Мозкоправи

У новій школі, ще з першого тижня, всі почали сміятися з нашого родинного герба: на ньому була зображена мертва білочка. Вона лежала, розкинувши лапки й витягнувши рудого пухнастого хвостика, ніби просто вирішила відпочити. Але насправді була мертва-мертвісінька.

Тож мені вліпили прізвисько Таксидермістка: мовляв, і такса, і дермістка.

Мені було прикро. Я не знала, як відповідати на ці образи. Варіант наваляти по шиї поки не розглядала: з попередньої школи мене випхали саме за це.

Нарешті настав вікенд, який мені дозволили провести вдома. І я підстрибом побігла до діда.

– Дідусю, чого ми маємо такий дурнуватий герб? Та ще й я мушу носити його на одязі й наплічниках? – щиро обурювалася я.

– Бо це наш герб, – з притиском мовив дід. – Треба берегти те, що є частиною історії твого роду і тебе самої.

– Тобто мене самої? – здивувалася я. – Ми що, з роду білок? Це наш тотем якийсь?

– Ет, нахапалася чужинських слів, – з досадою скривився дід. – Тотем… Чим тоді просто родовий знак не вгодив?

– Ну, це ти ще не знаєш, яке прізвисько мені дали в новій школі, – викрикнула я. – Як тобі сподобається Таксидермістка?

– От дурнуваті дітиска, – аж сплюнув дід. – Гаразд, доведеться ввести тебе в курс справи. Та й пора вже.

– Діду, це ти про що? – не зрозуміла я. – Яка справа?

– Не лізь поперед батька в пекло, – мовив дід, вмощуючись у кріслі й запалюючи свою стару люльку. – Просто послухай…

– Ми, мозкоправи… – почав дід.

– Хто-хто? – витріщилася я.

– Не перебивай! – гримнув дід. – Мозкоправство – це і є наша родинна справа. Вже ось сім сторіч.

– І що це означає? Як це – мозкоправити? – нетерпеливилася я.

– Ти втямиш, якщо знайдеш терпіння послухати, – дід підняв вгору вказівний палець і я раптом помітила, що він неприродно довгий і має гострий ніготь, твердий і аж закручений.

– Отже, все почалося дуже давно. У нашого пращура було троє синів-мисливців, – продовжив дід. – Вони полювали на хутрових звірів, шкурки вичиняли, продавали і на то жили…

– От жеж, то моє прізвисько таки в точку! – видихнула я.

– От скажена дівка! – знову гримнув дід. – Ні, не в точку. Ніхто з наших пращурів опудал не робив. Просто на одяг шкури продавали. Людям треба було у щось вбиратися взимку.

– Грінпіса на них не було… – тихенько пробурмотіла я і нашорошила вуха.

– Пішов якось батько з двома старшими синами взимку на полювання. Минуло кілька днів, але ніхто з них не повернувся, – продовжив дід, попахкуючи люлькою. – Тож наймолодший син вирушив на пошуки і в гущавині натрапив на бійню: лежали його рідні, розірвані на шматки, на закривавленому снігу…

– Жах який! – скрикнула я. – Їх хтось убив?

– Так, їх хтось убив і частково з'їв. І цим хтосем був величезний ведмідь, якого так любить твій Грінпіс, – єхидно прокоментував дід. – Чогось він не заснув тої зими: чи їжі було мало, чи хворий був.

– І що зробив наймолодший син? – нетерпеливилася я. – Знайшов і вбив того ведмедя?

– Ні. Наші пращури не були ведмежатниками, полювали на білок, куниць, тхорів, норок… На дрібного звіра, – пояснив дід. – Тож поки той чоловік збирав останки своїх рідних, щоб поховати, ведмідь сам його знайшов.

– Ой-ой! – злякалася я. – І як він врятувався?

– Звідки ти знаєш, що він врятувався? – примружив око дід.

– Ну, дідусю, ну ми ж з тобою є на білому світі! – закотила очі під лоба я. – Чи ти мене маєш за повне дурко?

– А раптом ми від якоїсь побічної двоюрідної лінії родичів, розумако ти наша? – підморгнув дід.

– Тоді за правилами геральдики на нашому гербі це було б позначено, – заперечила я. – А наш герб чистий, лише одна лінія роду.

– Добре, добре, бачу, що гарно вчишся, – похвалив дідусь. – Тож той чоловік справді врятувався. І сталося це так.

Коли ведмідь накинувся на нього, наймолодший син відчув його велетенську силу: ведмежі пазурі рвали його тіло, а смердюче дихання просто забивало подих. Втрачаючи свідомість від болю і страху, мисливець раптом опинився перед ведмежою мордою. Чоловік блискавично ткнув своїми вказівними пальцями в очі ведмедя – так глибоко, як тільки міг. А для певності ще й поворушив ними там, всередині, колупаючи мозок та розриваючи синаптичні зв'язки…

– Буеееее! – мало не знудило мене. – А мертва білка тут до чого?

– А до того, що, руйнуючи мозок ведмедя, наймолодший син першим в нашій родині вивільнив силу, – знову повчально підняв угору пальця дід. – Він мав багату уяву: намагаючись врятувати собі життя, думав про те, як же смердить ця волохата туша, і навіть кіт пахне в сто разів краще. Це було його перше заклинання: на місці ведмедя раптом постав величезний кіт.

– Так, а білка де? – не вгавала я.

– Наш предок не вбив кота, а залишив собі. Як мисливського, – пояснив дід. – Добряче йому мозок виправило, тож той пухнастий наловчився полювати на білок, вбиваючи їх лапою. А муркотів так, що на всю вулицю було чутно. Так на нашому гербі й з'явилася білка.

– Нащо білка, чого білка? – ніяк не могла заспокоїтися я. – Логічно кота тоді було б чіпляти на герб…

– Ну, – знизав плечима дід, – білка могла служити додатковою рекламою для продавця білячих шкурок…