Коріння

Після смерті я стану корінням. Сподіваюсь, мені дозволять.

Проміння проривається крізь крони й створює вітражі з людських облич. Коли ми вийдемо з тіняви лісу, всі, крім мене, сяятимуть в білих одежах. Поки довкола зелено. Дивлюсь на власні руки. Шкіра майже прозора, судини схожі на коріння.

«Коли настане мій час, не вагайся. Бачиш плетиво? Кров повзе тілом, імітуючи коріння. Вона готується до возз’єднання.» - голос сконалої безсмертної проривається в думках. Сьогодні я слідуватиму за нею востаннє.

- Ба. – вихоплюється в мене, коли бачу тіло.

Її несуть – ні, передають з рук у руки – від самого селища повертати корінню. Загорнута в полотно, що я зіткала минулої осені. Коли тіло опиняється на землі, мене підпускають ближче. Розгортаю її, немов квітку. Дивлюсь на власні руки – ззовні наче й не ушкоджені, проте забруднені смертю. Вона моя перша, далі будуть сотні. Сподіваюсь, мені колись теж дозволять возз’єднатися з корінням.

«Не чекай, що легко увійдеш. – спогади ніколи не слабнуть. Сьогодні я мушу слухати усе, що вона скаже. – Мене знайшли в корінні. Перший вдих у плетиві – це велика сила. Чудо народження, розумієш? В дитинстві коріння говорило до мене, передавало знання. Ти постала з болю – це геть інше, люба. Плетиво захистило тебе, але страждання йому не властиве.»

Зараз не час і не місце. Розумію, що оскверняю ліс, але не може відвернути думки. Що старій знати про помирання? Я раніше за неї лежала оголена й беззахисна перед нездоланною силою, нехай і людською. Тіло, до якого торкаюсь, всохле й мале. Я легко переношу його з полотна на траву. Мені не треба бачити, щоб знати: люди відвертаються, заплющують очі. Я одна побачу возз’єднання. Хтось тицяє мені в плече руків’ям ножа. Лезо широке й двобічно-гостре. Кінець близько: їй дозволено по праву народження.

«Вранці, коли тебе знайшли, коріння співало. Кожен клаптик плетива переливався й стиха свистів. Ти можеш мені не вірити, казати, що тіло так і не знайшли, проте він не повернеться завдати тобі болю. Коріння подбало про нього.» - безсмертна мала б найліпше розуміти, що для мене нічого не скінчилося. Я досі прокидаюсь від доторків до власних стегон, ребер, грудей. Його сморід переслідує мене, очі вишкрібають душу.

Коріння звивається гадюччям. Вичікує. Підношу ножа до задубілої шкіри. Два надрізи на зап’ястках, ще по два на плечах і на стегнах, чотири на животі, один на шиї. Випускати душу – не злочин. Руки тремтять. Відкладаю лезо за спину й починаю мугикати. Вона завжди казала, що знання не належить ні їй, ні мені, що колись я передам його далі. Корінці рухаються до тіла й повільно вповзають всередину. Мерехтіння бридке й мертвенне.

«Кінця не існує. Початку також. Ми постаємо з землі, бо все колись було створене з неї. Впускаючи плетиво всередину, ти повертаєш небіжчику дім. Коріння переживе всіх нас. В ньому пам’ять. Воно і є МИ.» - голос затикає. Скоро він зовсім зникне – ні, перетвориться на спів і я силитимуся його зрозуміти.

Коріння наповзає на тіло, засмоктує його донизу. Ті, хто позаду, мусили б дивитися на неї востаннє, але вони надто нажахані. Я маю страшніші спогади: моє власне тіло також колись було поглинуте корінням. Різниця лиш в тім, що мене поховало живцем. Я задихалась, не могла виборсатися з бруду, крові й власних випорожнень. Мені й на думку не спадало, що коріння так захищає. Хай там як, я прокинулась на вкритій мохом галявині серед живих у довгих зеленавих сорочках, а його вже ніколи не знайшли.

«Коріння тримає світ. Усе є корінням. Чи трималася б земля купи, аби не воно? Чи мали б наші тіла рух, аби не плетиво судин і м’язів? Чи вижив би світ, якби коріння не зрощувало рослин? Зрештою, чи наш з тобою зв’язок не є химерним невидимим плетивом? Ниткою, що простягається від мого серця до твого?» - безсмертна сконала. Немає більше тіла. Коріння продовжує борсатися й мерехтіти. Спів перемінився – я чую її. Безсмертна воскресла.

- Усі геть! – волаю: не чую власного голосу.

Люди тікають – ні, спокійно відповзають на світліші ділянки лісу, а далі вже до селища. Плетиво набухає й плутається у вузол. Знов беруся за ножа. Здіймаю над головою. Дивлюсь на власні руки. Зараз. Верещу й встромляю лезо в найтовщий корінь. Гаряча, брунатна рідина з залізним присмаком порскає навсібіч. Кров на сорочці, покинутому полотні, волоссі, руках, обличчі. Вона в моїх очах і на язиці. На мить здається, що кров моя і коріння повертає все, що я йому полишила. Почасти це правда: кров моя, її, всіх живих, померлих і ненароджених.

Після смерті я стану корінням, а доти єднатиму тіла з плетивом. Мені дозволять, бо я була тут: до народження, зараз, завжди. Мені дозволять, бо я безсмертна.