Вовкуня

– Зробіть мене знову вовчицею, – зайнята звичною роботою та думками, Мар'яна не одразу зрозуміла, що те запатлане дівча говорить саме до неї.

Жінка із подивом та підозрою глянула на незнайомку. Аж занадто худа і суха, немовби хтось випив її красу та юність; дівчина не зводила з Мар'яни своїх світло-карих очей, наповнених благанням до країв.

Розуміючи що тут, у відділенні банку, де завжди великі черги до кас таку розмову продовжувати не можна, Мар'яна похапцем підвелась, утримуючи на лиці усмішку. Потягла юну незнайомку за собою та гучно защебетала:

– О, ви банком помилились, пані. Підемо, я розповім вам, як дійти...

Дівчина явно не зрозуміла, що відбувається, проте чомусь занадто легко дозволила себе вивести назовні.

Вони одразу пірнули під арку й швидко опинились у тихому квадратному дворику, у центрі якого були лише самі кущі бузку та жовті клени.

– На людях не можна таке казати, – із тиском мовила Мар'яна, пересвідчившись, що поряд нікого нема. – І звідки ти про мене дізналась?

– Ну цей... Мені написав у приват якийсь анонім і кинув посилання на сторінку з контактами. Сказав шукати когось, хто поряд є.

– А, ясно...

– То що, ви можете знову перетворити мене на вовчицю?

– Знову? Почекай, ти вовкунею стати хочеш?

– Ну так, – кивнула незнайомка.

– І яка причина?

– Ми з Валіком три роки жили разом, душа в душу, аж поки не повівся з одним дивним хлопцем. Я казала, що з ним щось не те. Він не такий як ми, інший. Мов морок... Але Валік мене не слухав, казав що нарешті знайшов гарного друга. Ми стали все більше і більше сваритись. А потім якось через незначну дрібницю зчепились прямо на очах в цього Леоніда. І він щось зробив із нами. Оговтались вже в лісі. Нас перетворили на вовків. На кожному була тонка й непомітна ціпка. Та мені пощастило. Моя ціпка якось заплуталась об гілку. А Валік чомусь кинув мене там... Просто пішов не сказавши ані слова. Наступного дня лісник на мене натрапив і зняв ту ціпку. Тоді я знову стала людиною... Тепер хочу знайти Валіка.

– Ти впевнена, що варто іти на такі жертви заради того, хто тебе покинув? Після заходу сонця ти будеш тільки вовчицею. А після світанку людиною.

– Я точно впораюсь. Адже кохаю його... У Валіка точно були на це причини. Він такий...

Мар'яна вже не слухала, розвернулась до кущів і махнула рукою. Тут же вони зігнулись у різні боки й серед них оголився старезний пень. Відьма підняла другу руку, і в її долоні з'явився срібний кинджал із давніми рунами. Різким рухом вона всадила гостре лезо у трухляве тіло пенька. Й мовила:

– Перекрутись через нього тричі і станеш вовкунею.

Дівча кивнуло і поспішило виконати наказ.

Все закінчилося швидко. У зовнішності незнайомки нічого не змінилося, позаяк надворі була середина дня.

– Дякую вам, – сяяли очі дівчини.

– За прокляття не дякують, – погойдала головою Мар'яна.

Відьма привела кущі до ладу. А потім купила собі капучино у сусідній кав'ярні. Та й із теплим стаканчиком вернулась у дворик, де на лавочці полюбляла відпочивати.

Та варто було Мар'яні розслабитися, вона раптом відчула морок позаду себе.

– Ти сьогодні впоралась швидше, ніж зазвичай.

– І довго мені ще підчищати за тобою? А, Льоню?

– Я не винуватий, просто ненавиджу аб'юзерів і домашніх насильників, – фиркнув він. – Теж мені самець, перетворити на таке свою кохану. Уяви, він при мені весь час їй вказував абсолютно на кожну її дію як на не вірну. І вона вірила у те, що не така, не правильна... Аж гидить, як згадаю.

Нічого, поживе вовчицею на волі, зрештою пошле до дідька ту тварину й знайде собі нормального хлопця.

– Ех, Льоня-Льоня, – зітхнула Мар'яна. – Краще б собі когось знайшов. Всіх не виправиш, прокляття, що прийшли з орди ще довго висітимуть над цим суспільством.

– Крок за кроком... – відповів хлопець.

***

Мар'яна насолоджувалась яскравим смаком кави й солодким ароматом квітучого бузку. Коли раптом почула дзвінкий дівочий голос.

– Пані Мар'яно, ви тут? Добрий день.

Жінка привіталась і підвелась назустріч новоприбулій.

Струнка дівчина з гарним тілом, доглянута, із модною стрижкою і в стильному одязі привітливо всміхалась.

– Ми знайомі?

– Ви мене не впізнали?

Мар'яна зловила погляд світло-карих очей, що зараз були кольором дуже схожі на бурштин. Упізнала.

– Ти знайшла свого Валіка?

– Ні, так і не змогла... А потім були потрібні гроші, я знайшла роботу й вже не було коли шукати.

– Дуже тішуся за тебе, – всміхнулась відьма. – А до мене що привело?

– Ну цей... Чи не могли б ви мене розчаклувати? Хочу потрапити на виступ улюбленої поетки, а він буде після восьмої, – вона зніяковіло переступила з ноги на ногу. – А ще... Пам'ятаєте, я розповідала про Леоніда? Він запросив мене на побачення, уявляєте? – дівча зашарілось.

– Пам'ятаю, що ти поряд з ним якийсь морок відчувала.

– О, ні, зараз такого нема зовсім.

– Як цікаво, – хмикнула відьма. – Зараз розчаклую тебе. Але розчаклування, на відміну від перетворення, послуга платна.

– Так, звісно, – кивнула дівчина.

***

– Тішуся за тебе, Льоню.

– Як ти мене відчула без мороку?

– Я відьма, пам’ятаєш? То ти відмовився від сил?

– Звісно ні, просто тепер вони лише для роботи…