А бодай вам...

Гострі зуби безжалісно вп'ялися в стовбур віковічного дуба. Він здригнувся, і з його крони посипалися на м'який килим із моху дрібні діточки. Кілька повалених дерев вже спочивало в гущавині папороті, смиренно чекаючи, поки жадібна рука зі сталевими пальцями підхопить і їх, щоб покасти на причеп лісовоза. Стогнучи жалісно та протяжно, дуб зрештою теж від'єднався від вузлуватого коріння і завалився на бік, ще дужче наполохавши диких тварин. Пугачи й сови злетіли з гілок, пугукаючи сварливо на дволапих почвар...

Над помітно прорідженим лісом нависав повноликий місяць, підсвічуючи холодним сяйвом місце злочину. Малий бородатий дiдок, у брунатному вбраннi і кудлатiй шапцi з куницi, сидячи на поточеному жуками пеньку, тяжко зітхав, з сумом спостерігаючи за руйнуванням своєї домівки. Йому було боляче дивитися на все це, але що він міг вдіяти сам-один? Вовків мисливці давно вибили з лісу, ведмедів тим паче на Поліссі вдень з вогнем не знайдеш. З птахами, зайцями, білками та іншим дрібним звіром — ненавоюєш. Ще й змії, як на лихо, слухалися лишень Болотяника.

Давній друг, ще з піввіку тому, пішов звідси шукаючи кращої долі. Не міг неборака більше миритися з купами сміття, яке до його озерця почали звозити лиходії з міст та селищ.

Людська раса надто жваво ширилася світом, заповнюючи та руйнуючи його наче ракова пухлина. А були ж часи коли смертні поважали природу і древніх створінь, що жили на землі, ще задовго до них. Брали з лісу лише те що було їм необхідно і йшли собі геть. Та останнім часом людиська геть знахабніли, навіть ласощі на пеньку не лишали Лісовику, щоб задобрити його.

«Хех, схоже прийшов час нагадати їм, хто тут справжній господар!»

Хруснувши пальцями, дідок звівся на ноги і почав чаклувати. Зіщулені очі замерехтіли у темряві ночі потойбічними вогниками. Отруйний плющ, що плівся довкола сосен, охоче відгукнувся на поклик Духа Лісу і зповз додолу. Бурмочучи щось під носа, рясно порослого опеньками, Лісовик наказав в'юнкій рослині рухатися до лісокрадів. Зайняті суперечками, нікчемні людиська спершу нічого не помітили, аж поки плющ не взявся плутати їх по ногам і рукам.

— Оресте, Василю! Допоможіть нам! — заволали не своїм голосом дебелі чоловіки.

Тих, кого вони кликали, ніде не було видно. Густі хмари проковтнули місяць, і тепер в лісі стало настільки темно, хоч око вийми. Скільки би лісокради не напружували м'язи, в'юникий плющ не поспішав їх випускати із задушливих обійм. Ще й отруйні листочки жалили оголені ділянки шкіри і лізли до рота, хоч плач.

— Оре-ест-е! — деручи горло, ще дужче заволав легень у цупкій джинсовій куртці.

— Чого ти горлаєш? — Заспана мармиза хлопчини, що визирнула із кабіни буса, була вкрай невдоволеною. — Тебе що ґвалтують?

«Хех! Може й справді їм шишок в дупла напхати?" — Білки навострили вуха, готуючись виконати наказ, та Лісовий Дух відмахнувся від рудих. — «Зовсім жартів не розумієте»

«А моркву?» — перепитав пустотливий заєць.

«І моркву не треба. Все, не заважайте!»

— Мерщій йди сюди і звільни нас! — гаркнув на хлопця інший чоловік, відпльовуючись від листя.

— Від чого? — протираючи банькуваті зі сну очі, перепитав Орест.

Брудна людська лайка прокотилася нічним лісом, наполохавши зграйку сонних горобців. Цвірінькаючи мов ошалілі, птахи також без вагань відгукнулися на прохання Лісовика. Злетівши з гілок вони збилися в хмарку та гуртом накинулися на хлопчину, який поспішав на допомогу своїм товаришам.

— А бодай вам! Геть від мене! — розмахуючи довгими руками заволав молодик, відганяючи знавеснілих птахів.

Лісовий дух, качаючись у хмизі, заходився скрипучим сміхом. Березові листочки налипли на його кудлату бороду, але то було пусте. Від веселощів дідуся відволік Василь, який виповз з іншої машини — його також вирвав з обійм сну лемент у лісі. Ошелешено вирячаючись на чудернацьку картину, чоловік вийняв з кишені телефон та увімкнув камеру.

«Ах ти ж виплодок Злиднів! От я зараз тобі!»

Знайшовши в чагарнику коров'ячий череп, Лісовик прилаштував химерну маску на своє роздратоване обличчя та озброївся патиком. Вийшовши до хлопчини, дідусь вибив з його рук збирача компромату і щосили загарчав — страхітливо та гучно — імітуючи рик бурого ведмедя. Ще й зросту собі додав, щоб добряче наполохати та надовго відвадити лісокрадів їздити до його лісу. Людиська, побачивши таке страхопудало, помліли від жаху та попадали, мов підкошені, у траву. Піднявши потрощений телефон Лісовик зажбурнув його у кропиву і, посміхаючись в бороду, проскрипів:

— Хах, а це весело. Треба буде якось повторити. Якщо звісно людиськам вистачить духу знову сюди потикатися...