його, Хальфдан Гаральдссон, намірився іти в ченці, батьків гріх відмолювати.

Дав Хальфдану права батькові конунг Вальдемар, бо і сам не був безгрішним.

Мав конунг дружину, красуню Соффі, свейку, начебто любив жону свою, та їхав якось через селище поблизу Роскілле і побачив селянську дівчину, що вибігла подивитись на пишний лицарський оршак.

Того ж дня прислав конунг за дівчиною людей, та відмовилася їхати з ними донька бонда. Тоді Вальдемар приїхав сам, згріб дівчину в оберемок, посадив на коня і відвіз до Роскілле.

Стала Тове-селянка двірською панею, а вбирав її конунг в сині оксамитні сукні, золотом шиті, та обдаровував золотими прикрасами. І мав од неї сина Крістофера, якого любив чи не більше від законного принца Кнуда.

Ось тому і зробив конунг ярлом молодого Хальфдана, поступаючись проханням його батька.

А Соффі, свейка, зненавиділа лютою ненавистю і суперницю, і чоловіка, і друзів його.

Зненависть же Соффі підсичує і роздмухує Абсальон, єпископ Данський.

Його превелебність родом з Вілланду далекого, і дивляться данці на нього як на чужинця.

І зовнішність має незвичну його превелебність – тонкий, смаглявий, чорноокий, сиве тепер волосся колись було чорне, аж лискуче.

Тому й прозвали єпископа в Данії Чорним Вовком.

Його превелебність, як і заповідали апостоли, лагідний, наче голуб, і мудрий, наче змій. Інакшим бути й не можна на цій напівпоганській Півночі, де люди часто лише на шиях носять хрести, а душі їхні погрузли в темряві.

Три десятки літ викорінює Абсальон поганство на землі данській, і слухають його конунги, і оберігається чистота віри.

А що втікають нащадки вікінгів цілими родинами на холодний острів Ісландію, то в цьому вина не церкви, а їх самих.

Бо дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь.

Так говорив Христос, і так чинить єпископ Абсальон, розпалюючи очисні вогнища в Роскілле та Гельсінгньорі.

Конунг Вальдемар, що не кажи, добрий християнин і ревний у справах віри, але зверхність єпископа починає його обтяжувати.

Абсальон бачить три причини тому: Тове, Крістофер-бастард та друзі з роду Хвіде.

Єпископ мудрий, наче змій, і коли спалахує будинок Тове в Роскілле, то нема у тому вини Абсальона. Підпалили бо дім слуги королеви Соффі, і вони ж таки простежили, щоб Тове не вийшла з будинку живою.

Його превелебність не помилився: смерть коханки надломила Вальдемара-конунга та повернула його лицем до церкви.

А як може бути інакше, коли серце чоловіка сходить кров’ю від жалю та каяття…

Крістофера єпископ залишив на потім, а конунгу Вальдемару мовив такі слова:

-Чи відомо Вашій Величности, що Святу Церкву і Господа нашого Христа ображає гніздо поганства трохи не біля наших берегів?

-Рюген…, – мовив конунг, – Рюген… Я вже втратив там кращих своїх людей… Єдина вдала висадка була ще за мого батька, але й тоді не взяли Аркони, а золота не добули зовсім…

-Золото в капищах поганських, – сказав Абсальон.

-Ніхто і ніколи не бачив рюгенського золота, – відказав Вальдемар, – може і нема його зовсім, а я не хочу даремно губити воїв своїх.

-Пошліть на Рюген Свейна Хвіде, – мовив єпископ, – не одне лише капище, що в Арконі, і всі вони наповнені багатствами. Коли ярл Гельсінгньору привезе вам докази, може тоді ви повірите, не мені – йому. Чи, може, ярл Свейн боїться рюгенських язичників?

І вигукнув Свейн, що стояв тут таки:

-Не знає страху душа вікінга! Я піду на Рюген і добуду золото, або з’ясую точно, що його нема!

Мудрий єпископ Абсальон, ох, вельми мудрий…

Багато бо вікінгів ходило на Рюген, але мало хто з них повертався до рідних берегів.

Ярл Свейн збирається у похід, і поруч з ним – Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу.

Велимир, син Величарів, не пізнав би нині брата. З хлоп’яти, кволого та тонесенького, вибуяв зеленоокий красень, ніжними рисами схожий на ельфа.

Ярл Свейн Хальфданові – як другий батько. Як і всі Хвіде – здоровенний лобуряка, Свейн з Гельсінгньору любить смачно поїсти, випити доброго пива і помахати мечем.

Але вірний ярл Свейн в дружбі і завжди дотримує слова, давши його.

Обіцяв він Гаральду з Фенгонборгу опікуватись його сином і є нині Хальфдану другом і покровителем, наражаючись на небезпеку.

Бо недобрі чутки ходять про молодого ярла, звуть Хальфдана чаклуном і ворожбитом, а дехто – і дитям ельфійки, поріддям лісу…

Бо ніхто й ніколи не бачив матері молодого ярла…

Бо говорив часто ярл Хальфдан ріжним людям про те, як вони помруть і завжди збувались ті слова.

Бо обстоював ярл Хальфдан за відьмою Хнельд, яку єпископ засудив на спалення, а коли не вдалося врятувати чаклунки, підкупив ката, аби той задушив Хнельд, заки торкнеться до неї вогонь.

Бо на серці носить ярл амулет з бурштину поганського виду, поруч з хрестиком золотим, ніколи того амулету не скидаючи…

Бо письменний молодий ярл, і знає латини, а при дворі королівському лише двоє письменних людей: сам його превелебність та вчений секретар його, Саксон Граматик.

Аби не опіка Свейна та не милість конунга – скрутно прийшлось би Хальфдану, бо і за менші провини гинули люди. А так – лише дивляться на нього скоса двірські пани, та перешіптуються злякано їхні дружини…

У похід цей спорядив Хальфдан дві лодії, по півсотні людей кожна, і гойдають хвилі його дракар, що зветься “Норн” – “Доля”.

Не перший раз юнак іде у битву, та вперше – у морську виправу, і нема радости в серці вікінга.

Не любить Хальфдан убивати, не приваблює його запал бою, і, хоч ніколи ще не бігав він від ворога, битва – не його стихія. Шанує юнак премудрість книжну і часом шкодує, що уліг батьковим наполяганням, а не подався в чужі краї шукати розуму.

А нині ще й болить Хальфданові душа, ой, як болить, а в шумі вітру вчувається півзабутий голос:

“Приходь до нас, братику, з миром…”

-Норн, – шепоче, вдивляючись у обрій, Хальфдан, – Норн…

Ярл Свейн досвідчений ватаг, і без втрат довів свої дракари до місця. Мав він намальовану на шкірі мапу, зроблену торговцями - шпигами, і, керуючись нею, висадився поблизу містечка з самою поганською назвою – Дажбоже…

Ярл Свейн Хвіде, як і багато данців, є потаємним язичником, і перед походом приніс на капищі, укритому в лісі, пожертву Одіну і Тору.

Тож не має ватаг злоби на поган руянських, але наказ є наказ, а виправа є виправа.

І ось уже знімаються з бортів дракарів дерев’яні кола з отвором посередині, і деревця стають осями, і лягає на ці осі стятий бойовими сокирами і нашвидкуруч обтесаний дуб-таран.

Руянці, особливо в прибережних містечках, завжди насторожі. Тому Свейн не плекає надій на раптовий напад, і дійсно, зачинені вже ворота городища, до якого збіглися й люди з довколишніх рибальських селищ.

Городище міцно укріплене, з валами, зі стінами з дуба, з вежичок сиплються стріли, а зі стін – каміння.

Та раз за разом б’є таран у браму, від стріл вікінги затуляються щитами і одразу замінюють загиблих. Свейн поспішає впоратись до підходу підмоги з Аркони – не так уже й багато у нього людей, аби витрачати час.

Врешті розбито браму, але насмерть б’ються городян та рибалки, бо нема людини на Руяні, що не вміла б володіти мечем.

Свейн рветься до головного майдану, на якому принишкла гостроверха Святиня Дажбожа. Туди збіглися жінки та діти, засунувши за собою важкі двері, і там же мають бути рекомі скарби.

-Золота не візьмем, то хоч полону наберемо! – рикає Свейн, – вперед!

Захисники міста розсипались по вулицям і цільно стріляють з дахів. Час від часу падає хтось із лави, та знову змикаються данці і проходять небезпечне місце. Бій викочується на майдан, і Свейн уже певен перемоги, бо на відкритому місці славини, з яких рідко хто має на собі кольчугу, є легкою здобиччю.

Частина данців уже нишпорить по хатах, цуплячи все, що погано лежить, розбиваючи скрині та комори.

Хальфдан з мечем напереваги зазирає до якогось дворику, пильнуючи ворога, і раптом бачить, як вояк Хогі зі Свейнового дракара цупить за коси якусь дівчину, а та пручається, мов кицька, з усієї сили.

Хогі, побачивши свого, махає рукою:

-Іди, поділимось, товаришу! Битву бо скінчено…

Хальфдану раптом стає недобре. В скронях б’є кров, наче молот Тора.

“Отак і мою матір колись… взяли…”

Чому подумав саме це? І яке йому діло до чужої здобичі? Але Хальфдан

зупиняється і мимоволі, не своїм якимось голосом каже грізно:

-Відпусти її!

-Гей, це не по-товариськи! – обурюється Хогі, та раптом відчуває під горлом

холодне лезо клинка.

-Та забирай… – бурчить, – скажений вовк! От клята порода, ласа до жіночого м’яса…

Пізнавши ярла, про якого чув багато недоброго, Хогі вирішує не ставати з ним до сварки. Зрештою, скільки їх буде ще, дівок…

Дівчина, відпущена Хогі, падає, схоплюється і хапає меча, що лежить поруч вбитого руянця. Хогі вже подався геть, а Хальфдан дивиться і дивиться в сірі очі дівчини, і у вухах йому бринить арфа бабусі Медб…

Ті, чия кров в його жилах, взяті на попелищах рідних осель, відірвані від мертвих вже рідних… Хто лежить у цьому дворику – батько дівчини, брат, чоловік? У його матері був чоловік, і він побоявся спитати тоді Велимира, чи не рука Гаральда Торквілльсона убила його…

Дівча тримає важку зброю обіруч і поволі відступав вглиб двору. Хальфдан згадує хапливо слов’янські слова, яких навчився від няньки своєї Мальфріди, рабині, що родом була з бодричів, і говорить:

-Біжи… Ховайся!

Дівчина, зблиснувши очима, піднімає зброю. Хальфдан мимоволі усміхається:

-Біжи! – говорить, – загинеш! Біжи!

Руянка пірнає за якийсь прихатень. Ярл поволі виходить з дворика і йде до майдану, сторожко зиркаючи на всі боки.

На майдані Свейн радить раду, і накидається на Хальфдана:

-Де тебе носить? Ще нічого не закінчилось…

В Святині міцні стіни і двері, а таран не протягти вузенькими вуличками…

Підпалити – пропаде полон і здобич. Свейн бо має досвід в подібних виправах і знає – найчастіше з вогню не рятується ніхто, гидуючи життям у рабстві.

-Висадити двері, – пропонує Хальфдан, злий на себе за хвилину слабкости, –

зробимо з парканів загороди, тоді лучникам нас не дістати…

-Молодий, а розумний! – регоче Свейн, і тут-таки відправляє частину підлеглих готувати прикриття від стріл.

Та раптом підбігає вояк з відсталих:

-Мій ярле! Військо!

Свейн хмикає:

-Хай! Прорвемось!

-Кіннота, мій ярле!

-Спішаться, а тут ми їх…

Та біжать ще вояки, обтяжені здобиччю і волають:

-Пожежа! Пожежа!

Передмістя підпалили самі данці під час облоги, і тепер вогонь іде на них.

Ярл ще раз зиркає на Святиню і говорить:

-Треба вибиратись. Здолаємо кіннотників – повернемось. Я думаю, полум’я туди не добереться, а розбігтись вони не встигнуть.

Але за городищем не кіннотники, а піші… Дві лави, укриті за високими щитами…

-Снились йому, сучому сину, коні! – батькує Свейн панікера і горлає:

-Шикуйсь до лави! Вперед!

Вікінги змикають ряди. Кожен знає своє місце – поруч з товаришем, з яким гріб Веслом. Здобич летить додолу – вузли, скриньки… Живі будемо – підберемо, а мертвому цього не треба.

Руянці йдуть на них, зімкнувши стрій. Це вже не рибалки у вишиванках і не городяни у вовняних куртках. Шоломи, кольчуги, сулиці… Військо!

-Як це вони дізналися так швидко, – бурчить Свейн, – нічого, прорвемось! До бою!

Ярл Гельсінгньору підіймає сокиру і реве басюрою, забувши про все:

-О-одін!

Лава вдарилась об лаву. Руянці посунулись назад одразу ж, і зраділий Свейн горлає, аби данці перешикувались клином. Славини відходять, лишаючи на полі мертвих. Ось-ось побіжать, а тоді вже…

Та з-за близького вже лісочка раптово вихоплюються вершники на білих конях, і темно-багряні плащі в’ються за ними, наче крила янголів смерти… Піша лава одразу ж зупиняється і рушає вперед.

-Сла-ава!

Ярл Свейн гукає, аби змикали коло, вже певний програшу. А кіннота ближче і ближче, і грізний гук летить над полем:

-Наш Бог –Світовид!

І то було все…

***

Хальфдан Гаральдссон б’ється з розпачем приреченого. Не вдавалося йому ні разу побачити власну долю, але, щоб розгледіти певну загибель, не треба бути ворожбитом.

Високий славин іде на нього, крутячи над головою мечем. Меч важкий, двуручний, але руянець вправляється з ним одною рукою, а в другій тримає щит.

Хальфдан пригинається, і страшний меч ковзає по його шолому. З носа данцю бризкає кров, а очі застеляє багряна мла.

-О-одін!

Ярл Свейн затуляє Хальфдана собою. Славин повертається до більш гідного

ворога, і щит його тріскає під ударом сокири ярла. Вояк перехоплює меча обіруч і рушає на Свейна…

-Сла-ава!

Хальфдан, що тим часом трохи віддихався, потрапляє під удар вершника. Він уже ледве відбивається, але все-таки зачіплює ворога мечем по стегну.

Хтось із данців підсікає коню ноги, і вершник зіслизає додолу. Вояк зводиться з землі, але штани з брунатної вовни темніють від крови. Хальфдан наносить скісний удар, мірячись по шиї, та поранений пригинається і меч його входить в груди Хальфдану, розриваючи кольчугу-бірн.

Блискавка роздерла мозок молодого ярла, страшне осяяння супутник видінь.

-Велимире!

Ворог стоїть над ним з окривавленим мечем. Стрункий вусатий руянець, зрілий муж, зовсім не схожий на юнака, що лишився в пам’яти Хальфдановій.

Данець, якого біль кинув на коліна, намагається піднятись. Його супротивник осувається на землю поруч з ним. Кров вже вихлюпується руянцю з чобота.

Хальфдане? Ні! Хальфдане?!

Скривавленими пальцями данець добуває з-під убрання оберіг.

-Велимире, це я! Велимире!

Руянець намагається пізнати в молодім вікінгу риси колишнього хлопчика.

-Хальфдане, чому я? Чому?!

І данець виштовхує з себе разом з кров’ю:

-Норн!

Зблідле лице Велимира нахиляється над ним:

-Не вмирай, братику! Благаю!

-Ти звав мене з миром, – шепоче Хальфдан, – я прийшов з мечем. Ти не винен… Норн…

А до Велимира вже біжать руянці, сп’янілі від перемоги. Попереду всіх – Славута Киянин.

-Велимире, я приглушив одного здорованя в багатій кольчузі. Це, мабуть, якийсь

їхній князь… Викуп буде багатий! Тебе що, поранено? А це хто такий? Велимире!

Син Величарів непритомно осувається поруч з братом. Лице матері Дивини виникає перед ним.

“Доля… Норн…”

Руянці гасять пожежі, виводять зі Святині вцілілих. Небагатьох вцілілих данців, і серед них – Свейна, міцно зв’язано докупи.

Свейна поранено в чоло, але ярл тримається на ногах і кидається до непритомного Хальфдана, якого руянці кладуть на воза. Славута відштовхує свого полоненика:

-Геть!

Велимир, що трохи отямився, кличе Славуту і щось шепче йому. Киянин зводить

здивовано брови і киває:

-Дбатиму про обох… То це той самий Хальфдан? Ой, лихо! Що скаже тітка Дивина?

В Арконі, в хатині матері Дивини, допізна горить світильник. Над Велимиром клопочеться жона Славця, а троє його синів сидять поруч і здивовано кліпають очима на бабцю Дивину, що побивається над незнайомим вояком:

-Діти ж мої! – голосить Дивина, – чи для того я вас на світ пустила, аби ви повбивали одне одного!

Велимир лежить тихо, і зрідка постогнує в гарячці, а Хальфдан кидається на ложі, все повторюючи і повторюючи:

-Норн!

Дивина від чужомовного белькотіння Хальфдана ще більше плаче, та кляне той день і годину, коли та сама доля звела її з вікінгом Гаральдом.

Віщий Молибог, що мав велику приязнь до Велимира, прислав до нього найкращого цілителя і сотницьку відзнаку – оправлений в срібло ріг, звуки якого скликають військо. Син Величарів одужав швидко, а за Хальфдана волхв-цілитель сказав:

-Не знаю, чи й виживе. Тверда рука у тебе, Велимире…

Та видужав, вичуняв Хальфдан, майже ціле літо пролежавши.

Як трохи отямився данець, потяглися до Дивини цікаві подивитись та порозпитувати, аж поки не розсердився Велимир:

-Чоловік ледве живий, а ви зі своєю цікавістю. Ще напитаєтесь.

А Хальфдан лежить на ложі і гойдається на хвилях півзабуття. Бачить біля себе жінку із змученим прозорим лицем, а іноді – дівча з селища, що так і пряде сірими, хитрими оченятами.

“Це мені сниться. Бо старшу жону бачив я у видіннях своїх, а дівча це мало загинути…”

Врешті вирішив заговорити з видивом сірооким:

-Де я є?

Хитає дівча головою – не розуміє. Над силу підбирає Хальфдан слова слов’янські, і Відповідає дівчина:

-Це Аркона, а ми в домі Дивини, жриці.

-А ти хто?

-Вістуня, відунка з селища Дажбожого. Вчилась у матері Дивини.

-Я вже тебе бачив…

Сміється дівча:

-Наш Велимир геть одбив тобі пам’ять. Ти ж мене врятував, данцю, від здоровенного розбишаки з рудою бородою. А правда, що ти Велимиру брат?

У Хальфдана не вистачає слів для подальшої розмови, і він лише посміхається сіроокій Вістуні. А потім приходить мати, нічого не говорить, сидить і дивиться, а Хальфдан кволими пальцями бере її руку і так засинає.

Наприкінці літа виходив уже Хальфдан на двір, говорив трохи венедською, смішно вимовляючи слова, і все позирав крадькома на Вістуню, що дуже смішило дівчину. Спитав про долю полонених данців – відповів Велимир, що сидять вони під охороною, чекаючи викупу з-за моря, і що Свейн – живий, чим несказанно порадував Хальфдана. Ото і всі були розмови: і брати, і мати їхня наче боялась самих слів своїх.

На серпневе Велесове свято зібралося до Аркони трохи не пів-Руяну. Майдан біля Святині роївся від люду, на чисті дубові столи складалися приношення. Врешті, до громади урочисто вийшов старий Молибог, а за ним шестеро дужих хлопців ледве винесли величезний, в людський зріст, коровай.

Верховний, у сліпучо-білих шатах, з велетенським, окутим золотом рогом в руках, став за короваєм і спитав голосно:

-Чи бачите мене за святим хлібом цим, шановна громадо?

-Ні! – гукнули з натовпу, – не бачимо!

Старого волхва і справді не було видно з-за короваю. Молибог вичекав хвилину і озвався:

-То ж прославимо Богів усіх, а особливо Велеса, що врожаї дає, Дажбога світлого та Світовида, покровителя нашого, аби, з ласки їх, ви й на той рік мене не побачили.

Люд задоволено загудів. Волхв надпив з рогу меду, прославляючи Богів, а тоді подав його жерцеві, що стояв поруч. Кожен служитель Світовидів надпивав з рогу і пускав його далі, по колу. Як ріг опинився знову в руках Віщого, Вістуня, ошатна і серйозна, піднесла золоту карбовану чашу. Молибог нахилив ріг, і по чаші стекло трохи меду.

Люди зашепотілись:

-Врожайним буде і наступний рік.

Троє жерців вивели на майдан білого коня. Жодна людина не сідала на нього верхи, єдиний вершник міг бути у священної тварини – сам Світовид Чотириликий.

Коня підвели до двох рядів списів, навхрест увіткнутих у землю. Жеребець форкнув, мотнув головою. Жерці відійшли набік, і прекрасне створіння переступило через списи й голосно заіржало.

-Правою! Правою переступив! Битимемо ворога і наступний рік!

-Світовид сказав своє слово!

-Сла-ава!

Гамір знявся такий, що Віщий владно підвів посох:

-Мудрість повинна бути, – сказав, усміхаючись, – і в поразці, і в перемозі. А нині, шановна громадо, сідаймо до трапези, славлячи Богів наших.

Хальфдан дивився на все це, і йому стискало горло. Погано розуміючи мову, не знаючи обрядів, він, однак, заздрив цим людям, вільним і безстрашним. Сам він боявся Бога і гніву Божого, трепет проймав юнака, коли схилявся він над рядками латинської Біблії, з яких Бог обіцяв людям сарану, мор, глад і скорпіонів… А тут не було ні трепету, ні страху, лише любов – щира, світла, трошки дитяча…

Велимир різко обіймає його за плечі:

-Лишайся з нами!

Сльози спливають по лиці данця:

-Ні! Я присягав конунгу Вальдемару! Я мушу повернутись!

-Залишайся, брате!

-Тут загинув мій батько! Я не можу…

-Ярла Гаральда палаючий дракар поніс до Вальгалли. Він загинув у чесній битві, на нас нема його крові.

-Як ти здогадався, – пита Хальфдан здивовано, – що батько хотів бути похованим саме так? Це його мрія була, а в Данії давно вже не спалюють померлих…

-Так веліла мати… То ти залишишся?

-Ні!

Велимир розгладжує вуса і кілька хвилин дивиться на веселий гамір свята.

-Тоді не приходь сюди зовсім! – каже різко, – під Дубином я пощадив твого батька, а він знову прийшов сюди з мечем. Прийдеш удруге ти Хальфдане Гаральдссон, за нашими скарбами, а чи за нашими душами, уб’ю і не подивлюся навіть на материні сльози! Запам’ятай мої слова, данський ярле!

Хальфдан підводить голову. Витончене лице з ельфійськими рисами стягнулось у вовчу гримасу:

-Гаразд… Запам’ятаю…

Двоє ворогів стоять межи радіючого люду. Врешті шепоче Велимир:

-Хто зробив це з нами?

І відповідає коротко молодший:

-Норн…

***

Хоч і пробіг між братами холодок, а все ж таки Велимир продовжував опікуватись своїм гостем-полонеником. Навіть повів його навідати Свейна.

Ярл Гельсінгньору не втратив ні веселого норову, ні бойового духу. Згріб Хальфдана в свої ведмежі лабети і гуркоче:

-Живий! Живий, ельфійське насіння!

Свейн схуд, заріс бородою, на чолі – запалений рубець, слід ледве загоєної рани.

Але на долю свою не скаржиться.

-Їсти дають, не знущаються, лікували навіть… Приємно мати справу з чесним ворогом.

Сміється, щось згадавши:

-Хтось із наших чутку пустив, що погани принесуть нас в жертву свойому Свентовиду… Було тут всякого, навіть Хогі Руда Борода про свою безсмертну душу згадав… Ех, перевелись вікінги, страх, страх поселився в душах їх! Ось моє серце не затремтить ні в грудях, ні на жертовній тарелі, бо Одін є Богом моїм!

-Ви б, Свейне, – говорить Хальфдан, – поменше б про це згадували при наших.

-Ти не продаси, – регоче Свейн, – а на решту мені начхати. Слухай-но, Хальфдане, коли посилали ми у Данію звістку про себе, передав я додому, аби окрім викупу прислали рідні чашу золоту. Коштовна дуже чаша, її мій предок взяв як здобич у саксонського ерла, ще за конунга Кнуда, а де той уже її добув – не відаю. Хочу віддати чашу ту Святині Світовидовій, аби відуни їхні взнали моє майбутнє.

-Не треба цього робити , – мовить Хальфдан.

Чаша, звісно, коштовна, – не зрозумів Свейн, – але за високі знання – висока й плата. Ти ж бо не хочеш мені поворожити.

-Я говорив уже вам, Свейне, що не можу викликати видіння по волі своїй. Та чи витримає душа ваша вагу знання про долю та загибель власну?

Ярл, сміючись, б’є себе в груди:

-В цій душі немає страху! Ворожили вже мені і на кістках, і на рунах, але ніхто не сказав головного: чи вдасться мені, Свейну Хвіде, потрапити до Вальгалли предків своїх. Колись для цього досить було загинути в битві, але нині мають данці на шиях хрести, і, хоч охрещено мене немовлям, а все ж таки сумніваюсь я, чи приймуть Боги до лав ейнгеріїв2 людину зі знаком рабства.

-Але рай Христа – хіба не чудове місце? – сумно питає Хальфдан, вболіваючи над приятелевим нечестям.

Сміється Свейн:

-Якщо там буде його превелебність Абсальон, краще вічність провести в чистилищі!

Але я хочу до Вальгалли, і таки туди потраплю, бо Хвіде завжди домагаються свого.

Як не одмовляв Свейна Хальфдан, а коли прийшли з Роскілле дракари з викупом, заявився Хвіде, уже вільним, до хатини Дивини, тримаючи в руках ту саму чашу:

-Вельмишановна жрице, попросіть за мене…

І ось стоїть ярл в головній залі Світовидової Святині й роздивляється на багряні запони.

- Що саме ти хочеш узнати, Свейне Хвіде? – питає Віщий Молибог, і відповідає вікінг:

-Якою буде моя смерть!

-Чи потрібно тобі це знання, вороже наш, а чи просто жартуєш з долею? Відповідає серйозно Свейн:

-Я не злякаюсь будь-якої відповіді. Але дізнатися хочу одне: чи вдасться мені, вікінгу, що вірить Одіну, померти з мечем у руках, і чи приймуть Боги предків моїх людину, що хреста носила на шиї…

-То ти віриш Одіну, – мовить задумливо волхв, – гаразд… Подивимось, чи відповість тобі покровитель Руяну.

Молибог бере у Свейна чашу і затуляє лице білою хустиною. Так треба, коли просиш про одкровення, аби навіть віддих людський не осквернив присутність Божества.

Волхв заходить за килими, що закривають Образ, а Свейн всім виглядом своїм виказує шанобу, і йому таки страшнувато, не зважаючи на всі запевнення у власній хоробрости. Велимир і Хальфдан, що поштиво стоять біля дверей, теж затамовують подих. Руянець побожно склав долоні, а його данський брат позирає на килими, наче з-за них зараз визирне якесь страхіття , і крадькома хреститься

Віщий з’являється нечутно, наче дух.

-Світовид прийняв пожертву, – говорить, – а слова його перекаже Дивина, жриця.

З маленьких дверцят в протилежній стіні виходить Дивина. Русяве волосся жриці, в якому ще нема жодної сивої нитки, розпущене і трохи не торкається землі. Чоло пов’язане плетеним золотистим оберегом. Довга полотняна сорочка гаптована берегиньками на рукавах і пазусі. За Дивиною вислизає Вістуня у такому ж вбранні. Старша жриця йде, наче сліпа, і молодша підтримує її під лікоть. Прозорі очі Дивини здаються темними провалами.

-Свейне-данцю, – говорить Вістуня, – дай мені якусь річ, що завше при собі носиш.

Свейн чухає потилицю, тоді знімає з шиї амулет – кабаняче ікло, оправлене в срібло.

Вістуня бере те і відносить до Дивини. Відунка накриває амулет руками. Лице її потьмяніло від напруження.

-Свейне-данцю, говорить вона різко, – недовго тобі лишилось топтати ряст на землі цій, бо наступної весни ти помреш…

Хальфдан перекладає тремтячим голосом. Свейн ледь здригається, тоді випростується.

-Чоловік, якому ти віриш, – продовжує Дивина, – чоловік шляхетного роду з ім’ям славина пожертвує тобою чорному вовку, що прагне твоєї крови. Я бачу дерев’яну колоду і чоловіка в червоному… Але Боги скандів змилуються над тобою, і помреш ти з мечем у руках, а в останню хвилину побачиш діву на крилатому коні, з якою і підеш у потойбіччя.

Вістуня підхоплює півзомлілу відунку і помагає їй вийти з залі. Амулет Свейна лишається на підлозі.

-Ти почув все, ярле, – говорить Віщий, – чи варто це знання золотої чаші?

-Так, – хрипко говорить данець, – дякую Богам славинів, і вам, вельмишановні

служителі…

На майдані перед Святинею Хальфдан хапає друга за руку:

-Свейне, вам не можна в Роскілле!

-Чого це? – буркає ярл.

Та невже ви не зрозуміли? Чорний Вовк, єпископ, віддасть вас кату, а конунг

відступиться від вас! Конунг Вальдемар, мовою русичів, – Володимир… Тікайте до Ісландії, Свейне!

Свейн крутить у руках свого амулета.

-Від долі не втечеш, – говорить, – багато хто намагався. І наш Одді, і славин той, як його, Хельгі… Ольгі…3 Забув. Але обидва померли, бо намагались втекти від пророцтва. Я ж не буду тікати від долі, а дивитимусь їй в лице, і тоді валькірія4 прилетить за мною.

З тим Свейн і відбув на Шеланн, а з ним ті данці, за яких заплачено викуп, і Хальфдан Гаральдссон, за якого викупу не присилали.

Знову море довкола дракара, та нема вже тих людей, що пливли на “Норні”, нема й самого “Норна”, і порожньо в душі молодого ярла.

З матір’ю так і не поговорив як слід, з братом розлучились ворогами… А на додачу всіх нещасть запало в душу Хальфданові сірооке дівча, яке вирвав він з рук Хогі, і яке було таке прекрасне в ритуальному вбранні поруч Дивини…

“Чому, ну чому такі затяті вони в поганстві своїм? Охреститися б Руяну, тоді б не було війни…”

“Та невже? – хихикає якийсь бісик в душі Хальфдановій, – а то не б’ються між собою хрещені нормани та хрещені сакси… А то не вбивають одне одного хрещені конунги руські, і не ходять на них війною хрещені ляхи… А то не бились з франками-християнами хрещені окситани5… Війна все одно б була, як не за те, то за інше…”

“Але тоді, принаймні, я міг би залишитись…”

Хальфдан рішуче відганяє від себе негідні думки. Треба забути про Руян і думати про конунга Вальдемара, про його неминучий гнів, та про те, як вберегти Свейна…

Дійсно, гнівався вельми конунг Вальдемар і не допустив ярлів перед очі свої. Хальфдана відіслано до Фенгонборгу, і там дізнався він, вже опісля Різдва, що конунг кинув до в’язниці ярла Гельсінгньору.

Хальфдан помчав саньми до Роскілле, та не прийняв його конунг. Місяць домагався авдиєнції молодий ярл, аж поки не звернувся в розпачі за допомогою до Крістофера-бастарда.

У Крістофера округле селянське личко, волосся гривкою спадає на чоло, та не по-дитячому серйозним є цей підліток у пишній одежі.

-Ті люди, що вбили мою матір, нині хочуть знищити Свейна, – говорить юнак, – він бо – моя єдина оборона. Ще є ти, але тебе теж уб’ють, Хальфдане Гаральдссон…

-Як мені побачити конунга, принце?

-Пам’яттю матері проситиму його про це. Але ти дуже ризикуєш, ярле. Свейна бо звинувачують у зраді і поганстві… Це правда, що він пожертвував ідолу Аркони золоту чашу?

-Правда, мій принце… Але ж ворожать про долю на Рюгені сотні людей.

-Єпископ вимагає його смерти, – мовить журно Крістофер, – а батько не піде проти єпископа…

Конунг таки погодився прийняти Хальфдана наодинці. І ось молодий ярл шанобливо схиляє коліно перед володарем.

Невеличкий покоїк поруч з ложницею здається Вальдемарові більше підхожим для неприємної розмови, аніж тронна зала. Конунг сідає у крісло і мовить:

-Говори, ярле…

-Мій володарю, пощадіть Свейна!

-Як можу я, християнський правитель, щадити поганина?

-Ярл Свейн – найвірніший слуга данських левів! І він – католик, Ваша Величносте!

-Свейн з Гельсінгньору є відступником, ярле. Він погубив свій загін і зрікся віри в Благодать Христову.

-Ваша Величносте, хіба карають смертю за поразку в битві?

-За поразку може й ні, а за відступництво – так. Ярл Свейн визнав, що дотримується старої віри і приносить жертви ідолам. Цього досить для смертного вироку.

-Ваша Величносте, – говорить Хальфдан, і предківське божевілля звучить в його голосі, – не ви бажаєте смерти Свейна, але Абсальон, єпископ. З якого це часу чужоземний піп засуджує на смерть ярлів?

Вальдемар, замість розгніватись, опускає голову:

-Я не можу боротися з церквою, ярле. Конунг англів Генріх колись наважився на це, а потім бичував себе перед гробницею вбитого ним єпископа Томаса… І другий Генріх, імператор Германський, намагався противитись Риму, а потім повз до Каносси на колінах. Я не можу йти проти єпископа навіть задля Свейна Хвіде.

Хальфдан блідне. Зелені очі його спалахують недобрим вогнем.

-Ваша Величносте, я письменний і прочитав багато книг. Я побував на Руяні, де князем зветься керманич війська, а правлять краєм поганські жерці. Я читав “Записки” Цезаря, римлянина, який, до речі, був поганином, і в тих записках багато є про звичаї предків германців та окситанів. І про те, що Рим мусить розчавити всі народи залізною стопою легіонів! Нині у Риму немає легіонів, але є єпископи! Єпископи, які правлять королями варварів! Це ми для них варвари, Ваша Величносте! Наші предки знищили своїх жерців, аби правити самим, не для того, щоб нами правили жерці чужоземні!

Лице Вальдемара багряніє від гніву:

-Ти забуваєшся, ярле Хальфдан!

-Мій конунгу, я хочу розділити долю Свейна. Звеліть відвести мене до в’язниці.

Вальдемар б’є кулаком по стільниці:

-Забирайся з Данії, Хальфдане! Негайно!

-Ви мене висилаєте, Ваша Величносте?

-Я рятую тебе, скажений дурню! Я звільняю тебе від присяги і зобов’язань! Тільки забирайся до дідька звідси!

-Ваша Величносте…

Конунг говорить мало не благально:

-Хальфдане, пам’яттю батька твого заклинаю: їдь…

Хальфдан підводить на конунга палючі очі:

-Мій конунг дозволить мені залишитись до смерти Свейна? І побачитись з ним

востаннє?

1Я дозволяю, – хрипко говорить Вальдемар, – але наступного дня щоб духу твого не

було в королівстві Данському. Бо ти – на черзі… Іди!

Ще два місяці тягнеться Свейнове ув’язнення, бо бажає єпископ витиснути з суду над провинним ярлом якомога більше користі. І хоч навіть на тортурах не зізнався Свейн у зраді, отої золотої чаші-пожертви стало задосить, аби вирок смерти було винесено і підписано.

Хальфдан прийшов до в’язниці, маючи на руках дозвіл конунга. Коли побачив Свейна – жахнувся: тінь лишилась від колишнього веселого велета. Рудувате волосся перевите срібними пасмами, і в бороді сивина, тіло під руб’ям в незагоєних рубцях. Але голос лишився тим же, і так само незламною є душа ярла Гельсінгньору.

-Ти пива мені приніс? – рявкає Свейн, і очі Хальфдана наповнюються вологою.

-Хальфдане! – завбачив Свейн слабкість молодого друга, – ти вікінг чи баба? Зараз же припини мені рюмсати!

Хальфдан передає охоронцям діжечку доброго пива, яку ніс за ним слуга. Вони, звісно, теж сьорбнуть, але і смертнику щось перепаде. Свейн задоволено гмикає:

-Гульнемо наостанку! Що так дивишся? На себе не схожий? Звісно, це тобі не Рюген поганський. Як каже його превелебність, зі мною поводились з любов’ю та милосердям…

-Говорив же вам – рятуйтесь! – мовить Хальфдан.

-До дідька… Ах, конунг… Конунг… Не вірив я до кінця, що віддасть він мене Чорному Вовку. Але все сталося по слову відьми з Рюгену, твоєї матусі. Ось тільки в одному вона помилилась: не з мечем у руках я помру, а від катівської сокири. І не побачити Вальгалли Свейну Хвіде, як вух своїх…

Хальфдан нахиляється до самих ґрат і щось тихо шепоче. В очах Свейна спалахують іскри:

-А ти?

-За мене не бійтеся…

-Не можу я… ти загинеш!

-Норн! – коротко відповідає молодий ярл, і Свейн простягає йому руку крізь ґрати.

-Друже…, – шепоче, – друже…

-Ви підете до Вальгалли, Свейне, – мовить Хальфдан так само тихо і йде, а ярл

Гельсінгньору, раптово повеселілий, гримить своїм басюрою до вартових:

-Відчиняйте діжку, ледацюги! Вас пригощає Свейн Хвіде!

***

На площі, в Роскіллє, перед собором недобудованим, що височіє кам’яною громадою над містом, мають стратити ярла Свейна.

Ще з вечора приготували майстри і крісла та поміст для знаті, і лави для шляхти, а ешафот готувати не треба, він давно уже очікує чергову жертву.

Простолюд же збігся ще до сходу сонця, аби стати ближче та не пропустити видовища. Знать почала збиратись пізніше, і тільки опівдні з’явився конунг з родиною.

В кріслах на помості сам Вальдемар з жоною Соффі, принци-спадкоємці Кнуд та маленький Вальдемар, поруч – його превелебність, а за ним чипіє вірний Саксон, літописець.

Бо любить його превелебність, аби діла його лишалися у вічности, списані в мові латинській, як діяння римлянів, предків його.

Свейна привезли одразу ж після прибуття конунга. Ярл, зодітий в чисте, з підстриженою бородою, стоїть на повозі рівно і неуважно слухає в’язничого священика.

Коли підіймається на ешафот Свейн Хвіде, то рявкає басюрою:

-Маю останнє бажання! Хочу випити кухоль пива з рук найближчого друга!

-Вам про спасіння душі думати треба нині, – усовіщує Свейна душпастир, а той регоче:

-Такого пива, як у королівстві Данському, немає на тому світі! Чи залишились ще друзі у Свейна Хвіде?

З лави, де розмістилась шляхта, встає Хальфдан Гаральдссон і рушає до ешафоту. Хтось із жалісливих торговців передає йому з рук в руки дерев’яного кухля з накривкою.

Варта не знає, чи пропускати Хальфдана, але конунг Вальдемар каже зі свого місця:

-Нехай іде…

Хальфдан підіймається на ешафот і простягає Свейну кухля. Руки ярлу зв’язано спереду, аби він міг скласти їх до останньої молитви. Свейн підносить кухля до вуст, і тут Хальфдан прихованим у рукаві ножем розтинає мотуззя. Смертник шпурляє кухля й вихоплює меч із піхов, що висить на поясі у Хальфдана.

В натовпі розлягається зойк. Свейн зістрибує на землю просто назустріч охоронцям, які похапцем видобувають зброю.

-О-одін!

Ех, не ті вже сили у ярла Гельсінгньору, і погано слухаються пошкоджені на тортурах руки, але впав один охоронець… Ще один…

-Оце смерть для вікінга! – гукає Свейн. – Біжи, Хальфдане! Стріну батька твого – оповім йому, що у нього гарний син!

Хальфдан стрибає з ешафоту просто в натовп, і люд розступається перед ним. Вихватка ярла сподобалась глядачам.

-Оце так дружба!

-Прямо як пісня!

-Рятуйся, Гаральдссоне!

-Пропустіть чоловіка!

-Щоб здохнуть Чорному Вовку – погубив такого воїна!

-Давай сюди, під воза!

-А той ще б’ється!

Спис одного з охоронців входить в груди Свейна. Ярл осувається на землю, не випускаючи з руки меча.

-Одін… Я бачу дочок твоїх… Я йду, мій Боже…

Лице його превелебности Абсальона жовкне від люті, а губи стягуються в тонку нитку:

-Ваша Величносте, накажіть схопити Хальфдана Гаральдссона!

Вальдемар вагається. В душі своїй він не засуджує молодого ярла. Хальфдан зробив для друга все, що міг. Але Хальфдан не є конунгом Данії, а людські почуття не повинні переважати справедливості королівського суду.

І лунає над майданом голос оповісника:

-Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу є нині вийнятим з-під королівського права! Кожного, хто дасть йому притулок, буде покарано смертю!

Нема у Хальфдана друзів, окрім Свейна Хвіде, тож і не шукає він ніде рятунку а чи притулку. Просидів до вечора на риштуванні собору, а тоді рушив до гавані.

Конунг зрікся його… Врешті, цього і треба було очікувати. Рідна Данія стала чужиною. Куди нині податися чоловіку без Вітчизни і грошей?

Попроситись на якусь лодію? Та чи потрібно торговцям чужоземним шукати зачіпку з місцевою владою?

Та й куди плисти? На Ісландію? До урманів чи свеїв? Податись до південних країв?

А може на Руян, до брата? Та ні… Він, Хальфдан, і так уже нагрішив стільки, що не одмолити…

“Свейн побачив валькірій… Бідолашний Свейн… На останньому суді ми стоятимем поруч…”

Біля якоїсь лодії чути мову, схожу на венедську. Здоровань-купець, літній уже чоловік, веде при смолоскипах рахунок товару.

-Гей, ворушіться, ледаща, завтра виходимо в море!

У купця богатирська фігура, світла борода кільцями і голос, схожий на голос

Свейна. Хальфдан рішуче ступає вперед:

-Веслярі потрібні?

Торговець здивовано витріщився на чоловіка в дорогій, хутром підбитій куртці:

-Чого це раптом?

-Куди іде лодія?

-У Новгород Великий…

-Я вмію гребти на румі6… Бував у походах морських…

З-за тюків і діжок виринає чоловічок з козлячою борідкою:

-Буслаїчу, люди конунга розшукують якогось чоловіка…

-Не того, що дав стратенцю меча? – прищулюється купець.

В руці Хальфдана зблискує лезо ножа. Купець воркоче:

-Помовч, Шельмо, і займися товаром… А ви ідіть за мною

Новгородець проводить Хальфдана на корму одної з лодій. Говорить данською:

-Я був на площі… То це ви – Хальфдан Гаральдссон?

Хальфдан киває. Здоровань гмикає і рекомендується:

-Василь, Буслаїв син, купець новгородський… Сам не боюсь нічого у світі і люба мені відвага. Та тільки, невже ви думали, що проб’ється він?

-Ярл Свейн є нині межи ейнгеріїв, у Вальгаллі предків своїх, – поволі відповідає Хальфдан, – бо помер як вікінг, з мечем у руках.

-Божевільний світ нині, – чухає бороду купець, – ти що, вибач, по-простому мовлю, теж душа поганська?

-Кредо ін унум деум7, – неохоче відповідає Хальфдан, – і не мені, а Богу судити Свейна.

-Подуріли всі геть за Богів тих, – бурчить новгородець, – у нас так з’явились якісь жидовини, не кров’ю, але вірою, що Святої Трійці не визнають. Ловлять їх і страчують, а навіщо? Піп з нашого приходу все турчить мені, що оскверняюсь, з латинниками водячись. А один торговець поштивий, родом лях, якось товк мені, що шизмати8 ми усі, хто віри грецької, бо дух святий, мовляв, нисходить не тільки од Вітця, але й від Сина… Лише клопіт з усього цього та завада чесній торгівлі. Чи не однаково, як хрест класти – зліва направо, чи справа наліво? Аби рахунки сходились.

Ну, гаразд, а далі куди ж ти подінешся? З Шеланну я тебе вивезу, але ж не будеш ти служити простим найманцем?

-Чому б ні? – питає Хальфдан байдуже.

-Тоді я тебе десь прилаштую… Я, щоправда, ще заходжу на Руян, по тканини, та опісля того одразу – в Новгород.

-Куди заходиш? – скидується Хальфдан.

-На Руян, до Градця…

-У мене в Арконі брат. І мати…

-Ти що, венед хрещений? – чудується Буслаїч.

-Мій батько був данський ярл, і я був ярлом…

-Ану, розповідай все від початку, – жадає новгородець, – бо ти мене зовсім заплутав…

Вислухавши Хальфдана, купець розчулено зітхає:

-Не життя, а пісня у тебе, ярле. А Велимира твого я ж зустрічав колись… Якось, біля Гельсінгньору, напали на мене розбійники. Б’ємося ми, коли біжить чоловік на поміч: “Мій Бог – Світовид! Тридцять чоловік за мною!” Ті грабіжники одразу – у кущі…” Де ж твоя ватага – питаю. “Я сам, один…” Це ж він тоді як раз з Фенгонборгу йшов.

Отакі бувають зустрічі на світі. Тоді він зовсім молодим був, та й у мене ще борода не посивіла. Я ось що тобі пораджу: їдь на Руян, Хальфдане! Між поганами арконськими тепліше тобі буде, аніж між латинниками цими, що за букву вдавляться. Від Отця чи від Сина… Тьху!

-Я боюсь, мовить данець поволі, – боюся гніву Божого…

-Я ось, – пирхає торговець, – не вірю ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай, і щастить мені завжди, і громом не побило, а ти…

Лодія хитається, тоді чується стривожений голос Шельми:

-Буслаїчу, люди конунга обшукують гавань…

-Лізь під настил, – велить купець Хальфдану, – і нишкни…

Хальфдан лежить у вузькому закапелку, стискаючи у руці ніж. Напруга поволі спадає, замість неї приходить звична фатальна знемога.

“Норн…”

Хтось торкається його, і данець одрухово викидає вперед руку з ножем.

-Та легше, це я, – голос новгородця, – ну ти і здоров спати… Оце витримка, я б і то так не зміг. Вилазь, ми уже в морі. День надворі!

-А люди конунга?

-Сунув куку в руку, у мене, мовляв, товари крихкі та дорогі… Вони не дуже шукали.

В Арконі мати Дивина гаптує синові сорочку. Гаптує старшому, а з голови не йде молодший.

“Чому так тривожно мені? Що з тобою, дитя моє не люблене, не пещене? І доля твоя закрита від мене…”

До світлиці влітає захекана Вістуня:

-Мати Дивино, гість у нас!

За нею поволі входить чоловік у хутряній куртці, просяклій морем і вітром.

-Хальфдане! – вигукує Дивина.

-Ма-мо…, – вимовляє данець венедською, і жінка кидається до нього:

-Повернувся! Не відпущу більше! Нікуди не відпущу!

Рипнули двері. Велимир зчудовано дивиться на брата:

-Звідки ти тут узявся?

-Свейн пішов до Вальгалли, – поволі говорить Хальфдан, – я поміг йому в цьому…

Ярл Гельсінгньору помер з мечем у руках, а мене засуджено до страти. Я прийшов до тебе вдруге, брате Велимире… Хочеш, вбий мене, бо навіщо жити ізгою, якого зреклася Вітчизна?

-Він теж моя дитина! – озивається Дивина, – чуєш, Велимире?

Велимир з хвилину мовчить, а тоді усміхається щиро, по-юнацьки:

-Що ж, прошу додому, братику… Вітчизна тебе зреклася, але на материзну маєш право…

І Хальфдан падає йому в обійми, як колись у дитинстві.

Вечерю готували родом усім. Прийшли Славута з жоною Добряною і тітка Світанна. Хальфдану, вимитому і вбраному у Велимирову сорочку, трохи мулько на душі, бо він вважає себе не гідним такої зустрічі.

-Як ти дібрався сюди? – розпитує Велимир.

-Врятував мене купець новгородський. Він тебе знає… Василь…

Велимир ляскає себе по лобі і регоче:

-Ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай… А я-то думав, що він давно подався до Гіндії, за батьком своїм…

-Він шле тобі вітання і дарунки. Мені дійсно пощастило, що він зимував у Роскілле, а то б…

-Завтра ж пошлю когось до Градця, – роздивляється Велимир дари Василеві, – чого ж він сам не приїхав?

-Поспішає… Два роки мотався по світі. Скучив…

-А ти сюди надовго, чи як?

-Я… не знаю, брате… Я боюсь…

-Та чого боїшся, брате?

-Я, – зітхає Хальфдан, – є грішником. Я зробив так, аби Свейн помер нерозкаяним у поганстві своїм. Я читав Святе Письмо і тлумачив його сам, а це ще більша провина. Я боюсь свого Бога…, бо мені здається, що Він не любить свої творіння, і є таким же хижим, як Боги Свейна… Мені здається навіть, що й син його лише вдає із себе доброго, бо єпископ Абсальон катує і страчує во ім’я його, а він мовчить, і не подасть знаку, що він не бажає крови… Ти пам’ятаєш Хнельд, Велимире? Її ж таки схопили, і єдине, що я міг зробити – це дати їй легшу смерть, ніж та, що для неї приготували. Я заздрю Василеві, він бо не вірить і не боїться, а я вірю – і боюсь…

-Брате, я не волхв, я воїн, – розгублено мовить Велимир, – і я ніколи не боявся ні Дажбога, ні Світовида, та й нікого з тих, хто живе на Сварзі. Я не знаю, чим тобі помогти… Наші Боги не прагнуть крови, не бажають людської жертви… Для них не треба ламати ні тіло ні душу… Може мати, жриця, поможе тобі зладнати зі збуреною душою?

-Я – лише відунка, – говорить Дивина з жалістю, – бідне моє дитя, я не розумію твоєї муки, хоч і відчуваю її силу. Ну, як можна вчити добру, а творити зло? А саме це роблять ваші жерці, кров’ю на віру свою навертаючи…Може б тобі, синку, спитати ради в мудреців наших?

Хальфдан хитає головою:

-Мудра людина – все-таки лише людина… Я благаю у Бога знаку, та небеса мовчать…

Опісля пишного частування до краю втомленого Хальфдана поклали спати в знайомім вже покоїку. Як пораненим був, то вивчив тут кожну дрібницю. Тіні від свічі блукають по стінам.

Данець згадує, що він наговорив руянським родичам, розмарений піднесенням та хмільним медом, стискає хрестика свого і одмовляє молитву раз, тоді вдруге…

-Вибач мені, Господи… Я тільки людина і я зовсім заплутався. Певне, мав рацію отець Гьюкі, коли говорив, що мирянам не можна читати Святих Писань, аби не впасти у спокусу. А ти не сердься, Світовиде Арконський, на чужинця у володіннях твоїх. Тебе любити легше, а мій Бог – Бог ревнивий…

Подушки пахнуть чистим полотном і якоюсь травичкою. І так далеко від цього дому страх, туга і біль.

-Ма-мо, – знову вимовляє Хальфдан, наче куштуючи незвичне слово на смак, а тоді

засинає без сновидінь.

***

Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…

Тове мертва, нема і Свейна Хвіде, Хальфдан Гаральдссон пішов на вигнання, а Крістофера-бастарда конунг відіслав до Ютландії.

Тепер можна подумати і про вічну славу. Конунга славу і, ясна річ, свою.

За дозволом з Риму, проголошує його превелебність хрестовий похід на острів Рюген, гніздо поганське. Тепер кожен християнин у королівстві Данському , окрім, звісно, рабів, може отримати спасіння душі, не випускаючи з руки меча.

Не самі данці йдуть воювати Рюген, цього разу є у них і союзники.

Ось вони всі на раді у конунга: князь Казимир, веселий лях, що мріє про хрестові походи та подвиги лицарські, Богуслав, чеський лицар, та князь бодричів Прибислав, во хрещенні Готліб, з дядьком своїм, Готфрідом фон Шверином. Усі привели війська…

Мудрий єпископ Абсальон, вельми мудрий…

Бо пам’ятає мудрість римську – поділяй і владарюй.

П’ятий славин на цій нараді – Мислик, син Любечарів, родом з Аркони, що іменує себе князем руянським. Нещодавно прийняв він віру Христову, зветься нині Міхелем і ладен помагати данцям нищити родичів своїх.

Мислик уже уявляє, як буде правити своїм князівством, бо пообіцяли йому за зраду добрячий шмат руянської землі.

Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість. Все життя почувався Мислик скривдженим та ображеним, нині довести має, що помилились мудреці арконські, і народжений він для того, щоб володарювати.

А військо данське очолює сам конунг Вальдемар, спраглий подвигів во ім’я Христової віри.

Хоч і є конунг данців правнуком книжника, русича Мономаха, та не знає письма і латини.

А знав би – зрозумів би конунг, що товче його превелебність водно про зруйнування Аркони, як сенатор римський колись про зруйнування Картагени, і вигода від тої руїни – тільки самому Абсальону.

А вміли б князі слов’янські дбати трохи далі, ніж про завтрашній день, то здогадалися б, що тевтони і сакси, розтоптавши опісля загибелі Рюгену позосталих венедів, повернуть на них – і горе тоді Чехії та Польщі…

Та не вміють князі передбачати майбутнє. Щодо ж бодричів та руянського зрадника – то байдужа хрещеним душам загибель Роду їх. Себе вони рятують і про себе дбають, не знаючи, що використають їх – і зрівняють із землею.

Мудрий єпископ Абсальон, та не менш мудрі Віщий Молибог й волхви арконські.

Не лише передбаченням вірить старий правитель Руяну, а й словам вивідачів своїх.

А говорять ті вивідачі, що збирає конунг Вальдемар воїнство ціле, а не дві-три ватаги вікінгів. І білий кінь Світовидів відмовився ступати через списи.

Тому тримає Віщий на побережжі пішу рать під проводом Славути Киянина.

Одного не змогло передбачити та провідати Коло віщунське – підлої зради, бо досі жоден руянець не зрікався ще Богів своїх і предків своїх.

А люд руянський, за майбутнє мало думаючи, працює собі та веселиться, коли підійде свято.

Втім, і без свята можна знайти розвагу. Ось збіглося півАркони подивитись, як волхв Божидар освячує злюб Дивининого сина-данця та Вістуні-віщунки.

Хальфдан, вбраний у гаптовану одіж руянську, почувається скуто і не підводить очей. А Вістуня радіє собі і щебече, мов пташка на гілці. Найбільше ж щастя в очах матері-Дивини, тепер бо ніде не щезне син, не подасться в далекі краї, як хотів був напочатку, і не ланцюги скували колишнього бранця, а русяві коси коханої.

Велимир дивиться на молоду пару і роздумує, на добро це чи на лихо. Занадто міцно взяв у кільця братову душу змій Мідгарду.

В усякому разі не піде тепер проти Руяну з мечем колишній вікінг, а отже – не буде ворогом.

А щодо віри його – то хай молиться, як хоче, силувати ніхто не буде міняти Христа на Світовида…

Мати ж Дивина каже просто:

-У нас лихих звичаїв нема, а все хороші. Обживеться і звикне…

Дійсно, як настала зима, дізнався Хальфдан, вельми дивуючись, що і тут

справляють Різдво, трохи не того самого дня, що і в Данії, тільки святкують народження Сонця-Дажбога.

А так – майже все як удома: пісні, веселощі, навіть пиво…

Хальфдан все ще думає іноді про неминучу розплату за гріхи свої. До старих нові додались – живе він з жоною поганської віри, і солодко це йому, звичаї ж поганські не тільки не мерзять, а навіть подобаються.

Шепочуть вуста його молитву, та мертві слова латинські, і звук їх – як шурхіт листя, а поруч красуня русокоса волосся на ніч розчісує:

-Коханий мій ельфе…

І тягнеться Хальфдан до рожевих вуст жони, забувши про все на світі.

А тим часом пройшов уже рік від Хальфданової втечі, і мирного щастя лишилось – до літа.

Знають про це віщуни арконські, бо з наказу їх укріплюють руянці побережні гради.

Та лихо віщують і прикмети, і знаки, і лівою ногою ступив за списи білий кінь Світовидів.

Бо єпископ Абсальон, що дає поради конунгу, вирішив не повторювати колишніх помилок, а всі сили кинути на облогу Аркони.

Коли впаде твердиня Світовидова – піддасться і Руян, в захист ідола арконського вірити переставши.

На побережжі ж військо князів-союзників утримуватиме решту руянських загонів, не даючи прийти на поміч стольному граду.

А Мислик, син Любечарів, обіцяв показати підходи до скелястих берегів півострова Вітового, аби взяти Аркону в кільце і з моря, і з суші.

Прибислав-Готліб же з ободритами має захопити джерело, що дає воду місту. Колись, під час одної висадки, перекрили його данці, і скрутно прийшлося арконцям, доки не підійшла підмога з побережжя.

Та нині підмоги не буде, і певен перемоги його превелебність, тим паче, що осяяне союзне військо хрестом святим.

Більшість вікінгів та їх союзників, щоправда, не тільки про хрест та віру думає, а й про скарби Світовидові. Єпископ не боронить тому, та ще й ті чутки підсичує, підіймаючи хрестоносцям бойовий дух.

І ось вирушають з Роскілле дракари та лодії, а на передній в’ється стяг конунга Вальдемара – три блакитних леви на золотому тлі.

Оспівають похід цей скальди,9 і опише в мові латинській Саксон Граматик подвиги христолюбного воїнства, конунга ж іменує Великим, і таким його запам’ятає історія.

Тих же, хто загине волі своєї й віри боронячи, пам’ятатиме лише море холодне, білі скелі Руяну та ще Боги слов’янські.

***

Неподалік Аркони височіє дуб-велет, ніхто не відає, скільки йому років, окрім, хіба що, Віщого Молибога.

Дерево священне обнесено загородою, а в загороді тій б’є джерельце, і береже його дуб від спеки листям своїм.

Джерело це дає Арконі воду, і кілька днів уже боронить його загін Славути Киянина, що відступив під тиском союзних військ з побережжя.

Славута знає, що вони приречені, тому звертається до воїнів так:

-Маємо ми, побратими, звідси піти на луки Сварожі. Доки тримаємо ми оборону, доти і буде вода у криницях Аркони.

І відповіли руянці:

-Поляжемо тут усі!

Славута, чекаючи нового нападу, примостився під дубом і ніжно пестить стовбур велета.

-Ти теж загинеш, прадубе, бо не щадять християни святинь наших… Нам легше, ми хоч боронитися можемо…

Зітхає воїн, згадуючи оповідь матері Світанни, як добиралась громадка язичників від Дніпра до Новгорода і далі – до моря, як ховали на узбіччях мертвих, як потерпали від лихих людей, як віддали за переїзд усі коштовні речі, лише меча Перунового зберіг волхв Величар. Забились на край світу, про який лише пісні раніше чули… На морі-окіяні, на острові Руяні стоїть дуб-прадуб, під ним вода живая… Ось і дуб той, і вода б’ється в джерельці… Далі нема куди йти, правдивий край світу, зосталось лише полягти з честю.

Та найбільше пече Славуті, що бодричі йдуть на них, ті самі бодричі, поруч з якими бився він проти саксів, з якими і хліб ділив, і сіль, і шматок вепрятини біля вогнища. А веде їх Прибислав Ніклотів, з яким Киянин побратимську чару пив.

-Боги предків моїх, – бурчить Славута, – покарайте клятих перекинчиків… І що отой хрест з людиною робить – був славин – став данським псом, і сорому ніякого, ніби й почесно зрадником буть.

А бодричі шикуються до атаки, і підводиться Киянин, глянувши востаннє на дуба з жалем.

-Готуйсь, побратими!

Все менше стає у джерела оборонців, гинуть руянці один за одним, уже й загорода завалилась під ударами тарана, та б’ється ще Славута Киянин, і страшний меч його косить ворога, наче траву.

Прибислав, що доводив нападаючими, давно вже помітив колишнього побратима.

-Піддайся, Киянине! – гукає він, в надії врятувати життя приятелеві, та лише сміється Славута у відповідь:

-Йди-но сюди, сину Ніклотів, і спробуй мене узяти!

І відступають настрашено бодричі перед шаленим велетом у розхристаній вишиванці. Багато хто з них пам’ятає Киянина і знає, що то – смерть видима.

-Прибиславе! – гукає Славута, виходь на двобій! Доведи, що твій Бог сильніший!

-Славуто, – умовляє Прибислав, – я врятувати тебе хочу! Загинеш же!

-Та мені по одній землі з тобою ходити гидко! – кричить у відповідь Славута, – йди-но сюди, боягузе! Чи з рідним ім’ям втеряв і хоробрість?

-Ну гинь же, коли так, – кидає Прибислав з серцем, – от поріддя вперте…

Син Ніклотів дає знак надбіглим лучникам, і сповзає Славута до підніжжя священного дуба, що до нього був притисся спиною. Та біль од ран не затьмарив розум Киянина, і правиця судомно стискає зброю.

“Підійде, душа продажна… Не втерпить… Підійде…”

Прибислав дійсно підходить до нього і говорить з жалем:

-Домігся таки свого… Даремне гинеш, воїне, бо покинули нас Боги.

Та раптом скидується Славута і з останніх сил наносить Прибиславу короткий страшний удар знизу.

-За мною… Підеш… Раб…

Прибислав марно намагається затиснути перебиту жилу. Рана його з тих, що знекровлюють чоловіка за кілька хвилин. Славута ж повторює зловтішно:

-Ти, рабе саксонський і данський, і в Наві10 лизатимеш їм чоботи…

А самому вже тьма застилає очі, ослаблі пальці випустили зброю, й не чує вже Славута, як тнуть його вороги мечами, помщаючись за князя свого.

Зі втратою джерела зовсім сутужно стало арконцям, з усіх боків обложеним, і воду з кам’яних водозбірень паюють вони по краплині.

Над брамою міста височіє вежа , з дубових дощок роблена, на вежі ж тій вивішено з одної з бійниць корогву-станицю з ликом Гнівного Сонця. Страшний чорний лик на багряному тлі, і гнів його входить силою в жили його оборонців.

Береже корогву Велимир, сотник, і має він два десятки воїнів до підмоги, більше бо не вмістить вежа.

Воїни Бога днюють і ночують на вежі з самого початку облоги, а четвертого дня до них прибився Хальфдан Гаральдссон, покинувши своє становисько. Неладно це, коли біля стягу, вважай, чужинець, але у Велимира рука не зводиться прогнати брата чи сказати йому докірливе слово.

Бо жона Хальфданова, Вістуня, поранених на стінах перев’язуючи, отримала стрілу під серце і померла, промучившись кілька годин.

А з Вістунею померло й ненароджене дитя Хальфдана Гаральдссона.

Багацько нападів відбили захисники вежі, і найзапекліше бився молодий данець проти однокровників батька свого.

А як нема бою – сидить Хальфдан, до стінки дерев’яної притулившись, і щось бурмоче, та все латиною, чи кляне, чи молиться – невідомо.

Сам Велимир зрозумів уже, що не втриматись Арконі, і сподівається лише на диво:

-Та поможи ж, Світовиде! Ось він, змій Мідгарду, біля берегів твоїх!

Данці ж метали вогняні стріли та облиті смолою горючі кулі з катапульт, і запалали дерев’яні укріплення валу, а пожежі гасити було нічим, і піддалась брама під ударами таранів.

Дивина, жриця, зібрала у своїй хатині рід свій і мовила становчо:

-Нехай ні ми, ні діти наші не будемо рабами данськими…

Славця, жона Велимирова, прибігла із звісткою, що впала брама, і бій іде на вулицях і стінах. Тоді й почав готуватися в дорогу рід Дивини, жриці.

На лаві, біля стіни, шестеро синів Славутиних, а сьому, маленьку Ласуню, мати її Добряна на руках тримає.

У Велимира синів четверо, троє з них теж принишкли біля столу, найстарший же, Вендеслав, підліток, п’ятнадцятилітній, утік на стіни битися поруч з дорослими та ще й зманув з собою найстаршого сина Славути, Святославчика.

Обох хлопчаків, зранених тяжко, забрали зі становиськ рідні, і нині лежать хлопці, напоєні сонним зіллям в останньому смертному сні.

А на столі, укрита білим полотном, мертва Вістуня на животі склала руки, наче обіймає дитя ненароджене.

Стіни хати обікладені соломою і облиті вином та олією з Велимирових пивниць.

Дивина тримає у руках коштовну скринечку, всипану перлами. І оповідає меншеньким про життя у вираї, на луках Сварожих.

-Там трава до поясу, а в ній пасуться білі коні. Посередині ж Дуб-Прадуб, і сокіл на ньому…

-А я матиму маленьке лоша? – питає Мстиша Славутин.

-Матимеш, онучку.

-А татко прийде до нас?

-Татко уже там, – озивається Добряна, – там, напевне.

Старші діти розуміють більше, але з материним молоком впоєно їм, що будь-яка смерть краща за життя у рабстві. І немає страху у півдитячих ще очах отрочат, жінки ж, якщо й бояться, то подають виду.

Мати Світанна бере у Дивини скринечку і починає роздавати онукам запашні зеленкуваті кульки.

-Гі-лке…, – кривиться мала Ласуня, а Добряна умовляє:

-Їж, доцю… їж…

-Спа-атки, – каже згодом дівча і тре кулачком оченята. Незабаром і у решти дітлахів склеплюються очі. Дивина вкладає їх на верету під стіною.

-А як же вирай? – сонно питає Мстиша.

-Прокинешся – шепоче Світанна – вже у вираї, онучку.

Троє жінок мовчки дивляться на Дивину, що заклякла над дітьми. Зрештою відунка стиха говорить:

-Все…

Добряна бере зі скринечки жменьку кульок і старанно жує. Світанна обіймає Дивину й простягає руку за своєю долею. Славця ж хита головою:

-Я проберусь до чоловіка і помру разом з ним.

-Ти не встигнеш, – мовить Дивина, – вони на вежі, а ворог на вулицях вже.

-Проберусь. Вежа ще тримається, я чула голос рогу.

-Ну, то йди.

Славця цілує свекрусі руку, обіймає матір Світанну і півсонну вже Добряну. Кидає прощальний погляд на дитячі тіла під стіною:

-Прощавай, роде мій…

Потім вибігає геть, а Дивина сідає посеред хати і чекає, доки поснуть жінки.

Віщунка не має права на легку смерть, бо хтось же повинен запалити погребове вогнище. В пам’яті зринає минуле: дівоцтво у Градці, батьки, брати, родичі, брат Станимир, найстарший, розумний і лагідний, навчання в Арконі, Величар – перше кохання дівоче, співучий його голос з дивною нетутешньою вимовою, немовлятко Велимир, страшна звістка про загибель чоловіка…

Згадує Дивина і як поїхала вона до Градця навідати рідних, лишивши Світанні малого Велимира, і як палав узятий вікінгами Градець, а її, напівпритомну, ніс до дракара чоловік в окривавленій кольчузі.

Кров же на тій кольчузі була братів Дивиних…

-Ні ми, ні діти, ні онуки наші не будемо рабами данськими, – повторює Дивина як закляття, і запалена свіча не тремтить в її руці.

Велимир, син Величарів, утримує вежу. Хоч уже прорвалися данці в місто, але жоден з них не торкнувся станиці-корогви. Витратили вже оборонці стріли і взялися за сулиці, скидаючи вниз усіх, хто намагається видертися на забороло.

Час від часу Велимир кидає погляд на гострий дах Святині, що височіє над містом. Там не видно вогню, отже ще б’ються воїни Бога…

І час від часу трубить Велимир у ріг, сповіщаючи побратимів, що живий іще.

Ось ще якась постать виринула з диму, чіпляючись за беревна огорожі, і наставляє списа руянець, та раптом чує знайомий голос:

-Це я, Славця!

Велимир втягує жону нагору, і Славця, напівзомліла, притуляється до нього:

-Ледве пройшла… Ворог біля Святині вже.

-Але там б’ються?

-Б’ються.

-Що з родом моїм?

-Мати Дивина спорядила всіх в останню путь.

-І сини наші?..

-Вже у Вираї.

-Так і треба, – понуро говорить Велимир, – я б теж не віддав би їх змію Мідгарду. А

ти чого не з ними?

-Бо кохаю тебе, сину Величарів, і солодше мені померти обік тебе.

Велимир вдивляється в зчорніле, закіптюжене лице дружини. Колись звав він її слов’янською дівою, порівнював з князівнами Руси… Багато літ вони опліч, не дівча вже Славця, а зріла жона. І хоч жили вони завше у мирі та злагоді, давно вже не мовив Велимир їй слова кохання.

-Подруго моя, – шепоче він ніжно, – красуне моя…

Хальфдан, що принишк під стінкою, раптово підводить голову:

-Ти щасливий, брате! Ви підете разом. А я не зустріну вже Вістуні. Оце не пропустить мене…

Велимир дивиться на хрестик золотий в руці братовій і хита головою:

-Зустрінеш, Хальфдане! Вір, що зустрінеш!

Внизу данці спішно лаштують драбини, накази маючи – добути корогву та покласти її до ніг конунга Вальдемара.

-Го-туйсь! – гукає Велимир. І Хальфдан хапається за зброю, те саме роблять троє позосталих Велимирових підлеглих. Навіть Славця бере сулицю і стає поруч з чоловіком. І знову тужно кричить Велимирів ріг – “ми ще живі”.

Віщий Молибог в Святині чує голос рогу крізь розчинені двері. Божидар, наставник, що сидить поруч з ним, говорить стиха:

-Це кличе син Величарів, та нізвідки чекати підмоги…

-Не підмоги він чекає, а прощається, – озивається правитель Руяну, – доброго воїна виховав, Божидаре.

-Біля Святині воїнів Бога три десятки та ще троє, – говорить Божидар, – це вже всі, Верховний…

-Солому, смолоскипи приготував?

-Все є, Віщий…

-Не дай їм Святині, Божидаре.

-Добре, Віщий…

-Де решта служителів?

-На площі, з воїнами. Б’ються.

-Добре, – мовить Молибог,– і ти іди… Скінчено…

-А ви, Віщий? Раптом щось…

-Мене вони не візьмуть.

Божидар раптом опускається перед старим на коліна:

-Я був вашим учнем, Верховний… Ви призначили мене наступником… Я вірив… Вам і Богам нашим. Чому ми гинемо? Де потуга Світовидова? Чому Боги покинули нас?

-Чим менше людей славлять їх імена, тим слабшають Боги, – м’яко озивається правитель, – я провів на цій землі сто і двадцять літ, Божидаре, і добре знаю, що таке ота сила, яку Велимир змієм Мідгарду звав. Знаю, що обертає ця сила підлість на цноту, а дурість на розум. А підлих та слабких, душею вбогих, на світі завжди більше, аніж гордих та сильних. Нас задавили числом, Божидаре, бо проти світу всього не опертись Руяну. Але Боги не зрікаються вірних і не підуть геть, доки хоч один славин пам’ятатиме їх імена…

Старий заплющує очі, а Божидар цілує йому руку і йде до дверей. Верховний лежить непорушно, поволі тамуючи подих. Повільніше й повільніше б’ється серце правителя Руяну. І згасаючою вже свідомістю чує Віщий Молибог прощальний крик рогу.

Вітер гонить полум’я по дерев’яним укріпленням, і вже півміста горить високим вогнем.

Велимир, син Величарів, протрубивши востаннє, віднімає ріг від окривавлених вуст. Над Святинею немає диму, отже не скінчилася битва.

А його, Велимирів, бій, схоже, закінчується. Мертві друзі його, і Славця лежить на підлозі, притиснувши руки до рани. Один лиш Хальфдан ще тримає меч.

У вибиту браму поволі в’їжджає переможець – конунг Вальдемар під золотою корогвою з блакитними левами. З ним єпископ, зодітий, як воїн, та охоронці в золотих з блакитним накидках, і червона облямівка по тих накидках – як кров.

Конунгу доповідають, що Святиню оточено і незабаром буде взято. А що до корогви, то поки що не вдалося пробитися на вежу.

Вальдемар дивиться на тіла біля брами. Це його воїни, ті, що намагалися добути станиці. Мертвих дуже багато, а зверху все кричить і кричить голос рогу.

-Оповіснику! – кличе конунг, – знайди-но перекладача.

Оповісник повертається з Мисликом Любечаровим.

-Скажи їм, – велить конунг, – що Вальдемар Данський шанує хоробрість. Даю

лицарське слово, що збережу життя усім, хто є на вежі. Нехай віддадуть корогву і будуть вільні.

Велимир слухає знайомий голос Мислика, що промовляє венедською конунгові слова, і блідне од ненависти:

-Це ж він продав нас! Погань!

Потім трохи охолонувши:

-А твій конунг добрий, Хальфдане! Життя дарує нам…

Лице Хальфдана стягує вовчий вишкір:

-Дарунок щедрий, та не до часу…

Данець відіймає од боку долоню. З неї скрапує кров.

-Отак, Велимире… Темніє в очах мені…

Вогонь лиже дерево вежі, дошки підлоги гарячі, а коси мертвої Славці починають тліти.

-Рятуйся, Велимире, – шепоче Хальфдан, – конунг дотримає слова…

Велимир кілька хвилин дивиться на лик Гнівного Сонця, тоді обдивляється довкола. Вогонь уже всюди, спуститись можна дійсно лише туди, де данці.

-Іди, Велимире! – наглить Хальфдан, та руянець втирає з чола піт і говорить майже весело:

-Братику, хочеш напевне потрапити на луки Сварожі?

Болісною надією спалахують очі вмирущого.

-Лише крок ступити – і помчать нам назустріч Світовидові коні…Чуєш, Хальфдане?

-Вістуня, – мовить данець, – і наша дитина… Я певен був, що народиться син…

-У тебе буде син…

Велимир кидає на станицю останній погляд:

-Усміхнись, Дажбоже! Не нам – так іншим, не тут – так інде…

Тоді знімає корогву і дає її Хальфдану:

-Оце буде твоєю відзнакою, брате. По ній признають тебе Боги.

Молодший син Дивини притискує до себе важкенький згорток і ховає лице у брата на грудях:

-Я готовий, Велимире…

-Не бійся, – мовить заспокійливо старший,- це швидко…

Перевіряє, чи добре зібрався у дорогу. Меч батька Величара, вірна зброя, при поясі, сотницький ріг при боці, станицю понесе Хальфдан… Добре було б самому з’явитися перед Вишніми з врятованою корогвою, але брату це потрібніше, нехай несе.

Знову лунає знизу заклик оповісника. Велимир вилазить через ляду на дашок вежі по невеличкій драбинці і втягує за собою пораненого.

Велетенським погребовим вогнищем палають з обох боків дерев’яні укріплення валу.

-Наш Бог – Світовид! – кричить Велимир на всю міць легенів і стрибає просто в полум’я, не випускаючи з обіймів Хальфдана.

А Святиня стоїть, і не видно над нею диму. Не видно, бо поліг Божидар, вражений стрілою, не встигнувши підпалити храму.

По тілах оборонців увірвалися данці всередину, розбили храмову скарбницю, золота ж, однак, знайшли менше, ніж сподівалися. Сам же Образ звелів конунг Вальдемар порубати бойовими сокирами на частини, що і було виконано.

Саксон, секретар єпископа, що проник до Святині слідом за воїнами, озирав усе цікавим оком, аби потім точно описати. А оскільки поштивого ченця брав страх перед нечистою силою, то потім присягався він, що бачив, як із підрубаного Образу вирвалося щось яскраве і пішло у небо.

То відійшов за своїми оборонцями дух-покровитель Руяну…

Данці змушені були вийти з міста, що стало велетенським погребовим вогнищем, і вже поза мурами святкували перемогу й варили собі їжу, розпаливши перший вогонь рештками Образу. Та нікому було плакати від наруги над Святинею, бо не взяли полону з Аркони жодного чоловіка.

Коли ж зійшло багряне вранішнє сонце, то не Аркону прекрасну, а руїну освітило воно рожевим сяйвом, і потьмянів від болю лик Дажбожий.

Руян ще опирався, ще тримався Градець, ще боролися проти вторжників містечка і селища.

Трохи не кожний хутір брали з боєм данці та їх союзники, на поганську впертість дивуючись, і подвиги їх описував латиною Саксон Граматик, аби у віках лишилися діяння данців, римлянів достойні.

Вцілілих же венедів змусили прийняти Христову віру разом із рабством своїм.

Мислик, син Любечарів, замість винагороди отримав у спину стрілу, ідучи лісом у свої нові володіння. І багато хто з нових хазяїв острова мав те саме вітання від своїх підданих.

-Не людність, а розбійнича ватага! – обурювався конунг Вальдемар і віддавав накази катувати і страчувати схоплених розбійників, а спорожнілі землі населяти данцями. Та бонди неохоче селились на Рюгені, боячись за життя свої.

Єпископ Абсальон не задовольнився знищенням Образу, а наказав спалити і Святиню. Аркона стояла пусткою кілька літ, коли ж сяк-так її відбудували, то хвалився його превелебність, що першою будівлею нового міста була церква Христова.

“Так пролилася над Рюгеном благодать Господня” – закінчив своє писання про події ті Саксон Граматик.

Обходять стороною осяяний Господньою благодаттю острів торгові лодії, бо вже ніхто не виробляє на Рюгені ні полотна знаменитого, ні тканин вовняних, ні інших товарів. І Василь Буслаїч, купчина новгородський, загледівши здалеку почорнілі від гару скелі Вітова півострова, скидає шапку, хреститься й зітхає, згадуючи знайомців своїх:

-На морі-окіяні, на острові Руяні… Ех… Життя-життя… Аби хоч дізнатися мені,

Хомі невіруючому, чи існує те, за що ви полягли…

-Напевне ж, за волю, Буслаїчу, – озивається стиха принишклий Шельма, – який

дурень захоче у рабстві бути в чужоземця…

-Та справа не тільки у волі. Хотів би я дізнатися, чого вони так чіплялися за ідолів

своїх. Хоч би приснився ти мені, Велимире, сину Величарів, та розказав, що там у потойбіччі…

Десь далеко, в іншому світі, летять по росяних луках білі коні, землі не торкаючись, і вершники їхні – душі воїв Світовидових…

А назустріч їм біжать по траві жони, матері, діти, і Хальфдан обійма свою Вістуню, а вона трима на руках немовлятко, Мстиша ж Славутин хвалиться перед батьком білим лошам і годує його з руки травою…

Бо дається кожному по вірі його життя вічне, і древнішою є ця мудрість навіть за змія Мідгарду.

Боги ж слов’янські стережуть світ свій, усміхаються своїм вірним, і тисячоліття вже тремтить срібна нитка між Сваргою та світом цим, тремтить, але не уривається.

Доти не урветься ця нить, доки хоч один славин пам’ятатиме Богів своїх і предків своїх.

Кінець саґи.

ПІСЛЯМОВА

Біля берегів Німеччини є невеличкий острів, що має назву Рюген. Нині він приваблює хіба що туристів, але в давні часи Рюген-Руян мав для слов’янського світу те саме значення, що Дельфи для світу античного. Руян був “оселею провидців” і славився своїми віщунами. Люди з усієї Європи приїжджали туди, аби дізнатись про своє майбутнє.

Завдяки своєму відособленому розташуванню, Руян зберіг найдавніший суспільний устрій – жречеське правління, і культ Світовида Чотириликого, якого можна порівняти з Чотириликим Брагмою Ведійського світу. Людність, що населяла острів, була слов’янського походження і мала числених родичів на материку. Досить лише згадати, що різноманітні венедські племена населяли тоді територію від Східньої Прусії до ріки Ельби (нині території Польщі та Німеччини.)

Наприкінці 12 століття венеди зазнали потужного удару від народів германського та скандинавського походження. “Хрестовий похід на Схід” розпочався значно раніше, у 10-му столітті, і падіння Руяну було одною з останніх подій цієї затяжної та кривавої війни. Виправдання ж фізичному винищенню населення величенької частини Європи було одне – слов’янські племена дотримувались прадавньої віри та звичаїв, а отже були поганами, які не мали права на існування. Лицарські ордени, котрі були провідною силою цих воєн, у боротьбі з непокірними сусідами ламали всі тодішні військові закони та звичаї. Саме у війнах зі слов’янами- лютичами прозвучала знаменита девіза, котру потім узяли на озброєння єзуїти: «Слово, дане іновірцеві, не є словом».

Опісля падіння Аркони, винищення венедів та прусів продовжувалось ще двісті літ. Вцілілі слов’яни нещадно онімечувались. В 14-му столітті на Руяні, що навіки став Рюгеном, померла остання людина, що знала мову венедів. Цілий народ зник без сліду, а з ним багата культура, про існування якої можна дізнатись лише з писань його ворогів.

Нам, українцям, які пережили не менш напружену боротьбу, і все ж таки втримались на мапі Європи, слід знати, що колись ми мали родичів, якими можемо пишатись. Про зв’язки між русичами та венедами говориться у Велес Книзі, за одною з версій саме з бодричів походив знаменитий князь Олег, і дай Боже нам так бути вірними своїй землі і звичаям, як ті люди з понад холодного моря. Вибираючи між рабством і загибеллю, вони вибрали загибель. Жорстокий вибір, але що ж… Таким є життя.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.