Час-Доля-Випадок

- Діду! Діду! А хлопці кажуть, що я вам не рідний! Що не ваш онук! Що чужий!, - хлопча років п'яти в одних лишень коротких штанцях бігло босоніж через порослий споришем двір. Малий з самого ранку ганяв з хлопцями м'яча на тирлі і був повністю вкритий пилом.

Кремезний старий чоловік сидів на ґанку і задумливо палив люльку.

Дід випустив дим і простяг руку погладити хлопчака по голівці. Малий втягнув голову у плечі, бо знав, що рука у діда важезна. Щоки малого були вкриті чудернацькими візерунками, що їх залишили струмочки сліз на замурзаному обличчі.

- То дурницю кажуть. Йди вмивайся. Потім поговоримо.

Діда Харитона знали далеко за межами села. Люди побоювалися його важкого погляду. Та як траплялося непорозуміння чи біда якась, то все одно йшли до нього: "Харитон розсудить!" Старий спершу наливав у горнята свого варива, що завжди було гарячим в чавунному баняку.

Люди пили і розказували. А Харитон уважно слухав. І збрехати чи утаїти ніхто нічого не міг. І вариво те прозвали сироваткою правди.

У дверях з'явилася жінка, що до цього поралася в хаті. Було чути як гримить посудом, та співає пісень. Гарний голос мала. Жінка була невеличкою, не худою і не огрядною. Вдягнена в простий домашній одяг, поверх якого був зав'язаний фартух з кишенями, а голова запнута хусткою.

- О, Левко наш прибіг!, - радісно сказала жінка. - Ходи ж но хутчіш митися, та вечеряти будемо.

Малий помився в тазику. Жінка, що доводилася йому бабцею, взяла великого кухля з теплою рідиною, яка густо пахла любистком і м'ятою і полила щедро малому на голову. Хлоп'я стояло в тазику під струменем рідини прикривши очі та причинне місце. Потім бабця подала йому свіжі

домотканні рушники, які ж сама і ткала кожного дня. Рушники баби Одарки славилися на весь край і далі. Поки Левко витирався та вдягав чистий одяг, бабця накривала стіл.

- Чуєш, Харитоне, приходила сьогодні Галина, що на тому березі живе. Просила нашого Левка. Бо син її одружився і хату нову збудували, то треба, щоб Левко першим за поріг ступив. Каже, що тоді щастя в хаті буде.

- А ти що?

- Та я нічого. Сказала, тебе запитаю чи на часі їм щастя? А Галина разом з сином завтра приїдуть Левка у гості просити.

- Ну то нехай просять. На часі.

Посідали вечеряти на дворі під старою грушею. Біля кабиці, в якій горів вогонь та стояв казан з дідовим варивом. Літній вечір був сповнений звуками і пахощами. А запечені в горщику овочі, котлетки із зеленої сочевиці та свіжий рум'яний хліб викликали бажання негайно приступити

до трапези.

Малий із радістю накинувся на їжу. Та раптом насупив бровенята і відсунув тарілку. Склав руки на грудях і сказав:

- Не їстиму, аж поки правди мені не скажете.

-Ой, леле, - сплеснула руками бабця, - якої ж правди тобі сказати?

Дід посміхнувся у вуса і відказав.

- Та хлопці казали, що він не наш.

І вже до малого:

- А що ще казали? Розказуй.

Малий зашморгав носом. Бо тяжко давалися йому ті слова, що почув сьогодні на тирлі.

- Та казали, що знайшли ви мене. Що чужий, не ваш. Що у вас зроду дітей не було, а тут десь онук узявся.

- Та не слухай ти тих розбишак!, - скрикнула бабуся, - То вони, щоб роздратувати тебе. Щоб бігав за ними. Бо усі ж хочуть, щоб за ними Щастя саме бігало.

Бабуся пригорнула малого до себе і стала голубити та голосити: " Наш ти, наш, рідненький" Малий спочатку пручався. Та потім покірно і з полегшенням притиснувся до рідної.

- Цить, жінко, - цикнув на неї чоловік, - А ти, Левко, запам'ятай, ти - наш онук і крапка. Але нам ти не належиш. Ти всіхній.

- Як то всіхній?

- А от так! Належиш всьому світові! Усім людям і птахам і звірам і усім істотам живим. І всі мають за щастя грати з тобою, бачити тебе, торкатися, чути твій сміх.

- Та погодь, Харитоне, ще рано йому. Ось краще розкажу я казку. Та може й не казку,..

Бабуся підтягла малого до себе на коліна і стала помалу колисати як немовля.

- Люлі-люлі, наш рідненький. Слухай казочку, маленький.

Дід підкинув хмизу до печі. Великий казан шипів і мав ось-ось закипіти.

Очі малого самі по собі стулилися і бабусин голос тепер звучав крізь сон. Дід помішував своє вариво відбиваючи ритм. Цок-цок-цок...

Цикади захлиналися у своєму співі. І бачилася малому та казка, чи то й не казка...

Як Старий Харитон підвівся і розправив плечі. І закрив собою половину неба. А казан став таким здоровенним, що в нього запросто поміщалися і зорі, і планети, що їх Старий руками струшував у вариво. Бабуся поклала малого на лавку. Сама зняла хустку і її довге срібне волосся розсипалося до землі, сплітаючись з травами. Жінка вихоплювала прямо з темного

вже нічного неба струни, що бриніли, і сплітала та скручувала у нитки і намотувала клубочки з яких потім пряла рушники "на щастя на долю". Бо була та Одарка не простою бабусею, а Долею - вічною Ткалею. А чоловік її, дід Харитон, був самим Вічним Часом, що наказує волю свою усім довкола і на небі і на землі.

-Бабусю! - крізь сон покликав малий не розтулюючи очей, - А я? я хто такий?

І засміявся тоді увесь божий світ срібними дзвониками.

Бабуся-Доля знову сплеснула в долоні!

- Ти Щастя наше! Ти - Випадок! Ти - Щасливий Випадок.