Прокляття

BMW прямувало в уже відомому для Юрія напрямку. Вони проїхали повз ліс та заїхали у нього з іншого боку. Там, на галявині, стояла стара похила хатина.

— Чого завмер? Пішли всередину, — підштовхнув Юру друг.

Лісова хатинка зустріла їх похмуро. Усередині тхнуло сирістю. На стінах висіли пучки різних трав, обереги. На полицях чекали свого читача старі, покриті пилом книги.

— Я розповім тобі історію, а ти слухай та не перебивай, — заговорив Панас, всаджуючи друга на старенький стілець, що болісно заскрипів під вагою чоловіка. — Ця історія бере свій початок двадцять шість років тому, з двох молодих людей Олени та Петра, що до нестями покохали один одного. Усе було б чудово, якби не одне «АЛЕ». Хлопець цей уже мав за наречену іншу дівчину — красуню Марію. Молоді люди вирішили, що це не стане завадою для їхнього кохання — Петро розірвав стосунки з Машею. Тоді вони не знали, що дівчина відьма, а коли взнали, було запізно. Олена під серцем носила дитя, і вони з Петром готувались до весілля. Оскільки весілля найвразливіша пора для прокльонів, щоб відьма не зашкодила молодятам, вони попрохали мене захистити їх.

Брови Юри полетіли вверх, але він не наважився перебити оповідача.

— Мої знахарські обереги діяли рівно до тих пір, поки відьма особисто не прийшла на весілля. Я думав, що зможу впоратись з якимось там дівчиськом, що бавиться магією — я помилявся. Марія — могутня безсмертна відьма Маріка, часів Київської Русі. Вона лише мала подобу дівчини. Проти її чар, я недосвідчене дитя. Вона сипала прокльони на голови молодих та усіх гостей. А тоді промовила, припавши руками до землі: "А щоб тобі вовкаме висіллє побігло". І сталось те, чого так усі боялись — усі присутні перетворились на сірих вовків, лиш молодий і молода відрізнялись від інших — у них було біле на голові. Чи то Марія не підозрювала про дитину, чи то моїх сил вистачило — ненароджене дитя не торкнулась магія (майже не торкнулась). Коли прийшов час родів, вовчиця народила людське дитинча — тебе. Я відніс тебе до дитячого будинку, а через деякий час сам прийняв подобу немовляти біля дверей того самого притулку. Я постійно змінював свій образ (зростав разом з тобою). Я зобов’язаний оберігати тебе від Марії, що дізналась про твоє народження, але я не виконав... Вовча сутність кличе тебе, а в тому лісі, без мого нагляду, Марія знайшла того, кого шукала. Тепер ти остаточно втратив змогу стримувати вовкулаку в собі.

— Вовкулаку? — злякано перепитав побілілий від страху хлопець. — Це неможливо. Це все вигадки.

— Я розумію, тобі важко це зрозуміти. Але ти повинен вірити мені, — голос Панаса звучав тихо, навіть трохи гіпнотично. Він понад усе на світі хотів відгородити друга від усієї цієї містики, але не міг. Тому зараз, основне завдання — заспокоїти та навчити.

Знахар простяг великого ножа, руків’я якого прикрашала металева голова вовка, та промовив голосно, чітко вимовляючи кожне слово:

— Встромиш його в землю та перекинешся через нього тричі. Тоді ти станеш вовком.

— А якщо я не хочу? — тремтячими, майже безкровними губами, промовив син вовчиці.

— Тоді ти помреш. Ти строкарь — людина на яку у визначений час приходить щось таке, що він змушений бігти вовком. Для тебе визначений час — твоє двадцятип'ятиріччя, що якраз припадає на свято Священномученика Георгія Побідоносця (в народі говорять свято Юрія).

— А як мені назад людиною стати? — крутячи у руках ніж, запитав хлопець.

Нависла тиша — відповідь так і не пролунала. Панас мовчки вдивлявся у вікно своєї хижки, потім гірко зітхнув і тихо промовив:

— Я не знаю. Звично вовкулаком бігають три чи сім років, але вас прокляла відьма довічно. Потрібно шукати спосіб, — він різко підійшов та вхопив Юру за руки, — але я обов'язково знайду. Я не залишу тебе. А зараз іди звідси. Візьми мою машину та їдь додому, проживи ще кілька людських днів. В день народження, до настання ночі ти повинен повернутись до лісу та перекинутись.

— Панасе… — почав хлопець, але знахар його перебив.

— Іди. Я відшукаю тебе, коли знайду спосіб здолати прокляття.