Витівки Тимки

Марійка з друзями зійшли з дороги й стежиною підіймалися до котеджу тітки Тамари, який стояв на узліссі. Даня і Софійка навчалися з Марійкою в шостому класі, були друзями – водою не розіллєш, і нарешті вмовили Марійку показати їм справжню відьму.

– Марійко, а чому в неї паркану немає? – Даня із розумним поглядом поправив окуляри.

– А від кого їй ховатися? Її й так у селі всі бояться. Забобонні люди. Я точно знаю, що тітка Тамара – ніяка не відьма. Вона просто природу дуже любить. А паркан не будувала, щоб до неї звірі могли приходити. Я одного разу бачила лисицю.

Раптом по обидва боки від стежини із землі поповз чорний туман. З нього постало двійко землистого кольору скелетів у рваних тогах, з мечами в руках та зі шкіряними пов’язками на черепах…

∞

Тітка Тамара у цей час мила підлогу у великій кімнаті. Здоровенний чорний кіт Тимка, який, за його словами, на пів ставки підробляв у тітки фамільяром, стовпчиком сидів на підвіконні й, примруживши очі, дивився через вікно на вулицю. Його погляд висловлював презирство до всього навколишнього світу. Поряд на підвіконня видерся товстенький, маленький і волохатий домовик Хома. Вони вдвох отак сиділи, спостерігали події на вулиці та спроквола беземоційно вели бесіду про життя-буття.

– Що робиш? – Хома поколупав пальцем у носі.

– Свою роботу, – ліниво муркнув Тимка, – Тамара казала, що до неї з відьомської школи приїдуть троє студіозусів на практику. Веліла вартувати, та, як побачу, перевірку їм улаштувати. Шугонути трохи, щоб повагу мали. А в мене зір уже не той. Старий став. Ледве вгледів. Онде вони. На стежці.

– Гарних ти скелетонів підняв. Нежить?

– Ні, звичайний морок, торкнись і розвіється. Але страшненькі. Торкатися до таких бажання не виникає. Я по телевізорі їх побачив. Стрічка, здається, називалася «Пірати карпатського басейну».

– Гарні. Чуєш? У тебе їх двоє. Дай одним покерувати.

– Бери. Атакуй отого окулярика. А я дівчат по колу поганяю.

Обидва магічні персонажі синхронно нахилили голови на бік. У Хоми від зосередженості висунувся маленький язичок. Урешті домовик здивовано підняв праву брову.

– Якісь дурні студіозуси. Тамара в їхньому віці давно вже розвіяла б цих привидів.

– І дрібні якісь. Акселерати, напевно. Молодь нині не та пішла. Слабаки. Он як ухекалися.

– Чуєш? А що серед студенток відьомської магічної школи робить хлопець?

– А біс його знає. Зараз, через новомодні тенденції, не розбереш, де хлопець, а де дівчина. Віджени його від лісу, бо там їх узагалі не видно буде.

∞

На вулиці почувся дівчачий вереск. Тамара, побачивши через сусіднє вікно, що відбувається, схопила до рук мокру ганчірку з підлоги.

– Ах ти ж, волохатий мішок із лайном!!!

– Мя-ак! – вирвалося з Тимки, коли здоровенна мокра ганчірка, з льоту мало не продавила ним скло. Добряче забризкало мильною водою і Хому. Зашурхотіло. Обоє забуксували кінцівками, та з заносами на поворотах дременули під масивне ліжко. Звідти їх можна було дістати хіба що шваброю.

Надворі скелетони розвіялися і діти завмерли, злякано озираючись навкруги.

– Куди твої очі дивляться?! Це ж діти! – Тамара відчинила вікно і прокричала на вулицю:

– Марійко! У вас усе добре?! Заходьте до хати!

Зачинивши вікно, відьма забігала по кімнатах, приводячи все до ладу, щоб прийняти гостей, та роздаючи накази.

– Послав бог помічника! Вони ж заїкатися почнуть. Мене ж за рідну племінницю братик на порох зітре! Хома! Миттю виліз із-під ліжка, біжиш у комору, там у потаємній кімнаті на верхній полиці візьмеш зелене зілля від переляку. На стіл постав три склянки із лимонадом. У холодильнику візьми тархун, щоб по кольору підійшло. В кожну склянку по дві краплі… Ні, по три краплі зілля! Коли діти прийдуть, будеш хом’ячком Хомкою!

– Хазяйко, – жалісно зауважив Хома з-під ліжка. – Вони на радощах ще придушать мене. Я ж такий гарний, коли хом’ячком…

– Не белени́ мене! Й так уже накоїли! Придушать, то вдай із себе мертвого. Тебе у дворі поховають, увечері викопаєшся. Що, перший раз чи що? І ніц мені перечити!

– А ти, чорне кудлате чудовисько, будеш котом! Так, котом хатнім! Щоб мурчав, як трансформатор, і ні словом! Тільки нявкай!

– Хазяйко, – Тимка навіть вуха зіщулив, – ти ж сама казала…

– То вуха чистити треба, щоб чути, що тобі кажуть! Я за студентів казала, а ти племінниці моєї не впізнав!

∞

На столі з’явилися три склянки з лимонадом. Хом’ячок і кіт сиділи рядком під ліжком і жалілися одне одному на життя:

– А мені подобається хом’ячком… Я модифікований хом’ячок. Я можу молоко через соломинку пити. Тільки дітей лячно. Вони просто садисти якісь.

– Ніц не буду нявкати! На зло! Буду їм анекдоти травити! Щоб знала, як принижувати мою гідність!

Першим помітили кота.

– Ой, а хто тут у нас? Який гарний! Який пухнастий! Тітко Тамаро, а можна мені його погладити?

– Бери, Софійко, його Тимкою звати. Він лагідний, дітей любить.

Із-за спини Софійки Тамара показала коту кулака й багатозначно додала:

– Любить, я сказала.

– Тимка, Тимка, киць-киць, іди до мене. Ой, прийшов! Який гарний! Який м’якенький!

– Няв! Няв! Мр-р-р-р-р …

∞

04 лютого 2023 року