Пташині діти

У чудовій країні Санбардо, що знаходилася одразу за гірським масивом Фрозистану, жили люди, для яких гроші були найголовнішою цінністю. Кожна монета цінувалася більше, ніж життя дитини чи своєї матері, а угоди укладалися швидше, ніж люди дихали. Раніше в них не було вогню, але одного дня на світ з‘явилася Жар-птиця. Магічна птаха, яка оберталася на жінку. Подол її сукні горів вогнем і кожен вогник був долею людини. Вона подарувала країні вогонь.

І народилося в неї три доньки, три чудові дівчинки. Старшу нарікли Глора, середню Сана, а наймолодшу — Арта. Жар-птиця не була гарною матір‘ю. Увесь час вона займалася своїми піданними, карала грішників та шукала праведних. А дівчатами опікувалися її вірні слуги, чортенятка, вони танцювали навколо доньок величної правительки, веселили їх.

Коли трьом сестрам виповнилося сімнадцять, мати прикликала їх до себе. Вона сиділа на вискому троні, а її вогнена сукня тягнулася підлогою. Її чорні очі були пусті, жодного прояву материнської любові. Четверо чортів, які привели дівчат, стали на коліна, а дівчата склонилися перед матір‘ю. Жар-птиця уважно поглянула на них. Глора була висока та темноволоса, з чорними материнськими очима. Сана навпаки, світла-світла. А Арта руда, з різними очами.

— Доньки мої! — почала правителька і голос її, наче ніжний струмок, дзвенів у повітрі зали. Богиня підвелася і підійшла до дівчат, змусивши їх підняти голови. — Сьогодні день вашого сімнадцятиріччя, ви стали дорослими і маєте довести, що гідні права називатися дочками богині.

— Але як нам це довести, матінко? — тихо спитала Арта, підійнявши різні очі. Вони мерехтіли усіма кольорами святих вогнів.

— Кожна з вас повинна здійснити подвиг для країни. Я дам вам три дні і не години більше. Доки горітиме ця свіча, — жінка вказала на велику свічу, яку тримав в руках чорт, — ви маєте здійснити подвиг та повернутися. Якщо не встигнете — назавжди будете замкнені у золотих клітках, як птиці. Якщо вдасться — сидітимите на троні разом зі мною, питимите найкращі вина та їстимите найкращу їжу.

— Клянемося, матінко, ми вас не підведемо, — Глора знову вклонилася і разом з сестрами пішла до дверей з зали.

Три сестри пішли різними дорогами, не взявши з собою ані води, ані їжі. Три доньки богині, які мали довести, що вони здатні на щось.

За три дні сестри знову були в залі, сидячі на колінах перед матір‘ю. Жар-птиця подивилася на них, та дала знак найстаршій, аби та починала говорити. Глора підняла очі.

— Як ви і казали, матінко, я здійснила подвиг. Гідний він чи ні вирішувати тільки вам. Я одягла залізну сукню та пішла до кордону з Фрозистаном. Війна йде вже багато років і забрала багато життів наших солдатів. Я стала перед ворогом і сказала, якщо зможу зтоптати чотири пари залізних башмаків, вони зупинять війну і підуть своїми дорогами.

— Чи вийшло в тебе? Чи є докази? — Жар-птиця подивилася на старшу дівчину.

— Так, — Глора стала та підійняла низ залізного плаття. Її ноги були в крові, глибокі рани заливали червоним дорогу підлогу.

— Добре. Тепер ти, Сано, — друга донька почала свою мову:

— Я пішла до найвищої гори, аби знайти сонце та попросила в нього промінь. Тримала його в руках та несла до наших небес, аби в нашого народу було сонце і світло.

— Що сталося з тобою, чому ти ховаєш від матері руки та очі? — Жар-птиця подивилася на неї.

— Сонце засліпило мене та спалило шкіру моїх долонь. Я не бачу вас, матінко. — Жар-птиця кивнула і перевела погляд на наймолодшу. Арта склонилася ще нижче.

— Тепер мені мій погляд здається занадто малим, мамо.

— Це я буду вирішувати. Говори, — наказала богиня.

— Я зібрала усіх жінок країни і навчила їх танцювати традиційний танець живота, аби простий люд теж знав, як розважитися. Я намалювала сто п’ятнадцять картин та вивчила двадцять дев’ять мелодій на арфі, — в довершення своїх слів Арта протягнула до матері долоні, зрізані струнами музичного інструменту.

— Це гарне дійство, сестро, — сказала Глора.

Жар-птиця сиділа мовчки хвилин зо п‘ять, роздумуючи над розповідями своїх дітей. Вогонь її сукні мерехтів у світлій залі, відбиваючись від білого мармуру. Вона подивилася на дівчат, які мовчки чекали вироку. Материнські очі лякали їх своєю порожнечею.

— Добре, — нарешті відповіла їм богиня, — ви довели, що вірні своєму народу, що готові заради нього на все. Ви гідні права називатися моїми дітьми.

Дівчата піднялися з підлоги і підійшли до матері, яка вперше за роки обійняла їх.